Четвертий, останній похід на Львів у червні 1919 р. увійшов у історію українсько-польської війни як Чортківська офензива. Він був здійснений Галицькою армією у момент, коли, зазнавши важкої поразки в травневих боях, вона була притиснута до Збруча і ніхто не вірив, що вона здатна на активні бойові дії. Але сталося неймовірне. Знесилена і знекровлена українська армія провела блискучу наступальну операцію і лише надзвичайні обставини не дозволили їй визволити столицю, до якої вона підійшла майже впритул.
Наприкінці травня уряд Петрушевича контролював лише клаптик галицької землі – Борщівський і частково Гусятинський, Чортківський та Городенківський повіти. Навала польських військ, які, заохочені Антантою, водночас вели бої на Волині і під Бродами із червоноармійськими частинами, зупинилась. До Збруча підступала і Червона Армія. Отож, галицькі частини, знесилені, але ще непереможені, опинилися між двома вогнями. Нависла загрозлива тиша, яка могла обірватися у кожну мить.
Президент Петрушевич і Державний Секретаріат надіялися на чудо: розраховували протриматися між ворогуючими сторонами доти, поки Париж, де Вища Рада почала розгляд східногалицького питання, вирішить долю краю на користь його народу. Радянська Росія і Польща не хотіли зіткнення, що означало для них – відкрити новий діючий фронт. Затишшя на фронті було використане для реорганізації командування ГА.
Звістку про підготовку наступальної операції військові кола зустріли неоднозначно. Найбільш гарячим противником став Симон Петлюра – адже він надіявся на перехід ГА за Збруч, щоби підпорядкувати її собі і кинути галичан у битву проти більшовицьких військ, що затиснули його на Поділлі. Генерал Омелянович-Павленко відверто заявляв, що наступ у нинішній ситуації – абсурд. Навіть генерал Курманович спочатку з недовірою віднісся до ініціативи старшин корпусу Тарнавського, посилаючись на недостатні сили, бо на той момент армія мала всього до 25 тис. старшин і стрільців. Деякі старшини теж висловлювали сумніви щодо успіху операції. Отаман С Шухевич згадував, як командир бригади УСС отаман О. Букшований йому сказав: «Готується акція на Чортків, отже треба уготувати відступ. Бо коли Начальна Команда щось почне з власної ініціативи, певно що поляки будуть наступати».
Проте новий командувач генерал Греков, підтриманий майже всіма командирами корпусів і бригад, зумів переконати уряд у необхідності наступальної операції, опираючись на високий моральний дух галицького стрілецтва. І коли вона почалася якоюсь мірою несподівано та непередбачено не тільки для ворога, «генерал Греков використав широко місцевий успіх, розгортаючи його в широку офензиву далеко на північний Захід», - відзначав стрілецький історик Олег Ключенко у статті «Генеральна Булава УГА».
Прологом загального наступу став переможний бій за Ягільницю увечері 7 червня. Ввечері 8 червня взято Чортків – важливий стратегічний вузол противника на галицькому фронті. Дивізія полковника В. Сікорського зазнала значних втрат: частини Тарнавського захопили 200 полонених, 6 гармат, 52 кулемети, багато військового майна. Крім того, розгромлено 13, 36 і 40-й піхотні полки поляків. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача. Розвиваючи наступ, генерал Греков об’єднав війська 1-го і 2-го корпусів під загальним командуванням М. Тарнавського і кинув їх на Тернопіль-Бучач.
21 червня поляків відкинуто до Рогатина. Наступного дня передові сотні наштовхнулися на сильну ворожу оборону, вздовж Гнилої Липи, і знову корпус Тарнавського втягнувся у запеклі бої.
Успіх стрілецтва сколихнув увесь край. Щонайменше 90 тис. добровольців зголосилися до війська. На жаль, за нестачею зброї до війська було зараховано лише 15 тис. стрільців, з яких сформовано 14-ту, 18-ту бригади під командуванням сотника І. Цьокана і 21-у, що комплектувалась у стародавньому Збаражі.
Під час контрнаступу українських військ поляки зазнали відчутних втрат. Як свідчать польські історики, за три тижні Чортківської офензиви УГА вони склали 2121 чол., з них 156 вбитими, 222 полоненими і 1743 пораненими. Генерал Галлер бомбардував Варшаву благальними телеграмами, лякав непередбаченими наслідками, якщо не отримає допомоги. І вона надійшла, 26 червня до Львова прибув й сам Ю. Пілсудський. Відтак польські бойові ряди зросли до 38613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. В УГА на той час було лише 24300 баґнетів, 400 шабель, 367 кулеметів і 144 гармати.
Затримка операції під Бережанами, невиправдано повільні темпи наступу лівого крила УГА, негайне припинення боїв Червоною Армією і переговори з Директорією про перемир'я дозволили польському командуванню підтягнути значні резерви і серйозно посилити війська галицького фронту. Співвідношення сил різко змінилося на користь поляків. До того ж двадцять днів безперервних боїв до краю виснажили людей. А головне – бракувало боєприпасів. Ще в Бучачі, коли на фронт прибув Є. Петрушевич, начальник штабу 2-го корпусу полковник А. Шаманек доповідав диктатору про катастрофічний стан з набоями для стрільців. Але той нічого не міг вдіяти. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша поляки перейшли у рішучий наступ. Галицька армія змушена була відступити до Збруча, на з'єднання з Дієвою армією УНР. Та передове українство не полишало мрій про підняття синьо-жовтого прапора над древнім містом Лева.