Автономія (грец. autovomea — незалежність) у політико-правовому значенні форма самоврядування частини території унітарної, а іноді федеративної держави — територіальна автономія.
Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках населення автономної одиниці користується правами самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права адміністративно-територіальних одиниць. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення.
Останніми роками поняття автономії трактується досить широко — як процес налагодження відносин між національностями, спільне вирішення і участь у прийнятті рішень.
Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється як надання будь-якій частині держави або окремим її частинам (областям, землям) певної форми самостійності, внутрішнього самоврядування [12, c.82].
За формою розрізняли дві форми автономії — державну (політичну) та адміністративну. У свою чергу державна форма втілювалася у такий вид автономії, як автономна республіка, а адміністративна форма — у два види: автономна область і автономний округ.
Автономії в Криму не існувало до 1991 р. Кримська АРСР була утворена 18 жовтня 1918 р. у складі РРФСР і проіснувала до 30 червня 1945 p., коли була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією її було передано Україні.
20 січня 1990 р. у Криму було проведено референдум про відновлення Автономної Республіки Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова Верховної Ради Української РСР Президент України Л. М. Кравчук видав Закон "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки". В основу відтворення цієї автономії було покладено не національно-територіальний, а територіальний принцип, про що свідчить п. 1 Закону: "Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР". Тим самим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корінного населення — кримських татар відтворити свою колишню автономію, яка була побудована на основі національно-територіального принципу, а з другого, — це позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом багатьох років.
28 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". На жаль, у цьому Законі були закладені положення, які значно посилювали статус Криму як самостійної незалежної держави. Зокрема, поряд з тим, що в ньому визначалося, що Крим є складовою частиною України, віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування військових баз, дислокація військових частин на території Криму визнавалися можливими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму тощо.
6 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Конституцію Республіки Крим, яка багато в чому суперечила Конституції України. Так, згідно з главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася складовою частиною України, яка самостійно вирішувала питання віднесені до її відання. У ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй території Республіка володіє верховним правом, здійснює свої суверенні права і всю повноту влади на даній території. Всі повноваження Криму, зазначалося у Конституції, здійснюються на її території, за винятком тих, які вона добровільно Делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна недоторканність Криму, без зазначення, що вона є частиною території України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами, визнавалося громадянство Криму (ст. 17).
Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було приведено у відповідність з Конституцією України Законом Верховної Ради Криму від 25 вересня 1992 р.
До прийняття нової Конституції України 1996 р. статус Автономної Республіки Крим визначався двома актами: Законом України "Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим" від 30 червня 1992 р. (нова назва — "Про статус Автономної Республіки Крим") та постановою Верховної Ради України "Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України" від 24 лютого 1994 р.
Згідно з цими актами визначалися основи правового статусу Автономної Республіки Крим, яка вважалася автономною складовою частиною України, що має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств, екології, культури, організації суспільного життя тощо.
Проте, Автономна Республіка Крим як автономна складова частина України не була носієм державного суверенітету. Тому вона не могла вступати у політичні відносини з іноземними державами.
Конституція України поширювала свою дію на всю територію України, включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної Республіки Крим не могла суперечити Конституції України.
Відповідно до ст. 2 Конституції України територія України, включаючи територію Криму, визнавалася єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як передбачалося законодавством про статус Автономної Республіки Крим, також не могла приймати рішення про зміну території Республіки Крим без її згоди [10, c.154].
Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим визнавалися громадяни України, які постійно проживають у Криму.
Автономна Республіка Крим не могла мати власної, відокремленої від України, грошової і фінансової системи. Відповідно до законодавства України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання державних органів України.
Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла до 4 квітня 1996 р. Законом України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим" дія цієї Конституції була призупинена.
21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята нині чинна Конституція Автономної Республіки Крим. За Законом України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" вона набрала чинності одночасно з зазначеним Законом від 23 грудня 1998 р.
Статус автономії був також врахований у новій Конституції Автономної Республіки Крим, основою якої стала нова Конституція України 1996 p., яка визначила конституційний статус Криму у розділі X "Автономна Республіка Крим".
Згідно зі ст. 134 цього розділу Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання [2].
Вона має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.