Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - 1654 р.)

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595-1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Намагаючись придушити «козацьке свавілля», Польща кинула проти повстанців численні війська. Але козаки протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекрит тя противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана:

· залученням на свій бік реєстрового козацтва;

· укладенням союзу з кримськими татарами.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

За короткий час визвольна боротьба охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь».

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Насамперед у цей час гетьмана турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами помітною ставала і втома збройних формувань повстанців. Свою роль відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо не було підготовлене.За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць.

Гетьман розумів, що Польща мала досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. В жовтні 1648 р. у Мюнстері заключений мир, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії.

Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. Козацька старшина водночас боялася народного гніву, який міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я.

Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного «козацького автономізму». Тому й мета в них була не радикальна - започаткування власної державності, а порівняно поміркована - реформування державного устрою Речі Посполитої та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників.

23 грудня 1648 року Б. Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступив до Києва. Між тим польська сторона, використавши умови перемир'я для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала масований наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзивілом.

Проте литовська армія не змогла подолати протидію білоруських повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. У скрутну ситуацію потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швидким маневром примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Шляхетське військо опинилося в катастрофічному становищі - назрівала подвійна поразка Речі Посполитої - під Зборовом і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент підкуплений поляками кримський хан Іслам-Гірей зрадив Хмельницького. Під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення 8 серпня 1649 року Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов:

· козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб,

· козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства.

· влада належала гетьманові та його адміністрації.

· Київський митрополит одержав місце в сенаті.

· Всім учасникам повстання проголошувалася амністія.

· магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків;

· для більшості селян відновлювалося кріпацтво;

· воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання, залишалися під владою короля.

Зборівська угода, яка скріпила досягнення автономії, з часом засвідчила свою нежиттєздатність. Вже у вересні 1650 р. король Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани нового походу в Україну. Підтримуючи цю агресію, римський папа прислав королю освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150-200-тисячному польському війську протистояло 100 тис. осіб війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар. Татари, не витримавши артилерійського обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмельницький зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні, з якого визволився лише через деякий час за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 року Білоцерківського договору:

· козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб,

· влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство,

· йому заборонялися зовнішні відносини.

· шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними зусиллями з-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника - татар, не вдасться. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря Розандою підвищити свій рід до рівня князівського та укласти союз України з Молдавією. Проте в 1653 р. гине його син Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до проросійського вектора зовнішньої політики Війська Запорозького.

Поиск по сайту: