Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЗАНЯТТЯ 2: Соціальна філософія. Проблеми глобалізації. Біоетика



 

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ.

 

І. Філософське осмислення історії. Історіософія:

- поняття «історії». Філософія історії;

- історичні спільності людей: сім’я, рід, плем’я, народ, нація;

- поняття суб’єкта та джерел суспільного розвитку;

- рушійні сили розвитку;

- суб’єкти суспільного розвитку;

- типи соціальної динаміки;

- характер і форми суспільних змін.

ІІ. Процес глобалізації та доля людини. Сучасні глобальні проблеми:

- глобальна стратифікація сучасного суспільства;

- глобалізація світу та ідеологія глобалізму;

- вплив глобальних проблем на розвиток суспільства;

- екологічні проблеми;

- соціально-економічні проблеми;

- політичні проблеми;

- духовно-релігійні проблеми;

- соціальне прогнозування та передбачення майбутнього.

ІІІ. Природа, як предмет соціально-філософського осмислення

- світ як єдність природної і соціальної реальностей;

- природа, як біо- і ноосфера;

- історичні форми єдності суспільства і природи;

- природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства;

- природа як сукупність об’єктивних умов існування людства;

- синергетика – новий діалог людини з природою.

ІV. Біоетика як філософія майбутнього: проблеми і перспективи

- етика життя чи біоетика: аксіологічні альтернативи;

- ґенеза біоетичних вчень;

- етика життя в традиції слов’янської філософії;

- біоетика в традиції сучасної американської культури;

- біоетика і психіатрія;

- етичні вимоги щодо проведення клінічних досліджень і медико-біологічних експериментів на людині.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО логічного ОПРАЦЮВАННЯ.

 

Завдання 1. З допомогою словника дайте визначення поняттям: глобалізація, глобалізм, біосфера, ноосфера, історія, нація, геополітика, прогнозування, передбачення, катастрофа, катаклізми, футурологія, парадокс, антропосфера, соціосфера,, біоетика.

 

Завдання 2. Заповніть таблицю:

№ п/п Назва методу прогнозування Представники Сутність методу Способи досягнення
Екстраполяція      
Моделювання      
Аналогія      
Імітація      
Планування      
Програмування      
Проектування      

 

Завдання 3. Законспектуйте уривок твору Карла Ясперса «Про виникнення і ціль історії» і дайте відповіді на питання:

• який зміст К. Ясперс вкладає у поняття „історія»?

• чому незмінною ознакою історії залишається незавершеність?

• назвіть ключові особливості сприйняття історії.

• розкрийте соціальний зміст традиції.

• перелічіть факти, що вказують на єдність історії.

• який зміст К. Ясперс вкладає у поняття „прогрес»?

• як Ви вважаєте, чому К. Яспес розумів відчуження як вияв розчарування, відмови від засадничих вимог людяності?

 

ПРО СЕНС ІСТОРІЇ

Історичний погляд створює конструкцію, яка визначає рушійні начала нашого розуміння людського існування. Картина історії стає чинником наших прагнень. Те, як ми мислимо історію, визначає межі наших можливостей, допомагає нам розкрити сенс речей або породжує спокусу, що відвертає нас від дійсності. В історичній свідомості, за всієї її достовірної об’єктивності, аж ніяк не байдужим є її зміст, вона є моментом нашого життя. Коли її використовують з метою пропаганди, вона справляє враження сущої брехні про історію. Це вимагає від нас максимальної відповідальності у розв’язанні завдання осмислення історії як цілісності.

Ми можемо по-різному ставитися до нашого історичного грунту: можна вбачати в ньому велич, таку втішну для наших сердець. У тому, що відбулося, що визначало наше становлення, що править для нас за взірець, ми черпаємо сили. Для нас не так важливо, коли саме жила велика людина. Все перебуває нібито в одній, позачасовій площині існуючого. За такого бачення історичну минувшину ми сприймаємо як щось нині наявне в нашому житті.

Проте минуле в його величі можна також розуміти як часову послідовність історичних явищ. Тоді ми запитуємо, коли і де відбулися ці явища. Цілісність поступово сповнює безодню часу. Час розчленований. Не все було завжди, кожній добі притаманна своя велич. У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які породжують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епохи, які у своїй завершеності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування. [...]

* * *

[...] Насамперед, завдяки чому ж існує історія? Завдяки тому, що людина є конечною, недовершеною й незавершеною істотою, позаяк перетворювана з часом людина мусить пізнавати вічне і може сягати цього тільки таким чином. Незавершеність людини та її історичність – одне й те саме. Межами людини зумовлені її можливості: на Землі не може бути ідеального стану. Немає правильного світовлаштування. Не існує довершеної людини. Остаточно усталені стани можливі лишень як повернення до природного плину подій. Усе мусить безперервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незавершеність. Сама по собі історія неспроможна бути завершеною. Вона може наблизитися до кінця тільки через внутрішню недосконалість або космічну катастрофу.

Проте питання, чим же має бути в історії історичне як таке в його спрямованості до Вічного, змушує нас повернутися до нього, хоча неможливо остаточно з’ясувати, що таке історичне явище. Адже ми не божественні вершителі, ми всього-на-всього люди, котрі, вдаючись до власного розуму, прагнуть діткнутися історичного, яке шукаємо тим наполегливіше, чим краще його розуміємо. Історія - це воднораз і нині суще, і його самоусвідомлення; історія збігається зі знанням історії. Водночас історія межу»: :І безоднею. Звернена у безодню, історія перестає бути сама собою. Для нашої свідомості вона має бути єдиною І членованою таким чином:

по-перше, історія своїми межами відокремлена від інших реальностей – від природи й від космосу. Всюди її оточує безмежний простір багатоманіття існуючого;

по-друге, історії притаманні внутрішні структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності індивідуального й неминуче приреченого на загибель. Вона набуває самості через поєднання загального й індивідуального, але таким чином, що виявляє значимість неповторності індивідуального, розкриває одиничне як рівне загальному. Вона є перехід як вияв буття;

по-третє, історія стає ідеєю цілісного, коли постає питання: з чого складається єдність історії. [...]

МЕЖІ ІСТОРІЇ. Спадкування і традиція

...Історичний процес може перерватися через забуття, через втрату історичного надбання. Навіть майже неусвідомлювана усталеність способу життя й мислення, породжувана безсумнівною вірою, яка повсякденно формується усією сукупністю суспільних умов і нібито закорінена в глибинах нашого існування, – навіть ця сталість втрачає свою непохитність, коли даються взнаки зміни суспільного стану. Внаслідок цього переривається зв’язок повсякденності з традицією, руйнується історично явлений етос, усталені форми життя зазнають розпаду й утверджується суцільна невпевненість. Атомізована людина перетворюється на випадковий згусток життя, позаісторичний за своєю появою, утворюючи життєву масу, котра, будучи все ж таки людським життям, відверто чи приховано підвладна вітальній силі власного існування, і потерпає, сповнена тривоги й страху.

Коротше кажучи, ми є людьми не завдяки спадковості, а через традицію. Успадковане людиною є практично непорушним, проте традицію можна втратити абсолютно.

Своїм корінням традиція сягає доісторичних глибин. Вона охоплює усе, що не є біологічно успадкованим, і становить історичну субстанцію людського існування.

Довга передісторія й коротка історія – в чому сенс цього розрізнення?

На початку історії подибуємо капітал людського існування, нібито почерпнутий з доісторичної епохи, не успадкований біологічно, але такий, що становить субстанцію, яку можна й примножити, й розтринькати. Це дещо дійсно існуюче раніше від усякого мислення, дещо таке, чого не можна свідомо створити.

Ця субстанція вперше постає й виявляє себе через духовний рух, здійснюваний в історії. Завдяки йому відбуваються історичні зміни. В історії можуть утворюватися нові витоки, які, набуваючи реальності, – найяскравішим прикладом цього є осьовий час, – свого часу мають виявитися передумовами інших перетворень. Проте цей рух охоплює не все людство в цілому, він здійснюється на вершинах окремих особистостей, там розквітає, там зазнає забуття, там і лишається незрозумілим і зрештою зникає. [...]

ЄДНІСТЬ ІСТОРІЇ. Факти, що вказують на єдність

[...] Кажуть, не обов’язково все має залишатися тим, чим воно вже було. Варто лишень спрямувати розвиток належним чином, сприяти прогресові у боротьбі зі сліпою випадковістю. Але це є тільки утопічною вірою, ніби все можна зробити, ніби ми можемо справити вплив там, де йдеться про саму природу людини, де об’єкт (впливу) завжди незнаний, де він неприступний ані осягненню, ані уяві.

Кажуть: руйнації є наслідком провини. Усе зміниться, досить тільки покаятися та довести каяття чеснотою власного життя. Достоту, нас закликають до цього ще з часів пророків, але й досі нам невідомо, якими шляхами, коли та власне як має наблизити нас та моральна чеснота до сповненого блага світового порядку. Не варто заперечувати той факт, що ані мораль, ані добро не сприяють досягненню успіху, та й не заради успіху до них вдаються. Проте моральність і доброта, ніби перебираючи на себе відповідальність за успіх та наслідки, стають нашим єдиним серйозним шансом.

Як бачимо, прогрес приводить лише до спільності у царині знання, але не до спільності людства. Спільність загальнозначимої, доступної нам істини – в її безперервному прогресі, й саме у тому вигляді, як вона з'являється в науці чи в техніці; сама ця скрізь розповсюджувана й загальнодоступна істина, звернена виключно до розсудку, не зумовлює спільності людства. Такий прогрес веде до спільності у царині розсудку. Він об'єднує людей в їхньому розсудковому мисленні таким чином, що можна вести раціональну дискусію, але ж можна і знищувати один одного за допомоги однакової зброї, виготовленої однаковими технічними засобами. Адже розсудок об'єднує тільки свідомість як таку, а не людей. Він не створює ані справжньої комунікації, ані солідарності. [...]

Висновки

Ми намагаємося збагнути спільність історії як цілісний образ, де історичність людства постає як емпірично обгрунтовані структури, та засадовою обставиною є безмежна відкритість людської історії у бік майбутнього й короткочинність власне початку - ми ж бо тільки починаємо,

Наша історія фактично належить прийдешньому, як минуле вона є підвладна інтерпретацією безконечного світу смислових співвідношень, здатних утворювати щось на зразок, постійно зростаючого єдиного смислового потоку.

Нашою темою є не та чи та із загальних категорій, не історичні закони, а, власне, питання спільності історії в і фактичному, спостережуваному, одиничному вимірі, який становить таємницю історії. Цей вимір і визначає те, що ми називаємо структурою історії. Головне – з’ясувати історію як духовну дійсність людського буття у певних просторово-часових параметрах.

***

Інтерпретація, таким чином, стає моментом волі. Спільність – метою людини. Осягнення минулого збігається із цією метою. Воно є свідомо застосовуваним як прояв світового порядку у Всесвіті, встановлюваного через правові норми для звільнення від злиденності й забезпечення найможливішого щастя для всіх.

Проте ця мета передбачає лише створення спільного для всіх грунту існування. Щоправда, спільність умов стосовно всіх людських можливостей є, як така, безмежно важливою, але аж ніяк не становить кінцевої мети, а, знову ж таки - тільки засіб.

[..,] Усі твердження про абсолютну відчуженість людей, про неможливість порозуміння – це різні вияви розчарування, передчасної стомленості, відмови від виконання засадових вимог самої людської природи; це піднесення обмежень даного моменту до щаблів абсолютної неможливості, це заперечення

внутрішньої згоди.

***

Спільність історії як вияв єднання людства ніколи не матиме завершення. Історія є замкненою між витоками й метою, в ній діє ідея спільності. Людина прямує своїм великим історичним шляхом, але не завершує його з реалізацією певної кінцевої мети. Спільність людини – межа історії. Це означає, що досягнення, довершення спільності було б рівнозначним кінцеві історії. Насправді ж, історія є дух під прапором спільності, підпорядкований уявленням та ідеям спільності.

запитання для контролю і самоконтролю.

1. Назвіть чинники розвитку суспільства. В чому полягає зміст суспільного прогресу?

2. Перелічіть та охарактеризуйте типи суспільств.

3. Дайте визначення терміну „глобальна стратифікація».

4. Розкрийте зміст ідеології глобалізму.

5. Вкажіть ключові аспекти взаємодії суспільства та природи.

6. Які Ви бачите можливості подолання глобальних проблем людства, в тому числі – екологічних?

7. Дайте визначення терміну „суспільна свідомість»

8. Перелічіть і охарактеризуйте різновиди здійснення влади у суспільстві. Розкрийте особливості політичної влади.

9. Проаналізуйте проблеми та перспективи розвитку біоетики.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

 

1. Алексеева Т.А. Демократия как идея и процес // Вопросы философии. – 1996. - №6.

2. Амелин В.Н. Социология политики. – М., 1992.

3. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1993. – Т. 1-2.

4. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

5. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. – М., 1977 – Кн. 1, 2.

6. Гидденс Э. Социальная стратификация // Социс. – 1992 - № 7, 9, 11.

7. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности – М., 1990.

8. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л., 1990.

9. Гуревич П. С. Социальная мифология. – М., 1983.

10. Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії /Під. Ред. Ю. І. Римаренка. – К., 1990.

11. Князев В. Н. Человек и технология: соціально-философский аналіз. – К., 1990.

12. Манхйм К. Человек и общество в век преобразования. – М., 1990.

13. Онтологічні проблеми культури. – К., 1994.

14. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. – Львів, 2002.

15. Подольська Є А., Парафійник Н. І. Філософія: Підручник для студентів фармацевтичних вищих навчальних закладів та факультетів. – Харків, 1997.

16. Предмет і проблематика філософії: Навчальний посібник /За ред.. М. А. Скринника, З. Є. Скринник, Львів, 2001.

17. Сілаєва Т. О. Курс лекцій. – Тернопіль, 2000.

18. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. – К, 1996.

 

Інтернетсайти

www.vuzlib.net/filosofy/07.htm

uk.wikipedia.org/wiki/Соціальна_філософія

www.mavicanet.com/directory/ukr/2176.html

www.philosophy.kiev.ua/lib/section.php?4

revolution.allbest.ru/philosophy/00013479.html

www.phildep.univ.kiev.ua/science/asp_s4.html

www-philosophy.univer.kharkov.ua/KNS_r.htm

www.readbookz.com/book/179/6208.html

www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/buchko/chapter-5.html

 


Методичні поради

 

Обговорюючи перше питання, слід зауважити, що історія – це гармонійна єдність минулого, теперішнього і майбутнього. Але якщо детальніше вдуматись, то студенту слід відзначити, що минуле – це теперішнє згадування, а майбутнє – теперішнє загадування подій. Значить історія – це гадка, думка, процес постійного осмислювання подій. І тому історія є філософською категорією. Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи – водночас видатні історики, а видатні історики – водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії - є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукідід і Аристотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августін Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т'єррі, Франсуа Гізо, Огюст Муньє); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський, Гуго); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).

XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів – Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення – важливіша складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела етнонаціональних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.

Варто пригадати історичні форми спільностей людей, до яких відносяться сім’я, рід, плем’я, народ, етнос, нація тощо. Слід дати визначення цим поняттям.

Стосовно питання про джерела суспільного розвитку, то їх можна віднайти у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.

Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам.

Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву «технологічного детермінізму» як наслідку раціоналістичного європейського мислення.

Ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у духовній сфері, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається морально-релігійному, духовному вдосконаленню).

Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.

Поняття «рушійні сили розвитку суспільства» у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Поняття «суб’єкт» (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці.

Необхідно зрозуміти, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка «надвидатна» особистість не зможе підняти маси на боротьбу.

Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що «поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного», тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття «народ» багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже «естафета поколінь» є реальною історією кожного народу і всього людства.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.

Поняття «соціальна динаміка» вживається як у вітчизняній, так і в зарубіжній літератури неоднозначно. Більш того, у довідкових виданнях донедавна підкреслювалося, що цей термін має сенс лише в історії та соціології. Тому сучасна соціальна філософія лише «намацує» основні закономірності ритмів суспільного розвитку.

Водночас поняття «соціальна динаміка» відображає суттєву сторону суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує увагу на проблемі спрямованості суспільних змін. У зв’язку з цим доцільно виділити циклічні (теорія історичного коловороту або хвилеподібності, маятникоподібний рух, синусоїда, спіралеподібність руху), лінійні (прогрес, регрес, репрогрес, багатоваріантність історії) та спіралеподібні типи соціальної динаміки.

В поняттях «еволюція» і «революція» відбивається характер цих змін. У широкому розумінні слова поняття еволюція(від латин. – розгортання) є синонімом поняття «розвиток». У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні еволюція є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану.

Революція (від латин.– переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів.

Процеси, які відбуваються у світі, переконливо свідчать, що глобалізація стає невід’ємною складовою буття сучасної цивілізації. Всеосяжна глобалізація є центральною темою у наукових дискурсах, дослідженнях міждисциплінарного простору. Наукові дискусії точаться навколо часу виникнення, сутності, наслідків, об’єктивності та суб’єктивності процесів глобалізації.

Що таке глобальні проблеми?

Глобальні проблеми– це проблеми, які стосуються життєвих інтересів всього людства, всіх народів, країн, континентів, всіх соціальних сил і класів, а в перспективі й майбутнє всього людства; це проблеми, що насправді набувають всесвітнього характеру, тобто виявляють як об'єктивний фактор розвитку суспільства в усіх основних регіонах; це проблеми, нерішучість яких створює загрозу для майбутнього людства і які мають бути вирішені, щоб забезпечити дальший прогрес суспільства. Це проблеми природонаукового, науково-технічного, соціально-політичного характеру, що вимагають вирішення, об'єднаних зусиль всього людства, що неможливо розв'язати тільки в місцевому або регіональному масштабі.

Глобальні проблеми - результат тривалого історичного розвитку антагоністичного суспільства; не досить раціональне і ефективне використання природних ресурсів і досягнень науки і техніки державами; суперечливість процесів взаємодії людини, суспільства і природи. Глобальні проблеми – закономірний наслідок, результат всієї сучасної глобальної ситуації, що склалася на планеті Земля в кінці XX ст.

Глобальні проблеми поділяються на три групи: перша – інтернаціональні, світові проблеми, зв’язані зі сферою міжнародних відносин, відображають притаманні їй суперечності і об'єктивні необхідні перетворення; друга – глобальні проблеми взаємовідносин особи та суспільства і треті – глобальні проблеми в сфері взаємодії людини і природи.

Перша група глобальних проблем охоплює, насамперед, проблеми збереження миру і припинення гонки озброєнь, відвернення термоядерної війни, збереження світової цивілізації. Прогрес людства безпосередньо зв'язаний з науково-технічною революцією, з якісним стрибком в продуктивних силах людства, але й з якісним стрибком у засобах руйнування, у військовій справі, вперше в історії, що наділила людину реальною можливістю знищити всіх живих на Землі.

Друга група – проблеми, зв’язані з взаємостосунками людини і суспільства (проблема зростання населення та ін.). Населення світу, за даними ООН, в 2005 року становить, незважаючи на зменшення темпів приросту, близько 7 млрд. жителів, 90% з них живе в країнах, що розвиваються. За даними ООН, у 2030 році на планеті буде вже близько 10 млрд., у 2080 році – 14 млрд., а в 2100 р. – близько 18 млрд. (тобто людство щодня збільшується на 250-300 тис.).

Третя група – проблеми, зв’язані зі взаємовідносинами людини і природи (енергетична, сировинна, продовольча, охорона навколишнього середовища та ін.). Проблеми, зв'язані з взаємодією людини і середовища проживання, суспільства і природи – загальнолюдські.

Всі глобальні проблеми сучасності концентруються на проблемі людини - її життя, здоров'я, розвитку свідомості та самопізнання, вольових якостей, духовному багатстві, творчому хисті, людинолюбстві, почутті добра, справедливості тощо. Глобальні проблеми - загальнолюдські інтереси, що порушують життєві інтереси всіх людей, народів, країн, континентів, їх вирішення не може бути справою одної або групи держав. Тут необхідне співробітництво в загальносвітовому масштабі, тісна, конструктивна взаємодія більшості країн. В сучасних умовах дедалі гостріше і гостріше стають проблеми: ресурсів, екології, демографічна і продовольча.

Спробуйте назвати приклади глобальних проблем.

З огляду на наявні проблеми, нині цивілізація повинна обрати шляхи подолання глобальних проблем, що не порушують природи існування Homo sapiens. Сучасна філософська наука пропонує сценарії виходу з кризи:

інерційний– продовжуються традиційні тенденції: національний егоїзм, панування вузькоекономічних критеріїв у прийнятті господарських рішень, що призводить до апокаліптичної кризи;

ультратоталітарний – абсолютно жорстка світова диктатура до світової цивілізації, нещадна соціальна та біологічна євгеніка тощо;

трансформаційний – прийняття нового світогляду, нової системи цінностей, нової світової релігії, результат – усвідомлена колективна поведінка.

Здається, останній сценарій більш привабливий для сучасної цивілізації; для його реалізації необхідно рухатися у чотирьох напрямах: охороняти екосистему; стабілізувати чисельність населення планети; раціоналізувати споживання; екологізувати сфери виробництва. Крім того, людина повинна гармонійно ставитися до природи. Для удосконалення відносин між природою та людиною необхідно сповідувати принципи спільної моралі, які зводяться до такого:

принцип рівності, що заснований на праві всього живого на планеті користуватися умовами незабрудненого середовища;

принцип збереження спільних інтересів. Людина та елементи системи «людина – навколишнє середовище» потребують сприятливих умов для власного життя;

принцип відповідальності за життя майбутньої цивілізації;

– принцип, що спрямований на екологізацію економічної, технічної і суспільної діяльності. Активність людей не повинна порушувати закони природи, а суспільне виробництво потрібно регулювати згідно з екологічними знаннями.

Вище сказане тісно пов’язане з проблемою майбутнього та його прогнозування.

Майбутнє та проблема його передбачення – це, мабуть, найцікавіша «вічна тема», інтерес до якої суттєво зростає в наш час, який ускладнив суспільне життя, розширив обсяги прогнозування, але все ж інтерпретувати та переосмислювати важко тільки минуле, а майбутнє – відкрита сторінка. В арсеналі духу накопичено чимало засобів передбачення майбутнього, однак філософська рефлексія повинна допомогти студентам з орієнтуватися в безлічі варіантів проникнення за межі сьогодення.

Оскільки передбачення майбутнього – це результат пізнавальної, розумової діяльності людини, постільки науковий (раціоналістичний) підхід та його методи посідають чинне місце в розгляді проспектів прийдешньої пори.

Необхідно знати, що передбачення як багатопланова проблема містить у собі дослідження теоретико – пізнавальної компоненти, яка пов’язана з вивченням законів матеріального світу, і сферу практичного застосування. Практичний бік передбачення проявляється в одержанні соціальних прогнозів щодо різних сфер життєдіяльності суспільства.

Науковий підхід до аналізу прогнозування передбачає виділення методологічної ролі ключових понять передусім таких як «передбачення», «прогнозування», «минуле», «теперішнє», «майбутнє». У перших двох зафіксовано спроможність людини передбачити істотне в речах та процесах ще до того, як це було з’ясовано у досліді, на практиці. Поняття «передбачення» є родовим для всіх наведених понять. Передбачення характеризує спроможність суб’єкта пізнання до відображення, що випереджає дійсність. Специфіка пізнання явищ, які існують, але досі не зареєстровані, та явищ майбутнього виражається у понятті «провіщення».

Слід окремо наголосити на тому, що коли йдеться про соціальне передбачення, то мається на увазі насамперед пізнання майбутнього. Окрім того, для фіксації цієї специфіки у суспільствознавстві використовується поняття «прогнозування». Підсумок прогнозування відбиває поняття «прогноз».

«Прогнозування» – процес отримання знань про майбутнє лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, «передбачення» і «провіщення» можуть бути віднесені і до набуття знань про майбутнє не тільки на основі наукових методів. В умовах науково – технічного прогресу прогнозування стає складовою частиною того чи іншого виду діяльності.

Якщо ми вважаємо, що філософія в значній мірі виконує методологічну функцію, то студентам слід знати та вміти користуватися методами прогнозування, які умовно можна об’єднати у групи.

Екстраполяційні методи спираються на емпірично фіксовані закони, тобто на усталені низки явищ, що повторюються. У зв’язку з цим треба зауважити, що емпіричні знання не може бути отримане і, певна річ, застосоване для одержання прогностичного висновку поза рамками певної теорії або бодай її фрагментів. З позиції прогнозування використання будь якого теоретичного закону є можливим лише за умови усвідомлення реалій, які сприяють втіленню його, інакше кажучи, - за наявності об’єктивних даних. Існує відмінність між теоретичним та емпіричним знанням, а це дає змогу використовувати її як критерій класифікації методів прогнозування.

У прогнозуванні (як і у науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою розуміється спроможність вгадувати ціле до того, як будуть отримані всі частини цього цілого і здатність охоплювати в уяві найтиповіше, що є істотним ще до одержання результатів дослідження його.

Найпростіший метод прогнозування – екстраполяція; вона ґрунтується на інтуїтивній впевненості у тому, що напрям, тенденція розвитку будуть постійними протягом прогнозованого періоду.

Аналізуючи метод екстраполяції, слід враховувати, що екстраполяція відображає стабільність і повторюваність явищ та процесів, елементи її присутні у всіх інших методах прогнозування. Той факт, що певна частина дослідників переоцінює роль і значення методу екстраполяції, пояснюється притаманною емпіричному позитивізму гіпертрофією індукції як методу пізнання. Хибним прогностичний висновок буде лише тоді, коли метод екстраполяції як інструмент прогностики неправильно застосовується, тобто коли відсутні інтуїтивна і логічна оцінки розміру часового інтервалу, в якому діє тенденція.

Методи моделювання та аналогії. Основу їх становлять емпіричне і теоретичне знання. Відносини аналогії (уподібнення) між моделлю та оригіналом встановлюються за допомогою гіпотези, що має ту чи іншу міру вірогідності. Модельні методи прогнозування характеризуються різноманітністю форм. Можна виділити два основних методи моделювання соціальних процесів:

- модельний дослід (застосований на аналіз дослідження розвитку обмеженої соціальної системи);

- інформаційне (комп’ютерне) моделювання.

Історична аналогія має обмежену пристосованість до соціального передбачення. І це зрозуміло, адже в майбутньому супутні інші історичні умови.

Логічні методи прогнозування є надзвичайно різноманітними. Має сенс виділення двох основних методів моделювання соціальних процесів:

- «визначення теоретично можливих меж» розвитку якісно визначених систем;

- сценарії (системні уявлення) можливого майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на припущеннях експертів, чи експертна оцінка перспектив реального історичного процесу. До цієї групи, як правило, відносять:

- індивідуальне інтуїтивне прогнозування;

- консенсус (вироблення експертами спільної точки зору з певного писання що до майбутнього);

- «мозкову атаку», або «брейнстормінг» (засіб вирішення проблем і спосіб прогнозування, особливо, коли виникає потреба перебирання можливих ситуацій у майбутньому).Суть методу полягає у тому, що висуваються будь-які, хай і «дивовижні» ідеї щодо проблеми; ці ідеї розвиваються, можна запропонувати власні, але критикувати їх не дозволяється;

- метод Дельфі ґрунтується на послідовному опитуванні експертів, під час якого кожного з них знайомлять з думкою інших; як наслідок ряду циклів – з’ясовується переважаюча думка.

Соціальні прогнози бувають різними: пошуковими, нормативними, аналітичними та застерігаючими. Якщо, наприклад, пошуковий прогноз виходить з можливостей, які існують об’єктивно, то нормативний прогноз має основу потреби, прагнення, ціннісні орієнтації суб’єкта.

Аналітичні прогнози, отримані за допомогою методів логічного прогнозування, характеризуються високою достовірністю і дають вичерпну картину майбутнього у його необхідних та історичних відносинах. Можна прогнозувати не тільки розвиток певної галузі народного господарства або роду діяльності, а і розвиток усього світового співтовариства. Першу глобальну модель світового розвитку (системного опису демографії, світового виробництва і вичерпування природних ресурсів) запропонував Дж.Форестер (США, 1971). Вона ґрунтується на спрощеній екстраполяції п’яти факторів: зростання народонаселення, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування, видобутку природних ресурсів.

Вихід у світ книги Дж.Форестера «Світова динаміка» збігся з початком роботи Римського клубу, що об’єднав адвокатів, бізнесменів, представників гуманітарної інтелігенції, заінтересованих у досліджені проблеми глобального розвитку. Римський клуб запропонував виконати контрактні досліди групі учнів Дж.Форестера. ця група підготувала у 1972 році Римському клубові першу доповідь, що являло собою удосконалену модель Форестера. У доповіді здійснено спробу що до внесення до цієї моделі численних статичних даних перевірки її адекватності.

Основний висновок, якого дійшла група такий: за сучасних темпів економічного і демографічного розвитку реальністю ХХІ століття стане вичерпання природних ресурсів та масова загибель людей, забруднення навколишнього середовища тощо. Щоб не допустити цього, слід вжити заходів щодо обмеження зростання чисельності населення і подальшого розвитку економіки у світовому масштабі. За роки свого існування (з 1968р.) члени Римського клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку сучасної цивілізації (А.Печчеї, Д.Медоуз та інші)

Студенти повинні мати на увазі, що поліваріантність прогнозів майбутнього залежить, певною мірою, від світоглядних концепцій, яких дотримуються ті чи інші вчені, а також від того, який час презентує той чи іншій філософії. Так, до середини ХХ століття у концепціях майбутнього переважав оптимізм і глибока віра в науково – технічний прогрес, вже з 20-х років у прогнозах майбутнього постає картина кризи та занепаду цивілізації (Р.Дарендорф, О.Тофлер, Л.Лимфорд та ін.). Однак важливе те, що представники багатьох філософських теорій схожі в єдиному і головному: сучасна людина повинна зрозуміти свою природу і змінити ставлення досвіду

У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття «природа» охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія».

Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Таким чином, поняття «природа», «природне середовище» мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне – «довкілля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натуральною природою»), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» – природного й штучного.

На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів. Обговорюючи питання про біосферу варто згадати, що вперше вжито австрійським геологом Е.Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання праці видатного українського природознавця В.І.Вернадського (1863 – 1945) «Біосфера».

Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е.Леруа та Тейяром де Шарденом, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент – техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему – одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.

При з’ясуванні суті історичних форм єдності суспільства та природи слід зазначити, що людина, суспільство безпосередньо пов’язані не з усією природою, а з її певною частиною – географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами (наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.

В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу.

Пригадайте, які саме думки висловлювали Ш.Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо та інші.

З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними.

Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його.

Людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в природі. А матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям.

Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо пов’язані з природою людини.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.

Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного.

Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.

Проявом природних визначальних чинників є расовий поділ суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.

Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозв’язок. Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.

Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:

– неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоюючої економіки» до виробничої;

– промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);

– науково-технічна революція.

Відповідно до цих «вузлових точок» у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:

Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період «присвоючої економіки», коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію

Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, «незайманою» природою та штучним, «олюдненим» середовищем.

Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.

Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.

Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.

Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе. Саме тут виникає потреба у синергетиці – поєднанні кількох протилежних підходів та створення найбільш оптимального діалогу людини з природою.

Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є:

- розгортання інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації «виживання», подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової цивілізації.

- формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні проблеми.

- становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.

- необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.

- інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.

- насамкінець, вже можна бачити певні «прориви» у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.

Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.

Щотакебіоетика? Визнано усіма, що біоетика народилася в США більш ніж 20 років тому у роботах онколога Вана Ренсселера Поттера. Вводячи цей термін, він підкреслював, що біоетика повинна стати «новою дисципліною, яка поєднує в собі біологічні знання та пізнання системи людських цінностей». У сучасному трактуванні біоетика – це така область дослідження, яка, використовуючи методології різноманітних наук, має своїм предметом систематичний аналіз людської поведінки в області наук про життя та здоров’я в тій мірі, в якій ця поведінка розглядається в світлі моральних цінностей та принципів.

Біоетика осягає: 1) етичні проблеми всіх медичних професій; 2) дослідження людської поведінки, незалежно від її застосування в галузі терапії; 3) соціальні проблеми, пов'язані з політикою в галузі охорони здоров'я, медицини праці та міжнародної охорони здоров'я та з політикою демографічного контролю; 4) проблеми життя тварин та рослин в відношенні до життя людини.

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. Прагнення людства знайти оновлену систему моральних і духовних орієнтирів, новий духовний потенціал знайшла своє втілення в новій міждисциплінарній галузі знання - біоетиці. В умовах швидкого розповсюдження нових технологій, що радикально міняють не тільки життєдіяльність, але і природу людини, біоетика захищає фундаментальні людські цінності - право людини на життя, автономію і свободу вибору, обґрунтовувавши їх етичними принципами благоговіння перед життям і етичної відповідальності за все, що живе. Її метою є вивчення умов, при яких можливо збереження Життя на землі. Сучасна біоетика має 2 основних напрями:

- медичне – сконцентровано навколо відносин "лікар-пацієнт", найчастіше цей напрям називають біомедичною етикою або медичною біоетикою;

- екологічне – обґрунтовує цінність і права окремих живих істот (біоцентризм) і природних екосистем, дикої природи, біогеоценозів і ін. (екоцентризм).

Головна ідея біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не повинні розглядатися окремо від біологічних фактів - людина все ще є частиною природи, їй необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства.

На наш погляд, при визначенні біоетики необхідно зафіксувати її основні якісні складові, а саме: 1) спрямованість на поєднання цінностей об’єктивного знання та загальнолюдських цінностей; 2) міждисциплінарність: поєднання природничих та гуманітарних наук; 3) мету – збереження та розвиток життя; захист права на життя; 4) поняття спільного світу, яке долає протиставлення людства та природи; 5) етичні принципи та норми як механізми поєднання теорії та практики.

Сьогодні біоетика, на наш погляд, є гідною альтернативою "науковій" парадигмі, тієї концепції освіти, якій властиві прагнення до структурно-функціонального аналізу, бінарності, технотізації мислення. Протягом останніх 20 років в розвинених країнах світу біоетика є однією з важливих складових вищої освіти медиків, біологів, філософів, психологів, соціологів. "Етика життя" розглядається як спроба розширення пред- і пост- дипломної освіти до горизонту осмислення глобальних проблем людства, своєрідна підготовка нової генерації до комплексного сприйняття виникаючих етичних проблем в еру технологій і стихійних ринкових відносин, глобалізації і інтернаціоналізації економіки, політики, освіти і ін. Біоетика стає світоглядною підставою, ідеєю і духом нової освіти - вона закликає творити нові етичні сенси і принципи, виходячи з головної цінності - цінності Життя і всього живого на землі. Слідуючи цій меті, біоетика виховує пошану до плюралізму думок, поглядів, установок, визнає важливою відсутність догматичності у викладі матеріалу, учить долати власні упередження і забобони. Вона виступає як підстава нової освіти: "пошана до життя" закликає до живих дискусій, обговорення конкретних етичних ситуацій і дилем, апелює до етичної позиції самого студента, його власному відношенню до проблеми.

На наш погляд, об’єктом біоетики є втручання людини в природні процеси, її ставлення як до навколишньої, так і до людської природи. Її предметом є моральні проблеми, які виникають при цьому, – проблеми виживання людства та збереження Життя на планеті.

 


Перелік тем рефератів для виконання самостійної роботи студента.

1. Особливість духовного буття.

2. Свідомість як форма духовного буття.

3. Матерія та форми її існування.

4. Самосвідомість та шляхи її формування.

5. Теорії відносності А.Ейнштейна.

6. Альтернативність діалектики та метафізики.

7. Метафізика як світогляд і метод пізнання.

8. Софістика і еклектика - альтернативи діалектики як логіки.

9. Догматизм і релятивізм як альтернативи діалектики у теорії пізнання.

10. Закони діалектики і їх значення для медицини.

11. Категорії “кількість і якість” як характеристики життя людини.

12. Категорії “необхідність і випадковість” як конкретні суспільні проблеми.

13. Людина-нація-світ, як відображення діалектичних категорій «одиничне-особливе-загальне».

14. Практика як специфічно людський засіб ставлення до світу.

15. Наука та її роль у суспільстві.

16. Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.

17. Природа і людина. Природа людини і суспільства.

18. Цивілізаційний та формаційний підходи в аналізі розвитку суспільства.

19. Національна ідея та поступ громадянського суспільства в Україні.

20. Проблема відчуження: соціально-філософський аналіз

21. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії

22. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти.

23. Проблема евтаназії в медико-філософському аспекті.

24. Біоетика та філософія.

25. Біологічне і соціальне в людині.

26. Філософські проблеми антропогенезу.

27. Методологічні основи пізнання.

28. Мистецтво і творчість як способи освоєння дійсності.

29. Категорія «відображення» у процесі пізнання.

30. Глобальні проблеми людства т медицина.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.