Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЗАНЯТТЯ 2. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ ТА ЇЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ



ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

 

І. Позитивізм і його напрями:

- проблематика та періодизація позитивізму;

- вчення О. Конта,Г. Спенсера, Е. Дюркгейма;

- емпіріокритицизм Е. Маха і Р. Авенаріуса;

- заслуги неопозитивізму та пост позитивізму.

ІІ. Екзистенціоналізм як філософія способу буття людини.

- проблематика та структура екзистенціоналізму;

- сутність людської екзистенції;

- проблема свободи людини та її переживань у творчості екзистенціоналістів (М.Хайдегер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс Н.Бердяєв).

З фрагменту першоджерела (див. «Самостійна робота» завд. № 3) з’ясуйте:

• які ознаки «абсурдної людини» виділяє мислитель;

• що таке життя для філософії екзистенціоналізму?

ІІІ. Релігійна філософія

- релігійна філософія протестантизму;

- неотомізм: погляд на людину, історичний процес;

- тейярдизм;

IV. Філософська антропологія М. Шеллера та персоналізм.

- поява філософської антропології

- вчення М. Шеллера

- персоналізм.

V. Філософські концепти феноменології, герменевтики, прагматизму, структуралізму.

Завдання для самостійного логічного опрацювання:

 

Завдання 1. З допомогою словника дайте визначення поняттям: феномен, абсурд, верифікація, сайєнтизм, конвенціоналізм, редукціонізм, інновація махізм, неопозитивізм, постпозитивізм, біологізм, свобода, відповідальність екзистенція, гранична ситуація.

Завдання 2. За таблицею дайте детальний опис філософам: С.К’єркегор, А.Шопенгаур, Е.Гуссерль, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Мунье, М.Бердяев, Тейяр де Шарден.

Перелік імен Держава Напрям, течія Суть філософських поглядів Новизна

Завдання 3. Робота з першоджерелом.

Уважно прочитайте фрагмент із твору А.Камю «Міф про Сізіфа» і з’ясуйте:

а) які ознаки «абсурдної людини» виділяє мислитель;

б) в яких «граничних» ситуаціях опиняються герої фрагменту і що саме робить їх вільними»;

в) що таке життя для філософії екзистенціоналізму?

«Боги присудили Сізіфу підіймати величезний камінь на вершину гори, звідки ця брила неодмінно скочувалась донизу. Вони мали підстави вважати, що немає кари жахливішої, аніж даремна і безнадійна праця...

Якщо вірити Гомеру, Сізіф був наймудрішим і найобачливішим із смертних. Щоправда, згідно з іншим джерелом, він промишляв розбоєм. Я не бачу тут протиріччя. Є різні думки про те, як він став вічним тружденним пекла. Йому дорікали перш за все за легковажне ставлення до богів. Він розголошував їх секрети. Егіна, дочка Асопа, була викрадена Юпітером. Батько здивувався цим зникненням і пожалівся Сізіфу. Той, знаючи про викрадення, запропонував Асопу допомогу за умови, що Асоп дасть води цитаделі Корінфу. Благословінню зелених вод він віддав перевагу над небесними блискавицями. Покаранням за це стали пекельні муки. Гомер розповідає також, що Сізіф закував у кайдани Смерть. Плутон не міг витерпіти видовища свого опустілого і притихлого царства. Він послав Бога війни, котрий визволив Смерть з рук її переможника.

Кажуть також, що, помираючи, Сізіф вирішив перевірити любов дружини і наказав їй кинути його тіло на площі без поховання. Так Сізіф опинився в пеклі. Обурений настільки чужим для людинолюбства послухом, він отримав від Плутона дозвіл повернутися на землю, щоб покарати дружину. Та варто було йому знову побачити земний світ, відчути воду, сонце, тепло каміння і море, як у нього пропало бажання повертатися до світу тіней. Нагадування, попередження і гнів богів були даремними. Багато років він продовжував жити на березі затоки, де шуміло море і усміхалась земля. Знадобилося втручання богів. З’явився Меркурій, схопив Сізіфа за комір і силоміць потяг до пекла, де на нього вже чекав камінь.

Із цього зрозуміло, що Сізіф – абсурдний герой. Такий він і в своїх пристрастях, і в стражданнях. Його презирство до богів, ненависть до смерті і бажання жити коштували йому невимовлених мук – він змушений безцільно напружувати сили. Така ціна земних пристрастей. Нам невідомі подробиці перебування Сізіфа в пеклі. Міфи створені для того, щоб привертати нашу уяву. Ми можемо уявити тільки напружене тіло, яке силкується підняти величезний камінь, покотити його, піднятися з ним схилом; бачимо зсудомлене лице, притиснуту до каменя щоку, плече, що утримує вкриту глиною тяжкість, ногу, яка оступається, знову і знову підіймаючи камінь з вимащеними землею долонями. В результаті тривалих і розмірених зусиль, у просторі без неба, у часі без початку і кінця, мети досягнуто. Сізіф дивиться, як в один момент камінь скочується до підніжжя гори, звідки його знову доведеться підіймати до вершини. Він спускається донизу.

Сізіф цікавить мене під час цієї паузи. Його виснажене лице ледь відрізняється від каменя! Я бачу цю людину, що спускається тяжким, але рівним кроком до страждань, яким немає кінця. В цей час разом з диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як його бідування. І щомиті, спускаючись з вершини до лігвища богів, він вище своєї долі. Він твердіший, аніж його камінь.

Цей міф трагічний, оскільки його герой наділений свідомістю. Про яку кару могла б йти мова, якби на кожному кроці його підтримувала надія на успіх? Сьогоднішній робітник живе так все своє життя, і його доля не менш трагічна. Та сам він трагічний лише в ті рідкі миттєвості, коли до нього повертається свідомість, Сізіф, пролетар богів, безсилий і бунтівничий, знає про безконечність своєї печальної долі; про неї він думає і під час спуску. Ясність бачення, котра повинна бути його мукою, перетворюється в його перемогу. Немає долі, котру не пересилило б презирство.

Іноді спуск сповнений страждань, але він може відбуватися і в радості. Це слово доречне. Я знову уявляю собі Сізіфа, котрий спускається до свого каменя. Спочатку були страждання. Коли пам’ять наповнюється земними образами, коли нестерпним стає бажання щастя, буває, до серця людини підступає печаль: це – перемога каменя, це – сам камінь. Надто тяжко нести безмірну ношу скорботи. Такими є наші ночі в Гетсиманському саду. Та приголомшуючі нас істини відступають, тільки-но ми розпізнаємо їх.

Так Едіп спочатку підкорявся долі, не знаючи про неї. Трагедія починається разом з пізнанням. Але в ту ж мить сліпий і зневірений Едіп усвідомлює, що єдиним зв’язком зі світом залишається для нього ніжна дівоча рука. Тоді-то і лунають його гордовиті слова: «Не дивлячись на всі знегоди, похилий вік і велич душі, змушують мене сказати, що все добре». Едіп у Софокла, дає нам формулу абсурдної перемоги.

Перед тим, хто відкрив абсурд, завжди постає спокуса написати щось на кшталт підручника щастя. «Як, йдучи настільки вузьким-шляхом?..» Але світ всього-на-всього один, щастя і абсурд є породженнями однієї і тієї ж землі. Вони нероздільні. Було б помилкою стверджувати, що щастя народжується неодмінно із відкриття абсурду. Може статися, що відчуття абсурду народжується з щастя. «Я вважаю, що все добре», – каже Едіп, і ці слова священні. Вони лунають у суворому і конечному всесвіті людини. Вони навчають, що це не все, ще не все вичерпано. Вони проганяють із цього світу бога, що вступив до нього разом з невдоволеністю і потягом до безцільних страждань. Вони перетворюють долю у справу рук людини, справу, яка має вирішуватися серед людей.

У цьому вся тиха радість Сізіфа. Йому належить його доля. Камінь – його набуток. Точно так само абсурдна людина, дивлячись на свої муки, примушує вмовкнути ідолів. В раптово притихлому всесвіті чується шепіт тисяч тонких чудових голосів, що здіймаються від землі. Це безсвідомий, таємний поклик усіх образів світу – такий зворотний бік і така ціна перемоги. Сонця немає без затінку, і необхідно пізнати ніч. Абсурдна людина каже «так» – і її зусиллям більше немає кінця. Якщо і є особиста доля, то це аж ніяк не з неба послано, або, в усякому разі, доля зводиться до того, як про неї судить сама людина: вона фатальна і достойна презирства. В усьому іншому вона усвідомлює себе як владаря своїх днів. За невловиму мить, коли людина обертається і кидає погляд на прожите життя, Сізіф, повернувшись до каменя, споглядає незв’язну послідовність дій, що стала його долею. Вона була створена ним самим, об’єднана в одне ціле його пам’яттю і скріплена смертю. Впевнений в людському походженні всього людського, бажаючий бачити і знаючий, що ніч буде безконечною, сліпець продовжує шлях. І знову скочується камінь.

Я залишаю Сізіфа біля підніжжя його гори! Ноша завжди знайдеться. Але Сізіф навчає вищої вірності, котра нехтує богами і соває каміння. Він теж вважає, що все добре. Цей всесвіт, віднині позбавлений володаря, не здається йому ні безплідним, ні нікчемним. Кожна крихточка каменя, кожний відблиск руди на північній горі складає для нього цілий світ. Однієї боротьби за вершину достатньо, щоби заповнити серце людини. Сізіфа слід уявляти собі щасливим.»

 

Завдання 4. На основі фрагментів із твору визнаного представника персоналізму французького філософа Е.Муньє дайте оцінку його твердженням і визначте провідні ідеї персоналізму:

«Центральна позиція персоналізму – це існування вільних та творчих особистостей, і він також передбачає наявність в їх структурах принципу непередбачуваності... Особистість – це не об’єкт, хай навіть найдосконаліший, який, як і всілякі інші, ми могли би пізнати ззовні. Особистість – єдина реальність, яку ми пізнаємо та водночас створюємо із середини... Особистість є жива активність самотворення, комунікації та поєднання із іншими особистостями... Змусити людину пробудитися від глибокого сну, відмовитись від жалюгідного існування може лише той, хто зрозумів сенс особистісного існування і кличе до його вершин... Подібний сенс людського існування полягає не в тому, щоби злитися із абстрактною всезагальністю природи або Царства ідей, але в тому, щоби змінити «таємницю своєї душі», щоби прийняти в неї царство небесне та втілити його на Землі. До такого вчинку покликана людина своєю свободою».

«…Персоналістський досвід – це досвід «Ти», бо в акті кохання дається найсильніша людська визначеність і екзистенціальне cogito. Люблю, отже, існую, і життя варте того, щоб бути прожитим».

контрольні питання:

 

1. Як розуміють гуманізм філософи-екзистенціалісти, що таке «екзистенція»?

2. Розвиток католицької доктрини

 

Рекомендована ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Антология мировой философии. – Т.3. – М., 1971.

2. Камю А. Бунтующий человек // Философия науки. – 1989. - № 7.

3. Надольний І. Філософія: Курс лекцій. – К., 2000. – С.102-161.

4. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. – К., 2000. – С.157-204.

5. Причепій С.М. Філософія: посібник. – К., 2001. – С.146-2003.

6. Сартр Ж.П. Єкзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989.

7. Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1999.

Інтернетсайти

www.library.tane.edu.ua/files/EVD/m_prog_kand_filosof.pd

www.tnpu.edu.ua/subjects/87/Filosofiya/navchalna_programa.htm

readbook.com.ua/book/1/6/

www.vuzlib.net/filosofy/02.htm

www.lib.ua-ru.net/inode/7534.html

www.filosof.com.ua/Jornel/M_45/Usyk.htm

5ka.com.ua/90/40405/1.html

www.in1.com.ua/article/20707

revolution.allbest.ru/philosophy/00005590_0.html

www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=761

iatp.org.ua/cen/libr/iatp5/sekts3-sumy_june2004.doc

 

 

Методичні поради

При обговоренні першого питання слід зазначити, що починаючи з середини ХІХ ст. у філософії відбуваються істотні зміни, які дали підстави ввести поняття «новітньої філософії». Терміном «новітня філософія» у переважній більшості історико-філософських досліджень позначають плюралізм течій і напрямів кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Натомість, філософські тенденції другої половини ХХ століття (наприклад, постмодернізм та структуралізм) позначають з допомогою терміну «нова філософська хвиля». Більшість течій і напрямів нової філософської хвилі сформувалися і розвиваються як різновид, або ж еволюція одного, чи поєднання ідейно-теоретичних засновків кількох течій і напрямів «новітньої філософії».

Початок новітньої філософської свідомості дослідники датують по-різному, найчастіше називають або кінець ХІХ, або 20-ті рр. ХХ століття. Розпочинаючи з другої половини ХХ ст.., у філософській думці Європи домінуючого статусу набувають «некласичні» тенденції. На перший план виступають ірраціоналістичні концепції, але і в межах класичного раціоналізму з’являються вчення (марксизм, позитивізм і ін.), які проголошують розрив із попередньою філософською традицією.

Підкреслимо, що філософія кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка стала значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Якщо послуговуватися мовою базових термінів, то новітня філософія відтворює у структурі власного знання втрату віри людини в самоочевидну перевагу логічного та наукового раціоналізму, який припускає, що реальна дійсність у цілому може бути витлумачена і осмислена, що постає поштовхом для цих змін.

ХХ ст. стало періодом величезних культурних і соціальних змін, а саме: наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст.; дві світові війни, поява фашизму і численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція, криза попередньої культури, поява глобальних проблем, дегуманізація людини її часткове нівелювання. Пригадайте, що ознакою класичної доби була віра в розум, а звідси розвинутий принцип раціоналізму. Раціоналізм з позиції класичної філософії вселяв пізнавальний оптимізм, віру у здатність розуму пізнати і поліпшити світ. Суспільство, як вважалось заснованим на «принципах розуму», насправді виявилось нерозумним. Філософи піддали сумніву історичний прогрес, заговорили про релятивність істини. У сфері природничих наук, а саме, у фізиці виявилися протиріччя і парадокси, які ставили під сумнів раціональну обґрунтованість самої науки і, таким чином, – віру в раціоналізм, а звідси тенденція – що більшість явищ не мають раціонального тлумачення. Людство ХХ ст.. опинилося в ситуації зламу встановлених «класичних» підвалин життя. Характерною рисою новітніх сучасних течій і напрямів є відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всемогутність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу – тобто, перегляд традиції класичного раціоналізму. Зверніть увагу, що ідея заперечення монополії розуму простежується в працях Імануїла Канта (філософ, здійснюючи критику «чистого» та «практичного розуму», дійшов висновку, що розум не здатен аналізувати дійсність з допомогою «синтетичних суджень а рriori», а отже, можливості людського пізнання обмежені досвідом). Таким чином, німецький мислитель створив нове поле дослідження феномену мислення та результатів його діяльності, яке було відсутнє за умови домінування закритих, раціоналістичних, системних філософських концепцій просвітницького типу. Саме тому, можна припустити, що генеалогія філософських передумов становлення новітніх філософських течій і напрямів бере початок від результатів творчих пошуків німецького мислителя.

Цікавим є те, що в контексті новітньої філософії паралельно із модерними філософськими парадигмами абсолютно повноправно існують «історично віджилі» течії і напрями, які вирізняються з-поміж інших присутністю у їхній назві додаткових часток «нео-» (наприклад, неосхоластика, неопозитивізм, тощо). Дана тенденція є підтвердженням того, що філософія, артикулює у структурі власних досліджень «вічні» теми людського інтелектуального осмислення.

Якщо класичну філософію можна означити, як філософію розуму і пізнання, то сучасна філософія – це спроба творчого осмислення інтелектуальних та вольових засобів взаємодії людини зі світом. На перший план виступають проблеми людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, культури, історії, етики, мови.

Таким чином, на зміну «філософії мислення» приходить «філософія життя». З’ясуйте, які суттєві відмінності лежать в основі класичної і некласичної філософії.

Підсумовуючи філософський дискурс цього періоду, можна виокремити два основні вектори його розвитку: раціоналістичний та ірраціоналістичний. Раціоналістичний напрям представлений творчістю філософів-позитивістів, сцієнтистів, марксизму. Ірраціоналістичний вектор розвитку філософського знання, який, на нашу думку, є прогресивнішим з точки зору повноти відтворення соціокультурних трансформацій ХІХ-ХХ ст., презентує такі напрями, філософія життя, екзистенціоналізм, антропологізм, фрейдизм, культурологічний напрямок, історіософія.

Окреслюючи основні тенденції розвитку новітньої філософії, слід виділити такі напрями:

- ірраціоналістично-гуманістичний: «філософія життя», екзистенціалізм, психоаналітична філософія, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія, релігійний (неотомізм, персоналізм).

- раціоналістично-науковий: позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм аналітична філософія, структуралізм, марксизм.

З історико-філософської точки зору можна виокремити наступні етапи становлення сучасної новітньої філософії:

І. Становлення новітнього типу філософствування (кін. ХІХ – перші десятиліття ХХ століття):

1. Романтизм (Новаліс, брати Шлегелі. Єнський гурток).

2. Марксизм(К. Маркс, Ф. Енгельс).

3. Філософія життя (А. Шопенгауер, С. Кєркегор, В. Дільтей, О. Шпенглер).

4. Позитивізм (А. Сен-Сімон, О. Конт, Д. Міль, Я. Молешот і ін.).

5. Фрейдизм.

ІІ. Новітній сучасний філософський дискурс першої половини ХХ століття:

1. Сцієнтизм (М.Шлік, Л.Вітгенштайн, Б.Рассел, Е.Кассірер, Г.Коген, Г.Лазерсфельд і ін.).

2. Антропологізм (М. Шеллер, М. Хайдегер, Ж. – П. Сартр, а. Камю, Х. Ортега-і-Гасет, Е. Муньє, М. Бердяєв, і ін.).

3. Культурологічний напрям (К.Леві-Строс, Ф.Бордель, Ф.Арієс і ін.)

4. Історіософський напрям (А. Тойнбі, П. Сорокін, Ф. Тофлер і ін.).

5. Релігійна філософія (Ж. Маритен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський, К. Барт, П. Тіліх і ін.)

ІІІ. «Нова філософська хвиля» (друга половина ХХ століття):

1. Неофрейдизм ( К. Хорні, М. Салліван, А. Адлер, Е. Фром, і ін.).

2. Герменевтика (Г. Гадамер, П. Рікер, Ю. Хабермас і ін).

3. Структуралізм (Ж. Деріда, Б. Леві, А. Глюксман, Ш. Дельоз і ін.).

4. Постмодернізм (П. Слотердайк, М. Фуко і ін.).

Розглядаючи інші питання, слід зупинитись на ірраціонально-гуманістичному напрямі некласичної філософії виявів його тенденції і особливості.

Поняття ірраціоналізм (від лат.: irrationalism – нерозумний, несвідомий) об’єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм вмістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення. Іншими словами можемо сказати, що ірраціоналізм є особлива світоглядна установка, яка передбачає звуження меж мислення в контексті осягнення істини.

Своє завдання ірраціоналістична філософія ХХ ст. вбачає не в пізнанні об’єктивних законів світу (існування яких вона не визнає), не в пошуку об’єктивної істини, а у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського існування зростає тут особливо гостро, у зв’язку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.

З вимогою зміни традиційного методу філософствування виступили представники школи «філософії життя».

До представників цього напряму, як правило, відносять А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, О.Шпенглера, А.Бергсона. Саме їм належить замінити поняття «буття» на поняття «життя», центральне поняття цієї філософської течії. Першочергове місце у розмірковуванні філософів цього напряму належить поняттю «життя». Світ розуміється тут не як впорядковане і закономірне у своїй основі буття, а як «життєва реальність», тобто, щось таке, що неможливо осягнути «холодним» розумом, схемами та принципами. Життя несе в собі творчий імпульс, тому і людина в цьому контексті розглядається не як «суб’єкт мислення», «втілений інтелект», а як індивід з проявом суб’єктивності – волі, пориву, радістю до життя. З точки зору представників цього напряму життя неможливо пізнати у категоріях розуму. Життя можна збагнути тільки через інтуїцію і переживання. Саме з цієї позиції визначається і призначення філософії – допомогти людині жити, перетворитися від філософії пізнання, на філософію «переживання повноти життя».

Початок нового типу філософствування пов’язується з іменем німецького мислителя Артура Шопенгауера (1788-1861) – основоположника системи, просякнутої волюнтаризмом, песимізмом та ірраціоналізмом. Народився він у Дансингу (теперішнє місто Гданськ) у сім’ї торговця. У 1813 року захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, 1819 року – опублікував перший том дослідження «Світ як воля і уявлення».

А.Шопенгауер розглядає оточуючий світ як «хаотичний потік життя», в якому розум відіграє вельми незначну роль, оскільки основні життєво важливі процеси – зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран – відбувається поза участю інтелекту. В основі світового процесу лежить дія сліпої, несвідомої сили – волі до життя. Воля не підлягає розумовому поясненню, оскільки є просто сліпим пориванням. Воля безглузда, як безглузде і саме життя. Отже, воля постає як первоначало і абсолют.

На думку А. Шопенгауера, сутність особистості становить воля, незалежна від розуму. Ця воля є сліпе бажання, невіддільне від тілесної істоти, тобто, від людини. Воля є проявом космічної сили, світової волі. Саме цим А. Шопенгауер утверджує примат волі над розумом, ірраціонального над раціональним. Розум дає лише зовнішнє знання про світ; повне знання про світ може дати тільки воля, через яку індивід пов’язаний з космічною першоосновою світу. Людина є об’єктивацією волі, яка спрямовує діяльність людини, примушує її працювати для досягнення мети. Отже, за позицією А. Шопенгауера людина не належить собі, а є знаряддям для задоволення примх, які диктує воля. Людина приречена на страждання через свою несвободу і підпорядкованість. Філософ розглядає життя людини в категоріях бажання й задоволення. За своєю природою бажання – це страждання; задоволення потреби призводить до пересичення й недуги, викликає розпач. Страждання – це постійна форма прояву життя. Таким чином, у світі панує зло, яке знищити неможливо, щастя ілюзорне, а страждання невідворотне, воно міститься у самому «прагненні до життя». Смерть – це звільнення від страждань, аскетичний спосіб життя – єдиний спосіб врятувати людину від муки і тим самим скоротити світове зло.

Поміркуйте, у чому виявляється песимізм і яка філософія, релігія вплинула на А. Шопенгауера?

Зверніть увагу, що світову волю як підвалину всього сущого, розглядав і Фрідріх Ніцше (1844-1900). Ніцше – виховувався в сім’ї протестантського пастора в Німеччині, згодом прийняв швейцарське громадянство. Будучи обдарованою особистістю, він отримав у 25 років звання професора. Праці мислителя досить суперечливі, і не підлягають однозначному прочитанню. В усякому разі, слід диференціювати погляди Ф. Ніцше та їхнє трактування в роботах його послідовників та критиків. Найвідомішими трактатами мислителя є: «Народження трагедії з духу музики», «Так говорив Заратустра», «Генеалогія моралі», «По той бік добра і зла», «Воля до влади» і ін. Згідно із творами Ф. Ніцше, життя постає першою і єдиною реальністю в світі, першодвигуном якої є воля. А тому боротьба за існування – це природній процес становлення життя, якому не варто перешкоджати. Але на відміну від А. Шопенгауера у Ф. Ніцше домінує не воля до життя, а воля до влади. Саме волю до влади Ніцше протиставив розумові. Воля до влади за Ніцше, є визначальним стимулом діяльності і здібності людини. Прагнення до влади є незмінною внутрішньою суттю людини, основа права сильного. Життя уявляється філософу як бурхливий потік, в якому точиться боротьба за існування, що вимагає напруження сил і волі, активності і творчості. Єдиним мірилом людської цінності є прагнення до влади. Тому основними атрибутами людини стають її могутність, незаперечне право наказувати, панувати над усім і всіма. Саме прагнення до влади (сили) базується на принципі – виживають найпристосованіші. Життя – це боротьба. За Ніцше, уся людська історія є боротьба двох типів прагнення до влади – прагнення до влади сильних (панів) і прагнення до влади слабких (рабів). Доля останніх – песимізм, тяжіння до невілювання, до рівності (рабська мораль). Виявом цієї рабської моралі є християнська мораль. «Рабська мораль» потрібна для тих, кому не вистачає «волі до влади». Таких є більшість. Їх Ніцше порівнює з «сірою» масою, натовпом, які не здатні на культурну та історичну творчість. Цей тип людей, за Ніцше, – «раса рабів». Інша частина – меншість ліпших людей, «духовних аристократів». Від цієї меншості сильних залежить майбутнє людства. Ніцше пророкує появу нового типу людини – «надлюдини». Відсутність у сучасному світі великих, сильних, яскравих особистостей стає свідоцтвом деградації людства, згасання у ньому волі до влади. Симптомом цієї хвороби Ніцше вбачає у поширенні ідей рівності і рівноправ’я.

Зверніть увагу, що саме Ніцше належало поняття, яке він вводить, – це нігілізм. Коріння нігілізму Ніцше вбачав у кризі європейської культури ХХ ст., сутністю якого є спотворене розуміння цінностей буття. Причина нігілізму і кризи культури в ілюзорності цінностей та ідеалів на яких будувалась європейська культура. Занепад культури свідчив про неспроможність класичної духовної традиції. За Ніцше стара культура дозріла до загибелі, «зжила» себе, тому потрібно допомогти їй загинути. Гаслом нової моралі має стати – «хай гине все слабке». Таким чином, Ніцше намагається створити нову систему моральних оцінок, суть яких зводиться до того, що сильна людина, є абсолютно вільною, вона не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами. Ніцше, вважаючи себе іморалістом, – людиною, що відкидає будь-яку мораль, усякі моральні імперативи. Тому немає і не може бути об’єктивно обумовленої моралі; кожний має таку мораль, яка найбільшою мірою відповідає вимогам його життя.

Як бачимо, Ніцше пішов далі песимізму Шопенгауера, закликаючи до активної участі у боротьбі за владу.

Обговорюючи наступне питання – фрейдизм, зазначте, що фрейдизм – це загальне визначення деяких положень в медицині, психології, філософії і деяких інших науках, які були розроблені австрійським вченим З. Фрейдом для пояснення загальнопатологічних, психологічних, соціальних чи культурних феноменів на рівнях індивідуальної особистості чи життя суспільства. Зігмунд Фрейд (1856-1939) заперечив уявлення класичної філософії про те, що свідомість є абсолютною, однорідною, вона є єдиним носієм людського – «Я».

Наголосіть, що З.Фрейд був засновником наукової психології. До концептуального ядра теорії Фрейда відносяться концепція психоневрозу і вчення про психічний апарат, що базується на ідеї несвідомого.

Автору психоаналітичної методології належить заслуга дослідження несвідомих, латентних рівнів людської психіки. У його працях явище психічного розкривається у трьох аспектах: динамічному, енергетичному та структурному.

У дослідженнях З. Фрейда спостерігаємо діалектику раціонального та ірраціонального. З точки зору З. Фрейда біологічного, природнього в людині набагато більше, ніж розумного чи культурного або соціального. Все біологічне в людині за Фрейдом, це сукупність різних інстинктів. Фрейд назвав це сферою безсвідомого. Безсвідоме в людині – це сукупність його природних якостей, інстинктів. Самі ці інстинкти і визначають людські почуття, бажання, думки, вчинки. Завдяки своїй природі воно (безсвідоме) сховано, недоступне нашій свідомості, розуму.

Окресліть структурну модель людської особистості, яку запропонував З. Фрейд.

Структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: несвідоме «Воно» (іd) – архаїчна, безособова частина психіки, є тією частиною психіки, де зосереджені інстинктивні імпульси (бажання) і витіснені із свідомості ідеї. Від свідомості несвідоме відгороджене ділянкою досвідомого (розумне «Я» (Ego) - свідоме людини - пам'ять, мислення). «Воно» здійснює цензуру бажань несвідомого та їхніх ідей, поєднуючись із реальністю зовнішнього світу, опирається їхнім спробам проникнути у свідомість. Саме бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію є, за Фрейдом, джерело психічної динаміки. Згідно з Фрейдом, несвідоме функціонує на основі природних інстинктів, «первинних потягів» з метою отримання найбільшого задоволення. За Фрейдом, «Я», як вершник, має приборкати «Воно». «Над- Я» («Зверх-Я», Супер-Его) — це категорії морально-етичного плану. Це правила поведінки, моральна структура, батьківські заборони, межа вищих, соціально значущих ідеалів і норм людської поведінки, що виробляються в процесі навчання, виховання, яке витісняє егоїстичні імпульси із свідомості, обмежує їх вільний прояв.

Людську психіку З. Фрейд порівнює з айсбергом. Уявімо собі цей величезний айсберг. Як відомо, надводна, видима його частина набагато менше підводної, невидимої. Нам здається, що айсберг – це лише те, що знаходиться на поверхні, ми не уявляємо його справжніх розмірів. Так само і безсвідоме, воно становить собою невидиму частину людської психіки, тобто, підводну частину айсберга, а розум людини – це та надверхня частина айсберга, яка плаває над водою. Тому, з цього прикладу можемо дійти висновку, що ми по-справжньому і не знаємо самих себе.

Серед всіх інстинктів, які і утворюють сферу «Воно», Фрейд виділяє сексуальний, яку він називає терміном лібідо. Саме в лібідо сконцентрована життєва єнергія людини. Але будучи істотою суспільною, колективною, людина не може виконати, або навіть задовільнити всі свої сексуальні бажання. Його необхідно стримувати, подавляти, боротися з ними. В цьому випадку його нереалізована сексуальна єнергія спрямовується у друге русло. Вона може перевтілитися у єнергію художньої творчості, наукового пошуку тощо. Таке витіснення сексуальних бажань і перетворення їх у інші форми діяльності отримало назву сублімації (від лат. «сублімаре» - підіймати високо). Сублімація – це трансформація сексуальної енергії індивіда. Незадоволений інстинкт, за Фрейдом, переходить у не сексуальну духовну психічну енергію, що є будівельним матеріалом цивілізації. Чим вищий рівень цивілізації, тим більше енергії людина сублімує, і тим більше вона придушує свої первинні лібідозні імпульси. Невротичні симптоми – компроміс між принципом задоволення і принципом реальності, що постійно конфліктують у психоструктурі особистості. Сублімаціями Фрейд вважав усі (або майже всі) види людської діяльності, особливо творчої. Тому, культура і її прояви, за Фрейдом, базується на відмові від задоволення бажань несвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Фрейд доходить висновку, що прогрес культури призводить до зменшення людського щастя та підсилення відчуття провини через зростаючі обмеження для реалізації природних бажань. Другим потужним інстинктом після сексуального, за Фрейдом, є інстинкт смерті, який знаходить свій прояв у війнах, злочинах. Крім того, на людську поведінку впливають різні суспільні норми, принципи, закони. Саме їх він окреслив терміном «Зверх-Я». Саму людську свідомість Фрейд називає «Я». За цією схемою, яку ми навели вище, людська свідомість «Я» не є повноправним контролером, тому вона (свідомість) має постійно розгалужуватися між без свідомими інстинктами і суспільними обмеженнями. Тобто, людина постійно знаходиться між своїми біологічними бажаннями і моральними нормами. У більшості випадків людині постійно доводиться подавлювати, стримувати свої бажання. На цьому грунті у людини можуть виникнути різні психологічні розлади, головною причиною яких, є витіснення бажання ( як правило, сексуального). Австрійський вчений розробив особливий метод лікування, який отримав назву психоаналіз. Дослівно цей термін можна перевести як звільнення душі. Психоаналіз - це метод діагностики та лікування психічних захворювань, а також комплекс гіпотез і теорій, які пояснювали роль несвідомого в житті людини і розвитку людства. Психоаналіз спирається на гіпотезу про існування несвідомого пласту людської психіки. Виявлення несвідомого, його осмислення та тлумачення — головне у психоаналізі. Згідно з психоаналізом, душевне життя людини постійно струшується конфліктами, вирішення яких пов’язано із свідомим оволодінням бажаннями, безпосереднім їх задоволенням або сублімацією. Сутність його полягає у тому, що лікар у процесі бесіди з пацієнтом з’ясовує справжню причину психічного розладнання (захворювання), що є наслідком подавлення ним сексуального бажання. Саме психоаналіз і має допомогти нужденним у переведенні несвідомого у свідоме. Робиться це з допомогою аналізу патогенного матеріалу, який дістають в процесі розшифровування «вільних асоціацій», витлумачення сновидінь, вивчення помилкових дій, а також тих «життєвих дрібниць», на які, як правило, не звертають уваги.

Тому лікар вказує пацієнту на цю причину, і хворий, усвідомлюючи, розуміючи її, сам має можливість справитися з нею.

В цілому, можна сказати, що Фрейд запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу, переконливо довів, що людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що людина постає значно складнішою, ніж це видавалося раніше. Зазначте, що заслуга З.Фрейда в тому, що він виявив істотну роль підсвідомого(несвідомого) в детермінації поведінки людини і всього її життя. При цьому Фрейд не вважає за потрібне визнавати важливість соціальної сутності людини, оскільки найістотнішим моментом у людині вважав її біологічну природу.

В свою чергу учні Фрейда критикували його, зокрема це спричинило появу такого напряму, як неофрейдизм.

Неофрейдизм – напрям в психології, що виник у 20-30-ті рр., заснований послідовниками З.Фрейда, які прийняли основи його теорії, але в якому ключові поняття психоаналізу З. Фрейда були переосмислені і перероблені на постулати про соціальну детермінованість психіки людини. Зберігаючи основи психоаналітичного методу, неофрейдисти піддають його переінтерпретації з позицій «культурного» підходу. Ідейним попередником неофрейдизму вважається А.Адлер (1870-1937). Він критикував вчення Фрейда, який перебільшував біологічну та еротичну детермінацію людини. За Адлером людина – це не тільки біологічна, але й соціальна істота, життєдіяльність якої пов’язана із свідомими інтересами, тому «несвідоме не заперечує свідомості». Він переніс акцент із сексуально-несвідомого на несвідоме намагання до влади. Таким чином, Адлер до певної межі соціологізує несвідоме і намагається зняти протиріччя між несвідомим та свідомим при aналізуванні людини.

Зверніть увагу на тому, якщо, засновники психоаналітичної філософії Фрейд і Юнг ставили перед собою завдання прояснити індивідуальні вчинки людини, то їх послідовники неофрейдисти А. Адлер, К. Хорні, Е.Фромм на основі базових ідей цієї філософії намагалися пояснити соціальний устрій життя людей.

Якщо Фрейд в поясненні мотивів поведінки особистості зосереджував увагу на виявленні причини дії людини, то Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету його намагань, «несвідомий життєвий план», з допомогою якого він намагається подолати напруження життя і свою невпевненість. За вченням Адлера, індивід через дефекти розвитку своїх тілесних органів (недосконалість людської природи), відчуває неповноцінність чи малоцінність, тому, намагаючись подолати це відчуття і самоствердитися серед інших, він актуалізує власні творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи понятійний апарат психоаналізу, називає компенсацією чи надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, «великі люди», які вирізняються винятковими здібностями. Наприклад, кар’єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати свій недолік – низький ріст. В масову, буденну свідомість увійшов введений Адлером термін «комплекс неповноцінності».

Американський неофрейдист, соціальний психолог та соціолог Е. Фромм (1900-1980) виступив проти біологізації та еротизації несвідомого і критикував теорію Фрейда про антагонізм між сутністю людини і культурою. Але сам він не приймає і соціологізаційні трактування людини. Із його власного зізнання, його точка зору є «і не біологічною, і не соціальною». Одним із найважливіших факторів розвитку людини, за Фроммом, є протиріччя, яке виходить із подвійної природи людини, яка є частиною природи і керується її законами, але одночасно вона є суб’єктом, який має розум та є соціальною істотою. Це протиріччя він називає «екзистенціальною дихотомією». Вона пов’язана із тим, що через відсутність сильних інстинктів, які допомагають в житті тваринам, людина повинна приймати рішення, керуючись своєю свідомістю. Але результати при цьому не завжди виявляються продуктивними, що сприяє виникненню тривоги. Тому «ціна, яку людина платить за свідомість» це її невпевненість.

Інший його учень Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, яке визначає поведінку соціальних груп. Це вчення грунтувалося на багатьох положеннях теорії масової психології, які, зокрема, викладені у роботах Фрейда. Карл Густав Юнг – швейцарський психолог, автор аналітичної психології, учень Фрейда з 1906 р. В процесі практичної роботи з пацієнтами Юнг поступово приходить до розходження у поглядах із вчителем. На думку Юнга, несвідоме не є темним океаном вад та тілесних потягів, які витіснені із свідомості в процесі історичного розвитку людини; швидше за все, це втрачені спогади, а також апарат інтуїтивного сприйняття, який значно переважає можливості свідомого мислення. Несвідоме діє не на шкоду людині, а швидше навпаки, виконує захисну функцію, одночасно сприяючи переходу особистості на певний ступінь розвитку. В ранніх роботах Юнг висуває одну із найоригінальніших ідей в сучасній психології – ідею архетипів колективного несвідомого. Це – деякі міфічні образи, які є спільними для всього людства і є адекватним вираженням спільних людських потреб, інстинктів, намагань та потенцій. Друга тема його досліджень – духовне життя європейської людини та виявлення причин, які сприяють виникненню ірраціонального саморуйнування людської особистості і суспільства. Юнг виділяє чотири «полюси» свідомості: мислення, почуття, відчуття та інтуїцію. Хоча вони існують у свідомості разом, лише одному з них належить визначаюча роль у житті індивіда, і доповнює лише один із полюсів іншої пари. Мислення підкріплюється відчуттям, почуття – інтуїцією. Визначаюча роль першої пари характерна для західної людини. Зрозуміло, що почуття та інтуїція, які є «незадіяними», витісняються в ділянку несвідомого та пригнічуються, що сприяє виникненню неконтрольованої активізації та раптового прориву у вигляді автономних комплексів, стресів чи приступів одержимості.

Перехід ведучої ролі від свідомої пари «полюсів» до несвідомої Юнг називає «енантінодромією» (протилежністю). Терміни «екстравертний» та «інтровертний» відносяться до двох найзагальніших психологічних типів людей; перший відрізняє відкритість по відношенню до об’єкта (оточуючого світу) і навіть в більшості залежить від нього. Других характеризує концентрація інтересів в самому собі, незалежно від об’єкта та готовність діяти, виходячи із власних намірів. Однак «чистих» екстравертів та інтровертів практично не існує.

Розглядаючи питання антропологічного напряму у філософії ХХ ст., зазначте, що найвпливовішим та найпоширенішим напрямом антропологічних філософських течій першої половини ХХ століття стає екзистенціалізм. Розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму набули у Німеччині, Франції, Італії, частково Японії. У якості свого предмета він розглядає «власне людське» буття, буття власної природи людини, людської індивідуальності. Проблема людина у цьому столітті набула особливої гостроти. За словами М. Шеллера, одного з засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, перестала себе розуміти. У ХХ ст. відбувається своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, а саме, що власне робить людину людиною. Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор, А. Камю, Ж-П.Сартр, М.Хайдеггєр, К.Ясперс, а серед російських філософів – О. Бердяєв. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивним існуванням людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства – вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Значна частина філософів визнає єдину реальність – світ людської душі, основою пізнання є інтуїція. Сенс «існування» в екзистенціалізмі розкриває категорія свободи, під якою розуміється нічим не обмежений, ні від чого не залежний вибір людиною своїх рішень. Однак екзистенціалісти стверджують, що людина не знає, що робити зі свободою. Вони вважають, що люди не мають жодних ідеалів, тому, що закинуті у хаотичний світ. Атрибути існування людей у ньому – страх і потяг до смерті.

Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

До основних течій антропологічного напряму слід віднести філософську антропологію, персоналізм.

Проаналізуйте кожну з цих течій і знайдіть особливе у вирішенні проблеми людини.

Обговорюючи питання релігійної філософії, окресліть передумови, що сприяли її виникненню. Зверніть увагу перш за все на те, що рівень наукового прогресу не завжди призводить до позитивних наслідків у людському соціуму. Стало зрозуміло, що наука могутня, але не всемогутня сила. Є багато чого у людському світі, чого ніколи не може пояснити ніякий науковий прогрес. Інтерес до релігійної філософії у ХХ ст. можна пояснити тим, що на ґрунті прискорення соціальної динаміки більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини.

Розглядаючи питання позитивізму і його проблематики, зазначте, що позитивізм (від лат. «позитивус» - позитивний) – це напрям європейської, а пізніше американської філософії ХІХ – ХХ століття, який виник і розвинувся під впливом розвитку методології наукового пізнання у природничих науках. Його представники виходили з переконання в тому, що наука набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знаннями, що стала спроможною описати повну і структурну картину світу без допомоги псевдонаукового знання гуманітарних дисциплін і філософії, в тому числі. Позитивізм виходить з того, що тільки позитивні, конкретні науки можуть дати справжнє знання. Єдино правильним позитивізм вважає тільки факти, які або експериментально підтверджені, або отримані з допомогою математичних методів природничих і технічних наук. Філософія, на думку позитивістів, може бути корисною лише в тому випадку, коли структура її знання відповідатиме вимогам науковості в строгому значенні цього слова. Засновником позитивізму вважають французького науковця О.Конта (1798 – 1857), автора шеститомного дослідження «Курс позитивної філософії».

Він запропонував порівняти результати діяльності окремих наук з підсумком філософських пошуків. При цьому зазначав, що вперше за свою історію просунулись набагато вперед, збагативши людську силу, вплинувши на прогрес. З філософією ж справи були такі: ставлячи перед собою глобальні цілі, вона не змогла їх реалізувати. Він зазначав, що філософія як така ставила перед собою такі питання, на які не могла відповісти, а точніше, давала такі відповіді, які були завжди невизначенними, тобто, нестверджувальними. Внаслідок такого підходу виникло запитання: а чи потрібна взагалі філософія ?. Може краще відкинути її і залишити тільки емпіричне позитивне, тобто, позитивні науки (звідси і оформлюється така назва, як позитивізм). Залишається питання про долю самої філософії. Від неї потрібно відмовитись, як від метафізики. Тому, О.Конт, заперечуючи колишню «метафізичну» філософію, не відмовляється від філософії як такої. Безумовно, існує потреба розробки загальнонаукових методів пізнання, створення системи наукового знання, пояснення мови науки, а, отже, існує необхідність у «новій філософії». Надаючи особливого значення природознавству, Конт відводив філософії роль методології науки, що узагальнювала результати емпіричних наук. Вона зорієнтована на класифікацію наук, упорядковування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання. При такому підході позитивізм проголошує себе принципово новою «неметафізичною» («позитивною») філософією, що не визнає абстрактних, загальних положень, а спирається тільки на конкретні емпіричні твердження.

Розгляньте другу хвилю позитивізму, що розпочинається у другій половині ХІХ ст., і отримує назву «другого позитивізму», або філософії емпіріокритицизму, засновниками якої стали австрійський філософ Ернст Мах (1838-1916) і швейцарський мислитель Ріхард Авенаріус (1843-1896).

Основним завданням філософії стає створення теорії наукового пізнання, яка ґрунтувалася б на досвіді. Знання розглядались як символи досвіду, а сам процес пізнання – як біологічна корисна діяльність.

Ознайомтесь з новим варіантом позитивістської філософії – «третій позитивізм» або неопозитивізм, що виникає на початку ХХ ст. Неопозитивізм сформувався 1922 р. — це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші. Філософія тут постає особливим способом теоретизування. ЇЇ завдання полягає у логічному аналізі наукових висловлювань, структури наукового знання. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Ханс Рейхенбах (1891-1953), австрійський філософ Людвіг Відгенштейн (1889-1951), англійський вчений Бертран Рассел (1872-1970).

Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він також заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив класичний позитивізм ХІХ ст., а до діяльності з аналізу мовних форм знання. На їх думку, всі наші знання по світ знаходяться у мові. Оточуючий нас світ – це наші уявлення про нього, оформлені у мовних вираженнях. Це мовна конструкція, тому предметом філософії має бути не фізична реальність, а сфера нашої мови, тобто, філософія перетворюється майже у лінгвістику. Звідси стверджується, що необхідно створити таку досконалу мову, завдяки якій всі питання і нез’ясованості відпадуть автоматично.

Основним елементом такого реформування має стати на думку неопозитивістів, розроблений ними принцип верифікації (від лат. «верус» – істинний, «фацере» - робити), тобто, перевірки суджень на їх істинність. Якщо висловлювання можна перевірити, то воно верифікується, а якщо неможливо то воно неверифікується. Наприклад, речення «Вода закипає при температурі 1000С є верифікованим, а судження «Світ створений Богом» неверифікованим у будь-якому випадку. Зрозуміло, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо ми бачимо, що при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим сенсу «псевдотвердженням» і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в умовному світі. Дуже цікаве твердження деяких представників неопозитивізму стосовно значення тих слів, для яких може буде знайдений єдиний факт, позначений даним словом. Тому поняття «експлуатація», «класова боротьба» і подібні до них, позбавлені змісту, і люди застосовуючи їх, створюють собі джерело напруги, хвилювань і конфліктів. Ця думка знайшла своє застосування у соціотерапії: якщо причиною суспільних негараздів - неправильне застосування слів, то слід реформувати мову, усунути найбільш «небезпечні» терміни, і таким чином, поліпшити життя людини. Як бачимо, перед нами не зовсім нова ідея: зминити уявлення у свідомості людей на позитивну сторону і саме життя зміниться на краще і гармонійне.

Обговорюючи питання релігійної філософії, окресліть передумови, що сприяли її виникненню. Зверніть увагу перш за все на те, що рівень наукового прогресу не завжди призводить до позитивних наслідків у людському соціумі. Стало зрозумілим, що наука могутня, але не всемогутня сила. Є багато у людському світі, чого ніколи не може пояснити ніякий науковий прогрес. Інтерес до релігійної філософії у ХХ ст. можна пояснити тим, що на ґрунті прискорення соціальної динаміки найпроблематичнішими постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини.

Розглядаючи наступне питання, яке стосується релігійної філософії, окресліть у першу чергу характерні риси сучасної релігійної філософії, до яких слід віднести:

· поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини;

· спроба корегувати релігійну філософію та науку;

· визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;

· увага до проблем суспільного розвитку.

Зазначте, що найпоширенішою та авторитетною у ХХ ст. стала філософська концепція неотомізму як офіційна філософія Ватикану. Ця об’єктивно-ідеалістична філософія поширена в країнах, де найбільше панує католицька релігія. Неотомізм базується на вченні середньовічного філософа Томи Аквінського – томізмі, пристосованого до нових історичних умов, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Ясперса.

Представниками цього напряму є Ж.Марітен, Е.Жильсон, Р.Гвардіане,.

Неотомізм оголошує матеріальний світ другорядним, похідним від «чистого буття», який розуміється як духовний, божественний початок усієї реальності світу. Неотомізм підкоряє науку вірі в Бога та розрізняє три ступені пізнання: почуттєвий, раціональний, та божественного одкровення. Найвищим ступенем пізнання вважається останній – віра у Бога.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї мети (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і з допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Згідно з неотомістською концепцією вища мета філософських досліджень – обстоювати несхибність християнського вчення. Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяра де Шардена (1881-1955). Відома його основна праця «Феномен людини».

Ценральним принципом сучасного мислення П’єр Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. Його не влаштовує томістська концепція сталої картини світу, у якій немає розвитку, він розглядає дійсність як світ, що розвивається. Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винятковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції. При цьому зверніть увагу на те, що діяльність людини у процесі еволюції розглядається не тільки як спосіб єднання людини зі світом, а як вихід за межі свого «Я» для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй духовністю, світом свідомості він розглядав як заздалегідь запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Еволюція, на його думку, є основою розвитку, процес космогенезу проходить три етапи: дожиттєвий; життя; думка. На першому етапі відбувається еволюція хімічних елементів, виникає фізико-хімічне середовище, на другому – виникає біосфера, живі організми. На третьому – відбувається становлення людини, формування сфери духу (ноосфера), через яку можливий вихід до «точки Омега», надособистості, духовного центру, «універсуму». «Точка Омега – це центр концентрації свідомості, духовна особистість. Досить цікаво Тейяр де Шарден характеризує таку категорію, як діяльність. За його переконанням, діяльність – це творчість. Загалом, філософсько-історичні погляди Тейяра де Шардена мають гуманістичну, християнсько-ліберальну спрямованість.

До релігійної філософії ХХ ст. відносять і персоналізм, представлений такими видатними філософами, як У.Хокінг, Е.Мун»є, Ж.Лакура та ін. У центрі філософії персоналізму стоїть особистість, але не реальна людина, а духовна сутність, що має активність, волю, самосвідомість. В основі природної та соціальної дійсності лежить «вище буття».

В цілому слід зазначити, що філософія ХХ століття наближена до повсякденних реалій людського життя. Різні напрями, які постали у філософії ХХ ст. були надзвичайно різноманітними і різноплановими.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.