Суттєві риси та принципи німецької класичної філософії

Філософії Нового часу притаманне панування метафізичного підходу до вивчен­ня людини, явищ природи і суспільства. Однак, починаючи з XVIII ст., метефізичний метод мислення поступово гальмує розвиток наукових знань, оскільки він досліджував предмети та явища поза зв'язками з іншими предметами і явищами, поза їх розвитком.

Науці ж цього періоду притаманні перехід до систематизації та узагальнення нагро­мадженого фактичного матеріалу, встановлення зв'язків між предметами і явищами об'єктивного світу. Метафізика цього не могла дати, і тому виникла потреба у подолан­ні метафізичного методу мислення. Це завдання вирішила німецька класична методо­логія, онтологія та гносеологія, представниками якої є І. Кант, П. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. В.Ф. Гегель, Л. Фейєрбах.

У творчій діяльності І. Канта розглянемо два періоди: докритичний та критичний.

♦ Докритичний період - характерним є матеріалізм і діалектичний підхід до вирішен­ня проблеми походження Сонячної системи. Написано працю "Всезагальна природна історія і теорія неба", що містить дві ідеї: саморозвитку матерії та зв'язку природо­знавства і метафізики.

♦ Критичний період - перехід від матеріалізму до ідеалізму та агностицизму, дослі­дження проблеми людини, її існування та розвитку на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини.

Основні праці І. Канта (критичний період) пов'язані єдиним задумом і становлять послідовні ступеневі обґрунтування нової сис­теми поглядів. Єдність даної системи обумовлюється взаємозв'язками між постанов­кою та вирішенням таких питань:

1. Що я можу знати?- Проблема меж пізнавальних можливостей людини

2. Що я повинен робити?- З'ясування природи моралі

3. На що я можу сподіватись?- Сутність релігії

4. Що таке людина? Яке її призначення і місце в світі?

І. Кант здійснив "коперніканський переворот" у філософії. Він доходить висновку, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет є не вихід­ним, а кінцевим продуктом пізнання. При цьому загальність і необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнаючого або від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні (додослідні) форми чуттєвості та розсуду.

Г.В.Ф. Гегель подає таку структуру діалектики: два її основні принципи - роз­витку і взаємозв'язку; три основні закони - закон єдності й боротьби протилежностей, закон взаємопереходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення; а також парні категорії діалектики: одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, сутність і явище, ціле і часткове тощо. Він розглядав розвиток не як наслідок зовнішнього поштовху і не як розвиток за замкненим колом, не як кількісне збільшення чи зменшення. У нього рух - це саморух, це боротьба протилежностей, це зміна не тільки кількісна, а й якісна, і не за замкненим колом, а за спіраллю (висхідний розвиток).

Філософія Г.В.Ф. Гегеля має певні недоліки: насамперед - це пантологізм, панування логічних конструкцій над усім змістом реальності; підпорядкування оди­ничного, індивідуального всезагальному; практично, життєво, є далекою від дійсності.

Волюнтаризм

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.

Ідея про пріоритет волі в житті людської особи виникла в період краху античного світогляду, коли було поставлено під сумнів переконання у тому, що головною духовною силою є розум. Одним з перших затвердив принцип волі релігійний мислитель Августин (354-430), за яким воля управляє діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, тощо.

Німецькі філософи Артур Шопенгауер і Е. Гартман абсолютизували волю, наділівши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини. Надалі під впливом цього виду волюнтаризму в глибинній психології розвилося уявлення про ірраціональну природу ваблень, яка керує людською поведінкою.

Прихильниками волюнтаризму були також, німецький філософ і психолог В. Вундт згідно якому психічна причинність отримує вищий вираз у вольовому акті перш за все в апперцепції, американський філософ і психолог У. Джеймс, який вважав що вирішальна роль у вчинку належить нічим не зумовленому вольовому рішенню (лат. Fiat! — Та буде!), німецький психолог Р. Мюнстербере, який відстоював панування волі над рештою психічних функцій, і інші західні психологи кінця XIX — початку XX ст.

3. а)дійсними...дійсне – Гегель

б)не дійсним...розумне - Шопенгауер

Білет № 10

Поиск по сайту: