Україна у складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури,періодизація

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці пере- бували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централі-зована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потре- би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич- ним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина на-селення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим. У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них, що про- живали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами. поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко віді- йшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй по-чаток. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя. На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і попу-лярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону. Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею конституції серйозно. Багатьох представників колишньої української старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід- даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям» російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-налістичної школи XX ст. ВячеславЛипинський, провідний у 1920-х роках прихиль- ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра-їнської самобутності. Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була ви-значальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбу-валося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при-єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за-непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю- чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га- личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про-вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се-редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак-теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад-нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії. З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се-ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож- них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональ- ним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

Феномен інтелігенції.

Нації потребують розвитку не тільки соціальних "показників" господарства, політичних структур і т.ін., але й притаманних їм національно-культурних особливостей, які пов’язані зі спільністю матеріальної тадуховної діяльності даного народу, що історично склалася, з національною мовою, територією, самосвідо-містю і культурою, які не можуть не відтворюватись. З такими аспектами існування націй пов’язаний фе-номен національної інтелігенції.Сам термін "інтелігенція" (від лат. розумний, розуміючий, знаючий, мислячий) виникає у 60-ті рр. XIXст. в Росії. Його запропонував російський письменник П.Боборикін для назви особливої соціальної груписуспільства. З тих часів феномен російської інтелігенції як складової російської культури й духовності на-буває широкого обговорення та дослідження в філософських, літературних, публіцистичних творах видат-них мислителів Росії. Наприклад, за М.Бердяєвим, до російської інтелігенції "могли належати люди, які і незаймалися інтелектуальною працею... інтелігенція є ідеологічним, а не професійним чи економічним угру-пуванням".За українським автором В.Липинським, під інтелігенцією слід розуміти творців інтелектуальних, духо-вних цінностей певного народу. Інтелігентами "не називаю всякого, хто скінчив вищу чи середню школу",інтелігентами "є люди, не зайняті матеріально-продуктивною працею, а хто здобуває собі прожиток взамінза працю свого розуму і духу". Таке тлумачення української інтелігенції наближає її зміст до загальноприй-нятого значення групи людей розумової праці, на відміну від, наприклад, радянсько-марксистського класо-вого визначення, яке пов'язувало виникнення інтелігенції з появою буржуазного суспільства, а саму її тлу-мачило як "прошарок" між буржуазією і пролетаріатом, через що вона буває або "буржуазною" або "проле-тарською". Покликання інтелігенції – особливими інтелектуально-духовними засобами стимулювати, про-грамувати, контролювати та відтворювати національну духовність й свідомість, що притаманні специфічнійформі соціалізації, політизації тощо даної етнокультурної спільноти.Як результат – в розрізі розвитку вітчизняної історії – українська інтелігенція не одного разу показува-ла себе як із позитивного, так і з негативного боку.До позитивів, безперечно, слід віднести багатий історико-філософський здобуток вітчизняних інтелек-туалів – від києво-руських "любомудрів" до сучасних авторів – в екзистенціально-гуманістичній тематиціосмислення місця і ролі окремої людини у світі ("агіографічна" література з її виразно індивідуалізованимипостатями святих, "ареопагітична" література з її підкреслено особистісним, "апофатичним", способом бо-гопізнання, класична українська світоглядно-філософська література XVIII-XIX ст. від Г.Сковороди доТ.Шевченка і П.Юркевича, полемічна література з яскраво індивідуальною авторською позицією інтелекту-алів новітньої України). Така специфічність української інтелігенції обумовлена, перш за все, рисами украї-нського менталітету, походить з національних ментальних джерел. Позитив – це і служіння української ін-телігенції вищим ідеалам незалежності й свободи батьківщини, ідеалам збереження вольностей окремоїлюдини. З часів після Кревської унії (1385 р.) українська інтелігенція прибирає на себе функції духовно-культурного лідера народу. З приводу ролі й призначення української інтелігенції М.Шлемкевич у своїйкнизі "Загублена українська людина" наполягає на завданні інтелігенції безпосередньо втручатися в суспі-льно-громадські та державотворчі прагнення українського народу. Саме українська інтелігенція організуєзахист культурних і релігійних цінностей українського народу (полемісти, викладачі братських шкіл, манд-рівні дяки й ін. ); чинить вагомий вплив на формування української літературної мови, орфографії, граматичної термінології, друкованої літератури; підтримує високий освітній рівень українського народу; прицьому толерантність, неелітарний характер, не прив'язаність української інтелігенції до владної еліти, априв’язаність до національних звичаїв і народної культури (наприклад, постать й феномен Г.Сковороди).Посеред негативних проявів слід назвати такі: вітчизняна інтелігенція "не цінувала свободи самостійності, була податлива інтересам того, на кого орієнтується" (С.Шелухін); "стихійний романтизм національ-ного самовизначення", "нездатність до сердечної і чистої критики" (О.Бочковський); "не вміння подати се-лянам висвітлення й переконливі аргументи проти московських баламутів за українську ідею /1917-1920рр./" (С.Шелухін); "політична гіпертрофія", "хворобливе політиканство" (С.Томашівський) – тобто надмір-на політизація, коли представники інтелігенції з різних причин починають активно займатися політикою,вважати себе фахівцями з політичної теорії та практики (за С.Томашівським, таке "хворобливе політиканст-во" притаманне в однаковій мірі і українцям і росіянам); небажання або невміння займатися справжньоюнауково-дослідницькою чи мистецько-творчою працею, знаходити релігійне заспокоєння, навпаки, за від-сутності цього, погоня за владою та авторитетом, правом керувати собі подібним, отже, фразерство, повер-ховість, небажання досліджувати емпіричний матеріал і робити з нього широкі висновки, і, навіть, політич-на і особиста продажність, а то й злодійкуватість (В.Кучабський).Як все це співзвучно нинішнім часам, коли, скажімо, до складу політичних діячів Верховної Ради пов-ною мірою можна застосувати оцінки французького історика Ле Бона – вузькість поглядів, інерція мислен-ня, некритичність, зарозумілість, нетерпимість до чужої думки, невміння передбачити і робити висновки зсвого власного поступування, крутійство і брак справжньої відповідальності за доручену справу.Проте, слід взяти до уваги й таке. З серпня 1991 р., з набуттям Україною державного суверенітету, від-бувається сталий процес формування в країні власного макросоціуму на національному ґрунті – українсь-кого суспільства з його специфічною соціальною структурою й соціальними інституціями, економіко-господарською системою, духовністю, культурою. Феномен української інтелігенції набуває нових якостейта рис. І найпершим історичним завданням сучасної української інтелігенції в змаганні за культурне само-визначення та політичну незалежність України – письменників, вчених, духівництва – має стати відро-дження економічної сфери суспільства. Національне самовизначення й духовне самоствердження народубуде ілюзорним, доки він не матиме певної та непохитної господарської бази. Саме нею має завершитисяпроцес суспільного перетворення України у модерну націю.Слід прислухатися до поради М. Хвильового з приводу доцільності орієнтації на «московського диригента». Не можна сказати, що ми російську літературу не [79] любимо, писав Хвильовий, але «ми органічно не можемо на ній виховуватись». Короткий і енергійний заклик Хвильового — «Геть від Москви!» означає не розрив усяких стосунків з Росією, не зведення «китайського муру» між Києвом і Москвою, але лише на зміну давньої (на перших порах примусової, а потім, на жаль, звичної для багатьох наших земляків) орієнтації на Москву. Відродження національної самосвідомості і самоповаги, самостійний і вільний вибір своїх орієнтацій у світі — таким має бути шлях інтелігенції в новій — вільній і могутній —Україні.

33. З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. З великими труднощами у 1861 р. було отримано дозвіл на видання місячника "Основа" - першого в Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним органом Українського руху, але в своїй ідейній спрямованості вона значно відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства..Водночас у середовищі інтелігенції в Україні з'являються "народники"-- ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, переконані в необхідності шукати джерела народного руху серед селян та козаків, їх поглядам властива ідеалізація простого народу, оскільки вони вважали його єдиним втіленням української ментальності. Вважаючи своїм обов'язком служіння українському народові, вони засновують в Києві громаду, котра займається культурно-просвітницькою Діяльністю. Члени громади брали активну участь у створенні в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання велося українською мовою. Перша така школа виникла ще 1859 р. на Подолі, а до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком київської громади виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України. Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація. Становище громадівців особливо ускладнилось з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд розглядав український рух як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві Чернігові та інших містах пройшли арешти, найактивніші учасники громад. Однак значна частина громадівців не припинила своєї діяльності в нових умовах, а перейшла на конспіративне становище.В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української інтелігенції мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з Росіянами. Москвофілам протистояла інша течія - народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської України.

34. Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М. Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо. Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції.Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літератури, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878 p.). Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

35. 60 — 80-ті роки XIX ст. в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури й реалістичного мистецтва. На Україні залишалась Качанівка Тарновських, були Терещенки й Харитоненки, хоча й не було таких наділених тонкою інтуїцією і непереможною пристрастю колекціонерів, як Третьяков. Обдарована молодь їхала в столиці імперії і там утворювала загальноімперське художнє середовище . Тією чи іншою мірою історична та етнографічна українська тематика знаходить відображення у різних за художньою манерою майстрів. Дещо пізніше, в кінці століття, формується свідоме прагнення створити український національний живопис — національний за тематикою зображуваного, пейзажем, історичними реаліями. Але не бракувало ані українського пейзажу, ані козацької та селянської тематики і «общероссийским» реалістам і українського, і неукраїнського походження. Перша рисувальна школа створюється в Одесі 1865 р. під покровительством місцевого Товариства шанувальників красних мистецтв. 1869 р. в Харкові відкрила приватну Рисувальну школу художниця М. Д. Раєвська-Іванова. Вже в працях на українські теми художників — вихованців Петербурзької Академії мистецтв бачимо літературний зміст, прагнення до ілюстрації певних сюжетів, інколи, як у Трутовського, в прямому розумінні. В картинах передвижників, які виставлялись почергово по всій Росії в одному за одним виставочних залах, є тільки одне: оповідь про реальну життєву подію. Митці цієї школи, серед яких було чимало українців, не хочуть ані компонувати фігури за якимись естетичними, віддавна прийнятими нормами, ані дотримуватися рівноваги тону, світла, єдності колориту, — вони все підкоряють правдивості розповіді про життя, хоч би яким суворим і малоестетичним воно не виглядало.Передвижництво за способом мислення ближче до народницького струменю в громадському житті з його викривальними тенденціями або принаймні демократично-ліберального просвітництва, а в більш загальному розумінні — до позитивістськи-раціоналістичної естетики. І тут, як і в романтичному національному напрямі, в центрі художньої самосвідомості — тема, сюжет, ідейний зміст. Реалі́змстиль і метод у мистецтві й літературі. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм. Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії.

36. У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Поступальним, хоча і складним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Особливо тяжко відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство і інші. Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві. Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки. Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. КостомаровПолітика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Філософська думка 60—70-х pp. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула назву "філософії серця". Її автор — Памфіл Юркевич . Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.

37. Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 pp. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Питання перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план. У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п'єси. І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості. Ця ідея вистраждана усім національним досвідом, що мала можливості виявити себе у політичному житті, Прогресивні педагогічні діячі всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. Фольклорна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою. У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях — од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. Національна ідея впливала не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX—XX ст., а й, передусім, — на змістовне навантаження художніх творів. Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв розвій українського театру. Українські театри і далі не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу. Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але водночас у тодішніх політичних умовах мало важливе просвітницьке значення: український театр залишався майже єдиним інститутом, що пропагував національну свідомість та культуру. Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури..

38. Стиль модерн виник на зламі ХІХ-ХХ ст. як реакція на кризу у світогляді інтелігенції доби “кінця століття”, з її розчаруванням у моральних критеріях, розгубленістю перед лицем загострених соціальних катаклізмів. Модерн має спільне з неоромантизмом те, що є також протестом проти девальвованих цінностей позитивізму і прагматизму, які панували в європейському способі життя ХІХ ст., але намагається цей протест вилити у поєднання романтизму з практицизмом, покращити світ за допомогою мистецтва. В українській культурі зламу ХІХ-ХХ ст. визначальну роль відігравала література. Література того часу в Україні позначена різким розмежуванням різних течій і груп, обумовленим гострою ідейно-політичною боротьбою. Тяглість літературно-мистецького процесу виявилася в тому, що в ньому, поряд з критичним реалізмом. народжуються і розвиваються нові риси лірико-філософського осмислення життєвих явищ, поглиблений психологізм, художньо осмислюється феномен людини як цілісне явище (Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків, Володимир Винниченко). Але, внаслідок штучних, нав’язаних російською імперією перешкод у природному розвиткові мови як виразу національної культури, національно свідомий прошарок української мистецької та наукової інтелігенції, знайомий з культурою тогочасної Європи, складав лише тонку верству серед широких народних, переважно селянських мас, в середовищі яких панувала традиційна народна культура.Саме сфера культури була тією сферою, де формувалася національна самосвідомість. Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури. В архітектурі домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму На зламі століть формується естетизм в українському мистецтві, підвищений інтерес до довершеності форми, майстерності, категорії прекрасного, культ краси, антиутилітарності, заперечення пропаганди певної ідеологічної доктрини

39.Теоретичну обгрунтованість і художню систематизованість української культури кінця XIX — початку XX століття значною мірою забезпечила діяльність покоління, яке І. Франко називав "молодою Україною".Еволюція української культури даного періоду відповідає зміні типів художнього мислення, характерній для європейського історико-культурного прогресу. Естетична самосвідомість покоління "молодої України" формувалась значною мірою спонтанно й свого часу не була систематизована. Еволюція художньої свідомості на зламі XIX ст. позначена відмовою від прямої соціальної тенденційності, декларованим аполітизмом, які стискували свободу індивідуального творчого самовиявлення в мистецтві й обмежували права художньої форми. З іншого боку, така позиція була нічим іншим, як реакцією на болісно-тяжкі враження від оточуючого буття, що знаходило своєрідну компенсацію в прагненні краси, того, що не притаманне реальному людському існуванню. Так формується естетизм в українській культурі, підвищений інтерес до проблем форми, майстерності, прекрасного. Криза народницько-позитивістського догматизму породила наприкінці XIX ст. один з основних конфліктів новітнього типу світовідчуття. Літературознавство визначило його як суперечність між безмежністю духовно-природного круговороту матерії, Всесвіту і обмеженістю конкретного людського життя, індивідуальної свідомості. Загалом, неоромантизм в українській музиці позначений тематичним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування , яскраво вираженим індивідуалізмом, зануренням в історичну, орієнтальну , астрально-космогонічну, казково-фантастичну, сюжетику. Неоромантична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення п'єси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну. Естетизм художньої свідомості покоління неоромантиків виявився також у архітектурі як у виді мистецтва, що найбільше відображає мистецьку світомодель. Поява залізобетону та металевих конструкцій дозволили перекривати велетенські просторові об'єми, урізноманітнювати форму віконних прорізів та видобувати з примхливих конфігурацій і контрастів фактур нові декоративні та художні ефекти. Підкреслений психологізм та естетизм української художньої культури зламу XIX ст. виявив себе і в жанровому новаторстві. Симфонії у музиці поступаються місцем поемам, фантазіям, ноктюрнам, програмні картини — етюдам, літературні романи — новелам, тобто малим формам з їх безподієвістю, інтимною зверненістю, концентрацією сюжетно-композиційної структури та стилю.

40. У рамках новелістики відбувалось визрівання в українській культурі 1890—1910-х pp. експресіоністського світобачення. Неоромантизм з його прагненням прозирати духовне й абсолютне крізь зовнішнє і мінливе, проникати в глибинні стани душі людської, психічні конфлікти і пристрасті підготував грунт для складення такої художньої концепції. Їй під силу було передати відчайдушне відчуття самотності людини у ворожому їй світі, соціальної відчуженості, розірваності зв'язків із собі подібними, яке на зламі XIX ст. стало постійним супутником мислячої особистості. Саме в межах експресіонізму були порушені загальнолюдські, вічні, екзистенційні проблеми буття, життя і смерті, болю й страждання, злочину і кари, добра і зла, спокути і очищення, відповідальності за кожен крок. Саме в експресіонізмі "етнографічна" людина стала зображенням людини взагалі. Традиційний демократизм українського мистецтва з його домінуванням "мужичих" образів органічно вріс у прагнення експресіонізму "спростити" індивіда до елементарних основ людського, до цілісної "родової" людини з природними реакціями.Вплив експресіоністської концепції на препарування теми болю, страждання як закономірного прояву життя засвідчує повноту буття в умовах вічної плинності часу, не знищує людину, а, навпаки, відроджує її, примушуючи повернутись до своєї природної сутності . Видобування експресії з зовнішньої видимості, явленого факту в експресіоністів відбувається за допомогою свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність. Колір також стає джерелом експресії, зокрема, червоний колір, використовуваний В. Стефаником у його новелах, О. Новаківським у багатьох картинах для означення непереможної життєвої енергії, він перетворюється на своєрідну духовну субстанцію.Виразна деформація образів, кольорова напруга, дисонансність мелодики, підкреслена фактурність стали в експресіоністів оригінальним пластичним інструментом. Він мав проникнути у найпотаємніші глибини людської екзистенції з її відчуженням особистості від оточуючого світу. Однак і на порозі смерті, гріха, відчаю, самотності людина зберігає в собі краплини добра, чистоти, мужності, того, чим виправдовується її існування й тримається життя на землі. Таким сприймається сільський хлопчик, що, попри все, грає свою безкінечну мелодію на скрипці (картина О. Новаківського "Стрілецька мадонна"). Вічна взаємодія добра і зла, життя і смерті, заперечення "чорно-білого мислення, абсолютних ідей і оцінок, надання переваги відносності, плинності усього в світі" — це свідомість культури XX ст.

41. Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.Авангардизм у живопису — це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Історію авангардного живопису в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Та в 10-ті роки— українські художники мали змогу знайомитися з європейськими школами і течіями. Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони, а також колориту київських мозаїк і, нарешті, декоративність — вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки. Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко. Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

43. Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни). У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість. Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам. Таким чином у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

44. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Центральної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення. І вони не примусили на себе очікувати. У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе "українським лівим фронтом". "Лівизна" чи навіть "ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка. В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Масові сцени часом підносяться до алегорії.. Література і театр 10—20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи і творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.

45.Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави. Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою політику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну правосвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем системи і сягають загальнолюдського значення. Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Великих втрат зазнала на війні українська наука. Було знищено або зруйновано базові приміщення інститутів, науково-дослідні лабораторії й майстерні, бібліотеки. У завершальний рік війни чимало з них зробили дострокові випуски, багато студентів цих вищих навчальних закладів прийшли на вчительську роботу. Розвиток української культури в 40—80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.

46.Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовані в культурі, відбуваються й бурхливі, "вибухові" перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури.Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва. Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як "посттоталітарне суспільство".Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.У потоці цих новацій відбувається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактору активізації соціальної енергії.Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури.

47. Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності. Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку. У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше. Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

48. Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом. Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність. Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. У постмодернізмі посилюється відчуття того, що "майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.
Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культур.

Поиск по сайту: