Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Соціодинаміка культури. Субкультура та контркультура



Культура – процес, який підлягає динаміці, змінюється. Це означає, що вона перебуває в часовому вимірі, має пункт зародження, проходить стадії зростання й удосконалення, фази зниження, деградації і нарешті зникає. Розглядаючи предметність у такому рухливому, процесуальному стані, ми визначаємо її в категоріях історизму. Історизм – властивість будь-якого буття, проте розвиток (динаміка, процесуальність) у культурі має принципові особливості. Історизм культури не тотожний історизму «речового» буття, предмети якого виникають, існують певний час і зникають безвісти. Процес розвитку культури здійснюється через механізми успадкування як способу репродукцій складників культурного генофонду й новаторства як способу створення нових цінностей. Успадкування культурного генофонду відбувається у формі традиції. Усяка традиція колись була новацією, а новація, у свою чергу, згодом може перетворитися на традицію. Але і внесення новацій у культуру теж так чи інакше обумовлюється успадкованими від предків формами життя та ідеалами. Історизм культури можна уявити як нарощування традиції. Будь-які зміни в культурі не «скасовують» досягнень, створених у минулому. Культура розвивається акумулятивно, у культурну спадщину включаються фактично всі (із тих, що збереглися) надбання людського духу й практики. До культури не можна застосовувати поняття прогресу. Культура триває і не більше. Але прогрес у розвитку цивілізації очевидний, хоча б у галузі техніки, технології, озброєнь, науки, організації тощо. Лінійний розвиток властивий саме цивілізації. На противагу цивілізації, що забезпечує рух (розвиток) соціуму, культура «організовує» його статику, тим самим забезпечуючи умову існування соціу­му як такого. Розвиток культури відбувається не тільки й не стільки лінійно, скільки циклічно, шляхом «перевертання» і навіть «вивертання навиворіт», переосмислення її змісту. Амбівалентність культури, її внутрішня суперечливість і діалогічність – джерело її саморозвитку. Існують різні схеми пояснення як соціокультурного розвитку людства в цілому, так і окремих локальних культур: лінійно-поступальні, циклічні, спіралеподібні, коливальні чи їх поєднання. Але реальне життя складніше будь-яких теоретичних моделей. У всіх суспільствах існує багато угруповань, які мають різні цінності та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від решти суспільства, називається субкультурою (від нім. Subkultur – sub – нижче, під). Вона формується під впливом таких умов як соціальне походження, етнічна приналежність, релігія, місце проживання тощо і закріплюються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мови, втілюють у собі відмінності їх способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних норм. Субкультурні відсіки культури певною мірою автономні, закриті й не претендують на те, щоб замістити собою пануючу культуру, витіснити її як даність. Субкультура покликана тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Ми називаємо субкультурами такого роду феномени як молодіжна субкультура, селянська й міська субкультури, субкультура військових, субкультура злочинного середовища, релігійної секти, циганів тощо. Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які протиставляються основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура (латин. сontra – проти). Цінності контркультури конфліктні в суспільстві в разі зіткнення з панівною культурою. У сучасній культурології і соціології поняття контркультури має принаймні два значення: 1) застосовується для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60–х рр., що відображає критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як «культури батьків» (хіпі, панки, рокери, бітники, тинейджери). Протистояння дійсній культурі, народження нових ціннісних і практичних установок можна розглядати як процес, що постійно відтворює себе у світовій культурі. По суті контркультурними феноменами є ранній даосизм у Стародавньому Китаї, виникнення християнства, рух кініків у Античності, гностичні єресі Середньовіччя, Відродження – повернення до античності тощо. В історії неодноразово робилися спроби «бунту проти культури». Але всі вони зумовлювали або формування особливої субкультури, «антикультури», побудованої на протиставленні наявній культурі, але тісно з нею пов'язаної, або включалися до культурного коду, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й спростовуючи культуру, людина, яка живе в суспільстві, не може вийти за рамки культури як такої. «Людина приречена культурі», – писав М.О.Бердяєв.

Семіотика культури.

Одна з відмінних рис людини – здатність передавати накопичений досвід у знаковій формі. Семіотика – наука про знаки і знакові системи. Вона поділяється на прагматику (відношення знака до того, хто його сприймає), семантику (відношення знака до того, що він означає) і синтаксис (відношення знака до інших знаків у системі). Семіотизація культурологічної думки виражається в тому факті, що вона звертається до культурних утворень людського буття, розуміючи їх як певні знакові (або значимі) структури. Головне завдання теорії – розкриття значеннєвого (або навіть символічного) зв'язку між явищами (подіями, обставинами, фактами) буття й знаками, у яких втілюються ці явища.

Найдосконаліше втіленням знакової системи – мова. Вона відображає струк­турний устрій культури, лад мови впливає на характер світогляду. Мова, коли «опредмечується» в тексті, стає основою культурної спадковості, усталеності, відіграючи роль акумулятора й ретранслятора набутих людством смислів.

З погляду семіотики, будь-який прояв дійсності виступає як текст. Людина начебто читає ті змісти й символи, які вона знаходить у «знаках». Людина – істота, яка живе не тільки у фізичному, але й у знаково-символічному світі, творить цей світ і його асимілює. Цей світ і є світ культури.

Семіотика, як і будь-яка сучасна культурологічна теорія, займає відповідне місце в міждисциплінарному колі гуманітарних наук і застосовує дані психоаналізу, структурної антропології, соціології. Але найтісніше вона пов'язана з лінгвістичними науками.

Мова кожної культури своєрідна й унікальна. Усе різноманіття знакових засобів, використовуваних культурою, становить її семіотичне поле. На перший план виходить завдання розуміння світу іншої культури, проблема перекладу мов культури.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.