Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Проблема соціального популізму



Захоплення розвинутих країн непосильними соціальними зобов’язан­нями, на наш погляд, – шлях до економічного банкрутства держави. Сучасний бізнес екстериторіальний, капітал вливається в ті країни, де низькі податки, право приватної власності є недоторканним і забезпечується соціальна стабільність.

Соціальне забезпечення непрацездатних осіб варто по можливості перекласти більшою мірою на приватний сектор, відновити традиційну систему утримування непрацездатних. Державу треба більшою мірою звіль­нити від цього, правовими та іншими соціальними засобами покласти обов’язок утримання літніх людей на їх працездатних дітей. Формула дуже проста: чим більше дітей, тим краще забезпечена старість. Крім того працюючі повинні мати додаткову можливість забезпечувати собі старість за рахунок дивідендів від добровільної системи накопичувальних пенсійних фондів, усіх форм власності. Це одночасно вирішує дві проблеми: по-перше, стане стимулом для збільшення народжуваності; по-друге, розвантажить бізнес від надлишкового податкового навантаження. Зрозуміло, що літні люди, які в силу певних обставин не мали дітей чи накопичених коштів у пенсійних фондах, мають отримувати від держави соціальну допомогу в мінімальному розмірі. Однак такі випадки мають бути рідкісним явищем.

Тим самим у державі економічно активних громадяносновним панів­ним прошарком має стати трудівник-власник, який має власний малий чи середній бізнес або є менеджером у приватній компанії, де має свою частку, або є публічним чиновником, який також обов’язково володіє частками капіталу у вітчизняних приватних чи публічних компаніях. Кількість найманих працівників і маргінального елементу має бути мінімальною. Також має бути мінімальною кількість соціально незахищених громадян, які перебувають на утриманні держави. Зокрема піклування про малолітніх дітей має лягати на плечі батьків, а літніх людей – на плечі працездатних дітей.

У цілому слід погодитися з точкою зору І. Іоффе, що класична соціальна держава зародилося, зміцніла, уже досягла свого розквіту і почала деградувати[8]. Це сталося тому, що сучасні соціальні держави з чинника соціального прогресу поступово стали перетворюватися на реакційну силу, яка губить економіку та призведе до зубожіння громадян.

Щоб зрозуміти таку позицію, слід звернутися до класики. Так, теоретик соціальної держави Л. фон Штейн наприкінці ХІХ століття писав, що місія соціальної держави на рівні управління виражається у двох основних завданнях: по-перше, сприяти вільному міжкласовому руху, по-друге – допомагати тим, хто терпить нестатки. На думку мислителя, ці два завдання реалізуються в конкретних управлінських функціях держави : 1) усунення юридичних перешкод вільному міжкласовому руху; 2) піклування про суспільні потреби, які покликані забезпечити кожній особистості фізичні умови самостійності; 3) сприяння праці, що не володіє капіталом, у досягненні господарської самостійності (наприклад, через каси взаємодо­помоги, страхування, самодопомоги у формі об’єднання незаможних у спілки).

Визначаючи сутність соціальної держави, Л. фон Штейн писав, що вона зобов’язана підтримувати абсолютну рівність у правах для всіх різних суспільних класів і для окремої особистості завдяки своїй владі. Держава має сприяти економічному та суспільному прогресу всіх своїх громадян, оскільки зрештою розвиток одного стає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі йдеться про соціальну державу[9].

Сучасні розвинені правові держави, якщо подивитися на концептуальні засади соціальної держави, у цілому відповідають теорії Л. фон Штейна. Однак неможливо не побачити нової якісної негативної деформації: по-перше, уряди цих країн утратили відчуття міри щодо розміру та видів обкладання бізнесу і працюючих громадян різними публічними поборами; по-друге, виховали цілий клас осіб, які не хочуть напружено працювати, а вимагають від держави високих стандартів життя, які їм надаються лише за належність до певного громадянства.

Тим самим, з одного боку, ми бачимо небезпечну тенденцію до пору­шення прав комерційно активних громадян на заможне матеріальне і духовне життя, з другого боку – існування численного прошарку соціальних популі­стів, які формально мають право на забезпечення їх державою за рахунок перших громадян високими соціальним стандартами. При цьому кількість перших зменшується, а других – зростає.

Відповідно неможливо не побачити, що класова сутність сучасних держав значно зросла, для західних держав – це виникнення нового класу громадян, які не хочуть напружено працювати самостійно, а розраховують на підтримку держави – соціальних популістів; у східних державах динамічно розвивається панівний клас номенклатури,різної за своєю ідеологічною природою (комуністична, релігійна, олігархічним, військова, кланова)[10]. Паралельно з такими класами майже в усіх країнах (напевно, за винятком лише КНДР) існує середній клас.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.