Філософія постмодерну формується в процесі еволюції структуралізму до постструктуралізму, власне кажучи, це один і той самий процес; тому постструктуралізм є по суті перехідним етапом до постмодернізму, через що основними представниками постмодерну є всі головні дійові особи постструктуралістського повороту структуралізму. Це - Ж. Деррід (1930р.), Ж. Дельоз (1926р.), Ж. Бодрійяр (1929р.), Ж.-Ф. Ліотар (1924р.), Дж. Х. Міллер (1928р.), Х. Блум (1930р.), П. де Ман (1919 -1983р.) та ін. Сюди ж належить і творчість Р. Барта й М. Фуко початку 80-х років. Сам термін постмодерн з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах. Філософського значення він набуває у 80-ті роки у працях Ліотара, який переносить дискусії з постмодерну у сферу філософії. В літературі іноді висловлюється думка про штучність вислову "філософія постмодерну", оскільки філософські дискусії про постмодерн нерідко порушують питання про правомірність подальшого існування філософії взагалі. Та навряд чи можна погодитися з такими крайніми точками зору, бо в цьому разі йдеться просто про сенс існування філософії у традиційному розумінні. Але подібне питання неодноразово поставало на зламі історичних епох - інакше кажучи, мова йде про спроби створення нової, найсучаснішої філософської парадигми - філософії ХХІ ст. В цьому плані сьогоднішня філософія постмодерну - лише перший ескіз такої філософії, і сьогодні ще важко з певністю сказати, вдалий він, чи не дуже. Та початок, як то кажуть, зроблено.
У найзагальнішому плані філософія постмодерну проголошує орієнтацію на подолання тривалого домінування у філософському мисленні раціоналізму й монізму. Постмодерністи проголошують, що вони "занурюють світ" у зовсім інший "стазіс" (стояння, нерухомість), у якому розум звільняється від претензії на тотальне панування; філософія проголошується "терапевтичним мистецтвом", яке звільняє свідомість від настанов минулого. Філософія має бути плюралістичною і толерантною до всього відмінного. Звідси (як антитеза Лютеровому принципу: "На цьому стою і не можу інакше") проголошується принцип нової філософії (постмодерну): "На цьому стою, але можу як завгодно."
Постмодерн не є продовженням модерну - він є емансипацією від ідолів-ідеалів модерну; постмодерн це протест проти модерну, який пригноблює людину, раціоналізуючи будь-який аспект людської екзистенції; постмодерн є викликом модерну, раціоналістична концепція якого є апологією тотального контролю над цивілізацією та орієнтацією на універсально-загальну ідентифікацію, що притупляє сприйняття буття.
Будучи плюралістичним, постмодерн не шукає нового синтезу, але орієнтується на породження відмінностей (Дельоз), форма та існування яких - це гра з іншими відмінностями, причому правила гри не задаються ззовні, а створюються довільно в процесі самої гри ("грає сама гра", як говорив Гадамер). Плюралістичність постмодерну виявляється в тому, що він протистоїть інтернаціональному стилю і сцієнтизмові і взагалі дезавуює культуру Цілого і Єдиного. Постмодерн не проти віри у якусь (будь-яку) ідею, проти проголошення анафеми всім іншим - альтернативним - ідеям.
В онтологічному плані постмодерн є спробою усвідомити, що предмет чинить рішучий опір людським спробам "перетворювати" його із "нерозумного" стану в "розумний", - тому порядок речей "мститься" людині, засуджуючи на неминучий крах будь-які людські "перетворюючі" плани. Постмодерн є усвідомленням вичерпаності онтології, в межах якої реальність могла піддаватись примусовому її перетворюванню. Але відмова від примусового перетворення природи має неминуче привести й до відмови від будь-яких спроб систематизації реальності, котра не "вміщується в жодні теоретичні схеми. Подія завжди випереджає теорію". З цього постає об'єктивна неспроможність створити жорсткі замкнені системи будь-де.
Вичерпується не тільки класична (традиційна) онтологія, що прагнула теоретично і практично "олюднити" природу та "одухотворити" її. Вичерпується і класична епістемологія, тобто щезає класичний суб'єкт; у цьому плані правий був структуралізм з його висновком про "смерть суб'єкта". Але смерть суб'єкта не є "смертю людини", як вважали структуралісти, які абсолютно безпідставно ототожнили суб'єкт із людиною. Людина і природа є дві специфічні цілісності, що тісно взаємодіють (і "взаємопроникають" у дусі ідей Фейєрбаха і Маркса про гуманізацію природи й натуралізацію людини; і в дусі ідей Сковороди про макросвіт - природу і мікросвіт - людину і їх сродність, опосередковану їх третім - символічним світом). Нормальна взаємодія цих двох цілісностей можлива лише як взаємодоповнююча, але не взаєморедукуюча. Спосіб знаходження життєвої "рівноваги" (гармонії, консенсусу) між ними реалізовувався у їх практичній взаємодії (а філософія кожної історичної доби фіксувала це своїми засобами). І перед філософією постмодерну стоїть проблема виявлення способу такої життєвої "рівноваги" на нову історичну добу.
Основні риси сучасної світової філософії.
Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування - в результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав "Всезагальної декларації прав людини", прийнятої ООН у 1948 році, через 41 рік, у 1989 році, врешті-решт, ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв'язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
- Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.д.;
- Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
- Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у "Всезагальній декларації прав людини ";
- Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;
- Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
- Постановка проблеми формування планетарної свідомості.
Антропологічно-ірраціоналістична філософія Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму — ірраціоналістичної філософії, яка одержала назву психоаналізу, став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939). Почавши свою кар'єру лікарем-практиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Енергія потягів, нормальні виходи якої блоковані, знаходить обхідні шляхи, набираючи патологічних форм різних неврозів, які є результатом ослаблення або прориву в захисних діях нашого свідомого "Я" і проникнення в свідомість витіснених бажань, помислів і прагнень. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції. Новим етапом у теорії Фрейда стала теорія сексуальності, якою він намагався пояснити стадії і механізми розвитку людини та її культури. Першим актом історії оголошується злочин на сексуальному грунті в формі вбивства батька його синами-суперниками, або вбивство лідера первісної орди сексуальними конкурентами. В силу закону амбівалентності, за цим наступає почуття вини і каяття, що і є початком і умовою соціалізації й культури. "Наша культура, - писав 3.Фрейд, - взагалі побудована на придушенні пристрастей. Кожна людина поступилась частиною свого набутку, своєї влади, агресивних і мстивих схильностей; із цих вкладів виросли матеріальні і духовні блага загальної культури. До цієї відмови окремих індивідуумів спонукали, окрім життєвих потреб, і родові почуття, що випливали з еротики"'.
Фрейд вважав, що первісна людина повністю задовольняла свої інстинкти, в тому числі і збочені, і не здатна була до творення культури, до трансформації сексуальної енергії в несексуальну шляхом сублімації, до переводу соціальне неприйнятного в соціальне прийнятне. Чим більше людина придушує свої первинні лібідіозні імпульси і сублімує їх енергію, тим стає більш культурною і мудрішою, але в певному відношенні і менш щасливою, ніж первісна людина і набагато більше схильною до неврозів. Сексуальність як інстинкт, що в своєму розвитку проходить певні етапи, є основною з'єднуючою ланкою між психічною і семантичною сферами, а також основним чинником психодинаміки. В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів інстинктивне, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та інстинктивного) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-параноїк. Суспільне середовище є жорсткою реальністю, яка за допомогою вимог, заборон, законів, правил, традицій протистоїть незагнузданому сексуальному інстинкту, що визнає тільки принцип задоволення, а це несумісно з будь-яким обмеженням і несвободою. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть. Звівши своє вчення про потяги до вічної боротьби двох світових сил — Ероса і Танатоса, тобто потягу до життя і до смерті, Фрейд міфологізував його і взагалі користувався міфологією, особливо тією, що підтверджувала його теорію, зокрема відомими міфами про Едіпа, Кроноса, пожираючого своїх дітей, про кастрацію і убивство Кроноса Зевсом, якого мати в дитинстві врятувала, сховавши тимчасово в своєму череві (повернення в материнське лоно) тощо. Всі характеристики раю, починаючи з міфів, за Фрейдом, - це характеристики материнської утроби і життя в ній, пам'ять про минуле кожної людини. Правда, ворота раю охороняє суровий вартовий — жах народження, який не дає пам'яті прокинутись до кінця і примушує втілювати тягу до материнського лона в різні заміщуючі образи і символи. Все це, наряду з комплексом Едіпа, принципом задоволення і незадоволення, інстинктом народження і смерті, служить З.Фрейду основою для пояснення феноменів релігії, моралі і мистецтва.
Вчення З.Фрейда - це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного я. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А. Бергсона. К. Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи - колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення до світу і суспільства. Визнання двоїстої біосоціальної суті людини примушує Фромма соціалізувати психоаналіз, зблизити Фрейда з Марксом, критикувати капіталізм як суспільство "відчуження", яке деперсоналізує людину і деформує її психіку.
Протиріччя і смислова неузгодженість деяких положень фрейдизму не завадили його широкому розповсюдженню і застосуванню, подальшій розробці як у психіатрії, так і в філософії, і навіть у художній творчості. Деякі з положень фрейдизму знайшли своє переломлення в філософії екзистенціалізму, герменевтиці, католицькій філософії так званої нової віденської школи, а сюрреалізм як напрямок у мистецтві XX ст. в якості основних сюжетів використовує сновидіння, сомнамбулізм і різні патологічні стани психіки людини.