Предмет, основні поняття та принципи філософії екзистенціалізму

ТЕМА 7 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Предмет, основні поняття та принципи філософії екзистенціалізму.

2. Неотомістська філософія.

3. Неопозитивізм, його сутність та принципи.

4. Структуралізм і постструктуралізм.

5. Герменевтика.

6. Зміст філософії постмодерну.

Предмет, основні поняття та принципи філософії екзистенціалізму

Характерною ознакою 20-го століття є вибухоподібний розвиток знань у сфері техніки і природознавства. Сучасна фізика розширює картину світу далеко за межі класичної фізики: теорія відносності й квантова фізика відкривають нові перспективи світобудови в царині найменших і найбільших фізичних об'єктів. Біологія у сфері теорії еволюції являє нові образи людини так само як психологія, передусім психоаналіз Фрейда, виявляє нові виміри питання про людське життя.

Це відбилося на філософії у різних формах. З одного боку, методи й набутки сучасної логіки заклали основи поступу в науці й техніці (наприклад, комп'ютери). Такі філософи, як Фреге і Рассел, однаковою мірою брали активну участь у розвитку математики, логіки і філософії 20-го ст. З іншого боку, природнича наука стає мірилом і водночас об'єктом філософії. У новому позитивізмі за ідеал вважаєтеся точність і абсолютність положень природознавства. Теорія науки, тобто філософське осмислення методів, будови та результатів окремих наук, є — в цьому відношенні — характерною для сучасності. Логістика як метод і точність, як мета заступили традиційні філософські постановки питань. Колишні метафізичні проблеми вважаються непроглядною плутаниною понять, що не піддаються розплутуванню: "Люди звикли до "звільнення світу від чарів" ... відбулося пристосування чуттєвого життя до пізнання. Таким чином світоглядні проблеми відпадають самі собою не тому, що знаходять відповідь, а тому що стають безпредметними" (Е. Топіч).

Із цим тісно пов'язаний "Linguistic turn" у філософії 20-го ст.: поворот до мови як її предмета.

Спершу цей поворот здійснювався шляхом уведення аналізу, як його розвивали Мур і Рассел. Беручись за проблеми, їх переводять у коректні й осмислені мовні форми. Завдяки цьому в наших висловлюваннях виявляються й усуваються моменти, які тягнуть за собою непорозуміння. Мета, що постала на цій основі, — створити ідеальні, тобто цілком зрозумілі, мови — стає головною темою філософії, особливо Віденського гуртка. Пізніше починає розвиватися філософія звичайної мови ("ordinary language philosophy"): її предмет - мова в її реальному повсякденному вживанні. Одним із найважливіших представників обох напрямів є Вітгенштейн.

Людина, її життєвий світ стоять у центрі уваги інших напрямів:

- конкретний життєвий шлях людини - зосередження інтересів філософії екзистенціалізму, предтечею якої вважають К′єркегора. У 20-му столітті її представляють Ясперс, Сартр і Камю.

- запроваджений Гуссерлем метод феноменології має шляхом звернення до внутрішніх процесів свідомості надати нової достовірності знанням про сутність речей і людини її вплив сягає цілої низки сфер:

Мерло-Понті намагається з'ясувати з її допомогою, як людська свідомість та поведінка розкривають для себе і структурують світ.

Шелер пристосовує її до етики й антропології.

Н. Гартман на її підставі робить внесок в обґрунтування нової онтології

Екзистенціалізм Сартра, антропологія 1Ілеснера і герменевтика Рікера також зазнали впливу феноменології.

Вона також підготувала знаряддя, яким Гайдеггер здійснив широкоосяжну спробу заново осмислити буття. Завдання його фундаментальної онтології — стати новою точкою відліку, яка не підлягає забуттю буття, що властиво традиційній філософії.

Об'єктами гострої критики у філософській рефлексії часто стають суспільство і культура:

- з одного боку, з позицій філософії життя першої половини століття, Бергсон, Зіммель і Клагес роблять спробу вказати на елементарні життєві функції людини і вбачають у сучасній культурі небезпеку котра скоріше спотворює, ніж заохочує гуманне начало.

- з іншого боку, марксизм стає носієм соціальної критики й суспільних реформ Ленін і Мао будують на його основі нові системи правління і господарювання, які спричинили зміни на політичній карті світу.

"Критична теорія" також послуговувалась ідеями марксизму в своєму аналізі суспільства.

Герменевтика (Гадамер, Рікер) займається умовами розуміння. У сучасній своїй версії вона звертається не лише до аналізу письмових джерел і творів мистецтва, а й до всіх форм прояву індивідуальної і соціальної активності.

На підставі теорії мови Соссюра структуралізм (Леві-Строс, Фуко) прагне розшифрувати несвідомі структури, що лежать в основі людського мислення, поведінки і суспільного устрою.

Свобода духу не є відокремленим проголошенням прав, а є вищим станом,

який повинна досягнути людина.

Перемога над рабством є духовний акт.

М. Бердяєв

Екзистенціальна філософія- одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це насамперед пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія, як особливий напрямок, виникла після Першої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер(1889 - 1976), Карл Ясперс(1883 - 1969)). Отримала свій подальший розвиток після Другої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр(1905 -1980), Альбер Камю(1913 - 1960), Габріель Марсель(1889 - 1973)), Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет(1883 -1955)) та Італії (Ніколо Аббаньяно(1901-1977)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини XX століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: у чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціальної філософії стали: погляди датського філософа Сьорена К'єркегора(1813 - 1855), який, до речі, вперше використав поняття "екзистенція". Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб'єктивно - так як він її сприймає - суто через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля(1859 - 1938), його концепція, що предмет, об'єкт пізнання не існує без суб'єкта, а виявляється і створюється і лише в результаті інтуїції - містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб'єктивістські та ірраціональні ідеї "філософії життя" німецького філософа Вільгельма Дільтея(1833 - 1911) та французького філософа Анрі Бергсона(1859 - 1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка, їх об'єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя - "космічна сила", "життєвий порив", "внутрішнє переживання", "універсальний відчай", "життя як воля" і т. д. Життя - абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенціальної філософії.

Артур Шопенгауер

Усі явища - не що інше, як об’єктивації єдиної волі, що як непізнавана "річ у собі" лежить в основі світу. Ця воля - ірраціональний і сліпий натиск. Він ніколи не перепочиває, а постійне прагне до утворення форм. Та оскільки все, чого він зазнає у своєму прагненні, є він сам, він перебуває у стані боротьби із самим собою, а наслідком цієї боротьби є послідовність ступенів його об’єктивації.

На нижчих щаблях природи він проявляється у вигляді фізичних та хімічних сил, на ступені органічного - як воля до життя й інстинкти самозбереження та розмноження. Нарешті, в людини з’являється розум, який перетворюється в інструменти сліпої волі.

Уявлення, що виникають у просторі і часі, підлягають закону достатнього обгрунтування і утворюють лише опосередковані ступені об’єктивації волі. Безпосередньо вона об’єктивується в ідеяї, що лежать в основі окремих речей як їхні моделі.

Для суб’єкта ідеї виступають у формі буття об’єктів, але не підлягають закону достатнього обгрунтування. Вони вічні й незмінні форми всіх явищ, усе багатоманіття яких породжується ними в просторі й часі через принцип індивідуації.

Фрідріх Ніцше

Ніцше вбачає у людській поведінці та в основі будь-якого життя волю до самозбереження. Мотивом всіх думок і дій є воля не сліпа, а спрямована на самозбереження, посилення життєвідчування і життєздатності, зростання сили та влади. Цей принцип панує повсюдно. "Філософія Ніцше сягає своєї вершини в подвійному баченні надлюдини і вічного повернення; її ключове поняття - воля до влади."

Анрі Бергсон

Спроба закласти основи нової метафізики. Життя - це тривалий у часі творчий процес, ініційований життєвим поривом. Життєвий порив диференціюється на три форми життя: рослина, тварина і людина, що витворилися в проходженні через матерію. Рослина - несвідоме існування, тварина - інстинкт, людина - інтелект. Інстинкт тварини і людський інтелект - це види інструментальної поведінки, причому інстинкт ближчий до життя і засвідчує свій споконвічний зв’язок із ним, хоч і не спроможний осягти себе за допомогою рефлексії. Інтелект спрямований на статичне і матеріальне, проте доречний лише в сфері технічних звершень. Участь у творчому життєвому імпульсі можлива тільки шляхом заглиблення свідомості в інтуїцію, котра пов’язує інстинкт і інтелект.

Фундаментальна онтологія М. Гайдеггера

Мартін Гайдеггер (1889—1976рр.) належить до найвпливовіших мислителів 20-го ст. Для нього характерна особлива мова з використанням нових значень слів.

У своєму головному творі "Буття і час" (1927 р.) Гайдеггер по-новому ставить питання про "сенс буття" і тим самим претендує на створення фундаментальної онтології. Вихідним пунктом при цьому є людина, виражена понятійно як існування, оскільки її буття, належачи саме до буття, вирізняється своїм розумінням буття. "Існування є спроможністю розуміючого буття, для якого в такому бутті мова йде про нього, як про власне... Те буття, з яким, як зі своїм власним, може так чи інакше співвідноситися і завжди якось співвідноситься існування, ми називаємо екзистенцією".

На цю екзистенцію існування зважується саме дане існування, обираючи свої глибоко особисті можливості. При цьому воно може виграти чи програти себе, тобто перебувати в буттєвому модусі достеменності, якщо реалізує себе, або не-достеменності, якщо його вибір йому накинуто.

Оскільки існування щоразу визначає себе за можливістю, якою воно є, розуміння існування має починатися в його екзистенції.Його неможливо вивести з якоїсь загальної попередньої сутності. Буттєві ознаки існування можна осягти не через категорії (як це можливо для не співмірного з існуванням буття), а лише за допомогою екзистенціалів.

Основна властивість існування "буття-у-світі" в значенні "бути обізнаним з, бути призвичаєним до, мати стосунки з", що осяжно в екзистенціалі "заготовленості". При цьому спосіб ознайомлення зі світом визначається насамперед відносинами із сутнім, що Гайдеггер називає "знаряддям". Знаряддя визначаються властивою "на-похватністю", тобто є наготові до використання (наприклад, знаряддя праці). Ці знаряддя перебувають у зв'язку, утвореному взаємними посиланнями, який є співучасником у конструюванні світу. Існування є надалі "співбуттям" як умова можливості того, що може бути співіснування. Поводження з іншими визначається поняттям "опікування" (яке не слід розуміти соціально-етично).

Існування здебільшого перебуває не в модусі достеменності самобуття, а в "приреченості на "хтосість". У ній існування дозволяє своєму буттю бути применшеним іншими, розуміючи себе на підставі того, що робить "хтось", тобто буденно живе на байдужо-середньому рівні. Спосіб, у який існуванню розкривається світ, співіснування та екзистенція, — "са-мопочуттєвість". Вона виражається в настрої, який дає знати, як комусь на душі (радість, смуток, нудьга, страх).

У ній існуванню відкривається і його закинутість у світ, тобто його фактичність, яка показує йому, що він має вступити у володіння своїм існуванням, не знаючи про глибинну причину його походження. Другий основний екзистенційний модус існування — розуміння. Воно належить до можливостей, оскільки його особливість — проектувати.

У розумінні перед існуванням відкривається його власна здатність до буття, а також зв'язок обставин, що склалися в світі. Нарешті, мовлення — це співмірне із значенням членування самочуттєвої зрозумілості "буття-в-світі".

Основна структура існування — "опікування" як єдністьєкзистенційності (здатності до буття), фактичності (закинутості), приреченості ("хтосості").

Існування існує, проектуючи себе за своїми власними можливостями. При цьому воно знову знаходить себе закинутим у свій світ, котрий фактично визначає межі його можливостей.

Тут переважає модус приреченості на пересічність "хтосості", з якої існування має вирватись до своєї достеменності. У страхові Гайдеггер бачить основний вид самопочуттєвості, в якому існування виявляється перед самим собою і своїми глибоко особистими можливостями. Страх "перед чим" не є щось визначене всередині світу (як у конкретному страхові перед чимось), а є "буттям-у-світі" як таким. У ньому існування відкинуто назад до самого себе, звільнено від панування "хтосості", а отже, воно вільне для своєї здатності до самобуття.

У страхові існуванню відкривається і його скінченність, і нікчемність, коли воно переживає себе як "буття до смерті . "Забігання наперед", у цю крайню з його можливостей, відкриває існуванню його втраченість у "хтосості" (оскільки в смерті вже неможливо втриматися за інших) і спонукає його бути собою і осягнути себе у своїй цілісності (до якої належить також і буття до смерті). Про можливість своєї достеменності існування знає завдяки поклику совісті. Совість не закликає ні до чого конкретного, а просто існування в ній ставить себе перед своєю здатністю до буття.

Щоб охопити цілісну структуру існування, треба знайти відповідь на запитання, завдяки чому стає можливою єдність існування в піклуванні, Гайдеггер вважає, що це часовість. Рішучість, що забігає наперед, із якою існування проектує "у відповідь" себе на свої можливості, можлива тільки у зв'язку з феноменом майбутнього, завдяки якому існування може прийти до себе самого. Та лише приймаючи існування таким, "яким воно вже колись було", тобто у своїй звершеності, існування може в майбутньому прийти до себе, що повернеться до себе самого.

Крім того, тільки в тепер-бутті воно може спіткати й охопити в дії світ. Часовість "колишнє, що стає теперішнім, майбутнє" уможливлює цілісну здатність до буття й становить сенс піклування. Дозрівання в часі тут-буття в модусі достеменності — це передбачення (майбутнього), мить (теперішнє), повторення (минуле).

Приблизно з 1930 р. в мисленні Гайдеггера сталися зміни, які сам він назвав поворотом. Якщо в "Бутті та часі" було зроблено спробу з'ясувати питання про сенс буття, виходячи з розуміння буття існуванням, то тепер саме буття робить можливим розуміння буття, не прикриваючи себе. Екзистенція людини означає тепер, що вона стоїть у просвіті буття.

Просвіт розуміється тут як просіка, прорідження: "робити що-небудь просвітленим, досяжним для огляду". Відношення між буттям і людиною встановлюється самим буттям так, що воно збирає докупи існування як "місцевість і місце" просвіту. Саме буття — це просвіт, тоді як існування, що в ньому являється (висвітлене), є суще. Спосіб, у який являється суще, змінюється в ході історії буття. Істину сущого Гайдеггер розуміє як незахованість.

“Лише цей просвіт дарує людині доступ до сущого й ручається за нього... Завдяки цьому просвіту суще якоюсь непостійною мірою незаховане". Втім незахованість передбачає в собі й захованість, у якій суще не дається цілому. Суще обмежує себе, не вступаючи в просвіт (межі нашого пізнання), воно заступає себе, бо суще закриває суще (помилка й омана). Людина схильна триматися за позірно ближче — суще, забуваючи при цьому про найближче — буття, яке прикриває себе.

Людина як екзистенція покликана дати буттю захопити себе, бути відкритою для незахованості просвіту. Істина буття — це здійснення просвіту, який несе все просвітлене суще.

Доступ до буття відкривається через мову, тому що, просвічуючи себе, буття виявляється "на шляху до мови".Мова виступає тут як щось таке, чого людина не породжує сама, на свій розсуд, а в чому вона завжди вже є і з чого мовить. "Мова — це дім буття, живучи в якому, людина екзистує і тим самим належить істині буття й обороняє її". Тому людина мусить прислухатися до мови, щоб почути, що вона їй каже. У цьому полягає сенс казання у значенні "показувати, дати проявитися чому-небудь". Наявність буття в мові відкривається насамперед в одвічному "казанні" поезії.

Ідучи за "долею буття" нашої доби, Гайдеггер порушує питання про сутність техніки. Техніка є історично визначеним способом, яким розкриває себе буття. Та людина не розпоряджається ним, тож не в змозі уникнути домагань техніки. У сучасній техніці суще виступає як "постання" в розумінні виставлення (в якомусь місці) і заслін (інших підходів до сущого), причому це стосується як природи, так і людини ("виробляти", тобто "ставити сюди"; "службовець", тобто "поставлений на місце"). Виставлене суще проявляє себе як "склад", тобто готове до застосування, для колосальних планів і звершень техніки. Небезпека полягає в тому, що людина використовує все суще (в тому числі й себе) лише як матеріал для орієнтованого на успіх виробництва і споживання. Вона тримається тільки за суще, яке відкривається як постання, забуваючи при цьому про інші способи розкриття буття і наближення до нього.

Кінець цієї епохи буття настане, коли людина помітить небезпеку, що загрожує їй, і пробудиться від забуття буття.

Розрізняють релігійнийекзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) та атеїстичний(Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний - на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе й абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. ехіstеntіа - існування) - дослівно: філософія існування, існування людини - ірраціональний, суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. іrrаtiоnаli - нерозумний) - принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, "екзистенційне прояснення" тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб'єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: "існування", "тривога", "розпач", "закинутість", "абсурд", "приреченість", "заколот", "провина", "сумнів", "відчай", "пристрасть", "свобода", "сенс життя" тощо. Тобто всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу - всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенціальної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше, як переживання суб'єктом свого власного буття. Поняття "існування" не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: "існування" означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб'єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... "Тривога" - це означає, що людина має "почуття відповідальності". "Розпач" - це даремні очікування, нездійсненні мрії, що призводять до розпачу. "Закинутість" – це означає, що людина - закинута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і "закинутою", їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина - це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, "відповідає за все, що робить" (Ж. - П. Сартр. Экзистенциализм - это гуманизм. Див. Сумерки богов. -М., 1990).

Таким чином, "існування" як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється із суб'єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, яке дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб'єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама "екзистенція", існування людини ототожнюється з її свободою. Однак свобода визначається як особистісний вибір людини. "Формула "бути вільною" для людини означає самовизначення до її власних бажань". Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона перебуває у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. "Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її (людини) немає взагалі" (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини - це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

"Людині, - пише К. Ясперс, - властиві два домагання:

- на захист від насильства;

- на визнання значущості своїх поглядів - своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значущості її поглядів і волі - демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву. Своєї мети вона досягає у правовій і державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом" (К. Ясперс. Смисл и назначение истории. - М., 1991. - С. 171, 175).Важливим поняттям філософії існування є "сенс життя", той зміст, який філософи вкладають у це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя у продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини - це "буття для смерті" (Сартр), тому і життя, і смерть - абсурдні. "Абсурдно те, що ми народилися абсурдно і те, що ми живемо". "Рух людини до смерті - основний сенс людського буття" (М. Хайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід із цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. "Залишається лише одна по справжньому серйозна філософська проблема - проблема самогубства," - писав А. Камю (А. Камю. Миф о Сизифе. Сумерки богов. гІ М., 1990. - С. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати - означає існувати. Кредо Камю: "Я бунтую - це означає, що я існую". Бунтівна людина - це особистість, яка говорить "ні", яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав'язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви у можливості раціонального пізнання світу - це все складові філософії екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, "не має ні приводу, ні причини, ні необхідності". Розум не може бути ключем до пізнання, бо не здатний розібратися в тому, що правильно, а що - ні. "Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас, і ми ховаємося від самих себе". Світ - це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра - або релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що "глибинні основи" свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, у так званих "пограничних ситуаціях", як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з'ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці "Екзистенціалізм - це гуманізм". Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це - нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише у процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності."Людина спочатку існує і лише потім вона визначається". Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Екзистенциализм - это гуманізм. Сумерки богов. - М., 1990. - С. 323).

Другий принцип філософії існування - суб'єктивність людини. Це означає, що:

-суб'єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною;

-людина не може вийти за межі своєї суб'єктивності. "Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму", бо "... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності" (Там же. - С. 324).Тобто все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв'язане з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т. д.

Суб'єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб'єктивістським вченням," "суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення" суб'єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

Поиск по сайту: