Функціональна біохімія м’язів

17.3.1. Механізми енергозабезпечення м’язової роботи. Прийнято вважати, що процесом, безпосередньо пов’язаним із скороченням посмугованого м’язового волокна, є розпад АТФ з утворенням АДФ і неорганічного фосфату. Тож виникає запитання: яким чином м’язова клітина може забезпечити свій скорочувальний апарат достатньою кількістю енергії у формі АТФ, тобто яким чином в процесі м’язової діяльності відбувається безперервний ресинтез цієї сполуки?

Запаси АТФ у м’язовій клітині значні, але їх вистарчає для забезпечення м’язової роботи лише впродовж 0,1 сек. Існує кілька шляхів, у ході яких м’язова тканина ресинтезує енергію. До них належать:

1. Спеціальні реакції субстратного фосфорилування.

2. Гліколіз, глікогеноліз.

3. Окиснювальне фосфорилування.

1. Участь спеціальних реакцій субстратного фосфорилування в забезпеченні енергією м’язової тканини різна – це залежить від інтенсивності, тривалості та потужності м’язової роботи. Креатинфосфокіназна реакція – найшвидший спосіб ресинтезу АТФ. Цей шлях максимально ефективний, оскільки не вимагає присутності кисню, не дає побічних небажаних продуктів і включається миттєво, але його недолік полягає в тому, що запасів креатинфосфату вистарчає для забезпечення м’язової роботи лише впродовж 20 сек.

Зворотна реакція може перебігати в мітохондріях з використанням АТФ, яка утворюється в процесі окислювального фосфорилування. Мембрана мітохондрій добре проникна як для креатину, так і для креатин фосфату, а креатинфосфокіназа присутня і в саркоплазмі, і в між мембранному просторі мітохондрій.

Креатинфосфат у м’язовій тканині (зокрема, у серцевому м’язі) може виконувати не тільки роль депо макроергічних фосфатних груп, які легко мобілізуються, а й роль транспортної форми макроергічних фосфатних зв’язків, що утворюються в процесі тканинного дихання і пов’язаного з ним окисного фосфорилування (рис. 17.3).

АТФ, синтезований у матриксі мітохондрій, переноситься через внутрішню мембрану за участі специфічної АТФ-АДФ-транслокази на активний центр мітохондріального ізоферменту креатинкінази, який розташований на зовнішньому боці внутрішньої мембрани: у міжмембранному просторі (у присутності іонів Мg²⁺) при наявності в середовищі креатину утворюється потрійний фермент-субстратний комплекс креатин-креатинкіназа-АТФ-Мg²⁺, який потім розпадається з утворенням креатинфосфату й АДФ-Мg²⁺. Креатинфосфат дифундує в цитоплазму, де використовується в міофібрилярній креатинкіназній реакції для рефосфорилювання АДФ, що утворилась при скороченні. Висловлюються припущення, що не тільки в серцевому м’язі, але й у скелетній мускулатурі є подібний шлях транспорту енергії з мітохондрій у міофібрили.

Деяка кількість АТФ може ресинтезуватися в процесі аденілаткіназної (міокіназної) реакції:

Основне значення цієї реакції полягає в утворенні АМФ – потужного алостеричного активатора ключових ферментів гліколізу та глікогенолізу.

2. Гліколіз і глікогеноліз не вимагають присутності кисню та володіють великим резервом субстратів: використовуються як глікоген м’язів, так і глюкоза крові, яка вивільняється при розпаді глікогену печінки. Недоліками цього шляху є незначна ефективність (3 молекули АТФ на один глюкозний залишок глікогену), накопичення недоокиснених продуктів (лактату), а також те, що гліколіз розпочинається не зразу, а лише через 10 – 15 сек після початку м’язової роботи. При роботі помірної інтенсивності м’яз може покривати свої енергетичні витрати за рахунок аеробного метаболізму.

3. Окиснювальне фосфорилування – це найбільш енергетично вигідний процес (при окисненні 1 молекули глюкози синтезується 38 молекул АТФ), він має велику кількість субстратів (глюкоза, глікоген, гліцерин, кетонові тіла), а продукти його розпаду – СО₂ та Н₂О практично нешкідливі. Єдиний недолік цього шляху полягає в тому, що він вимагає великої кількості кисню. Важливу роль у забезпеченні м’язової клітини киснем відіграє міоглобін, спорідненість якого до кисню значно більша порівняно з гемоглобіном: при парціальному тиску 30 мм.рт.ст. міоглобін насичується киснем на 100 %, а гемоглобін – лише на 30 %.

Особливості біоенергетичних процесів у міокарді. Для серцевого м’яза теплокровних тварин і людини основним шляхом утворення багатих енергією фосфорних сполук є саме шлях окисного фосфорилування, тому серцевий м’яз дуже чутливий до нестачі кисню. Характерною особливістю обміну речовин у серцевому м’язі в порівнянні з скелетними є також те, що аеробне окиснення речовин невуглеводної природи при роботі серцевого м’яза має більше значення, ніж при скороченні скелетного м’яза. Лише 30 – 35 % кисню, що поглинається серцем у нормі, витрачається на окиснення вуглеводів і продуктів їх перетворення. Основним субстратом дихання в серцевому м’язі є жирні кислоти (здебільшого олеїнова), кетонові тіла, молочна кислота. Окиснення невуглеводних речовин забезпечує приблизно 65 – 70 % потреби міокарду в енергії.

Під час їжі чи фізичного навантаження зростає окиснення глюкози до молочної кислоти. Перетворення останньої на піровиноградну кислоту забезпечує ЛДГ1, яка є органоспецифічною для серця. Піруват зазнає окиснювального фосфорилування в мітохондріях кардіоміоцитів, а креатинфосфат переносить утворену в мітохондріях енергію до міофібрил. Механізм цього перенесення зображений на рисунку 17.3.

17.3.2. Механізм скорочення та розслаблення скелетного м’яза. М’язове скорочення розпочинається з нервового імпульсу. Під впливом ацетилхоліну виникає збудження клітинної мембрани і різко зростає проникність її для іонів Са²⁺. Останній поступає в саркоплазму з депо – цистерн цитоплазматичного ретикулуму. Концентрація кальцію в цитоплазмі м’язової клітини різко зростає в 100 разів (з 10^{-7 М до 10-5 М). він зв’язується з тропоніном С, утворюючи комплекс (Тн-С - 4 Са2+}), який реагує з тТн-І та Тн-Т, впливаючи на їх взаємодію з тропоміозином, внаслідок чого останній або від’єднується, або змінює конформацію F-актину таким чином, що з’являється можливість його взаємодії з міозиновою голівкою. Розпочинається цикл м’язового скорочення, який складається з 5 основних стадій:

1) Після поступлення нервового імпульсу міозинова голівка сама по собі може гідролізувати АТФ до АДФ і Фн, але при цьому продукти гідролізу не вивільняються, тому цей процес не носить каталітичного характеру (рис. 17.4, 2).

2) Міозинова “голівка”, що містить АДФ і Фн вільно обертається під великим кутом і при досягненні потрібного положення зв’язується з F-актином, утворюючи з віссю фібрили кут 90^º (рис. 17.4, 3);

3) Ця взаємодія забезпечує вивільнення АДФ і Фн з актин-міозинового комплексу (рис. 17.4, 4). Актоміозиновий зв’язок має найменшу енергію при розмірі кута 45⁰, тому кут міозину з віссю фібрили змінюється з 90º на 45º, просуваючи при цьому актин у напрямку центра саркомера на один елементарний крок (10 – 15 нм). Чим більше міозинових голівок, тим потужніша сила м’язового скорочення.

4) нова молекула АТФ зв’язується з комплексом міозин-F-актин (рис. 17.4, 5).

5) комплекс міозин-АТФ має низьку спорідненість до актину, тому відбувається відокремлення міозинової (АТФ) “голівки” від F-актину (рис. 17.4, 5). Остання стадія і є власне розслабленням, яке залежить від зв’язування АТФ з актин-міозиновим комплексом. АТФ знову гідролізується міозиновою голівкою і цикл повторюється.

Розслаблення скелетного м’яза відбувається у випадку, коли концентрація іонів Са²⁺ у саркоплазмі стає нижчою за 10^{-7 М. При цьому комплекс Тн-С - 4 Са2+} руйнується під впливом мембрано-зв’язуючого фермента Са²⁺-залежної АТФази, яка використовує енергію АТФ для перенесення іонів Са²⁺ назад у цистерни проти градієнта їх концентрації. накопиченню іонів Са²⁺ у цистернах сприяє білок кальсеквестрин. Далі Тн-І, реагуючи з тропоміозином, інгібує подальшу взаємодію міозинової голівки з F-актином.

17.3.3. Механізм скорочення та розслаблення гладкого м’яза. Молекулярні структури гладких м’язів дуже схожі з відповідними структурами посмугованих, але розташування саркомерів у них не дає характерної посмугованості. Подібно до скелетних м’язів, гладкі м’язи містять молекули a-актиніну та тропоміозину, але в них відсутня тропонінова система. Окрім того, легкі ланцюги (рL-ланцюги) міозинових молекул гладких м’язів відрізняються від аналогічних ланцюгів у скелетних м’язах.

Особливості актин-міозинової взаємодії представлені в таблиці 17.2.

Таблиця 17.2. Актин-міозинова взаємодія в посмугованих і гладких м’язах

Коли міозин гладких м’язів зв’язується з F-актином, то утворюється комплекс, позбавлений помітної АТФазної активності. рL-ланцюг міозину запобігає зв’язуванню його голівок з F-актином. Для подолання цієї перешкоди необхідне фосфоритування рL-ланцюга. У саркоплазмі гладких м’язів присутня кіназа легких ланцюгів міозину, яка є Са²⁺-залежною. Вона активується лише у випадку зв’язування кальцію з кальмодуліном, після чого може відбуватися фосфорилування рL-ланцюга з подальшою взаємодією міозинової голівки з F-актином (рис.17.5).

Знову ж таки, розслаблення гладкого м’яза відбувається при зниженні концентрації іонів Са²⁺ (нижче 10^{-7 М) у саркоплазмі, при цьому кальцій від’єднується від кальмодуліну, який, своєю чергою, відокремлюється від кінази легкого ланцюга міозину, викликаючи його інактивацію.}

Рис. 17.5. Регуляція скорочення гладкого м’яза

Дефосфорильований рL-ланцюг міозину інгібує зв’язування міозинових голівок з F-актином і пригнічує активність АТФази.

Поиск по сайту: