Тема 3. Медична етика. Лікарська етика

1) Взаємозв’язок медицини та етики.

2) Поняття та історія медичної етики.

3) Поняття лікарської етики.

4) Якості особистості лікаря.

5) Фармацевтична етика.

6) Етика стоматолога.

7) Сестринська етика.

8) Етика хірурга.

9) Законодавче закріплення етичної діяльності лікарів.

10) Практичні поради лікарям.

11) Медичне страхування.

1.Взаємозв’язок медицини та етики.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об'єктом професійного впливу. Треба пам'ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об'єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв'язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об'єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об'єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб'єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб'єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує "надійність" лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов'язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров'я.

Мораль конкретних соціальних, професійних груп людей вивчають відповідні галузі етики. Одним із видів професійної етики є етика медпрацівників.

Етика медпрацівників — галузь етичної науки, яка досліджує об'єктивні основи, сутність, специфіку, структуру й основні функції моралі працівників медичної сфери діяльності.

Мораль медпрацівників є одним з ефективних механізмів передбачення і розв'язання суперечностей і конфліктів, які виникають у цій сфері діяльності. Специфіку її досліджує медична етика, якій належить особливо важлива роль у формуванні принципів, на яких ґрунтується моральний кодекс працівників системи охорони здоров'я.

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов'язок, слово лікаря, лікарську таємницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров'я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов'язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не існує окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід'ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

2.Поняття та історія медичної етики.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.

Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов'язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».

За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пульпа (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

М.Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір'я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов'язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров'я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

Приклади дотримання професійної лікарської етики є подекуди вражаючими, й навіть час безсилий загасити героїчне сяйво таких вчинків. Засновник монастирської медицини святий Агапіт (XI ст.) відмовився від безпосередніх лікарських відвідин хворого князя Володимира у Чернігові, аби не залишати в Печерській Лаврі своєї келії, де він щоденно безвідмовно приймав хворих різних верств. Він перший довів, що однаково вправно й відповідально лікує всіх. Агапіт вилікував князя слушною фіторецептурою, але на відстані. Коли ж вдячний Володимир Мономах забажав віддячити лікарю, Агапіт зачинився за монастирською брамою, аби відмовитися від дарів. Засади його морального ставлення до медицини як сфери благодійності залишалися непохитними.

Данило Самойлович (1744—1805), батько української та європейської епідеміології, під час спалаху чуми в Москві добровільно перебував серед хворих в Угрешському монастирі в усі тривожні місяці лютування морової пошесті й сам переніс відносно легку форму захворювання. То було свідоме нехтування своїм здоров'ям і життям заради порятунку інших.

Степан Руданський (1834—1873), видатний український поет-демократ і талановитий лікар, який практикував у Ялті, безвідмовно влаштовував хворих бідняків у своїй хатині, неподалік від порту, годував та лікував їх.

Антон Чехов (1860—1904), також письменник і лікар водночас, був серед тих, хто заснував у Ялті перший безплатний санаторій для бідних хворих на сухоти. Збереглися свідчення його особистого пожертвування на добру справу...

Професор Теофіл Яновський (1860 — 1928), якого у Києві недаремно іменували святим доктором, майже щодня залишав у бідних родинах, куди його викликали до хворих, гроші на ліки та їжу, причому робив це делікатно, не принижуючи гідності пацієнта. Його дарунок зазвичай знаходили під подушкою, коли Теофіл Гаврилович залишав оселю.

У книзі "Теофіл Гаврилович Яновський" Г. Аронов наводить уривки з листа Яновського дружині від 1894 р., які можна вважати програмними у професійній лікарській моралі. "Де знайти примирення між пошуками шматка хліба, що досягається службою й платною практикою, далі — науковими спрямуваннями, й з рештою, гуманітарними вимогами — лікувати платонеспроможних. Перше — не можна відкинути, друге — не хочеться, а третє ...Нам іноді здається, що допомога бідним — то добровільне діяння, яке є схвальним, проте яке можна й не робити. Та ми повинні якомога більше ділитися з іншими. Всі мають однакові права на блага земні. Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших, кому я можу бути корисним, — я не можу; не можу не тому, що я добрий, либонь, а тому, що інакше чинити несправедливо".

Та простежимо втілення принципів професійної медичної моралі в історичному просторі. Знаменно, що зразки етичних настанов, над якими невладний час, належать здебільшого лікарям виняткового професійного таланту та здібностей. При цьому саме особистий моральний кодекс, індивідуальні духовні орієнтири с вирішальним органічним чинником дивовижних фахових висот, в основі яких — любов і повага до людини, шана до пацієнта. Приміром, великий давньоіндійський лікар Сушрута (VI —V ст. до н. е.), який провадив 8 фундаментальних форм хірургічних втручань (розріз, пункція, аспірація, скарифікація тощо), запропонував 14 видів перев'язок, вперше застосував й описав кесарів розтин та акушерський поворот на ніжку, залишив непересічні поради з професійної етики.

В "Аюрведі" — енциклопедії давньоіндійської медицини, укладачем якої вважають Сушруту, викладені фундаментальні етичні положення щодо обов'язків лікаря перед його вчителем та хворим, про лікарську таємницю, про безкорисливість лікаря.

До цього етичного вінка справжнього лікаря дуже близьке з позицій професійної моралі вчення Гіппократа (460 — 377 рр. до н. е.), геніального лікаря Стародавньої Греції, реформатора античної медицини. За Гіппократом лікареві повинні бути властиві працелюбність, серйозність, привітність, чутливість, стриманість, пристойний зовнішній вигляд та спокійний вираз обличчя.

"Чисто й непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво, — йдеться в клятві Гіппократа, вічному кодексі лікарювання. — В який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного. Що б при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив й не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

У цій формулі ніщо не застаріло, це, власне, лікарська етика від альфи до омеги на всі часи.

Варто прислухатися до професійної і водночас етичної настанови видатного лікаря Скіфії Анахарсіса: "Стримуй язик, черево й уд". Для лікаря — це важлива життєва матриця, яка відповідає й християнським настановам. Творчим розвитком клятви Гіппократа стосовно принципів лікарювання в XIX— XX ст. є "Факультетська обітниця лікаря", яка скріплялася його підписом після отримання освіти у вищих медичних навчальних закладах Росії. І саме такий документ київського лікаря та письменника Михайла Булгакова (1891 — 1940) зберігається у Київському міському державному архіві. Його копія наводиться у монографії Ю. Віленського "Доктор Булгаков". Нині цю медико-етичну декларацію втілює й розвиває "Студентська посвята" й "Присяга лікаря України".

"Даю обіцянку в будь-який час допомагати з усім моїм хистом тим, хто звертається до мене по пораду, — проголошується у "Факультетській обітниці", — непорушне зберігати таємниці, які мені довірено, не користуючись ними на зле. Продовжуватиму вивчення лікарської науки й сприятиму всіма силами її процвітанню. Даю обітницю бути справедливим до своїх колег-лікарів. У складних випадках обіцяю звертатися до думки та напучення більш досвідчених лікарів, Коли сам прийду на консиліум, віддаватиму шану їхнім заслугам та намаганням".

Цей непересічний моральний маніфест лікарювання найяскравіше відбився у героїчному літописі земської медицини. Під впливом ліберальних ідей у сільську глушину на боротьбу з епідеміями та дитячою смертністю, з голодом і каліцтвом добровільно поїхали тисячі молодих лікарів. На початку сторіччя земські управи вперше впровадили безоплатну медичну допомогу більшості селянам. Діяльність сільських лікарів з окремих актів доброчинності перетворилася на службовий обов'язок. Відповідно до земської реформи 1864 р. земства були організовані в 40 губерніях Росії, де виникло 2686 земських лікарських дільниць та лікарень, 2620 фельдшерських пунктів. Значна частина цих суспільних новацій припадає на Україну — від створення Херсонської земської санітарної організації до медичної земської діяльності на Полтавщині. ЦІ намагання підтримав М. Пирогов. На земській медичній ниві України самовіддано працювали видатні лікарі-хірурги О. Богаєвський (Кременчук), А. Орловський (Полтава), І. Рубцов (Миргород), Б. Козловський (Сміла), О. Абражанов (Полтава), Ю. Крамаренко (Умань), С. Ковнер (Ніжин), Л. Малиновський (Вінниця), В. Покотило (Одеса), О. Мєщанінов (Харків), І. Юцевич (Єлисаветград), санітарні лікарі М. Тезяков (Херсонська губернія), С. Ігуменов (Харківська губернія), О. Корчак-Чепурківський (Полтавське та Херсонське земства). Земськими лікарями були письменники А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков, С. Ніс, С. Руданський, композитор І фольклорист П. Демуцький.

У період громадянської війни (1919 р.) харківський земський лікар П. Соболєв занотував: "Від земської медицини залишився кістяк без плоті й душі". У той нещадний час потерпав і моральний дороговказ земської, а відтак, і світової медицини.

Та зрушили "машину часу" в минуле нові економічні відносини, ера капіталізму відбилася й на суспільній ролі лікарів. Поступово медики перетворюються на найманих робітників, а інколи й па бізнесменів. Але лікарів та медицину тут нема за що картати, як Це робить постмарксистська література радянського гатунку, бо етичні підвалини, зрозуміла річ, набули нових форм. Попри твердження про прагматизм західного суспільства, там працює мережа медичних закладів для бідних людей. Тому залишається справедливим твердження Р. Вірхова (1821 — 1902), видатного німецького патолога та прогресивного громадського діяча: "Лікарі — завжди захисники бідних, І соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції".

Відлунням цих етичних вимог до лікарської спільноти можна вважати багаторічну гуманістичну діяльність Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), особливо щодо стратегії подолання епідемічних хвороб. Та й саме життя переконливо доводить: американські чи, скажімо, німецькі лікарі, хоча вони й уособлюють західний стиль життя з його практицизмом та прагматизмом, проте аж ніяк не втратили етичних ідеалів свого фаху. Аби реалізувати прагнення творити добро, організовано Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ). Адже моральні настанови діяльності лікарів-українців на всіх континентах — лейтмотив конгресів СФУЛТ, яких за останнє десятиріччя відбулося шість.

І трохи про доброчинність провідних західних фахівців. У дев'яностих роках, вже за часів незалежної України, бригади американських кардіохірургів (школи Д. Кулі й М. Дебейкі) за власні кошти, під час своїх нетривалих відпусток, декілька разів приїздили до Києва, аби, виходячи із доброчинності та колегіальності, прооперувати тяжкохворих в амосовському осередку гуманізму — Інституті серцевої хірургії у Києві. Такою є одна з наочних антитез про незворотну інфляцію моралі й совісності сучасних лікарів.

3.Поняття лікарської етики.

Повернімося до теоретичних міркувань та настанов.

Лікар повинен ставитися до кожного пацієнта як до індивідуальності, враховувати його особливості. Це необхідно для правильної організації лікувального процесу і способу життя на час хвороби.

Розглянутий аспект спонукає нас дотримувати професійного такту, що складається із системи заходів і форм поведінки, морально-психологічного і вербального впливу на хворого з точки зору доцільності лікування І залежно від особливостей його поглядів психології та світогляду.

Моральне ставлення лікаря до хворого виявляється у кожній його професійній дії, хоч самі ці дії не входять у безпосереднє поняття моралі.

У сфері професійної діяльності особливості поведінки людини залежать від характеру внутрішніх переживань, котрі в свою чергу гуртуються навколо думок, навичок, засобів, які потрібні для виконання даної роботи. Внаслідок цього виробляються звички, формується цільність психологічних процесів. У професійній праці фахівець набуває своєї індивідуальності та стверджує себе як особистість. Вона визначає його ставлення до професії з погляду не лише загальних, а й особистих інтересів.

Процес відображення у свідомості лікаря індивідуальних особливостей хворих визначає основу специфіки тих правил поведінки, котрі регулюють ставлення лікаря до хворого. Кожний з них шукає в іншому найважливіші якості, які є найзначущіші у вирішенні завдання взаємодії. Власне, ці якості відображаються й усвідомлюються кожним із них. Таким чином, професійна діяльність сприяє творенню сприйняття іншої людини. Тривале заняття тією чи іншою діяльністю формує в Індивіда своєрідне сприйняття інших людей, що може з часом стати стійким і перетворитись у професійну звичку.

Ця особливість сприйняття людиною інших людей, яка пов'язана з основним видом діяльності, яскраво проявляється у лікарів, артистів, письменників, працівників юридичних органів, тобто у всіх тих, чия повсякденна робота пов'язана з іншою людиною як об'єктом для реалізації мети професії. Мета медицини відображається у моральній свідомості лікаря, створює уявлення про цінність людського життя, про належні якості особистості лікаря і його моральне обличчя.

У лікарській професійній моралі своєрідного забарвлення набувають усі етичні поняття. Так, наприклад, такі індивідуальні якості, як чуйність, уважність, відповідальність тощо, у медичній професії мають особливий колорит І досягають найвищої моральної оцінки.

Визначення специфіки професійної моралі не означає відокремлення її від загальних морально-етичних поглядів. Професійна мораль — це сфера особливого виявлення загальних моральних поглядів, які пов'язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні взаємини. Вона відображає сукупність моральних настанов, принципів і норм поведінки відповідної групи людей, які об'єднані одним фахом (професійною діяльністю) з метою задоволення однієї із суспільних потреб.

Це ж саме можна сказати і про лікарську професійну мораль: вона відображує особливе у моралі, зв'язує поодиноке із загальним.

Професійна мораль лікаря має таку структуру: ставлення лікаря до хворого; до здорового; до Інших лікарів І медичного персоналу; до суспільства і держави.

Зміст поняття специфіки професійної моралі лікаря стосовно загальної моралі полягає у своєрідності відносно цілого, коли будь-яке загальне лише частково охоплює окреме конкретне.

Специфіка лікарської моралі у системі моральних цінностей полягає у конкретизації загальних моральних принципів стосовно завдань й умов лікарської діяльності, якщо загальна мораль як форма суспільної свідомості є узагальнене, концентроване вираження суттєвого в ставленні особистості до суспільства, то лікарська мораль відображає ставлення лікаря до особистості й суспільства з позиції збереження життя і зміцнення здоров'я.

Основою професійної моралі лікаря є ставлення лікаря до хворої людини і до здоров'я людей взагалі. При цьому увага концентрується на потребі зміцнення здоров'я і продовження життя особистості та суспільства. Задоволення цієї потреби і є професійним завданням і моральною метою лікаря. У процесі досягнення цієї мети професійна мораль коригує діяльність лікаря щодо певних принципів і норм поведінки, які не входять у правові основи охорони здоров'я і разом з тим не мають аналогів у загальній моралі (принцип "насамперед не зашкодь", професійний такт, надання допомоги у вільний від роботи час тощо). Завдяки цим нормам і вимогам лікар отримує моральний орієнтир поведінки у найскладніших ситуаціях, що виникають у процесі лікувальної діяльності.

У професійній діяльності лікаря важливого значення набуває психологічна проблема як один із важливих аспектів співвідношення соціального і біологічного. Проблема має природничо-науковий, психологічний, соціологічний, філософський аспекти. Медичну науку у цій частині найбільше цікавить аспект психосоматичного відношення, тобто взаємодія психічного і соматичного у патології.

З'ясування механізмів впливу соматичних змін на психічну сферу і зворотного впливу психічного на соматичне дає можливість конкретно уявити шляхи фізіологічного впливу гуманістичних норм та правил поведінки медичного персоналу на здоров'я пацієнта.

Відомо, що принципи моралі впливають на людський організм не безпосередньо, а через загальний духовний психоемоційний світ особистості. Психічні емоції, які діють на соматичну сферу, є особливим різновидом інформації. Психічна інформація може розглядатись як процес, котрий спонукає виникнення фізіологічних процесів у людському організмі, спрямовує і регулює їх.

Джерелом такої інформації можуть бути як зовнішні впливи, так і внутрішні зміни, які з'являються на різних рівнях (біологічному, психічному, соціальному) життєдіяльності організму.

Механізм психосоматичного впливу ґрунтується на принципі причинно-наслідкової зумовленості, на генетичній залежності низки феноменів.

Вплив психічних процесів на фізіологічні функції організму підтверджується науковими дослідженнями.

Під час аналізу психогенних наслідків за соматичною схемою треба мати на увазі їхню якісну своєрідність. Ці наслідки можуть бути одночасно позитивними і негативними, нормальними і патологічними.

Механізм психологічного впливу на тілесні процеси включає в себе і морально-естетичні чинники. Відомо, наприклад, що страх, образа і багато інших складових морального впливу можуть стати безпосередніми причинами фізичної смерті людей. Саме подолання страху, усунення інших від'ємних моральних чинників, які негативно впливають на людину, стає важливою умовою зміцнення фізичного здоров'я людини. Високі соціальні якості додають людині сили і витривалості у подоланні складних життєвих ситуацій, що призводять до патофізіологічних змін у людському організмі.

З'ясуємо, який вплив справляє хвороба на особистість пацієнта, на його життєві настанови і моральні орієнтири, на його роль у суспільному житті. У багатьох людей хвороба підвищує гостроту світосприйняття, наснагу до творчості й діяльності. Критичний стан людини у різні періоди хвороби часто спричинює й критичні періоди у свідомості особистості, котрі можуть бути поштовхом до зміни деяких моральних цінностей. Особливо хвороба впливає на людей, у котрих ще не до кінця сформувалися світоглядні настанови, переконання.

Таким чином, моральний і психологічний стан хворого залежить не тільки від особистого сприйняття хвороби, а й від особистого світовідчуття, переконань, духовної зрілості тощо.

З медико-професійного погляду лікаря повинен цікавити морально-психологічний стан хворого, бо пригнічений стан (душевна драма) знижує фізіологічну межу захисту через психосоматичні кореляції, тому терапевтичні засоби стають менш ефективними. Отже, лікар повинен бути відповідальним щодо можливості морального впливу на хворого, що реалізується особливо яскраво у психотерапії — методі психічного впливу на особистість.

Психотерапія, загалом, — це метод, за допомогою якого лікар впливає на другу сигнальну систему, а через неї на весь організм. При цьому необхідно враховувати такі особливості: зовнішній вплив (слова або дії лікаря, навколишні події, витвори мистецтва тощо); центральну ланку (виникнення образу, що супроводжується вольовими і розумовими імпульсами); зворотну реакцію хворого. Всі зовнішні і внутрішні впливи на психологію хворого заломлюються крізь призму біологічних, психічних і соціальних його особливостей. Тут доцільно враховувати структуру конкретної особистості як сукупності біологічно і соціальне зумовлених властивостей, прямі й опосередковані зв'язки особистості з навколишнім середовищем та іншими людьми.

Складною методологічною проблемою під час аналізу психотерапевтичної інформації виявляється проблема співвідношення суб'єктивного й об'єктивного. Відомо, що в процесі діагностування лікар використовує як суб'єктивні, так і об'єктивні дані. Лікар повинен враховувати скарги, відчуття, настрій хворого. Ці спостереження надають неоціненну допомогу в пізнанні сутності патологічних зрушень. З іншого боку, психотерапевт повинен враховувати, що психічна інформація в системі "лікар — хворий" щодо адресата (хворого) є об'єктивною.

У психотерапевтичній практиці важливо зважати на принцип конкретного аналізу, який з методологічного погляду треба розуміти як єдність загального, особистого й окремого. З позиції такого підходу психіка людини, її хвороба, навколишнє середовище і методи впливу повинні розглядатися лікарем як сукупність різноманітних за своєю глибиною й ступенем спільності відносин.

У психічній структурі людини відображаються загальні біологічні й соціальні властивості, які є наслідком природної і соціальної організації. Але загальне у психіці людини не існує окремо від особистих біологічних і соціальних зв'язків (вища нервова діяльність, стать, нація, клас, колектив тощо). Нарешті, у психічному образі людини присутні індивідуальні риси ЇЇ соціально-біологічної організації, які становлять зміст конкретної людини. Тому психосоціальна структура кожної окремої людини виступає як синтез різноманітних соціальних сторін, в якому загальне, особисте та окремішнє перебувають у діалектичній єдності.

Морально-психологічний аналіз хворого повинен проводитися на засадах урахування самосвідомості особистості у зв'язку з її потребами, інтересами, здібностями. У принципах психотерапії повинні знайти відображення елементи виховання на засадах усвідомлення хворим необхідності суворого виконання лікувального режиму, призначень лікаря, гігієнічних норм поведінки та ін.

У психотерапії лікарю необхідно враховувати єдність інтелектуального й емоційного, свідомого та підсвідомого.

Пізнання і переживання, раціональне й емоційне — взаємопов'язані сторони духовного розвитку особистості: емоції, які здійснюють мотиваційну й евристичну функції, стимулюють або гальмують пізнавальну діяльність таким чином, як І ступінь розвитку інтелекту забезпечує розвиток емоційної сфери індивіда. З цього приводу угорський лікар І. Харді (1974) говорить: "Переживання страху може справляти і загальний гальмівний вплив, який звужує критичне, логічне, ясне мислення".

За час тривалої медичної практики можливе притуплення почуттів лікаря: якоюсь мірою виробляється звичка до страждань хворого. Цілком очевидно, що подібна емоційна інертність заважає пізнанню хвороби, її діагностиці і, відповідно, лікуванню,

Розуміння єдності раціонального й емоційного має важливе значення для правильного вирішення цілої низки принципових питань психотерапії, медичної етики і деонтології.

Психотерапевтичні контакти, які враховують індивідуальність хворого, повинні давати лікареві можливість вільного вибору І розвитку терапевтичного процесу. Знання медичної психології і методів психотерапії дозволяють більш кваліфіковано збирати анамнез, краще розробляти засоби психоемоційного і психоестетичного впливу на людину в період хвороби.

У всіх випадках психотерапії необхідною умовою її позитивного результату вважається спілкування лікаря та пацієнта. При цьому йдеться не тільки про тему бесіди (розмови), а й про враження, які справляють лікар і хворий один на одного. Своєрідність творення образів співрозмовників (лікаря і хворого), їх поглядів, настроїв, почуттів і думок включає щонайменше два рівні — рівень сприйняття психічного стану іншої людини і рівень розумових оцінок, раціонально оцінюваних позицій, які фіксуються свідомістю.

Усунення протиріч і подолання зміщень єдності чутливого і раціонального у діяльності лікаря — найважливіше соціальне І моральне завдання, оскільки там, де розум і почуття не суперечать одне одному, формують справжні переконання та гуманізм, з'являються бажання і здатність активно діяти на благо людини.

Серед психічних регуляторів життєдіяльності організму людини в умовах норми і патології важливе місце займають емоції. Емоційно-оцінювальна інформація визначає характер соматичної реакції організму. Наприклад, емоції, що виникли внаслідок сприймання прекрасного, підтримують здоровий стан життєдіяльності людини, її гомеостаз і сприяють саногенезу. В інших випадках емоції захищають людину від небезпеки пошкодження. Вони виступають як захисний механізм, за допомогою якого зовнішні і внутрішні подразники перетворюються на мотиви діяльності організму. Відповідно до вимог природного і суспільного середовища, а також потреб самого організму емоції ніби настроюють і до певної міри контролюють відправлення фізіологічних функцій у бік їх оптимальної злагодженості.

У загально біологічному ритмі емоційні реакції, що виникають як наслідок відображення світу, виконують важливу пристосувальну функцію: вони є одним із засобів мобілізації захисних сил організму задля зміцнення здоров'я або подолання тих або тих соматичних зміщень І труднощів життя. Ці реакції справляють особливо сильний вплив на обмін речовин, серцево-судинну й ендокринну системи організму.

Перебіг емоцій умовно можна поділити на кілька фаз: наростання емоційного напруження, момент кульмінації і поступове спадання напруження (заспокоєння). І отже, якщо зважати на ці фази психофізіологічного переживання і правильно управляти ними на засадах використання досконалих, творених тисячолітньою еволюцією механізмів адаптації людини, то це допоможе розкрити дивовижну властивість організму — здатність переносити дуже великі психічні навантаження.

Психоемоційний стан хворого характеризується єдністю свідомого і підсвідомого реагування, це є наслідком спільної роботи кори і підкоркових формувань головного мозку. З погляду рефлекторної теорії, свідоме і підсвідоме як явища психіки перебувають в єдності і водночас мають свої особливості.

Зробимо деякі підсумки розділу. Лікар — не лише представник певної професії, він водночас і філософ, і громадянин, і суспільний діяч з пріоритетами моралі, доброчинності й совісності.

Як пише в своїй книзі "Медицина і українське суспільство" академік Л. Пиріг, "Найяскравішим зразком лікаря — громадянина, філософа, українського патріота — був Юрій Липа. Його коротке життя обірвалося на варті здоров'я повстанців проти більшовицького поневолення".

І далі: "Лікар, утративши впевненість у результатах своєї діяльності, повагу до своєї професії і, зрештою, до себе, перетворився на ремісника-заробітчанина, байдужого до проблем суспільного життя. А без розв'язання проблем соціальних, економічних неможливо підвищити рівень охорони здоров'я, саме існування медика. Отже, професіоналізм, милосердя у його діяльності с похідними від державного устрою, економічних обставин у країні, особливо якщо взяти до уваги, що до поняття здоров'я належить і соціальне благополуччя".

Делікатність, чуйність, терплячість, компетентність — неодмінні умови успіху лікарювання й етичного самовдосконалення студента-медика та лікаря.

Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм. Тому доречно згадати слова академіка С.А. Корсакова, який зазначає, що в основі діяльності будь-якого лікаря лежать три "кити": професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Охорона здоров’я і медицина мають дуже тісний зв’язок з моральністю та наскрізну етичну наснаженість. Недаремно у всіх нормативних документах, де наводяться вимоги до лікаря, вказуються його кваліфікаційні характеристики, на першому місці стоїть вимога дотримуватися норм медичної етики.

У країні, де охорона здоров’я і медична допомога возведенні до конституційного рангу, не може бути недовір’я і суперечок між пацієнтом і лікарем. Звертаючись до лікаря, людина вправі сподіватись на щире бажання медика допомогти позбутися страждань, професійну майстерність, чуйність, співчуття і поєднання глибоких знань з високою моральністю.

Відносини між лікарем і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику і медичну деонтологію. У теорії розрізняють два поняття – медична етика і лікарська етика. Перше поняття є більш ширшим, оскільки розкриває принципи і правила поведінки не лише лікарів, а й медичних сестер, лаборантів, молодшого медичного персоналу та інших медичних працівників. Варто зазначити, що міжнародна медико-правова спільнота приділяє велику увагу сестринській справі та етиці. На 12-му Всесвітньому конгресі з медичного права однією з головних тем була тема – "Сестринське право і етика ". В Україні питання правового забезпечення та етичної сторони професійної діяльності медсестер практично не вирішені, існує також проблема регламентації діяльності медичних сестер з вищою освітою, межі їх компетенції. Це питання можна було б врегулювати у Медичному кодексі України, необхідність прийняття якого дедалі гостріше відчувається у суспільстві. У його Загальній частині потрібно визначити кваліфікаційно-ділові та морально-етичні вимоги до цієї категорії медичного персоналу лікувально-профілактичних закладів, основні засади медичної етики, а в Особливій частині мають міститись і норми, які б врегульовували проблеми сестринської справи.

Лікарська етика – це сукупність принципів і норм поведінки лікаря, що обумовлені специфікою його діяльності і становищем у суспільстві. Як зазначав Андре Моруа: "Важливість місії лікаря породжує його відмінність від всіх інших людей". Лікарська етика все ж займає центральне місце, оскільки саме лікар визначає і скеровує весь процес лікування, безпосередньо впливає на хворого, його психологічне і фізичне видужання. Академік І. Касирський писав, що не потрібно забувати, що хвороба – це велика драма з багатьма дійовими особами. Головними серед них, звичайно, є лікар і хворий. Лікар повинен зробити все, щоб сподобатись і завоювати довір’я хворого. Саме лікарська етика детально розглядає питання моральності лікаря, тобто його моральні якості, почуття професійного обов’язку, совісті, чесності, гідності, його інтелект і культуру, фізичну і моральну чистоту, покликання і клінічне мислення. Справедливо зазначає А. Савицька: "Про незнання лікарем моральних принципів не може бути мови. Недотримання їх не можна розцінити як помилку – це перша ознака професійної непридатності".

Складовою частиною медичної етики є медична деонтологія, тобто наука про належне виконання професійних обов’язків медичними працівниками. Родоначальник медичної деонтології Н. Петров під медичною деонтологією розумів теорію правильного поєднання організаційних заходів, наукових знань і технічних прийомів з турботливим, милосердним ставленням до хворого для успіху його лікування. Ця теорія була закріплена ще у клятві Гіппократа, у якій, зокрема, зазначено: "Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво... В який би дім я не увійшов, я зайду туди для користі хворого, будучи далеким від будь-якого умисного, неправедного і пагубного...".

Варто відзначити, що деонтологічні принципи поширюються не лише на відносини лікар–хворий, а й, що не менш важливо, на відносини лікар–родичі хворого, лікар–колеги, лікар–суспільство. Поєднання мудрості і розуміння у відносинах з родичами, повага, відсутність нездорової конкуренції, взаємна підтримка і допомога, непримиримість з круговою порукою у відносинах з колегами, дотримання принципів моралі і належне виконання професійних обов’язків сприятимуть гуманізації медицини, росту авторитету лікарів і максимальному зменшенню небезпечних наслідків неповноцінної медичної роботи.

Зазначимо, що процес лікування полягає в участі двох сторін – пацієнта і медичного працівника. Обидві сторони при цьому несуть велике нервово-психологічне і фізичне навантаження. У хворого – це болі, страх, безпорадність. Медичний персонал дуже часто працює в екстремальних умовах, приймає життєво важливі для пацієнта рішення при нестачі інформації про стан його здоров’я, при неналежному матеріально-технічному забезпеченні лікувального процесу. Напрями сучасної медицини, такі, як реаніматологія, трансплантологія, мікрохірургія та інші, потребують максимальної психолого-фізичної віддачі від всього медичного персоналу. Тому варто згадати слова академіка А. Білібіна про те, що медична діяльність – це сфера служіння, а не обслуговування. Служіння – це мобілізація сил і волі лікаря, натхнення на подвиг. Обслуговування (навіть відмінне) – виконання обов’язків без тої великої моральної, а інколи і фізичної напруги, яка потрібна для рятування людського життя. Відомий письменник і лікар А.П. Чехов говорив: "Професія лікаря – це подвиг".

Лікарська етика – питання складне і неоднозначне. У ній нерідко зустрічаються суперечності із звичайними нормами етики. Інколи у своїй професійній практиці лікарям доводиться порушувати основний деонтологічний принцип – "не нашкодь", який має місце, наприклад, при вилученні у донора здорового органу чи тканин, що не може бути повністю нешкідливим для нього. У практиці психіатрів, венерологів, інфекціоністів допускається можливість насилля над хворим. Інколи лікарю доводиться говорити неправду, оскільки не можна забирати у хворого надії на видужання. Важливим деонтологічним правилом вважають те, що пацієнту потрібно говорити лише ту інформацію, яка піде йому на користь. Обов’язок лікаря полягає у створенні сприятливої атмосфери для лікування та завоювання довіри пацієнта. Бути хорошим спеціалістом, як зазначає професор Фрейдлін, є недостатньо. До деонтологічних принципів належить і слово лікаря, оскільки важливим є не тільки, що сказати, а і те, як сказати. Значення слова лікаря визначив В. Бєхтєрєв: "Якщо пацієнту після розмови з лікарем не стає краще, то це не лікар". Ще одним важливим принципом є лікарська таємниця. Ще у клятві Гіппократа зазначено: "Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не слід будь-коли розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею". Лікар зобов’язаний цінувати довір’я хворого і виправдати його та зберегти у таємниці всі відомості, отримані від нього. Цей принцип не лише можна, але і необхідно порушити, якщо збереження таємниці призведе до заподіяння шкоди як хворому, його родичам, так і суспільству загалом.

4.Якості особистості лікаря.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючися на цей принцип лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого — це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і гідність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівський «Не зашкодь!»

Серйозні моральні проблеми .виникають і в зв'язку з дедалі поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного визначення того, чи є донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допустимість експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної машини, коли можливі варварські експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому рейху». В такому суспільстві медицина підпорядковується, як і вся решта інститутів, тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу, визначається владарюючою верхівкою. Внаслідок тоталітарного домінування політики медицина підкоряється зовнішнім і часто чужим для неї системам регулювання, котрі призводять до фактичної ліквідації таких понять, як «лікарська таємниця», «клятва Гіпократа», «лікарський обов'язок». Етичні норми підмінюються політичними інтересами.

Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не тільки в суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти володіти собою, стримувати негативні емоції. Слово лікаря зцілює не меншою мірою, ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерев стверджував: якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не лікар. Тому в загальній системі медичної освіти особливо багато важить етична, моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.

З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є необхідною й невід'ємною стороною професійної спроможності. Відсутність тих якостей, котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні люди чесні, мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицій медицини має стати одним із головних завдань медичної деонтології.

Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових, прокурорських та слідчих органів.

Проаналізувавши питання медичної етики, принципи медичної деонтології, можемо вказати на вимоги до лікарів, які вони повинні неухильно розвивати і вдосконалювати у собі. Це насамперед такі якості лікаря, як:

– постійно вдосконалювати професійні знання, мислення, пам’ять, спостережливість;

– професійне честолюбство;

– милосердність;

– володіння психологічною і психотерапевтичною культурою;

– оптимізм;

– виховання у собі терпимості, стійкості і витривалості;

– володіння мистецтвом слова;

– рішучість у прийнятті рішень, від яких залежать життя і здоров’я хворих;

– любов до людей і самозреченість;

– прагнення бути науковим співробітником, що розширяє можливості для творчості і наукового пошуку;

– зовнішній вигляд, манери, поведінка, які створюють сприятливі умови для лікування і співпраці між лікарем і пацієнтом.

5.Фармацевтична етика.

Фармацевтична деонтологія вивчає принципи поведінки фармацевтичного колективу, направлені на максимальне підвищення корисного лікування і відхилення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

Термін „деонтологія” (від грец. deon – повинність і logos – наука) було введено на початку минулого століття як найменування науки про професійну поведінку людини. Деонтологія – наука про повинність.

Фармацевтична деонтологія, так само як і медична, являється частиною загальної етики (від грец. ethos – звичай, вподобання, характер). Вона розглядає питання вподобань, моралі фармацевта, включає сумісність норм, його поведінки, почуття професійної честі і совісті фармацевта.

Протягом всієї історії розвитку фармації люди, які займалися лікуванням хворих, користувалися певними етичними нормами. Вже в античній медицині сформувався кодекс потрібних і моральних норм, якими лікар повинен був користуватися, в той же час суміщаючи в собі дві спеціальності – лікаря і фармацевта. Більший розвиток ці принципи отримали у творах основоположника лікарської етики Гіппократа (460-377 р.р. до н.е.), особливо у його знаменитій „Клятві”. Цей документ з яскраво вираженими гуманістичними ідеями багатьох століть був мірилом високих ознак медичної професії, а деякі положення його не втратили свого значення і в наш час. Вплив „Клятви Гіппократа” відбився також на першому російському Аптекарському указі (1789), в якому говорилось що: „Аптекар як добрий громадянин, повинен бути чесним, совісним, в будь-який час бути присутнім і виконувати свою роботу, яка є його обов’язком.”

Фармацевтична деонтологія має свої напрямки: взаємовідносини фармацевтів з покупцями, фармацевта з лікарем, фармацевта з хворим, фармацевта з фармацевтом.

Фармацевта повинні відрізняти такі особливості, як велика любов до хворого, контроль над собою, недопустимість помилок у роботі, постійне устремління до підвищення рівня знань по медицині, вміння застосовувати ці знання в своїй практичній діяльності, постійно підвищувати знання населення в області наукової медицини (роз’яснення про шкідливість самолікування, роль ліків та ін.).

Взаємовідносини фармацевта і хворого. Аптечні працівники у своїй професійній діяльності постійно спілкуються з хворими і їх родичами. Складність взаємовідношення фармацевта з хворими заключається в тому, що в аптеку звертаються всі, тоді як до лікаря тільки хворі по його спеціальності. В спілкуванні з людьми, які приходять в аптеку потрібно врахувати, що психіка хворого легко ранима, він заклопотаний своєю хворобою, легко подразнюючий, більше того хвилюється і переживає. Враховуючи це, працівник аптеки повинен вести розмову ввічливо, тактично і з співчуттям, враховуючи корисні рекомендації про те, що хворих потрібно обслуговувати терпеливо, скромних – турботливо, сердитих – з уважністю, грубих – стримано, спокійно, холоднокровно. Звертаючись до хворого, фармацевт повинен знати, що, крім ліків хімічного, рослинного і тваринного походження, є також „душевні” ліки. Обов’язок турбуватися за здоров’я хворого вимагає від провізора і фармацевта особливого почуття і уваги до нього.

Чуття аптечного працівника – це не тільки мораль, в ній таїться велика лікувальна сила, яка прискорює позитивну дію лікарських засобів.

Велике значення має зовнішній вигляд, одяг, взуття; по чому, наскільки акуратний провізор, фармацевт, можна судити про аптеку в цілому. Досліджено, що неакуратність в одязі, обслуговування і часто призводить до браку в роботі. Під акуратністю розуміють також своєчасний прихід на роботу, вірність даному слову, яке взято як обов’язок.

Головне завдання деонтології – це точне приготування, строгий контроль і видача лікарських засобів по призначенню. На ефективність лікування психологічний вплив вказує і зовнішній вигляд лікарської форми, оформлення. Погана упаковка, невизиваюча етикетка, знижують зцілюючи силу ліків. Називаючи склад і вживання ліків, провізор зобов’язаний пояснити хворому правила вживання і зберігання лікарських засобів, особливо якщо вони призначені для дітей, похилого віку людей або вписані вперше.

Взаємовідносини фармацевта і лікаря. Лікар повинен підтримувати авторитет провізора, а провізор – авторитет лікаря. Лікар повинен пам’ятати, що написаний розбірливо рецепт – це не тільки скорочення затрат в аптеці, але й попередження можливої помилки при видачі хворому тих лікарських засобів, яких йому лікар не назначав. Взаємовідносини лікаря і провізора повинні бути чесними, провізор не повинен приховувати помилок лікаря. Помилки можна допуститись тільки про неправильному скороченні в рецепті назви препарату.

При грубому порушенні правил виписування (або оформленні) рецепту провізор повинен узяти його у хворого, поставити штамп „Рецепт не дійсний”, зареєструвати у журналі регістрацій неправильно виписаних рецептів і дати знати про це головному лікарю ЛПЗ. В усіх випадках порушення правил, виписування рецепту головний лікар повинен прийняти строгі адміністративні міри щодо підпільних. Фармацевти не повинні обговорювати помилки, допущені лікарями, а лікар – прописувати ліки, які відсутні в аптеці на даний час.

Велике значення у взаємовідносинах провізора і лікаря придається інформаційні роботі аптек. Лікарі повинні знати кількість і асортимент лікарських засобів, які є в аптеці, знайомитися з інформаційними матеріалами про кількість в аптеках готових лікарських форм і широко використовувати їх у своїй практичній діяльності.

Така взаємодія у роботі провізора і лікаря виключає можливість приписування хворим лікарських засобів, які відсутні в аптеках. Українські лікарі фармацевти повинні діяти в інтересах населення.

Взаємовідносини між фармацевтами. Основою для створення доброзичливої атмосфери в аптеках являється добросовісна працю по зберіганні і укріпленню здоров’я українських людей, про що свідчить професійна підготовка її робітників, дисциплінованість, відповідальність.

Відносини включається декілька аспектів і насамперед відносини до роботи, а через неї – до населення в цілому, до колективу аптеки. Грані взаємовідносини створюють виповнення плану товарообороту.

Спокійна ділова атмосфера, дружелюбність і чесність, співчуття, взаєморозуміння, відповідальність за колектив в колективу за кожного його члена знижують втомленість і позитивно відбивається на психологічному стані робітників аптеки.

Мікроклімат колективу характеризується кількістю взаємної потреби і суворим правилам не скривати помилок, які можливі із-за неуважності або у зв'язку з неправильною організацією продовольчого процесу, незнання технології, хімії.

Признання помилок – основний обов’язок нормальної роботи. Самокритика і відкрита принципова критика – ознака зрілості і здорового морального складу колективу.

Повагою в аптеці користуються насамперед ті фармацевти, які постійно підвищують свою кваліфікацію, беруть участь у фармацевтичних кружках, конкурсах, семінарах, конференціях, у роботі наукового спілкування фармацевтів. Для професійного обов’язку велике значення має читання наукових статей, спеціальних журналів, книг.

Фармацевт – це людина, яка носить знання, досягнення науки. Він зобов’язаний систематично поновлювати свої знання, повинен не тільки прекрасно знати свою роботу, але й любити її. Тоді він дійсно виповнить свій обов’язок, буде робити все можливе для зменшення захворюваності, продовження життя людей, підвищення їх працездатності.

6.Етика стоматолога.

Прояви духовності є невід'ємною часткою свідомості людини, яка сприяє найбільш гармонійному та різнобічному розвитку її особистості та людства в цілому. Приватна практика в медицині сприяє розвитку багатьох позитивних якостей людини, до яких можна віднести прояви особистої відповідальності, активності та ініціативності, самостійності та незалежності. Але пряма матеріальна зацікавленість лікаря містить в собі небезпеку деградації його внутрішніх духовних та морально-етичних якостей. Механізм цього процесу полягає в зрушенні рівноваги загального-особистого в бік особистого, що призводить до самоізоляції свідомості людини, виключення її із загального інформаційно-енергетичного обміну, поступового припинення її розвитку. Поступова втрата духовних якостей лікаря призводить, як показує практика, до втрати професійних якостей, довіри пацієнтів і , врешті-решт -до припинення лікарської практики, як такої. Серед негативних наслідків бездуховної приватної лікарської практики можна виділити деякі аспекти:

-неадекватне рекламування та саморекламування приватної лікарської практики, наслідком якої є невідповідність в очах пацієнта між очікуванним та отриманим результатами лікування;

-клінічно невиправдані втручання -як результат грошової зацікавленості лікаря;

-клінічно невиправдані застосування нових лікарських засобів та методик лікування;

-неетичні взаємовідносини поміж конкуруючими фірмами, які дуже часто пов'язані із порушенням законодавства;

-не узгоджене з пацієнтами експериментування над їх життям та здоров'ям із використанням неперевірених засобів та методик.

На жаль, цей перелік є лише вершиною айсбергу діяльності тих приватних лікарів, які втратили основні моральні та духовні засади лікарської діяльності.

На підставі п'ятирічного досвіду діяльності Науково-медичної фірми "Авіценна" нами були зроблені висновки про доцільність та необхідність постійного розвитку внутрішніх духовних якостей у всіх співпрацівників колективу, які сприяють розвитку не лише особистостей працівників, але й розвитку усієї організації. Практика демонструє, що постійне намагання втілити у лікарську діяльність таких якостей, як порядність, відвертість, чесність, доброзичливість, гуманність, самовідданість та ін., сприяє зміцненню взаємовідносин лікаря та пацієнтів, підсилює авторитет лікарів, працівників та усієї фірми в стосунках з державними закладами, громадськістю та пацієнтами особисто.

Своєчасне застосування новітніх технологій та матеріалів сприяє розвитку творчого підходу лікаря до процесу лікування. В сучасній стоматології на провідні ролі висуваються питання естетики та краси. Стоматологічна практика набуває проявів мистецтва. Слід зауважити, що мистецтво є сферою життя людини, найбільш наближеною до її духовності. Наслідком творчого підходу лікаря до роботи є накопичення позитивних емоцій як у самого лікаря, так і пацієнта. Повертаючись до питання контролю якості роботи, додамо, що в умовах приватної практики завдання контролювання виконують самі пацієнти, які тонко реагують на внутрішній стан лікаря. Результати опитувань свідчать, що більшу частину серед вимог пацієнта до лікаря займають бажання бачити в особі лікаря чуйність, порядність, відвертість, доброзичливість. Важливою перевагою приватної практики є також те, що лікар має можливість приділити пацієнтові достатньо часу та уваги. Згадаємо стародавній вислів, що лікар повинен лікувати не захворювання, а людину. Спілкування з пацієнтом, зацікавленість лікаря в його проблемах та досягненнях, думках та вчинках формує постать лікаря-друга. Додамо, що найкращим проявником особистісних якостей лікаря та працівників є пацієнти-діти. Щонайменші прояви нещирості, насилля та користолюбства миттєво відвертають їх. Але щирі вияви доброзичливості та любові лікаря створюють міцні дружні стосунки з пацієнтами.

Отже, постійне духовне самовдосконалення лікаря, застосування творчого підходу до виробничого процесу є об'єктивними факторами високих результатів лікування.

Стоматологія як напрям практичної й наукової медицини потребує особливих стосунків між лікарем і пацієнтом, а через це і особливого етико-деонтологічного осмислення її. Адже то справді масова площина охорони здоров'я, де етичні настанови набувають соціального спрямування. До того ж, зазвичай, пересічний громадянин звертається до стоматолога в ризі нагальної потреби, коли відвідування вже не можна відкладати: гостре запалення в роті, пародонтоз із значними клінічними проявами, злам зуба тощо — лікування таких хвороб обов'язково пов'язане із завдаванням фізичного болю. А це не сприяє появі позитивних емоцій у пацієнта. Зазначимо, що до наявного больового синдрому додається й очікування болю, бо ефективне знеболювання, аж до недавнього часу, не займало в практиці терапевтичної стоматології належного місця.

Цей негативний стереотип багато в чому стосується як дорослих відвідувачів стоматологічного закладу, так і дітей. Тож лікар — ортодонт чи фахівець з дитячої стоматології, окрім наявності у нього бездоганних інструментів та високого професіоналізму, повинен бути майстерним психологом, аби завоювати симпатії дитини. Не зайве нагадати й про відповідні риси естетики в такому кабінеті — яскраві малюнки, іграшки, які можуть зацікавити дитину. Проте психологічно готувати дитину до візиту потрібно заздалегідь.

Варто особливо наголосити, що боротьба з болем — чи не вирішальна складова клінічного успіху стоматолога, маємо тут і нагальну етичну проблему! Адже маніпуляції, зокрема, на пульпі викликають різкий біль. Отже, здебільшого потрібна подвійна анестезія. Знеболювання потрібне й у разі препарування тканини зуба перед протезуванням. Таким чином, ідеться про найважливіші запоруки етичного характеру в стоматологічній практиці, бо звертатися навіть з благанням — "хворий, потерпіть" — тут зовсім недоречно й навіть шкідливо.

Якщо узагальнити етико-деонтологічні домінанти стоматології, то це науково-практична стратегія, що запобігає лікарським помилкам. Тут аж ніяк не підходить сентиментальний заклик: "Говорімо один одному компліменти". Формальні ознаки законів етики стосовно стоматологічної практики майже нічого не варті в разі некваліфікованої діагностики та лікування. Адже помилки в стоматології важко виправити. Ось чому надто важливе запобігання їм. І тому саме ці аспекти лікарської етики й деонтології займають у нашому розділі найважливіше місце серед фахових розміркувань та порад.

Можливість помилок з боку лікаря-стоматолога під час надання допомоги хворому мас особливе значення в лікарюванні. Адже переважно це сфера ургентних хірургічних втручань, і тому не виключені й непоправні хиби. Однак там, де має місце аналіз поразки й прикрих упущень, їх кількість меншає. Ось чому ми присвячуємо цей розділ здебільшого помилкам та ускладненням саме в хірургічній стоматології як найвідповідальнішій ділянці в цій важливій медичній дисципліні. Необхідно розглянути, зокрема, помилки при знеболюваннях; при екстракції зуба; під час лікування гнійних захворювань обличчя та щелеп; помилки в тактиці лікування гайморитів стоматологічного генезу; помилки в лікуванні травм і переломів щелеп; помилки в онкостоматології.

Визначення й аналіз помилок, аби запобігти їм, — етичний імператив у лікарській діяльності й плідний шлях вдосконалення клінічної медицини. Хто має силу визнати свої помилки, той прагне досконалості у роботі, на цьому, зокрема, наголошував великий М. Пирогов. Які ж класифікаційні ознаки лікарських хиб заслуговують на пильну увагу студента й лікаря? В. М. Смольянинов (1970) визначає тут дві категорії помилок: не всеспроможність медичної науки, тобто об'єктивні чинники й недостатня кваліфікація лікаря, схильність до шаблону в лікуванні, а також вірогідність нещасних випадків. Наслідки помилок — відсутність бажаного лікувального ефекту, заподіяна шкода здоров'ю пацієнта або навіть його смерть. Ясна річ, вирішальний моральний критерій виправдання лікарської помилки — помилка сумління через хибні погляди, бо за інших обставин — скоєно лікарський злочин.

Доречно навести класифікацію лікарських помилок стоматологічного характеру за М. Р. Рокицьким (1977). До діагностичних помилок він відносить діагноз, ознаки якого недостатньо кваліфіковано інтерпретовані (приміром, дистрофічна форма пародонтозу розглядається як прояв вікової кісткової інволюції й лікування не призначається); частково пропущений діагноз (приміром, діагностовано флегмону під нижньою щелепою, але не враховано тло цукрового діабету); помилковий діагноз (встановлено діагноз радикулярної кісти, а насправді у хворого адамантинома); частково помилковий діагноз (не враховано ускладнення флегмони в зоні щелеп).

До лікувально-тактичних помилок автор включає відстрочення терміну щодо інцизії флегмони, а також неправильний вибір місця проведення операції (приміром, хірургічне втручання з приводу каменя слинної залози слід проводити в стаціонарі, а не амбулаторно).

Лікуваль

Поиск по сайту: