Церква Покрови Пресвятої Богородиці с.Тудорів Гусятинського району

Невідомо, ким і яким чином у селі Тудорові започатковано християнство, якої величини було у той час поселення і чи одночасно стали його жителі єдиновірцями. Протягом віків могли бути зміни, поки не створилася єдина християнська релігія з її церковною атрибутикою і обрядами, які передавалися з покоління у покоління.

Описуючи історію церкви у селі Тудорові використала архівні документи, спогади священиків, перекази старих людей, витяги з книги І. Чайки «Історія Тудорівської церкви». Я дізналася про те, що жителі села Тудорова у 1682 році збудували першу церкву. Новозбудований храм був невеликий, дерев’яний, покритий соломою. Дерево і солома були найбільш доступними підручними матеріалами, бо село було оточене лісами. Люди в той час були не дуже багаті, і така церква була для них бажаною і дорогою. Прослужила вона недовго — лише півстоліття. У 1730 році церква згоріла. Тудорівські люди тяжко переживали цю втрату і одразу вирішили будувати новий храм.

Для будівництва церкви вибрали місце в центрі села. З навколишніх лісів було завезено дерево, з якого місцеві теслярі — майстри виготовили відповідної товщини бруси, з яких було складено стіни, споруджено дах і баню. Про зовнішній вигляд споруди радилися з місцевим священиком. А можливо і запросили невідомого архітектора, який керував будівництвом. Церква мала корабельну форму, була увінчана залізним хрестом, якого викували місцеві ковалі. Вона була покрита гонтами. Будівництво храму тривало 2 роки. Видовбаний напис на одному із брусів свідчив про те, що церква “була благословенна 30 травня 1732 року”. Божа святиня прослужила людям понад 200 років. Після закінчення будівництва храму Божого у селі Тудорів було збудовано також високу двоярусну дзвіницю. Унікальність у тому, що вона була складена з масивних дубових чотиригранних колон, покрита гонтами. До дзвонів треба було підніматися широкими дерев’яними сходами аж на другий ярус, де висіли дзвони, мелодійний звук яких розносився далеко по околиці. На жаль, в часи радянської влади в 50-х роках дзвіниця була зруйнована. Старожил Іван Прокіпчак згадує: «Зачепили тросом за верх, трактор потягнув, понівечена дзвіниця довго опиралась, але впала. Матеріал десь повозили». [4, С. 2]

Подвір’я церкви було обнесене довкола міцним, широким і досить високим муром, обсаджене кленами, ясенами і липами, що справляло приємне враження затишку, де витав Дух Божий. Деякі дерева дожили до наших днів.

За своїми розмірами церква була невеликою і часто під час богослужіння не могла вмістити всіх парафіян. Про зовнішній та внутрішній вигляд церкви дізнаємося із рукописних спогадів пароха Тудорова отця Соневицького, які мають назву “Перебіг історичний парохії греко-католицької церкви під покровом святого отця Николая Архієпископа М.Л.Чудотворця в Тудорові враз з дочернов церквою святої Трійці в Майдані, почавши от р. 1732 до нинішнього дня т.є. до р. 1937”, де я читаю: “А сама церков була дуже бідненька, зверха з маленькою копулою, але форемно викінченою. Всередині темна з малими оконцями збоку. Хори були з поручема дерев’яними. З образів видніші були св. о. Николая і св. Родини, а на головнім Престолі — образ Спасителя, благословляючого хліба. Вхід до церкви був з правого боку, масивні двері були підвішені на ковальських завісах. Біля вівтаря висіла “вічна лампа, а посеред церкви з купола звисав досить гарний на тридцять свічок, павук. Впадали в очі сірі олов’яні підсвічники.” [4, с.3]

Біля церкви був цвинтар, про що свідчили людські кістки і черепи, які були знайдені під час земляних робіт на церковному подвір’ї. Там же стояв невеликий будинок, який служив трупарнею.

Певних даних про перших священиків Тудорівської парафії є дуже мало. Є згадки, що з 1783 року священиком в Тудорові був Яків Бояновський, який тут же, у 1811 році, помер. Будучи парохом села Тудорова протягом майже тридцяти років, він проявив себе ревним трудівником на ниві Христовій і своєю активною священичою діяльністю сприяв піднесенню духовності серед своїх парафіян. І словом, і ділом намагався полегшити важке життя селян за панщини. Відомо також, що отець Бояновський був досить активним громадським діячем. У 1788 році він заснував у Тудорові дяківську школу, яка існувала досить довго. Діти, заохочені священиком, активно відвідували школу, вчилися читати, писати і співати церковних пісень. Та й не тільки діти. Кожної неділі чи свята до школи вечором сходилися молоді і старші люди, щоб послухати новини, які їм розповідав отець Бояновський. Завдяки його діяльності в селі було багато грамотних людей, які могли читати церковні книжки. Отець Бояновський користувався глибоким авторитетом серед селян. Він був для них духовним наставником і вчителем, лікарем, суддею і добрим порадником. Серед людей в Тудорові існував переказ, що отець Бояновський просив поховати себе при вході до церкви, щоб люди, проходячи повз його гріб, єдналися з ним і по його смерті. Про це знайшовся запис у спогадах отця Соневицького: “Ходять поголоски, що блаженніший Парох Яков Бояновський наказав себе поховати в порозі входа до середини церкви з сердечним смиренням і желанієм”, “щоб люди його пам’ятали і єднались з ним і по його смерті”. [ 4, с. 3]

Тудорівська парафія була малою і досить бідною. Хоч у важкі роки панщини люди знаходили розраду та утіху в молитві та церкві, утримувати священика їм було нелегко. Мабуть тому тут часто мінялися парохи, не встигаючи розгорнути свою діяльність.

Після смерті отця Бояновського у 1811 р. на парафію прийшов отець Дмитро Калинович, який трудився тут аж до 1830 року. З 1830 по 1837 рік парафію очолив отець Андрій Чемеринський. Всього рік на тудорівській парафії був отець Яків Грабович, і два роки по ньому Яків Волянський. Досить довго на парафії в Тудорові був отець Іван Волянський.

Старожили Тудорова згадували, що на вершині одного зі схилів гори, де було невелике джерело, о. Волянський побудував саджівку (місце для купання), залишки якої можна побачити і сьогодні. При ньому селяни пережили радість знесення панщини у 1848 році.

У 1872 році отець Волянський одержав іншу парафію, і церкву очолив отець Габрусевич. Він похований на сільському цвинтарі, де і до сьогодні зберігається надгробний пам’ятник. Пізніше священиком у Тудорові став отець Соневицький, з яким пов’язана майже півстолітня історія греко-католицької місцевої церкви і самого села. Саме він лишив спогади, які являють собою цінний матеріал для історії Тудорова. На той час становище у церкві було складним. Хоч релігійність тудорівських парафіян була досить високою, але через бідність вони не мали можливості більше уваги приділяти церкві. Отець Соневицький закупив три нові фелони. На той час це була велика сума грошей. Люди поважали пароха, а в його записах знаходимо: “Однако треба признати гідність в справі їх глибокої релігійности і то в часі мого побуття, як пароха тутейших парафіян. Іменно зачали тутейші господарі украшати цвинтар камінними надгробками, статуями святих, особливо образами Спасителя Ісуса Хреста і Пречистої Діви Марії, Святої Варвари Великомучениці, святого Апостола Петра. Також годиться признати мешканцями Тудорова — взялися украшати село Тудорів статуями Ісуса Хреста, святої родини і Пречистої Діви Марії в середині села і на полі навколо села”. [ 4, с.5]

У записках також знайшла перелік побудованих пам’ятників на роздоріжжі до Скородинець і до Папірні, до Звиняча над рікою Серет та по дорозі, яка веде з Тудорова до Копичинець і до Майдану. Соневицький згадував про “памятку свободи 1848 року”. Він записав: “Креста побудовано на перехресті дороги в самім селі на дорозі, як ся з’їздить з Копичинець і з Майдану згори надолину, вище старої церкви і школи”. [4, с.6]

Різностороння діяльність отця Соневицького, його активне втручання у церковні і громадські справи з метою їх поправити свідчить про те, що це була на той час досить освічена людина, ревний священик, який дбав про високу релігійність та глибоку моральність своїх парафіян. За його старанням створено грамотою, даною в Бучачі і підписаною отцем Юліаном Дацієм від 20 лютого 1905 року “брацтво Пресвятого Серця Ісусового”, до якого вписувались чоловіки і жінки. Відтоді також батьки вписували своїх дітей, віддаючи їх під опіку Хреста. Усі члени цього братства одержували невеличкі книжечки — пам’ятки, де було відмічено час вступу до братства, а також молитви до Серця Христового. Цими книжечками люди дорожили, зберігали і веліли класти у труну після смерті. Братство об’єднувало людей єдиним поривом глибокої віри, смирення і надії відзискати великі милості від серця Ісусового.

Отець Соневицький був непримиренним до проявів будь-яких антигромадських діянь — злодійства, п’янства. Тому в Тудорові було засноване “Товариство тверезості”. Вступаючи у Товариство, люди приймали присягу не вживати спиртного в житті, а на це відважитись було нелегко. У кожного громадянина було переконання, що порушення клятви є великий гріх, тому боялись присягати, щоб при всяких життєвих ситуаціях її не порушити. Коли почалася Перша світова війна, то отець Соневицький був арештований, і військові жандарми відправили його в концтабір в Талергоф, де загинуло багато невинно ув’язнених, в тому числі і священиків. Два роки парафію очолював отець Николай Івахнюк. Після тяжких поневірянь Соневицький повернувся до Тудорова і заснував “Товариство Апостольства Молитви”, до якого входили найбільш ревні та побожні люди. Багато старань приділяє Соневицький поновленню церковного реквізиту, помагає купити стару церкву в Скородинцях для села Майдан, яке входило до Тудорівської парафії, сприяє утвердженню греко-католицьких обрядів.

В 1925 році в Тудорові визріло питання побудови нової церкви. До села приїхав відомий на той час архітектор Андрій Фалендаш, який уже побудував декілька церков. Він запропонував свій проект, який після ознайомлення і обговорення був прийнятий і затверджений громадою села.

Весною 1927 року, головний архітектор Андрій Фалендаш розпочав будівництво нової кам’яної церкви на узбіччі біля проборства.

Камінь почали лупати у місцевих каменоломнях — буртах. Це довгі, до пів кілометра, штольні (діри), в яких ручним способом, за допомогою клинів, молотів і біґ лупали те каміння і вручну виносили, або тачками вивозили на поверхню. Таких буртів на Долині було багато. Кожен двір повинен був дати на церкву певну кількість каменю, однак не всі могли його добувати. Хто не міг, той мусив його купити за 5 злотих у тих людей, які добували камінь. Добрим помічником у будівництві був загальний ентузіазм людей, які з великим бажанням і не меншим натхненням брали участь у всіх роботах. Крім місцевого будівельного матеріалу, необхідно було спроваджувати спеціальний камінь для аркад. Не вистачало коштів, адже село було небагатим. Для того, щоб зібрати необхідну суму грошей, було дано владою дозвіл збирати пожертви по всіх повітах Тернопільщини. Майже всі люди, навіть поляки, старалися по можливості дати певні кошти на будівництво храму, яке йшло повільно. Проходили роки. Будівництво підходило до завершення. Після покриття церкви бляхою, наступив дуже хвилюючий момент — встановлення хреста на головному куполі. Висота — понад 30 метрів, хрест залізний, важкий. Він був встановлений. Церква радувала душу кожної людини, адже вознісся храм Божий — величний і красивий, і хоча роботи були ще не закінчені, люди вирішили перейти до нової церкви.

Весною 20 травня 1934 року при величезному здвигові людей Тудорова і навколишніх сіл, численних процесій, багатьох священиків відбулося урочисте перенесення Найсвятіших Тайн з старої церкви до нової і освячення її. Під звуки дзвонів, пісень, з численними хоругвами і світлом урочисто прямував велелюдний хід до нового храму. Священики благословили всіх. Люди раділи, хвилювались, плакали, дивлячись на нову святиню; здавалося, вона хрестом піднімалась до неба. Для остаточного оздоблення інтер’єру нової церкви, наповнення її всіма необхідними атрибутами потрібно було ще багато праці, часу і коштів. Зі старої церкви були перенесені деякі речі — павук, вічну лампу, хоругви, лавки, деякі світильники, казальницю.

В Тудорові стара дерев’яна церква, яка служила місцем молитви багатьом поколінням тудорівчан, понад 200 років, здавалась і не тільки здавалась, а практично давно була замалою, щоб умістити всіх парафіян. Жителі села шанували свій храм, але для них він був замалий, адже в селі проживало більше одної тисячі парафіян. Багато з них під час Богослужіння не могли поміститися всередині церкви і змушені були стояти під піддашшям, яке оточувало храм. У такій ситуації і виникла думка продати стару церкву і отримані кошти вкласти у прикрасу нового храму.

У “Віснику Надзбруччя” за 09 вересня 2011 року поміщена цікава публікація “Храми блукаючі, бо душі заблудні?”, в якій зібрано факти “мандрівок” дерев’яних храмів з однієї парафії чи села до інших. Мабуть, це було пов’язано з тим, що не всі релігійні громади мали можливість самостійно побудувати церковну споруду, а тому часто були змушені задовольнятись купівлею чи подарунком старих дерев’яних церков. Їх могли продати чи подарувати більш заможні громади, особливо тоді, коли в них поряд зі старою церквою виростала нова. Тоді стару можна було передати тій громаді, де ніякого храму не було. Такі передачі церков були досить поширені у Західній Україні протягом XX століття. Автори цього матеріалу провели велику пошукову роботу по збору відомостей про блукаючі церкви.

Тому у Тудорові після побудови нової посвяченої у 1934 році церкви, стара дерев’яна, рідна, дорога церковиця була акуратно розібрана і перевезена до села Черкавщина Чортківського району, де стоїть донині, дбайливо доглянута місцевими парафіянами. Про це писав місцевий краєзнавець Михайло Скриник у нарисі “Витоки”. (Додаток А)

А спомином про стару церкву для жителів Тудорова залишився дзвін на старій дзвіниці. Звук його був дещо приглушений і люди говорили, що за багато років він втомився і трохи “оглух”. Проте його звук був приємним, якимось рідним, адже кликав до церкви не одне покоління мешканців села Тудорова.

Поиск по сайту: