Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Людвіг Андреас Фейєрбах



Період німецької класичної філософії закінчує філософська система Фейєрбаха. Він змолоду був учнем і послідовником Гегеля, але вже в 1827-1828 рр. починає сумніватися в істинності гегелівського вчення і розробляє свою філософію. Його основні праці такі: "До критики філософії Гегеля" (1839), "Сутність християнства" (1841), "Тези до реформування філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843).

Філософія Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Виокремимо такі риси вчення Фейєрбаха. 1. Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він стверджує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого нижчого за неї. Природа вічна. Вона нескінченна у просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погляди на природу, як на умову розвитку духу, як на щось похідне, залежне від свідомості та волі. 2. Матеріалізм Фейєрбаха був антропологічним. Річ у тім, що в центрі його філософії - вчення про людину (антропос). Людина розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. Людина, за Фейєрбахом, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. У цьому полягає суттєвий недолік філософи Фейєрбаха. 3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха був метафізичним. Він не зміг подолати споглядального характеру попереднього матеріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики і відкинув її разом з ідеалістичною системою. 4. У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції сенсуалізму. Свою філософію він називає чуттєвою філософією, але не заперечує взаємозв'язку чуттєвого і раціонального. Він підкреслює, що чуттєве повинно доповнюватися раціональним, а раціональне - чуттєвим. Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму. 5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер. Він вів непримиренну боротьбу проти релігії. Джерело її, так само як і ідеалізму, він вбачав у відриві від буття. Проте, виступаючи проти ортодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити нову релігію, яка обожнювала б силу любові людини. 6. У розумінні суспільного життя Фейєрбах був ідеалістом. Він, як і матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів. Філософ не підійшов до розуміння того, що свідомість людей визначається не тільки положенням їх тіла та навколишньою природою, але і, головним чином, матеріальними умовами життя людей, їх суспільним буттям.

Попри всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, її безперечним досягненням є те, що вона звернулася до людини, відтворила матеріалістичні принципи і, таким чином, мала значний вплив на розвиток філософської думки. У цілому ж німецька класична філософія зробила важливий внесок у скарбницю світової філософської думки. Для неї характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в динаміці, розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські концепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом, тобто практично з усіма формами людської діяльності.

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, та який дав назву діалектичному методу у філософії.

· Матеріалістична діалектика

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а духвторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленнівимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У ширшому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Гегелева діалектика

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не дані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.

Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність,відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Діалектика як наука

Діалектика включає в себе вчення про загальний зв'язок явищ та їх розвитку, про протиріччя буття і мислення, перехід кількісних змін у якісні, перервах поступовості, перегонах, запереченні заперечення і т. д. Як філософська наука, вона має тривалу історію, йдучи корінням часів античності, але як би заново відкриваючи в ідеалістичної формі в працях представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля.

Термін "діалектика" в школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити протиріччя в судженнях супротивника і знайти таким шляхом істину. Вже у такому підході містився зародок сучасного розуміння діалектики як вчення, що розглядає матеріальний світ і світ ідей в русі, протиріччях, розвитку.

До діалектики належить об'єктивна і суб'єктивна діалектика. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервний розвиток і зміну, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення є тільки відображенням пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Це означає,що залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.

Діалектика як вчення про розвиток розглядає три кола проблем: особливості, що відрізняють розвиток від всяких інших типів змін, питання про джерело розвитку і його формах.

Говорячи про історію діалектики, слід зазначити, що геніальні здогадки про загальну мінливість, рух і розвиток світу висловлювали ще давньогрецькі філософи. До наших днів дійшов крилатий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Вже цим Геракліт підкреслив мінливість і плинність світу.

У середні віки, коли філософія майже на тисячу років перетворилася на служницю богослов'я, активний початок у світі приписували Богу, тому проблеми розвитку природи практично не розглядали, не аналізували. І лише в епоху Відродження, у вченнях М. Коперника, Д. Бруно і Г. Галілея знову постає питання про нескінченність природи, її розвиток, рух, незліченність світів, зв'язок усіх явищ і предметів один з одним.

Проте в найбільш повній, систематизованій формі діалектика була розвинена у вченні німецького філософа Гегеля, який, теоретично підсумувавши історію діалектики, просунувся набагато далі своїх попередників. Він розробив на ідеалістичній основі систему діалектичного світобачення, діалектичний метод і діалектичну логіку, відкрив основні закони діалектики. Власне кажучи, діалектика Гегеля - це перша систематична критика того способу мислення, який зараз визначається як метафізичний.

В основі діалектики Гегеля лежить ідеалістичне уявлення про те, що джерело будь-якого розвитку укладене в саморозвитку поняття, а отже, має духовну природу. За Гегелем, "лише в понятті істина є стихією свого існування" і тому діалектика понять визначає собою діалектику речей. Остання є лише відбита, відчужена форма справжньої діалектики, діалектики понять.

К. Маркс не відразу прийшов до матеріалістичної діалектики, хоча роздуми про діалектику є в його ранніх роботах, в підготовчих зошитах до докторської дисертації. Розробка принципів, категорій і законів діалектики йшла поряд з освоєнням раціонального змісту і критикою ідеалістичної діалектики Гегеля. У чому ж відмінність діалектики Гегеля і діалектики Маркса?

"Мій метод дослідження не той, що у Гегеля, - писав Маркс, - бо ж я - матеріаліст, а Гегель - ідеаліст. Гегелівська діалектика є основною формою будь-якої діалектики, але лише після звільнення її від її містичної форми, а це якраз і відрізняє від неї мій метод ". (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е изд. Т. 32. С. 448.). Тому, на думку К. Маркса, завдання полягало в тому, щоб перевернути діалектику Гегеля з голови на ноги і розкрити під містичною оболонкою її раціональне зерно.

Більш докладно аналіз протилежності діалектики Гегеля діалектиці Маркса буде здійснено в процесі розгляду законів і категорій діалектики. Тут же слід особливо підкреслити, що діалектика є не лише наукою, але і методом пізнання світу. Що таке метод?

У загальному плані метод пізнавальної діяльності - це спосіб досягнення певних результатів у пізнанні світу. Метод пізнання задається об'єктом дослідження, його особливостями. Іншими словами, пізнані закономірності руху і розвитку дійсності становлять об'єктивну сторону методу, а що виникають на їх основі прийоми, способи і форми дослідження - суб'єктивну. Самі по собі об'єктивні закони не складають методу. Їм є вироблені на основі цих законів прийоми і способи дослідження дійсності та отримання нових знань.

Єдність світу передбачає існування загальних прийомів і способів пізнання, загальних методів. Таким загальним методом і є діалектика. Якщо діалектику як науку, як загальну теорію розвитку ми використовуємо для пояснення якихось явищ, то для отримання нових знань ми використовуємо її як метод пізнавальної діяльності.

Проте в історії розвитку філософського методу, крім діалектичного, існує й інший альтернативний метод - метафізичний.

Під метафізикою розуміються навчання, які розглядають світ несуперечливим, незмінним своїй основі, а предмети і явища в ньому - поза зв'язку один з одним. Рух і розвиток метафізики зводять найчастіше до чисто кількісним змінам.

З цієї точки зору метафізика як метод являє собою антидіалектику. Їх протилежність простежується за трьома основними напрямками. По-перше, для діалектики світ являє собою єдине взаємопов'язане ціле, для метафізики, навпаки, речі ізольовані, відірвані одна від одної, існують поза зв'язків та відносин між собою. По-друге, з діалектичної точки зору світ перебуває в постійному русі та розвитку, метафізика ж або заперечує розвиток, або спрощує його, зводячи, зокрема, до круговороту. По-третє, діалектика бачить джерело руху і розвитку в самому предметі, у його внутрішніх суперечностях, метафізика - у зовнішніх факторах, що існують поза предметами і речами, вважаючи їх внутрішньо несуперечливими, і в кінцевому рахунку часто приходить до ідеї першопоштовхів.

Слід сказати, що метафізичний метод мислення мав своє історичне виправдання, оскільки був пов'язаний з певною, початковою стадією розвитку природознавства, коли воно більше спиралося на аналіз, тобто розкладання предметів на складові частини. Аналіз вимагав розглядати речі як закінчені, дані поза зв'язком з іншими.

Це відповідало епосі, коли природознавство займалося, головним чином, накопиченням фактичних даних, їх емпіричним описом і класифікацією. Але розкладання речей на окремі частини, класи правомірно тільки в обмежених межах, коли необхідно виокремити окремий предмет із загальної зв'язку явищ, розділити ціле на частини. Це необхідний і виправданий метод дослідження, але за ним повинен слідувати другий - виявлення зв'язків і відносин, загальних закономірностей і протиріч, від чого метафізика вже відмовляється, неправомірно зупиняючись на півдорозі. Діалектика ж вимагає досліджувати явище, не виключаючи його із загальної зв'язку, не ігноруючи його взаємодій і взаємозумовленості.

Метафізика нерідко виявляється у вигляді перебільшення моменту стійкості, спокою, що призводить до виправдання застою, до догматизму. Головною ознакою догматизму при вирішенні теоретичних і політичних проблем є відмова від визнання конкретності істини, тобто залежності від умов, часу і місця. Положення, колишні істинними для свого часу і обставин, догматик перетворює на незмінні догми, нібито придатні на всі часи і для всіх народів. У результаті догматизм веде до застою в наукової думки і громадської діяльності.

З іншого боку, абсолютизація мінливості, руху, заперечення всякого, в тому числі і відносного спокою ведуть до релятивізму. Яскравим прикладом релятивізму може служити вислів давньогрецького філософа Кратіля, який говорив, що не можна не тільки двічі, але й один раз ступити в одну і ту ж річку. Цей філософ перебільшував мінливість речей, за якою губилися їх відносна стійкість, постійність, рівновагу.

Говорячи про діалектику, ми визначили її передусім як вчення про загальну зв'язку явищ та їх розвитку. У цій характеристиці виділяються два головних принципи діалектики - загальна зв'язок і розвиток. Тому наступний важливе питання, яке слід розглянути, це сутність принципів діалектики.

Категорії діалектики

Категоріями називають основні поняття, що відображають загальні й істотні властивості, сторони, відносини і зв'язку певних класів явищ. Займаючи важливе місце в структурі всякої науки, вони концентрують у собі і виражають досягнуті знання.

_Едінічное, особливе, загальне.

Розгляд даної теми слід почати з визначення поняття окремого, без якого важко розібратися в співвідношенні єдиного і спільного.

Окремо - щодо відокремлений освіта - тіло, річ, явище, процес, подія. Одиничне - це індивідуальні, неповторні риси, властивості, притаманні окремим. Загальне - істотно подібні, однакові, повторюються риси і властивості, що належать всім окремих явищ певної групи. Зі сказаного стає зрозумілою помилковість іноді зустрічається в навчальній літературі ототожнення одиничного й окремого, розгляд одиничного як предмета. речі, якщо вона одна. Окрему і одиничне не одне й те саме. Особисте - це річ в цілому, і саме йому належать як поодинокі, так і спільні риси. Воно виступає єдністю загального й одиничного. Одиничне і загальне складають моменти, сторони окремого. Окрему ж є ціле.

Категорія загальне може охоплювати більш-менш широкий клас предметів, явищ, тому має різну ступінь спільності. Наприклад, Іван є російська, слов'янин, людина, ссавець, тварина, жива істота, матеріальне освіту.

Гранично широке загальне називається загальним. Зі сказаного можна встановити, що одиничне завжди виступає в одному якості - як одиничне. А загальне може виступати у двох якостях. А саме воно виступає у своїй якості, як загальне, по відношенню до меншої спільності і в той же час проявляє себе як одиничне по відношенню до більш широкої спільності. Для позначення цієї діалектики переходу одиничного в загальне і загального в одиничне вводиться категорія особливою. Таким чином особливе відображає взаємозв'язок між одиничним і загальним і їх взаємний перехід один в одного. Так, поняття російська є загальним по відношенню до поняття Іван, але в той же час поняття російська є одиничне стосовно до поняття слов'янин. Тут поняття російська, є особливе.

_Прічіна і наслідок. . Одним з важливих типів загального зв'язку є причинно-наслідковий зв'язок. У ній причина - те, що викликає наслідок, наслідок - результат дії причини. Але як правильно розуміти причину? У навчальній літературі вона часто визначається так, що виявляється зовнішніх явищем, яке викликає інше явище. У деяких простих випадках це має місце, і в буденному житті таке розуміння причини може задовольняти. Проте в рішенні складних проблем сучасної науки, яка все більше стикається з труднощами методологічними, воно неприйнятне, тому що не враховує реакції того явища, на яке впливає інше явище, зване причиною. Але від цієї реакції сильно залежить слідство. Подібне визначення причини неприйнятно тому, що воно розглядає причину тільки як зовнішнє явище, хоча відомо, що головні глибокі причини зміни систем, протікання процесів перебувають всередині їх і найчастіше бувають взаємодією елементів або сторін змінюються систем, процесів.

Причинно-наслідковий зв'язок характеризується деякими рисами. Вона об'єктивна - існує в самій дійсності незалежно від свідомості. Вона загальна - будь-яка подія, чи явище, завжди має свою причину, безпричинних явищ не буває. Вона носить необхідний характер - певна причина завжди при наявності відповідних умов викликає одне і те ж слідство.

Причина відрізняється від умов, тобто сукупності зовнішніх причин (зовнішніх взаємодій). Вона активний, діючий фактор, що викликає подія. Умови самі слідства викликати не можуть, хоча потрібні для настання події, сприяють йому.

_Необходімость і випадковість

Вивчення даних категорій важливо для правильного вирішення низки теоретичних проблем, для обгрунтування наукової позиції в дискусії з представниками ідеалізму і метафізики, невірно тлумачать, а то й прямо заперечують необхідність, перекручують співвідношення необхідності та випадковості .

Для глибокого розкриття змісту цих категорій слід розглядати їх у єдності і взаємозв'язку.

Під необхідним розуміють те, що обумовлено внутрішніми причинами і суттю процесів, що підготовлено всім попереднім розвитком і тому настає неминуче. Необхідність висловлює впорядкований характер розвитку світу, йогозакономірність * необхідність пов'язана із загальним.

Випадковість. існуюча разом з необхідністю, є явище об'єктивне. Вона випливає з зовнішніх зв'язків, а тому може бути або не бути. Випадковість пов'язана з одиничним. Як і всі явища, випадкові явища мають свої причини. Розуміння випадковості як безпричинного явища - характерна помилка буденної свідомості. Для правильного розуміння випадковості важливо усвідомити її відносність. Абсолютною, тобто випадковою у всіх відносинах, випадковості немає.

Категорії необхідності та випадковості допомагає зрозуміти сенс поділу законів на динамічні та статистичні, їх відмінність і схожість. Закони є конкретним виразом необхідності, але це вираження може бути різним у різних процесах. Динамічний закон застосуємо до кожного окремо явищу з числа які ним охоплюються. До динамічних відносяться, наприклад, закони механіки макротел, відповідно до яких точно розраховується проектори руху тіла, якщо відомі необхідні вихідні дані.

Статистичні закони діють там, де мають місце маси випадкових явищ. Спираючись на них, не можна точно передбачити, поведінка окремих елементів деякої сукупності, підпорядкованої статистичному закону; це можна зробити лише з відомим ступенем імовірності, але можна точно передбачити поведінку всієї сукупності. Не можна, наприклад, точно визначити поведінку кожної молекули газу в посудині, разом з тим результат сукупної дії молекул суворо визначений.

Очевидно, неправомірно надмірно протиставляти динамічні та статистичні закони. Динамічні закони є граничними випадками статистичних, коли ймовірність здійснення події близька до одиниці. Цікаво і важливо з цієї точки зору проаналізувати закони суспільного розвитку. У результаті такого аналізу можна переконатися, що вони мають властивості і динамічності і статистично.

_Содержаніе і форма.

Форма і зміст нерозривно пов'язані між собою. Як і всі інші, ці категорії є абстракціями, виокремлювати різні боку речі, що необхідно для їх глибокого вивчення та аналізу.

Самі ж сторони окремо існувати не можуть, так як, скажімо, розрізнені, не пов'язані між собою елементи ще не зміст. Воно виникає тоді, коли елементи певним чином організовуються, вступають у взаємозв'язку між собою. Коротше кажучи, зміст не може існувати без форми і, навпаки, форма не може бути безсодержательной.

Зміст і форма активно впливають один на одного. Визначальним значенням має зміст, а й форма, склавшись в залежності від змісту, також впливає на зміст. Цей вплив може бути двояким. Форма сприяє розвитку змісту, якщо вона відповідає йому; вона гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється протиріччя, воно доходить до конфлікту, виникає застій, кризовий стан явища. Для відновлення можливості розвитку стара форма повинна бути замінена новою. Це завжди відбувається в природі і суспільстві. Протиріччя між новим змістом і старою формою є важливим стимулом руху та розвитку. Форма застаріває і відстає від вмісту в результаті особливостей свого розвитку. Якщо зміст змінюється безперервно, то форма має консервативну тенденцію, вона зберігається до відомого часу без істотних змін, а потім змінюється стрибком.

Вплив форми на утримання пов'язано з її відносної самостійністю. Це виражається в тому, що форма може випереджати зміст або відставати від нього, а також у тому, що одне і той же зміст розвивається в декількох формах, хоча одному змістом відповідають не будь-які, а лише деякі певні форми.

_Целое і частина, елемент і структура

Розглядаючи зміст і форму, ми представляємо предмети як щось ціле в єдності всіх складових його .

Але в процесі пізнання буває необхідним детальніше розглянути те, з чого складається зміст. У цьому випадку ми оперуємо категоріями "частина" і "ціле".

Частиною називається предмет, процес, явище, що входять в інші предмети, процеси, явища і деякі є сторонами змісту.

Цілим називається предмет, процес, явище, яке включає в себе інші предмети, процеси, явища, і властивості якого не збігаються з властивостями складових частин.

Частина і ціле діалектично взаємопов'язані. Не може бути цілого без частин, оскільки всі матеріальні предмети невичерпні вглиб. У той же час всяке ціле може бути частиною іншого цілого. А будь-яка частина в той же час є цілим по відношенню до своїх складових.

_Сущность і явище

Категорії "сутність" і "явище" необхідні для вироблення правильного уявлення про процес пізнання. Починається пізнання з того, що в процесах і речах є безпосередньому чуттєвому сприйняттю. Ця зовнішня і порівняно мінлива сторона речей і процесів називається явищем. У всіх речей і процесів є і внутрішня, щодо стійка і визначальна сторона, щодо прихована за явищами і недоступна безпосередньому сприйняттю. Вона являє собою їх сутність - основу об'єкта і головне в ньому, єдність внутрішніх, необхідних сторін і зв'язків. Сутність зазвичай виступає як спільне, а явище - як одиничне, індивідуальне. Так, загальна сутність живого виявляється в різноманітті організмів і в обміні речовин.

Сутність і явище - різні, навіть протилежні сторони одного предмета, але вони знаходяться в єдності і взаємозв'язку. Ні явищ без суті, немає сутності без її проявів. Сутність є. Явище істотно. Зміна суті визначає зміна явища. Разом з тим сутність виявляється в явищах і не може виявитися крім явища. Явище є зовнішнє виявлення сутності. Сутність як загальне не може існувати поза окремих явищ. Вона існує лише в окремому і проявляється через нього.

_Можливість і дійсність

Ці категорії допомагають зрозуміти процес виникнення нового і значення діяльності людей у цьому процесі, якщо він відбувається в суспільстві. Можливістю називають сукупність умов, тенденцій, передумов та причин появи нового, здатність матерії, дійсності породжувати нове. Дійсністю називають всі реально існуюче в об'єктивному світі. Разом з тим дійсність є здійснена можливість, бо все, що існує в дійсності, коли-то було можливістю.

Можливість і дійсність тісно пов'язані між собою: якщо дійсність є реалізована можливість, то можливість породжується розвитком самої дійсності. Разом з тим вона може стати дійсністю. Тому їх не можна відривати один від одного. У практичній роботі відрив можливості від дійсності призводить до безпідставними міркувань про нереальних можливостях. Відрив же дійсності від можливості призводить до втрати почуття нового і перспективи.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.