Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Витоки та спрямованість німецької класичної філософії



Важлива роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII-XIX ст. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII ст. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це їх поєднують у загальний філософський напрям. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для всіх німецьких філософів-ідеалістів XIX ст. характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія; 2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції - завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете); 4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення; 5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для періодизації історії, який здійснювався у сфері духу; 6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: "Науковчення" Фіхте, "Енциклопедія філософських наук" Гегеля; 7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеалізму Гегеля і нарешті до матеріалізму Фейєрбаха.

Іммануїл Кант

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант. Його філософську спадщину поділяють на три періоди: "докритичний", "критичний" та "антропологічний". У "докритичний" період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці "Всезагальна природна історія і теорія неба" (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили - тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси - висновок про відносність поняття спокою. У "критичний" (назва пов'язана з першим словом його головних праць: "критика", що означає дослідження самих підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" ( 1790). У першій викладено теорію пізнання філософа, у другій - його етичні, у третій - естетичні погляди. На перший план у цей період виступає ідея "коперниканського перевороту" у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед - розумової") активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання.

Аналогія з "коперниканським переворотом" тут цілком очевидна: Коперник "зрушив" Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант "зрушив людину", поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту? По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання - цс не дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах. По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяльною; при цьому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і відповідно - ширшими знання.

У теорії пізнання Іммануїл Кант:

а) розкрив взаємозв'язок чуттєвого і раціонального в пізнанні;

б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму;

в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про об'єктивні речі, через що останні є непізнаванними "речами в собі".

Велику цінність мають також стичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У праці "Критика практичного розуму" Кант стверджує: категоричний імператив - необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму - зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними засадами загального законодавства.

У трактаті "Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точки зору" Кант розмірковує над історичним процесом. Він вважає, що в його основі лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконалення людського роду, але їх можна і слід розв'язувати.

Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті якого і в полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.