Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРОЦЕС



У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські — в цивільних справах, гродські — в кримінальних та підкоморські — в земельних. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і генеральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди, їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношенню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них входили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) судами, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські або сільські суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

В ратушних містах суди, починаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберегли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

Судова реформа 1760 року. У середині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи. І це було здійснене у 1760 році. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський — для земельних. Для розгляду кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм положенням підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збо­ри, що репрезентували все українське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший народ у світі".

Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відділила судову владу від адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили представни­ки козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися його установи. З 1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди.

У Північній Буковині (з 1775 року), у Східній Галичині та в Закарпатській Україні діяла судова система Австро-Угорської імперії. Судовими органами тут були жупи (комітети). Усі смертні вироки затверджував губернатор. Рішення судів виносились іменем імператора. З 1774 року в судовій практиці Галичини стало обов'язковим використання австрійських правових актів. Першою інстанцією для сільського населення стали домініальні суди, для міського — магістратські, для шляхти — земські.

Таким чином, в кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австро-Угорської імперії.

Процес. Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва — "адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовува­лося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовенство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову — декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи — "решением". Судові вироки та постанови приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денний термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця — возного.

 

ПРАВОВА СИСТЕМА

В роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися. Так, магдебурзьке право діяло тільки у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми III Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави. Повністю були скасовані правові норми, прийняті органами польської влади: "Устав на волоки" 1557 р., ординація козакам 1638 р., королівські і сеймові конституції тощо.

Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них.

З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Перерозподіл власності в роки Визвольної війни потребував норм права, які б регулювали нові форми власності, і, перш за все, власність на землю. З'являються "рангові землі", або "рангові маєтності". Це були землі, які гетьман своїми універсалами жалував козацькій старшині за службу, "в ранг", під час займання нею певної посади.

Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників – їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

Підкреслимо, що в даний період простежується посту повий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Процес цей був тісно пов'язаний з формуванням державності.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року. Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову, і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права, Статут 1588 року, магдебурзьке право та поточне законодавство Речі Посполитої.

Кодифікація права. Величезна кількість діючих норм права вносила різнобій в діяльність правозастосовчих органів. Українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись зберегти діючу систему права, в той же час прагнула до її упорядкування. Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення кодифікації спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії. Крім того, через кодифікацію українська панівна верхівка намагалася зрівнятися в правах з російським дворянством.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царським указом: "Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу". У 1734 році комісія підготувала збірник "Права, по яким судиться малоросійський народ". Цариця Анна наказала перекласти цей збірник на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проект Зводу нових законів для України. У 1743 році комісія закінчує роботу над Зводом "Права, по которым судится малороссийский народ". Спочатку проект Зводу затримав генерал-губернатор Бібіков, потім критичні зауваження робить Сенат. Тільки у 1756 році проект було повернуто гетьманові Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін та до­повнень до Зводу у 1759 році він виноситься на затвер­дження Комісії з представників генеральної та полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу і вимагала збереження дії Статуту 1588 року. У 1763 році після завершення судової реформи геть­ман збирає для прийняття Зводу Раду з генеральної та полкової старшини. Але й на цей раз Звід не затверджується.

Звід законів "Права, по которым судится малороссийский народ" складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До Зводу додавалися абетковий показник та "Степенный малороссийского воинского звання порядок по гетьманщине".

Центральною ідеєю Зводу було обґрунтування соборності та самоврядування України. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоретичних правових дефиніцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоча цей Звід не був затверджений в якості діючого царським урядом, він був дуже поширений в країні, з нього вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року.

У Комісії по кодифікації українського права працювало 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Одному із них, Федору Чуйкевичу, у 1750 році було доручено скласти збірник норм права, в якому знайшли б відображення інтереси панівної верстви. У 1758 році Чуйкевич закінчив роботу над збірником "Суд й расправа в правах малороссийских". У ньому обґрунтовувалася ідея нерушимості прав старшинсько-шляхетської верхівки, необхідність відновлення станових судів і визнання "глибокої" давності як способу набування власності на землю.

Зміцненню привілеїв козацької старшини та української шляхти служила приватна кодифікація В. Кондратьєва, який у 1764 році підготував збірник "Книга Статут і прочие права малороссийские". Цей збірник широко використо­вувався в судах України як посібник для судей.

У 1766 році починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Було створено Комісію для розробки нового Уложення, оскільки діючим на той час було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви і розширення їхніх станових прав і переваг. Найбільш повно ці прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прий­няття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою – такий зміст розділів про становище панівної верстви.

"Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О. Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.

У 1786 році, після введення в Україні загально-імперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт малоросійських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу дер­жавних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, Православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIІІ ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Сімейне право. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, .а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків - 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по бо­ковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

Спадкове право. Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спадкоємців не було, майно визнавалося "виморочним" і переходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержувала тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно.

Кримінальне право. Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'якшувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри, належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбивство батьків, службової особи, дитини.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Суворо каралося приведення на територію Січі жінки. Покаранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стов­па на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків - до 16 років, людей похилого віку.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала система злочинів і покарань, що і в попередній період, її визначав Статут 1588 року та поточне польсько-шляхетське законодавство.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.