Системи XIX - ХХ століть

У 1764 році у роботі «Familles des plantes»(фр.) М. Адансона представлена нова система, у основу якої покладено максимальну кількість різних ознак. Також важливе значення мала система 1789 року, розроблена ботаніком А. Л. Жюсьє, який розділив рослини на 15 класів, у межах яких розрізняв 100 «природніх порядків» (ordines naturales), для яких було приведено назву та опис. (Gramineae, Campanulaceae, Rosaceae, Papaveraceae та ін.). Гриби, водорості, мохи та папороті ним було віднесено до безсім'ядольних рослин (Acotyledones). Насінні рослини було розділено на Monocotyledones (однодольні) и Dicotyledones (дводольні), до яких було додано хвойні рослини.

У XIX століття розповсюдження набула система система О. П. Декандоля, що була розроблена 1819 року. Він розподілив послинний світ на два відділи: судинні та клітинні (несудинні) рослини. Після Декандоля більшість ботаніків намагались модернізувати його систему. Британський ботанік Р. Браун 1825 року встановив відмінності між голонасінними та покритонасінними рослинами. Саме тоді опубліковано роботу М. О. Максимовича «О системах растительного царства»(рос.), у якій викладено теоретичні принципи систематики. Широкого розповсюдження також набула система С. Ендліхера (1836—1840 роки), який розподілив усі рослини на 2 царства: Thallophyta (рослини, що мають слань: водорості, лишайники та гриби) и Cormophyta («пагонові», або вищі рослини). У системі ботаніка А. Броньяра 1843 року рослини поділялись на криптогамні (тайношлюбні) та фанерогамні (однодольні та дводольні). У системі британських ботаніків Дж. Бентама та Дж. Хукера 1883 року було представлено модифікований варіант системи Декандоля.

Рослини у таких системах об'єднувались на основі спорідненості, під якою розуміли подібність вигляду, а не спорідненість у еволюційному аспекті.

Сучасні системи

Розвиток сучасних еволюційних систем розпочався після виходу 1859 року роботи «Походження видів» Чарльза Дарвіна. Однією із систем, що враховувала еволюційний розвиток, була робота німецького дослідника О. Брауна 1864 року, система базувалась на будові та еволюції квітки. 1875 року ще один німецький дослідник А. Ейхлер, запропонував свою систему рослинного світу, у якій, на відміну від А. Брауна, вважав роздільнопелюсткові квіткові рослини примітивнішими, ніж зрослопелюсткові. Подальшим етапом розвитку цієї системи стала система А. Енглера. У своїй праці, яка називалась «Природня система родин рослин»(«Die Natürlichen Pflanzenfamilien»(нім.)), що видана у 1887—1909 роках, він за основу взяв принципи системи Ейхлера, розробивши її до родів та секцій. Енглер також висунув гіпотезу про походження покритонасінних рослин. Систему Енглера у науковому світі продовжували використовувати до початку XXI століття.

Система Енглера була поліпшена австрійським ботаніком Р. Веттштейном. Обидва дослідники (А. Енглер та Р. Веттштейн) також проробили систему водоростей, пізніше змінену А. Пашером. Роботи Енглера започаткували перебудову системи квіткових рослин, які тривають і сьогодні.

Рослини історично поділяють на вищі та нижчі. Відповідно розвиток систем також відбувався умовно двома напрямами.

У систематиці вищих рослин можна виділити такі основні системи (за прізвищами дослідників чи групи дослідників):

• Система Бессі
• Система Кронквіста
• Система Тахтаджяна
• Система Мельхіора
• Система APG
• Система APG-ІІ
• Система APG-ІІІ

Вид — є базовою структурною одиницею класифікації. Науку про вид називають ейдологією.

Усі таксони мають міжнародні (латинські) та національні назви.

Наукові назви видів завжди складаються з двох слів (біноміальна номенклатура), а інших таксонів — з одного. Наприклад, тополя біла (Populus alba) і тополя чорна (Populus nigra) — назві двох видів з одного роду — тополя (Populus).

24.Відділ синьо-зелені водорості(Cyanophita). Цитологічні та фізіологічні особливості,будова талому, способи розмноження

Ціанобактерії (лат. Cyanobacteria) (від грец. κυανοs — «блакитний» і βακτήριον — «паличка») — тип бактерій, що отримують необхідну їм енергію через фотосинтез. Їх також іноді називають синьо-зеленими водоростями, посилаючись на зовнішній вигляд та екологічну нішу цих організмів, проте зараз термін «водорості» зазвичай обмежується еукаріотичними представниками групи. Знайдені скам'янілі сліди цианобактерій (строматоліти) мають, як вважається, вік до 2.8 мільярдів років, хоча нещодавно отримані дані ставлять під сумнів це твердження. Одразу після виникнення, вони стали домінантною групою фотосинтезових організмів, продукуючи кисень, вуглеводи й інші органічні сполуки. Саме завдяки цим організмам змінився якісний склад атмосфери Землі, в якій поступово накопичився кисень і стало менше вуглекислого газу. Також саме представники цієї групи були захоплені в результаті ендосимбіозу, ставши хлоропластами рослин та інших автотрофних еукаріотів, дозволяючи їм фотосинтезувати.

Цианобактерії — це найбільша та найважливіша за впливом на біосферу група живих організмів на Землі — 90% живої маси всієї біосфери.

Синьо-зелені водорості поширені в стоячій воді, в ставах і ріках, що повільно течуть. Якщо вода починає «цвісти», вона набирає неприємного запаху і стає непридатною для пиття, а риба потерпає від недостачі повітря. Синьо-зелені водорості ростуть також на поверхні грунту і у верхніх його шарах; вони живляться не тільки автотрофно, але і гетеротрофно, тобто використовують готові органічні речовини.

Синьо-зелені водорості бувають одноклітинні і багатоклітинні. Останні мають форму ниток. Клітинні оболонки складаються переважно з пектинових речовин і легко ослизнюються. Протоплазма клітини густа, без ядра, без вакуолей. Зовнішній її шар — кірковий — забарвлений в синьо-зелений колір, а внутрішнє центральне тіло не забарвлене і містить нуклеїнові речовини. Пігментація, що забарвлює зовнішній шар, складається із зеленого пігменту — хлорофілу, оранжевого — каротину, синього— фікоціану, а іноді і червоного — фікоеритрину.

Від сполучення цих пігментів залежать відтінки забарвлення синьо-зелених водоростей; то вони з більш синім, то з зеленим, то з жовтуватим або червонуватим відтінком. Не тільки різні види мають різні відтінки синього і зеленого кольору, але й кожний вид водоростей змінює забарвлення залежно від умов середовища і від освітлення. При нагріванні клітини втрачають фікоціан, і мертва водорість стає зеленою.

Продуктами фотосинтезу вуглеводів є глікоген і близький до нього анабенін, які скупчуються в центральному тілі. В пристінному шарі також спостерігаються запасні продукти у вигляді найдрібніших зерняток.

Розмноження одноклітинних синьо-зелених водоростей відбувається шляхом поділу клітин пополам з наступним їх. роз’єднанням. В колоніальних форм клітини, що відділилися, І залишаються з’єднаними між собою слизом. Часто у нитчастої водорості або у водорості, що складається з ланцюжка клітин, з’являються більш великі клітини, без протопласту — гетероцисти, по яких відбувається розрив на гормогонії.

Іноді звичайні клітини синьо-зеленої водорості збільшуються, в них відкладаються запасні речовини, оболонка; потовщується, вони роз’єднуються і перетворюються в спори, якими розмножуються. Синьо-зелені водорості вважаються стародавнішими організмами на земній кулі. їх відомо до 150 родів і близько 1500 видів. У прісних водах вони більш поширені.

25.Цитологічні та фізіологічні особливості,будова талому, способи розмноження бурих водоростей

Бурі водорості (Phaeophyceae) — велика група переважно морських водоростей. Представники групи грають важливу роль в морських екосистемах як джерело їжі та укриття для багатьох мешканців моря. Деякі види, такі як Macrocystis, досягають 60 м завдовжки та формують великі підводні ліси. Інший представник, Sargassum, визначає навколишнє середовище тропічних вод Саргасового моря, найбільшої ділянки біомаси бурих водоростей в тропіках. Багато видів, зокрема ряду Fucales, звичайні на підводних скелях уздовж узбережжя. Деякі види використовуються людиною в їжу. До цих представників можна віднести і ламінарію. Усього налічують близько 2000 видів бурих водоростей. Розмножуються бурі водорості нестатево(спорами), вегетативно(ділянками слані) та статевим способом. Ці рослини мають найскладнішу будову з усіх водоростей. У клітинах відкладається не крохмаль, як у зелених, а інший вуглевод — ламінарин

Будова слані

Форма слані може бути нитчастою, коркоподібною, кулястою, мішкоподібною, пластинчастою, кущоподібною з ребристими листкоподібними пластинками. Слані деяких представників мають повітряні пухирі пневматофори, які утримують "гілки" у вертикальному положенні. Усі бурі водорості прикріплюються до грунту чи інших водних рослин за допомогою ризоїдів, базальних дисків. У слані деяких бурих водоростей спостерігається спеціалізація клітин з утворенням тканин. У найпростіших випадках можна розрізнити кору, утворену інтенсивно забарвленими клітинами з хлоропластами, і серцевину, яка складається з великих безбарвних клітин. Найскладнішу будову мають представники порядку Ламінарієвих.

Будова клітин

Клітини бурих водоростей одноядерні. Оболонка їх складається з внутрішнього целюлозного шару та зовнішнього пектинового, який містить, головним чином, альгінову кислоту, її солі та сполуки з білковими речовинами. Сусідні клітини сполучаються за допомогою пор і плазмодесм. Хлоропластів кілька, дрібних дископодібних, стрічкоподібних, пластинчастих з дуже дрібними піреноїдами. До їх складу входять пігменти: хлорофіли а і c, каротин і ксантофіли, особливо фукоксантин. Крім звичайних органоїдів, у клітинах бурих водоростей є фізоди. Це безбарвні пухирці у молодих клітинах і жовті або бурі в старих. Вони містять таніни. Запасною речовиною є ламінарин, сахароспирт маніт і в невеликих кількостях олія.

Розмноження

Розмножуються бурі водорості вегетативно, нестатевим і статевим способами. Вегетативне розмноження відбувається при випадковому відокремленні гілок від слані або ж спеціальними бруньками, наприклад у сфацелярії. Нестатеве розмноження здійснюється зооспорами, нерухливими тетраспорами, моноспорами. Зооспори і гамети утворюються в одно- та багатогніздих вмістилищах. Більшість бурих водоростей мають самостійні форми розвитку: спорофіт і гаметофіт або гаметоспорофіт. Гаметофіт і спорофіт можуть мати як однаковубудову й розміри, так і різну, тобто у бурих водоростей існує ізоморфна і гетероморфна зміна фори розвитку. Найчастіше більші розміри і складнішу будову має спорофіт. У деяких бурих водоростей утворенню макроскопічної слані передує формування нитчастої чи дископодібної протонеми.

26.Цитологічні та фізіологічні особливості,будова талому, способи розмноження діатомових водоростей

Діатомові водорості (від грец. διά — «крізь» і грец. τέμνειν — «розрізати», або Bacillariophyta) — клас водоростей, що відноситься до групи Хромальвеоляти (Chromalveolata). Одна з найбільших груп одноклітинних водоростей та важлива складова фітопланктону. Відрізняється від інших груп будовою клітинної стінки, що має вигляд кремнеземового панцира

Поиск по сайту: