Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Наукове пізнання, його форми, рівні та методи



Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості чуттєвого та раціонального моментів.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми.

1. Факт (Від лат. factum - здійснено, зроблено). Це подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання).

2. Проблема .Ця форма виникає як намір пояснити факт. Проблема (від грец. problema - завдання) - це запитання чи комплекс запитань, . які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес.

3. Гіпотеза. Гіпотеза (від грец. hypothesis - основа, припущення) - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від непевного до знання більш повного і точного.

4. Доказ гіпотези. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії.

5. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої доведена і перевірена практикою.

42. Проблема істини у філософії. Роль практики у пізнанні.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації. Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності. Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим середовищем.

 

43. Сутність людини. Проблема антропосоціогенезу.
Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.
Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.
Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.
Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).
Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.
Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.
Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.
Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.
Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

 

44. «Індивід», «індивідуальність», «особистість».
В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і Суспільства є однією з найгостріших проблем. Міра свободи людини, її самореалізацд залежить від двох вааємообумовлених факторів: внутрішнього— від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.
У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість».
Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід — одиничне буття соціального, певний «атом.» соціуму, один з множини, подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. У цьому розуміні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можлвості.
Однак кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїм походженням поняття «індивідуальність» є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до .інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, Пристрасті і характеру, за, багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину рід всіх інших. Кожний індивідум — носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне деповторне життя.
З поняттям «особистість» пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна своьода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Особистість — це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона — суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язаиа насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає, не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю — означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси — і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю — означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безуїювиими цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність,, моральність, здатність до творчості.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.