Встановлення і припинення речових прав за рішенням суду

У яких випадках і за чиєю ініціативою суд вправі встановлювати сервітути у ЦК не сформульовано, але це питання вважається дуже важливим і таким, що потребує конкретизації. Автор не вважає доцільним доводити, що сервітут породжує комплекс прав та обов’язків між заінтересованими суб’єктами. Характер та зміст правовідносин у матеріальних правовідносинах на високому рівні проаналізовано і узагальнено в працях таких вчених: Протасова В.Н. [108, 109, 196], Бєлова В.А. [57, с.14–25] та багатьох ін. [49; 45-48; 141; 121; 100; 118; 73; 80; 84]. Тому цьому питанню автор значної уваги не приділятиме, оскільки вважається достатнім для констатації правовідносин, що при існуванні речового права має існувати відповідний обов’язок власника, тобто наявними є право та обов’язок – елементи правовідносин. Якщо до цього додати ті істотні умови договорів, якими регламентуються речові правовідносини, то можна говорити про наявність комплексу прав та обов’язків, а не тільки одиночного права та обов’язку.

Тому автор вважає необхідним проаналізувати можливість виникнення спору на різних стадіях встановлення речового права. Так, автор вважає, що спір з приводу встановлення речового права може виникнути:

- при встановленні речового права, а точніше сервітуту, який може встановлюватися за рішенням суду, а також на підставі закону, заповіту чи договору, які в деяких випадках також можуть зумовлювати виникнення спорів, підвідомчих суду;

- під час реалізації речового права – цей етап є властивим для всіх видів речового права;

- при припиненні чи після припинення дії речового права.

Якщо для посвідчення договору про встановлення речового права необхідна вільна згода обох сторін, то порушення прав заповідача при посвідченні заповіту може виникати у таких випадках, коли потенційні спадкоємці:

- перешкоджатимуть у реалізації права власника на написання заповіту, що кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 1224 ЦК;

- не виконуватимуть встановлених у заповіті обов’язків згідно із заповідальним відказом або сервітутуом.

Але спадкоємці можуть ставити під сумнів не тільки дієздатність заповідача при посвідченні заповіту, а й зміст окремих положень самого заповіту або заповіт у цілому та при його тлумаченні обмежувати права заінтересованих осіб, які можуть кваліфікуватися як вигодонабувачі. Зокрема, автор вважає, що терміни „відказоодержувач” та „сервітуарій” можуть бути об’єднані єдиним поняттям, яке буде відрізнятися від спадкоємців, і таких суб’єктів доцільно назвати „вигодонабувачі” за заповітом.

При цьому вважається, що зміст ст. 1256 ЦК, в якій встановлено лише право спадкоємців тлумачити зміст заповіту, значно обмежує всіх інших заінтересованих осіб у захисті своїх прав. За ч. 2 ст. 1256 ЦК звернутися за тлумаченням змісту заповіту можуть лише спадкоємці, а відказоодержувачі, сервітуарії та навіть кредитори не можуть просити суд розтлумачити зміст заповіту. Якщо виходити не з буквального, а з логічного аналізу суб’єктів спадкових правовідносин, то можна з абсолютною впевненістю стверджувати, що участь у тлумаченні заповіту повинні брати й відказоодержувачі та сервітуарії. Тому автор пропонує доповнити і ч. 1, і ч. 2 ст. 1256 ЦК відповідним положенням.

Враховуючи, що у ЦК питання встановлення речових прав і, зокрема, сервітутів, судом регламентовано лише у загальних рисах та Мін’юстом України розроблено законопроект “Про земельні сервітути”, з аналізу змісту останнього й розпочнемо аналіз цього питання.

Підстави для встановлення сервітуту судом і на підставі договору у спрощеній і доступній формі надає О. Почебула: “існують такі ситуації, коли земельна ділянка жодною зі сторін не прилягає до вулиці, дороги чи до природних водойм, або немає безпосереднього виходу до ліній електропередач, зв’язку чи інших ліній інженерних мереж і комунікацій. Таким чином, власник (користувач) такої земельної ділянки не може скористатися наданими йому законодавством правами щодо використання ділянки за її призначенням. Відповідно, Земельний кодекс визначає право земельного сервітуту, яке полягає в можливості обмеженого платного або безоплатного використання чужої суміжної земельної ділянки (ділянок) або її (їх) частиною (частинами) в певних цілях” [192].

У ст. 5 проекту Закону “Про земельні сервітути” говориться, що вимагати встановлення сервітуту мають право власники земельних ділянок (громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади) або уповноважені ними особи, а також землекористувачі, у тому числі орендарі. Але це положення суперечить ч. 2 ст. 401 ЦК, згідно з якою сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Тобто виходить, що землекористувачі, у тому числі орендарі, мають отримувати право на особистий сервітут.

Наскільки дане положення є відповідним реальним обставинам можна пересвідчитися на конкретних прикладах. Так, при існуванні прав власності на землю протягом значного періоду може з’явитися орендар, який не від власника своєї земельної ділянки, а від іншого власника вимагатиме встановлення сервітуту. Тобто виникає парадоксальна ситуація, коли два землевласника співіснували поряд, а „стороння особа” буде порушувати досягнутий консенсус. Отже, орендуючи земельну ділянку така особа мала виявити недоліки такої ділянки і відмовитися від її оренди або вона вправі це зробити на стадії, коли оренда стала неможливою – це положення має вважатися підставою для розірвання договору оренди.

Крім того, землевласник має наперед передбачати виникнення таких ускладнень. Наприклад, коли землевласник ніколи не займався тваринництвом, а орендар його землі укладатиме договір оренди землі з метою вирощування крупної рогатої худоби, то перед посвідченням такого договору сторони повинні з”ясувати, де худоба буде пастися, де вона питиме воду тощо. Якщо ж шлях до пасовиська пролягатиме лише через землі іншого власника, то чи можна вважати, що такий власник повинен бути обмежений у його правах власності? Здається, що така неоднозначна ситуація не може вирішуватися тільки шляхом встановлення сервітуту.

Дисертант вважає необґрунтованим і суперечним нормам чинного ЦК положення, що орендар або землекористувач вправі висувати умови щодо встановлення сервітуту до іншого власника землі. Як зазначалося вище, відносини між землекористувачем (орендарем) та власником майна мають відносний характер, а тому саме власник земельної ділянки й має вирішувати питання з іншим власником щодо встановлення сервітуту. Це положення пояснюється й тим, що оренда та землекористування за речовими правами у будь-якому випадку мають хоча й тривалий, але тимчасовий характер. Тому превалює право власності, яке розцінюється як більш стабільне, і саме власник має дбати про те, щоб не порушувалися права землекористувача. Оскільки це положення вважається дуже важливим і таким, що може призвести до розірвання договору оренди, то його доцільно включати у зміст відповідного договору. Хоча у договорі оренди має існувати положення про те, що власник повинен забезпечувати надійний захист прав орендаря від посягання на об’єкт оренди третіх осіб. Це пояснюється й тим, що орендар перебуває у правовідносинах з власником, який надає об’єкт оренди орендарю.

За проектом Закону “Про земельні сервітути” особа може вимагати встановлення земельного сервітуту в судовому порядку лише у разі наявності нижчезазначених умов:

1) без встановлення земельного сервітуту особа не матиме змоги використовувати свою земельну ділянку за призначенням;

2) вигода від встановлення земельного сервітуту явно перевищує негативні наслідки для обтяженої (обтяжених) ділянок;

3) відсутні можливості для усунення недоліків обтяженої земельної ділянки в інший спосіб, що передбачав би менші негативні наслідки для обтяженої земельної ділянки (ділянок);

4) попереднього повного відшкодування власникові обтяженої земельної ділянки зменшення її вартості та заподіяних встановленням сервітуту збитків.

Але таке положення законопроекту не зовсім узгоджується з положеннями ЦК. Так, пропонується оцінювати вигоду, яку отримає сервітуарій порівняно з негативними наслідками для обтяженої ділянки. Дійсно, при встановленні сервітуту на користь конкретного власника іншої земельної ділянки може відбутися переоцінка вартості земельних ділянок, незважаючи на те, що сервітут окремо відчужуватися не може, тому не повинен підлягати оцінці. Але Алоїз Бринц зазначав, що не все, що підлягає оцінці, повинно бути віднесено до майна: "В майні немає нічого, що не коштувало б грошей, але не все, що коштує грошей, входить до майна" [174, с.247].

Отже, наведений припис закону не зовсім адекватно узгоджено з п. 4 цієї ж норми, оскільки негативні наслідки стосуються не земельної ділянки, а її власника, тобто порівнювати можна лише однорідні об’єкти або суб’єктів. Саме права власника й будуть обмежуватися при встановленні сервітуту. Отже, законом передбачається зважати на відмінність одного власника порівняно, фактично, зі збитками іншого власника. Але ж у п. 1 визначено інший принцип встановлення сервітуту – неможливість використання землі за призначенням. Тому неможливість використання землі не може розцінюватися як вигода, яку можна оцінити. Крім того, у третьому пункті говориться про неможливість іншого способу вирішення проблеми того з власників земельної ділянки, на користь якого має постановити рішення суд.

Тобто у запропонованій правовій ситуації зважати на вигоду сервітуарія не доводиться, оскільки при встановленні сервітуту судом має констатуватися неможливість потенційного сервітуарія користуватися своєю земельною ділянкою. Якщо ж порівняння матиме місце, то суд має відмовляти у встановленні сервітуту, оскільки така правова ситуація вважатиметься не об’єктивною (не безвихідною) передумовою для встановлення сервітуту.

Під сервітутом слід розуміти обмеження права власності лише на підставі рішення суду, за яким встановлюється сервітут на користь особи, яка за об’єктивних обставин не здатна користуватися своєю власністю і допускається користування чужою власністю особі, яка не мала до судового рішення можливості (права) користування такою власністю. Інші підстави встановлення сервітуту (за договором) не є обмеженням права власності, оскільки у цьому випадку превалюють договірні відносини.

Щодо умови попереднього повного відшкодування власникові обтяженої земельної ділянки зменшення її вартості та заподіяних встановленням сервітуту збитків, то це положення також є неадекватним змісту правовідносин і може суперечити визначеній платі за сервітут. Якщо сервітут встановлюється на платній основі, то періодичні платежі й мають компенсувати власнику земельної ділянки ті негативні наслідки (збитки), які в нього виникатимуть при користуванні земельною ділянкою „сторонньою особою. Тим більше, компенсувати наперед збитки за невідомо який термін практично неможливо. Єдиним платежем наперед можна компенсувати зниження вартості земельної ділянки, обтяженої сервітутом, однак у сучасній юридичній практиці виникне проблема її обчислення, оскільки судова практика, наскільки відомо дисертанту, поки що не знає прикладів такого обчислення. Крім того, потенційна можливість продажу земельної ділянки у невизначений термін не може вважатися підставою для компенсації єдиним платежем.

Тому автор пропонує виходити з нижченаведених істотних обставин, які мають враховуватися при встановленні сервітуту.

Якщо при встановленні сервітуту власник не зможе користуватися для власних потреб земельною ділянкою або її значною частиною, то вартість відшкодування має дорівнювати вартості земельної ділянки. Тобто вихід з цієї ситуації полягає не у встановленні сервітуту, а у викупі земельної ділянки або її частини, обтяженої сервітутом, у її власника. На розвиток цього положення вважається доцільним рахувати співвідношення між загальним розміром земельної ділянки та розміром тієї її частини, на яку має поширюватися сервітут. Дисертант вважає, що розмір землі, на яку поширюватиметься сервітут не повинен перевищувати половину розміру земельної ділянки.

Коли йдеться про земельний сервітут, то, на погляд автора, слід розглядати можливість суду встановлювати обтяження не тільки на одну земельну ділянку, а на дві сусідні, що дозволить зменшити тягар обтяження, що припадатиме на одного власника землі і вважатиметься більш справедливим способом врегулювання речових прав.

Заслуговує на увагу й американський досвід встановлення сервітуту та іншого права на земельну ділянку. Так, Джастін Т. Холл зазначає: „Особа, яка має пріоритетне право, не обтяжена будь-якими іншими правами, меншими за пріоритетністю. Будь-яка дискусія з приводу пріоритетності прав на нерухоме майно повинна розглядати відносні пріоритети між загальним спектром прав на нерухоме майно, включно з пріоритетами між заставами та орендами, заставами та сервітутами, заставами та обмеженнями, пріоритетами серед оренд, сервітутів та обмежень, та пріоритетами стосовно передачі власності. Пріоритетність – це лише юридичний наслідок двох принципів, яка якимось чином має бути врегульована законодавством, яке надаватиме захист тим, хто реєструє свої права, і не надаватиме захисту тим, хто їх не реєструє. Сторона L вступає у володіння майном і починає використовувати його відповідно орендній угоді. Сторона N потім починає користуватися сервітутом, а сторона L цьому заперечує. Сторона N може довести, що вона зареєструвала свій сервітут і що сторона L була повідомлена про цей сервітут в силу дії закону про реєстрацію. Більше того, сторона N зареєструвала сервітут, коли орендна угода ще не була зареєстрована, і тому вона не зв’язана орендною угодою на користь L навіть, якщо оренда була надана стороною О стороні L раніше від надання сервітуту. Сервітут є “вільним” від оренди. Сторона L придбала право оренди тоді, коли сервітут вже був зареєстрований, і, таким чином, відповідно Положення 1, вважається, що вона була повідомлена про сервітут незалежно від того, чи переглядала сторона L реєстр чи ні під час придбання оренди. Вона пов’язана сервітутом на користь сторони N і за законом повинна дозволити стороні N користуватися сервітутом. Кажуть, що сервітут є першочерговим по відношенню до оренди” [153]. Дисертант вважає, що, крім запозичення іноземного досвіду у регламентації речових прав, має бути проаналізована й практика його застосування, яка має стати орієнтиром для українських судів при вирішенні справ, пов’язаних з речовими правами.

Питання про те, хто має ставати позивачем та відповідачем у такій категорії справ, є досить прозорим, оскільки безпосередньо заінтересованими є конкретні особи – позивачі, які потребують встановлення сервітуту і претендують на встановлення речового права щодо майна відповідача (його власника). Отже, відповідачем слід вважати власника земельної ділянки.

Останнє положення говорить про те, що при розгляді справи у суді про встановлення сервітуту має встановлюватися коло зацікавлених осіб, які будуть на боці позивача – співпозивачі та відповідача – співвідповідачі. Зокрема, земля власника може бути обтяжена правами третіх осіб, наприклад, орендарів та осіб, яким вже належить право користування земельною ділянкою або її частиною за сервітутом. Відповідно такі особи мають отримувати відповідний процесуальний статус осіб, що братимуть участь у справі. На погляд автора, заінтересовані особи мають отримувати статус третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору, оскільки з норм законодавства випливає, що обтяження мають стосуватися власника майна і, зокрема, земельної ділянки. Однак тут слід враховувати випадки, коли у результаті встановлення сервітуту будуть безпосередньо порушені суб’єктивні права саме орендарів або сервітуаріїв, які виникли на законних підставах.

Тому дисертант вважає, що можливі альтернативні способи участі заінтересованих осіб у таких справах. Складніше встановити процесуальний статус осіб, які вже володіють та/або користуються на законних підставах землею власника. Дисертант вважає, що такі особи мають кваліфікуватися як співвідповідачі, оскільки майбутнє рішення суду безпосередньо вплине на їх права та обов’язки.

Але автор не погоджується з сучасною практикою, яка висвітлюється окремими авторами як безспірна. “Є така практика. Держкомзем останнім часом почали залучати до судових справ третьою особою по справі. І буквально вчора в Господарському суді міста Києва ми також приймали участь у судовому засіданні, судовому розгляді щодо становлення сервітуту” [172]. Дисертант вважає, що Держкомзем не має заінтересованості у таких справах, а тому його роль у цивільному процесі буде лише формальною. Це положення відволікатиме юристів цієї організації, а реального впливу на цивільний процес представники цього органу здійснити не здатні. Досить поширена практика залучати до участі у таких процесах державні або комунальні органи, зокрема Держкомзем, БТІ, обумовлена необхідністю подальшого виконання рішення суду. У цій ситуації дисертант вважає, що державні установи мають виконувати загальнообов’язкові рішення суду й без участі у процесі. Тому, на погляд дисертанта, загалом участь Держкомзема у цивільних справах, зумовлених спором між власником та землекористувачем, недоцільна.

Викликає зауваження й положення ч. 4 ст. 5 проекту Закону “Про земельні сервітути”. Зокрема, при встановленні сервітуту у судовому порядку можуть бути зменшені або припинені сервітутні права на обтяжену земельну ділянку інших осіб, якщо одночасне здійснення всіх прав неможливе. При цьому повинні враховуватися інтереси всіх зацікавлених осіб. Взагалі, автор вважає, що нове правило щодо перегляду сервітуту за вимогою третіх осіб дестабілізуватиме встановлений сервітут. Тобто, говорячи про можливість зменшення або припинення сервітутних прав на обтяжену земельну ділянку інших осіб, слід говорити про виняток із загального правила і на цьому положенні акцентувати увагу. У такому разі потрібно компенсувати не тільки і не стільки власнику встановлене обтяження, скільки порушення прав тих суб’єктів, які користувалися земельною ділянкою на законних підставах до позбавлення їх відповідного права.

Розглянемо запропоновану кваліфікацію суб’єктів, коли питання стоятиме про втрату права одним із членів сім’ї на користування житловим приміщенням, належним власнику. Частина 2 ст. 405 ЦК передбачає, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом і це положення розцінюється як єдина підстава для припинення права на проживання у квартирі власника житла.

Однак власник житла, на погляд автора, має забезпечувати своїх дітей житлом до повноліття і фактично створення нової сім’ї, а потім вони мають самі шукати житло, якщо власник житла не дозволить їм проживати у своїй квартирі (будинку). За ст. 98 СК, якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. Отже, власник житлового приміщення опиняється заручником невизначеності законодавства, коли навіть припинення сімейних відносин не звільняє його від встановленого законодавством сервітуту.

Так, у ст. 156 ЖК передбачається, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Виселення ж членів сім’ї власника можливе лише відповідно до ст. 157 ЖК, коли члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Тут дисертант вважає недоцільним звертати увагу на термін „правила соціалістичного співжиття”, а вважає необхідним говорити про неузгодженість норм ЦК та ЖК, зокрема, щодо строку, протягом якого особа може бути визнана такою, що втратила право на проживання у квартирі, а також про необхідність захищати у таких правовідносинах права власника майна. Як власник може ініціювати вжиття „заходів запобігання і громадського впливу” у сучасних умовах? Такі постсоціалістичні принципи вже призвели до того, що особа не сплачує квартирну плату і виселити її практично ніхто не здатний, тому обов’язок по утриманню будинку лягає на інших його мешканців. Коли питання стоїть про виселення громадян з державного житлового фонду, то це питання може вирішувати держава, а коли порушується право власності і один із членів сім’ї не виконує своїх обов’язків, то остаточне вирішення цього питання має належати власнику, але ж він щодо осіб, які втратили з ним сімейні відносини, не має обов’язків.

Дисертант вважає, що встановлені речові права мають лягати певним обтяженням не тільки на власника майна, а й породжувати для сервітуарія певні обов’язки або зумовлювати конкретні межі його прав. Наприклад, у ст. 156 ЖК однозначно встановлено, що повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

Якщо ж дорослий член сім’ї ніде не працює і відмовляється брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту, то що ж робитиме суд у такій ситуації, якщо такий випадок не передбачений законодавством? Виходить, що власник повинен миритися з тим, що його права безпідставно порушуються, а сервітуарій є більш вільним ніж власник. Таке положення дуже вигідне для держави, оскільки завжди знайдеться та особа, яка сплачуватиме квартирну плату, а непрацюючі громадяни не будуть позбавлені права користування квартирою.

Дисертант вважає, що такий спосіб вирішення конфліктної ситуації є принципово неправильним, оскільки саме такий порядок врегулювання відносин призводить до порушення права особи, якій держава гарантувала захист права власності. При цьому обмеження права власності має бути справедливим, добросовісним та розумним, а також обґрунтованим. Зокрема, коли йдеться про неповнолітніх дітей, то такий випадок щодо обмеження права власника на виселення дитини трансформується з обов’язку батьків надати дитині утримання. Якщо ж йдеться, наприклад, про розлучення власника з дружиною і виселення її з квартири для того, щоб створити у цій же квартирі сім’ю з іншою жінкою або чоловіком, за чинним законодавством виходить, що власник має або приводити нову дружину у цю ж квартиру, де мешкає колишня дружина чи чоловік, або придбавати нову квартиру і переходити жити до неї, а свою квартиру залишати колишній дружині. При цьому на ньому все одно лежатиме обов’язок щодо сплати квартирної плати тощо. Такий спосіб захисту прав власника назвати справедливим, добросовісним та розумним, а також обґрунтованим неможливо.

Отже, при всій зовнішній повазі до права власності в Україні, можна констатувати, що воно на „законних підставах” може порушуватися без будь-якої відповідальності. Зокрема, іноді правові ситуації доходять до повного абсурду. Дисертанту зустрічався випадок, коли власнику квартири було відмовлено у реєстрації наймача, який не перебував з ним у родинних або сімейних відносинах з такою мотивацією “Ви штучно погіршуєте свої житлові умови”. Але ж таке положення не відповідає праву власника на розпорядження своєю власністю і порушує його права.

Отже, дисертант вважає, що держава іноді необґрунтовано встановлює у законодавстві істотні обмеження права власності тим самим формально перекладаючи власні обов’язки на власників. Зокрема, саме держава за ст. 46 Конституції беззастережно гарантувала громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, а також інші види соціальних виплат та допомоги, які мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Тобто у такому разі держава й має забезпечувати житлом тих осіб, які його позбавлені. Так, у ст. 47 Конституції проголошено, що кожен має право на житло, але при цьому саме держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, отже, тут констатується обов’язок держави, а не власника житла. Тому положення, які обтяжують право власності на житло і стосуються сервітуту тих суб’єктів, які не є членами сім’ї власника житла, вважаються не відповідними Конституції України.

Автор вважає, що власник вправі звертатися з позовом про виселення до тих осіб, які перестали вважатися членами його сім’ї, що не знаходяться в нього на утриманні. Такий позов спрямований на позбавлення права користування житловою площею, належною власникові. Дисертант вважає, що не тільки пошкодження майна власника або відсутність за місцем проживання протягом одного рок, може вважатися підставою для позбавлення права користування житловою площею, а й невиконання обов’язків, встановлених для повнолітніх і працездатних членів сім’ї власника при проживанні у квартирі власника. Крім того, коли один з членів сім’ї власника перестає вважатися членом сім’ї власника, то така підстава також може розцінюватися як підстава для позбавлення права користування квартирою.

Останнє положення можна застосовувати з певними застереженнями. Наприклад, коли подружжя розлучилося, то той з подружжя, що вселився у квартиру власника має звільнити займане ним приміщення. Цей висновок можна обґрунтувати такими аргументами і зробити нижчезазначені застереження:

Така особа вселялася у квартиру власника з його дозволу і навіть без будь-яких умов, але дозвіл на проживання у квартирі не обумовлювався й довічним проживанням. Так, власник, як правило, не встановлює особистого довічного сервітуту для особи, якій дозволяє вселитися у квартиру, а закон не може у таких випадках обмежувати права власника, який таким чином може сам опинитися без житла. Зокрема, коли подружжя розлучається, то у них досить часто виникають неприязні стосунки, що супроводжуються постійними сварками і навіть бійками. Закон стає на сторону сервітуарія, виходить, що звільняти квартиру має власник. Але такий спосіб є неприйнятним для гарантування права власності.

Інший варіант, коли у подружжя є діти, перед якими існують певні зобов’язання щодо їх утримання і, зокрема, щодо надання житлової площі для проживання. У такому разі діти мають право на житло і не можуть бути позбавлені житлової площі, а батьки мають рівні права на виховання і утримання дітей. Отже, з ким суд вирішить залишити дітей, той і має залишитися проживати у квартирі.

Отже, у судовому порядку можуть вирішуватися різноманітні правові ситуації, які не мають поки що адекватної регламентації у законодавстві. Зокрема, автор вважає, що у багатьох ситуаціях права власника майна з часів Радянської влади не зазнали істотних змін і не отримали надійного захисту. Дисертант, незважаючи на тему дисертаційного дослідження, вважає необхідним надавати перевагу праву власності і обмежувати його лише у тих випадках, коли воно використовується на шкоду особі. Але сервітут має встановлюватися адекватно правовій ситуації і не може поширюватися на ті ситуації, які не викликані об’єктивною необхідністю у його встановленні. Зокрема, встановлений у ЖК строк попередження про необхідність виселення з квартири у три місяці вважається достатнім для того, щоб знайти інше помешкання, однак він може, на думку автора, бути продовженим судом, коли існують об’єктивні умови, за яких особа була не здатна це зробити.

Наприклад, коли другий із подружжя, який розлучився з власником через місяць після реєстрації шлюбу і реєстрації в квартирі власника, вважатиметься зобов’язаним звільнити квартиру. Впевнений, що переважна більшість громадян скаже, що так справедливо, особливо у тій ситуації, коли другому із подружжя, який має бути виселений, належить квартира на праві приватної власності. Ваги загальної справедливості похитнуться у бік примусового звільнення квартири від особи, яка не набула права на довічне користування квартирою.

Тепер ускладнимо правову ситуацію і зазначимо, що тому, хто втратив право на користування житловою площею власника, немає де жити, оскільки він здав квартиру в оренду. Знов принцип розумного і справедливого вирішення правової ситуації буде диктувати відстрочення звільнення квартири, особливо коли дохід від оренди квартири подружжя використовувало для сім’ї і розірвання договору оренди призведе до значної шкоди тієї особи, яка втратила право на проживання у квартирі власника.

Перелік правових ситуацій можна значно поширювати, наприклад, ввести таку обставину як інвалідність, набуту у період спільного проживання і з вини власника квартири. Але можна цю правову ситуацію розглядати також з урахуванням обов’язків щодо утримання повнолітніми дітьми своїх батьків, тобто зобов’язати дітей або надати житлову площу для проживання, або забезпечити коштами, щоб один з батьків, який потребує житла, був здатен знімати квартиру.

Множина правових ситуацій, які можуть мати місце на практиці, ставить під сумнів безумовний обов’язок власника надавати належну йому житлову площу у тих випадках, коли один з членів сім’ї перестав вважатися таким.

Взагалі, обмеження або позбавлення права власності має розцінюватися як виняток із загального правила, який може застосовуватися на практиці при збігу об’єктивних тяжких обставин, що зумовлюють їх необхідність.

Говорячи про речові права слід акцентувати увагу на підставах і способі встановлення сервітуту та його правових особливостях, зумовлених конкретним юридичним актом.

Зокрема, вважається доцільним і можливим для суду розглядати питання ширше, ніж встановлення сервітуту, коли порушення права власника земельної ділянки не було задавнене. Наприклад, дивують випадки, коли юристи пропонують вирішувати питання про встановлення сервітуту, а не беруть до уваги підстави порушення прав власника землі. Наведу інформацію з сайту: “Родина Кирилюків із Садгори (звернулася за консультацією до юриста. – Авт.). Сусіди кажуть, що дорога входить у межі їхньої земельної ділянки, і починають її перегороджувати. А нам добратися до своєї дачі інакше – майже неможливо. Куди ж дивилася влада, коли дала можливість "прихватизувати" дорогу?”. Юристи ж пропонують керуватися, зокрема, ч. 1 ст. 98 і ст. 99 Земельного кодексу, які дають пояснення сервітуту [243]. Дисертант же вважає, що у таких випадках можна і потрібно керуватися аналізом підстав виникнення правопорушення, а саме: державний акт про право власності на землю – це передумова порушення права інших власників на проїзд по дорозі, тому такий акт і має визнаватися незаконним, якщо він призвів до порушення прав інших власників. Встановлення ж сервітуту – це лише спосіб виходу з конфліктної ситуації, який порушуватиме права власника земельної ділянки, межі якої неправильно встановили державні органи. Тому у такій ситуації можна звертатися з позовом у порядку адміністративного судочинства до землевпорядних органів, які непродумано виділили земельну ділянку для приватизації і таким чином позбавили інших власників можливості користуватися своєю власністю.

Хоча у новому ЦК не дуже чітко визначено місце звичаю у джерелах, якими врегульовуються правовідносини в Україні, але саме для сервітутів це поняття має широко використовуватися. Так, вважаємо, що окрема ст. 7 ЦК не дає уявлення про відповідну ієрархію джерел, якими регулюються цивільні відносини. Наприклад, поняття “звичай” регламентується ст. 7 ЦК, а аналогія праву та закону – лише ст. 8 ЦК. Виходячи з пріоритету розташування статей у ЦК можна припустити, що звичай є більш “впливовим” джерелом врегулювання правовідносин, але це положення не відповідає важливості норм законодавства для їх врегулювання, коли буде застосовуватися аналогія закону. Дисертант також вважає, що звичай може застосовуватися для врегулювання спірних правовідносин, коли виникне необхідність їх вирішувати за аналогією праву, тобто виходячи з широких правових джерел. Однак автор вважає, якщо громадяни-власники звикли користуватися ґрунтовою дорогою для проїзду до власної земельної ділянки, то такі дороги мають наноситися на мапи і братися до уваги землевпорядними органами при виділенні земель для забудови та приватизації. Тобто на місцевому рівні звичай має відігравати більш істотну роль при конкретизації прав суб’єктів і вирішенні питань про приватизацію землі.

Крім того, автор вважає необхідним враховувати випадки, коли правовідносини вже склалися до набрання чинності новим ЦК і до набуття власником права власності на земельну ділянку.

Так, у першому випадку, коли земля вже використовувалася іншими власниками, наприклад, під земельною ділянкою або над нею було прокладено газопровід або лінію електромережі, то встановлення сервітуту не потребується, оскільки ці правовідносини виникли на підставі норм іншого законодавства, яке не передбачало встановлення сервітутів. Як загальновідомо, закон зворотної дії у часі не має, тому питання щодо встановлення сервітуту можливе лише у разі виникнення нових відносин або тоді, коли права однієї із сторін будуть порушені.

Коли власник у сучасних умовах набуватиме право власності на земельну ділянку, то у відповідному акті мають бути застережені ті обтяження, які нестиме власник після отримання права власності на землю. Тобто потенційному власнику мають повідомлятися відомості про ті обтяження, які вже існують на момент приватизації. Наприклад, коли по земельній ділянці власника прокладено трубопровід, то йому слід повідомити де точно він знаходиться і попередити його про заборону рити у цьому місці ями певної глибини, а також про можливість проведення ремонтних робіт. Дисертант вважає, що за відсутності такого попередження про обтяження власник може заперечувати проти проведення ремонтних робіт і вправі вимагати матеріальної компенсації за ті незручності, які виникнуть у нього при проведенні ремонтних робіт.

У проекті Закону України “Про земельні сервітути” прямо закладено спірну ситуацію, коли визначається коло суб’єктів, які мають право користуватися вигодами земельного сервітуту. Так, у проекті має місце така норма: “5. Коло осіб, які мають право користуватися вигодами земельного сервітуту, визначається договором або рішенням суду. Якщо особистий земельний сервітут встановлено на користь юридичної особи, вважається, що здійснювати його можуть усі її працівники. Коло осіб, що можуть здійснювати реальний земельний сервітут, визначається власником та користувачем пануючої земельної ділянки, за умови, що не буде перевищений обсяг сервітутних прав”. Тобто суперечність цього положення зумовлена тим, що автори законопроекту не відрізнили суб’єктів, “які мають право користуватися вигодами земельного сервітуту”, а також працівників прирівняли до всієї юридичної особи. Вигоди в юридичній особі отримують її засновники та учасники – це положення зумовлено тим, що для корпоративних підприємств саме ці особи отримують дохід, а всі інші – заробітну плату. Тому вигодонабувачами за сервітутом, посвідченим на ім’я юридичної особи, будуть користуватися саме перераховані особи, а не працівники. Доступ же працівників до землекористування ще можна пояснити виконанням польових робіт, а також при будівництві на земельній ділянці виробничих приміщень, але не тоді, коли на земельній ділянці будується гольф-клуб для учасників чи засновників підприємства, які й мають вважатися вигодонабувачами, саме вони й вправі будуть користуватися земельним сервітутом для проходу або проїзду через приватну власність.

Загалом, якщо сервітут встановлено на ім’я юридичної особи, то саме його керівництво й має вирішувати, хто може користуватися правами за сервітутом. Хоча запропонований автором останній фрагмент і порушує принцип рівності громадян, але він відповідає реальним відносинам на підприємстві і відтворює права та інтереси власника земельної ділянки, який зацікавлений у тому, щоб як можна менше людей користувалося правом проходу або проїзду через його земельну ділянку.

Аналізуючи можливі випадки порушення речових прав на чуже майно, слід говорити й про ті наслідки, які зумовлюватиме таке правопорушення. Наприклад, коли власник житлового приміщення штучно створює умови, в яких сервітуарій не зможе користуватися своїми правами, то можна прогнозувати, що останній звернеться з позовом до суду про примусове вселення і за ст. 16 ЦК вимагатиме припинення дій, які порушують його право. Однак, коли сервітуарій замість нормального відпочинку у квартирі, право на користування якою він має, змушений буде викликати міліцію, слюсаря, щоб замінити або відкрити замок, то тут можна буде констатувати не тільки випадок правопорушення, а й завдання моральної шкоди. Отже, випадки порушення прав сервітуарія можуть зумовлювати не тільки відновлення його прав, а й відшкодування завданого йому морального і матеріального збитку, зокрема, коли його речі будуть вкрадені.

Але порушуватися можуть не тільки права сервітуарія, а й інших осіб, які мають речові права, а також права власників майна, коли речові права будуть реалізовуватися без виконання встановлених обов’язків. Тому виходячи з особливостей речових прав на практиці можуть мати місце різноманітні спори з приводу реалізації речових прав і виконання обов’язків, які перелічити неможливо. Однак автор вважає, що встановлені у законодавстві юридичні обставини, пов’язані з припиненням речового права, не завжди адекватно сприймаються на практиці і в теорії цивільного права.

Окремі автори, які водночас представляють й офіційну позицію Мін’юсту України (останнє положення випливає з того, що дана інформація розміщена на офіційному сайті Мін’юсту) вважають, що дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках: припинення підстав його встановлення; коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням [181]. Останнє положення заслуговує на увагу тому, що саме при встановленні сервітуту й мають виявлятися умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Отже, якщо сервітут було встановлено на підставі договору, то власник має виконувати договір або відшкодовувати сервітуарію завдану розірванням договору шкоду. Якщо ж рішення суду про встановлення сервітуту було постановлене без врахування цільового призначення земельної ділянки, то рішення суду має бути скасоване в апеляційному чи касаційному порядку.

Припинення підстав встановлення сервітуту, взагалі, не повинно вважатися передумовою для розгляду справи судом, оскільки у такій ситуації важко встановити наявність спору між суб’єктами. Вважається, що припинення підстав встановлення сервітуту має розцінюватися у сукупності з передумовою його встановлення. Наприклад, якщо сусідня земельна ділянка за рішенням суду мала бути відведена для будівництва будинку, то недоліком рішення суду вважатиметься відсутність терміну, в який будинок мав бути закінчений будівництвом. Тобто в рішенні суду мають враховуватися ті умови, задля яких встановлюється сервітут.

Отже, на погляд автора, слід говорити про ті істотні умови, які мають бути відображені у рішенні суду про встановлення сервітуту. При цьому такі умови збігатимуться з істотними умовами договорів про встановлення речових прав, про які говорилося у попередньому підрозділі.

Дисертант вважає, що заслуговують на увагу передбачені у ст. 406 ЦК випадки припинення дії сервітуту, оскільки вони „прописані у законі” без врахування способів їх встановлення. Так, найпершим варіантом вважається поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом. Такий випадок можна розцінювати як зникнення суб’єктів правовідносин, які мають взаємні права та обов’язки, оскільки потенційно можуть викупити права на майно сервітуарії або його власники. Наприклад, коли земельна ділянка, яка розташована таким чином, що її власник не може нею користуватися, то він вправі запропонувати викупити її іншому власнику, права якого обтяжені сервітутом, або навпаки. Коли ж один з власників набуде права власності на обидві земельні ділянки, то він не може одночасно наділятися і правами, і обов’язками.

У цій ситуації більш складним вважається тлумачити ч. 4 ст. 403 ЦК, в якій встановлено заборону відчуження сервітуту. Однак дисертант вважає, що у запропонованому варіанті відчужуватиметься не сервітут, а право власності на землю, яке для сервітуарія не обмежене. Проаналізована норма стає істотною перешкодою для інших варіантів врегулювання відносин між власником та сервітуарієм, коли сервітут встановлено за заповітом на довічне особисте користування кімнатою у квартирі або частиною будинку. У такій ситуації сервітут фактично обмежує інші способи врегулювання складних і навіть конфліктних ситуацій між суб’єктами, наприклад, коли такі особи не можуть спільно проживати, але сервітуарію немає де жити. У такій ситуації власник згідно з умовами законодавства вправі лише продати квартиру або будинок, але при продажу їх ціна буде значно знижена, оскільки право власності буде обтяжене правами третіх осіб. Дисертант вважає, що у такій ситуації лише суд вправі вирішити таку конфліктну ситуацію, зобов’язавши власника надати інше приміщення для проживання сервітуарія, тобто у цій ситуації можливим способом є компенсація прав сервітуарія за рахунок іншого об’єкта. Такий варіант вирішення конфлікту між власником та сурвітуарієм автор називає альтерантивним способом забезпечення речового права.

При цьому дисертант виходить з того, що заповідач не вправі зобов’язати двох осіб жити лише разом, оскільки це буде явним обмеженням їх правоздатності, а заповідач може виходити з необхідності забезпечення житлом тієї особи, яка такого житла не має. Тому згідно з ч. 2 ст. 406 ЦК суд може розцінювати надання власником іншого і не гіршого житлового приміщення сервітуарію як обставину, яка має істотне значення. У такому разі речове право не буде відчужуватися, а лише трансформується на інший об’єкт, наприклад, на спеціально придбану власником однокімнатну квартиру.

Дисертант вважає, що друга умова припинення сервітуту має важливе значення, але при цьому у ст. 406 ЦК перелік підстав припинення сервітуту викладено непослідовно. Зокрема, автор пропонує сприймати відмову сервітуарія від речового права у такому значенні і контексті:

- відмова від сервітуту особи, в інтересах якої встановлено сервітут, має розцінюватися як формальна. Тобто, якщо сервітут встановлено згідно з договором, то відмова від сервітуту має узгоджуватися з власником майна, а також відбуватися у тій формі, в якій було встановлено сервітут, зокрема, на підставі письмового чи/та нотаріально посвідченого договору. Це положення стосується й сервітуту, встановленого за рішенням суду. Зокрема, автор вважає, якщо сервітут було встановлено за рішенням суду, то й припинення сервітуту має відбуватися за рішенням суду, але у спрощеному порядку, тобто у наказному провадженні. Якщо на користь особи було встановлено сервітут у заповіті, то сервітуарій має заявити про відмову від речового права при відкритті спадщини. Взагалі, дисертант вважає, що доцільно дотримуватися формального боку і у будь-якому іншому випадку та приймати відмову від речового права лише у тому випадку, коли вона нотаріально посвідчена, а нотаріусам доцільно посвідчувати таку заяву лише після з’ясування дійсної волі сервітуарія і відсутності щодо неї примусу з боку власника;

- невикористання сервітуту протягом трьох років підряд має розцінюватися як формальна відмова від сервітуту, якщо інше не випливає з відносин з власником майна. Так, автор вважає, що власник може чинити перешкоди у користуванні майном та здійснювати тиск на сервітуарія, тому невикористання речового права може виникати внаслідок помилки, під погрозою і добровільно. Лише в останньому випадку можна вважати, що сервітуарій відмовився від речового права. Так, власник тимчасово може надати сервітуарію у користування іншу власність і таким чином забезпечити собі докази відсутності інтересу до об’єкта сервітуту у сервітуарія протягом трьох років. Звідси випливає, що оформлення компенсації за користування речовим правом має здійснюватися лише у письмовій формі. Дисертант вважає, що доведення факту невикористання сервітуту протягом трьох років підряд має здійснювати власник майна і саме ним може ставитися питання про припинення сервітуту у цьому випадку. Проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст. 405 ЦК, член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Це положення слід вважати деякою мірою спірним, оскільки за ст. 71 чинного ЖК встановлено збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами лише протягом шести місяців. Отже, спеціальним законом встановлено інший строк, а тому на практиці виникатиме різне застосування цієї норми. Тому автор вважає, що разом з набранням чинності новим ЦК мали бути внесені відповідні зміни й у ЖК, де у ст. 71 доцільно застосовувати строк в один рік.

Дисертант вважає, що одночасно мають сприйматися і застосовуватися й такі умови припинення сервітуту, як:

- сплив строку, на який було встановлено сервітут;

- припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Так, при встановленні сервітуту на певний строк на підставі договору – сплив встановленого у договорі строку свідчитиме про припинення прав та обов’язків за договором, але кожна із сторін має виконати всі зобов’язання за договором. Взагалі, дисертант вважає, що пряма вказівка у договорі певного строку є достатньою підставою для припинення правовідносин, пов’язаних з припиненням дії сервітуту і рішення суду у цьому випадку не потребується.

Якщо йдеться про встановлення сервітуту на підставі рішення суду, коли він встановлюється за об’єктивними обставинами на певний термін, то у цій ситуації може постати питання про те, що об’єктивна обставина у визначений термін не зникла знов-таки з об’єктивних причин. Наприклад, коли сервітут було встановлено для будівництва будинку, але у встановлений річний термін здійснити будівництво не було можливості, оскільки природні катаклізми заважали будівництву, наприклад, повені можуть істотно перешкоджати будівництву тощо. У такому разі потрібно цю умову брати як об’єктивну і просити суд про продовження дії рішення суду на той термін, коли будівництво здійснювати було неможливо.

Крім того, якщо сервітут було пов’язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то їх припинення має свідчити одночасно й про припинення дії сервітуту. Наприклад, у результаті надзвичайних обставин, зокрема повені, будинок власника може бути пошкоджено. Але держава має забезпечити людей житлом, тому тимчасово можуть бути вжиті заходи, які призведуть до порушення права власності інших власників на певні об’єкти. Так, згідно зі ст. 39 Закону України „Про надзвичайний стан” від 26.06.1992р. юридичні особи, майно і ресурси яких використовувались для відвернення або ліквідації наслідків обставин, що стали причиною введення надзвичайного стану, мають право на відшкодування завданих їм збитків у порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Фактично у цій нормі йдеться й про встановлений сервітут на використання майна, але при створенні цього законопроекту у законодавстві не існувало поняття „сервітут”, тому воно й не було застосоване. Але, незважаючи на відсутність прямої вказівки у цьому Законі на сервітут, можна констатувати, що правовідносини врегульовуються аналогічно сервітуту.

Противагою цієї концепції автора може служити позиція Кулинича П.Ф., який зазначає: «Земельний кодекс України, на відміну, наприклад, від Земельного кодексу Росії, не визнає публічних земельних сервітутів, тобто сервітутів на користь необмеженої кількості осіб. Тому в Україні можуть установлюватися лише приватні земельні сервітути, які встановлюються на користь певної особи, а саме власника (користувача) панівної земельної ділянки” [173]. Принцип превалювання за надзвичайних обставин інтересів суспільства зумовлює можливість встановлення публічних сервітутів на користування приватною власністю, наприклад, при надзвичайних обставинах потерпілі розміщуються у приватних, державних та інших готелях, будинках відпочинку тощо. Крім того, доцільно нагадати, що за ст. 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Отже, це положення можна розцінювати як загальний сервітут на користь суспільства.

Зверну лише увагу на те, що надзвичайні обставини передбачити неможливо, а тому відшкодування встановленого сервітуту відбуватиметься після зникнення надзвичайних обставин, а за ст. 403 ЦК збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Вважаємо, що сервітут може встановлюватися судом на невизначений строк, тобто до припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, але обов’язок оплати за користування сервітутом має компенсуватися у загальному порядку.

Смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут, припиняє дію речового права. Припинення у такому разі дії сервітуту підтверджуватиметься свідоцтвом про смерть і рішення суду у цьому випадку не потребується. Але слід брати до уваги і відмежовувати ті випадки, коли померла особа була суб’єктом не особистого сервітуту, а правовідносин, пов’язаних з емфітевзисом та суперфіцієм, які допускають правонаступництво.

Деякі автори вважають, що підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку: 1) у випадках припинення підстав його встановлення; 2) коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, яку він "обтяжує", за її цільовим призначенням [177].

Дисертант загалом погоджується з цією концепцією, але при врегулюванні одних і тих самих відносин у різних нормативних актах досить часто виникають колізії, тому доцільно все ж таки відсилочними нормами позначати, в якому нормативному акті конкретизовано відповідне право або обов’язок. Тому однозначно погодитися з В. Мартином важко, оскільки у ЦК встановлено загальні засади врегулювання припинення сервітуту, які й мають вважатися такими, що врегульовують це питання. Про це, зокрема, свідчить ч. 4 ст. 406 ЦК, згідно з якою сервітут може бути припинено в інших випадках, встановлених законом. Тобто у цій нормі проводиться зв’язок між ЦК та ЗК, але він залишився неконкретизованим, проте те, що ця норма знаходиться на останньому місці у ст. 406, свідчить про перевагу норм ЦК над спеціальним нормативним актом ЗК.

За наявності обставин, які мають істотне значення, сервітут може бути припинено за рішенням суду на вимогу власника майна – так викладено у ч. 4 ст. 406 ЦК. Однак автор вважає, що не тільки власник майна вправі звертатися до суду з вимогою про припинення дії сервітуту, а й користувач майном. Такому висновку може передувати аналіз підстав порушення прав користувача майном. Наприклад, коли за заповітом було встановлено особисте право довічного користування майном на користь певної особи, то штучні перешкоди на шляху реалізації цього права, створювані власником майна, можуть розцінюватися як правопорушення. Якщо ж довічний сервітут встановлено на підставі платного договору, то такі перешкоди мають пов’язуватися не тільки з правопорушенням, а й із завданням певної шкоди. Тому такий позов може кваліфікуватися як позов про розірвання договору про сервітут і відшкодування завданої шкоди. Зрозуміло, що у такому разі сервітут має вважатися припиненим з моменту розірвання договору судом.

Тобто у ст. 406 ЦК мають враховуватися різні способи встановлення речового права:

- коли сервітут встановлено на підставі договору, то договір може розриватися, а припинення відповідних прав та обов’язків є наслідком розірвання договору;

- коли сервітут регламентується лише законом, то він може припинятися судом в особливих випадках. Наприклад, коли власником майна і, зокрема, квартири є батько, який набув право власності на квартиру злочинним шляхом, то сервітут припинятиметься з її конфіскацією;

- при встановленні сервітуту на підставі заповіту вважається, що власник майна може просити суд припинити дію сервітуту тоді, коли користувач зловживає речовими правами і робить неможливим дію сервітуту;

- у разі встановлення сервітуту за рішенням суду він може бути припинений також за рішенням суду.

Аналізуючи характер відносин на момент припинення відносин, пов’язаних із сервітутом, автор вважає доцільним акцентувати увагу на тому аспекті, що припинення сервітуту слід пов’язувати з тими наслідками, яких було досягнуто за строк його дії. Наприклад, якщо дія сервітуту припинилася через перебіг строку, на який його було встановлений, то можна вважати припинення його дії природним. Останнє положення можна і доцільно застосовувати до припинення особистого сервітуту унаслідок природної смерті особи, на користь якої такий сервітут було встановлено. Якщо ж смерть настала у результаті зловмисних дій власника майна, то такий злочин має кваліфікуватися як корисливий, який має призводити до позбавлення власника майна права власності на об’єкт, на який покладалося обтяження.

Дисертант вважає, що напрям дослідження речових прав у контексті їх врегулювання законодавством, договором (заповітом) та судом лише розпочинається, а тому порушені у роботі проблеми можуть служити підґрунтям для подальших досліджень цієї тематики. Зокрема, викликає схвальну оцінку позиція Простибоженка О., який вважає: “Проте, такий перелік підстав припинення емфітевзису не є вичерпним. Зокрема, ЦК встановлює, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду і в інших випадках, встановлених законом. У зв’язку з цим постає питання чи можливе припинення емфітевзису через відмову землекористувача від права користування або ж за взаємною згодою власника земельної ділянки та землекористувача, і чи доцільно в такому випадку звертатися до суду. Очевидно недоречність такого правила буде усунута безпосередньо практикою використання емфітевзису. Серед підстав припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за рішенням суду може бути реквізиція земельної ділянки (ст. 353 ЦК) або її відчуження з мотивів суспільної необхідності (ст. 147 ЗК). З приводу цих підстав слід зазначити, що можливість звернення до суду існує лише в окремих випадках. І абсолютно недоцільно звертатися до суду у випадку знищення земельної ділянки (наприклад, її затоплення) (ст. 349 ЦК). У такому випадку цивільне законодавство вимагає від землекористувача звернутися до відповідного державного органу із заявою про припинення емфітевзису (ст. 182 ЦК, Закон “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”)” [195]. Але такі концепції є поки що фрагментарними і потребують узагальнення і розвитку.

Та значна увага, яка була приділена саме судовому порядку встановлення сервітуту, пояснюється тим, що, обмежуючи право власності, суд фактично порушує права його власника без будь-яких законних підстав для цього, оскільки власник при обтяженні його права певним обов’язком не порушував чиїхось прав. Отже, цивільне судочинство у деяких випадках має не тільки захищати порушене право, а й з метою охорони прав та інтересів інших власників має виходити з об’єктивних передумов для сприяння особам у реалізації їх прав власності.

Дисертант вважає, що при не зовсім чіткій регламентації підстав встановлення сервітуту суд опинився у такому стані, що змушений буде вирішувати такі справи лише виходячи з аналогії праву, а не на підставі норм законодавства, що може негативно позначатися як на якості судових рішень, так і на охороні та захисті прав власників майна. Тому слід проаналізувати і узагальнити досвід вирішення справ про встановлення речових прав за перші п’ять років застосування положень ЦК і винести на обговорення законопроект про внесення змін і доповнень до ЦК.

Зокрема, автор вважає актуальним для сучасного містобудування запозичити досвід римського права, за яким виділялися міські та сільські речові права, оскільки специфіка їх встановлення зумовлена різним призначенням землі та потребами їх власників.

Поиск по сайту: