Розвиток правового регулювання речових прав на чуже майно

ЗМІСТ

Прийняті скорочення

АПК – Арбітражно-процесуальний кодекс України.

БТІ – бюро технічної інвентаризації.

ВВР – Відомості Верховної Ради.

ВВС – Вісник Верховного Суду.

ГК – Господарський кодекс України.

ГПК – Господарський процесуальний кодекс України.

Держкомзем – Державний комітет по земельних ресурсах України.

ЄС – Європейське Співтовариство.

ЖК – Житловий кодекс України.

ЗК – Земельний кодекс України.

КК – Кримінальний кодекс України.

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України.

Мін’юст – Міністерство юстиції України.

ПВСУ – Пленум Верховного Суду України.

РФ – Російська Федерація.

СК – Сімейний кодекс України.

ЦК – Цивільний кодекс України.

ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс України.

РОЗДІЛ 1

ВРЕГУЛЮВАННЯ РЕЧОВИХ ПРАВ НА ЧУЖЕ МАЙНО В ІСТОРИЧНОМУ РАКУРСІ І У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Розвиток правового регулювання речових прав на чуже майно

Походження обмежених речових прав традиційно пов'язують з еволюцією сервітутних прав. У зв'язку з цим О.А. Підопригора зазначає, що сервітути як права на чужу річ виникли з відносин землекористування у ті далекі часи, коли була общинна власність на землю [104, с.121, 124; 188]. Такий або наближений до нього підхід поділявся переважною більшістю вчених [54, 59, 60]. Вперше сервітутне право згадується в античних Законах XII таблиць. Найдавнішими сервітутами були так звані предіальні сервітути (від лат. praedium – маєток, земля). Земля в Римі в той час була общинною власністю, тому земельні ділянки надавалися окремим сім’ям на праві користування. Надані земельні ділянки не могли бути рівноцінними, зокрема, вони відрізнялися якістю ґрунтів, наявністю (відсутністю) шляхів сполучення, водойм, лінійних комунікацій, природних ресурсів тощо. Відтак користувач ділянки з певною перевагою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає "обмеження і зменшення цінності" [53, с. 294–295; 64, с.38; 79, с. 65; 81, c.124].

Заслуговує на увагу позиція Г.Ф. Шершенєвича про те, що виникнення сервітутів зумовив розпад общинного землеволодіння та виникнення дрібної поземельної власності. Без сервітутів, як зазначає автор, дрібна поземельна власність була б поставлена у безвихідне становище, і земля втратила б своє економічне значення. Сервітути дають змогу усунути природну обмеженість одних земельних ділянок щодо природних багатств за рахунок інших і тим підвищують їхню цінність [132, c.45]. Такої позиції дотримується переважна більшість вчених [164, c.124; 86, c.73; 171, c.123; 94, c.36]. Дисертант поділяє цю концепцію, але не зовсім погоджується з принципом, що земля може втратити своє економічне значення. Тут першочергове значення мають все ж таки переваги у розташуванні землі, а не сама земля, і тому такі переваги трансформуються у переваги одного власника землі над іншим, від чого вартість такої землі лише зменшується, а не втрачається.

З виникненням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої стало важче, а інколи неможливо. Звичайно, можна було домовитися із сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер та нічим не гарантувалася. Якщо власник земельної ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому потрібно було знайти більш гарантовані засоби речового характеру. З цією метою римляни використовували давній досвід заповнення недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних вигод, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування земельною ділянкою назвали сервітутом (від лат. servitus – підпорядкованість, повинність) [180].

Зазначене положення у Стародавньому Римі з урахуванням сучасного стану приватизації земель в Україні можна сприйняти таким чином. Якщо у стародавні часи захоплення земель і їх розподіл здійснювалися безсистемно, то така сама практика є характерною для сучасної приватизації землі в Україні. Коли на місці випасу селянської худоби виникають дачні кооперативи, можна констатувати порушення прав селян на користування землею, але така ситуація мала місце в основному до належного законодавчо закріпленого права селян на користування землею. Звідси й ті негативні наслідки, коли захистити права селян у сучасних умовах виявляється неможливим або ускладненим. Отже, перед приватизацією земель мало бути створено прозору та формально закріплену процедуру розпаювання земель, виявлено права на користування земельними ділянками з урахуванням інтересів сусідів, проїзду по території, наприклад, дачного кооперативу, встановлено і зафіксовано місця загального користування землею, у тому числі й для випасу худоби та відпочинку людей тощо. Отже, Земельний та Цивільний кодекси мали передувати процесу приватизації землі, а не створюватися після глобальної приватизації в Україні. Автор вважає, що у багатьох випадках необхідність подальшого встановлення сервітутів мала передбачатися ще на стадії приватизації земель в Україні, тобто шляхом комплексного врахування прав усіх власників земельних ділянок на проїзд до своєї ділянки, визначенням порядку користування водоймами, необхідності встановлення ліній електромереж, трубопроводів тощо.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі вважається сервітут. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів. Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

- права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю;

- права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Сучасна юридична практика передбачає, що кредитор не має права розпоряджатися чужими речами, а правова ситуація, пов’язана з невиконанням зобов’язань, забезпечених іпотекою, вирішується шляхом вчинення виконавчого напису нотаріусом на оригіналах документів, що встановлюють заборгованість, або за рішенням суду, але безпосереднє розпорядження кредитора майном боржника не передбачається. Вчинення виконавчого напису нотаріусом на оригіналах документів дозволяє вирішувати безспірні права громадян у спрощеному порядку, тобто без судового розгляду прийти до примусового виконання умов договору державним виконавцем. Крім того, примусовий порядок реалізації майна боржника державним виконавцем, тобто уповноваженою державою особою, застерігає безпосередній конфлікт між кредитором та боржником.

Формування заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов’язань боржником. Отже, застава – це був засіб забезпечення виконання зобов’язання, який встановлював речове право заставодержателя на предмет застави.

У зв’язку з цим заслуговують на увагу сформульовані римлянами положення про сервітути та емфітевзис. Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

- право проходу через чужу ділянку;

- право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

- право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

- право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae – право провести через чужу ділянку нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі. Взагалі, у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях. Засобами встановлення сервітутних прав були:

- mancipatio – для сільських предіальних сервітутів;

- in jure cession – для всіх сервітутів;

- deduction – обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

- legata (легат, заповідальний відказ);

- usucapio (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

- загибелі однієї з речей, між якими існував „сервітутний зв’язок”;

- смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

- поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

- відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;

- некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 років для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Emphyteusis, jus in agro vectigali (емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлене прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис – довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Superficies, за загальним правилом, – це все пов’язане з землею, належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій – довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Законом було встановлено, що предіальний сервітут, будучи раз установлений (на користь якої-небудь поземельної ділянки (praedіum domіnans), належав кожній даній особі як власнику цієї ділянки і переходив з рук у руки з переходом самої власності. Точно так само предметом сервітуту служила ділянка, до якої він належав (praedіum servіens), а не до особи власника. Такі сільські сервітути були відомі під час XІІ таблиць. Вони належали звичайно до права користування дорожніми шляхами і водою; право водопроводу (rіvus, пізніше aquaeductіbus). Іноді для зручності власників, що мали право дорожнього сервітуту і зобов'язаних цим правом, вироблявся відвід визначеної смуги землі, так, наприклад, під дороги встановлювалася ширина 8 футів, а при поворотах 16 футів. Цей відвід робив посередник (arbіter), звичайно із землемірів [90].

Питання відводу землі під дороги та визначення меж конкретної земельної ділянки є досить актуальним і для української практики, оскільки багато власників землі намагаються створити сприятливі умови лише для себе. Тут мова навіть не йде про те, що „боротьба йде за кожний сантиметр межі” – це давня і загальновідома причина земельних конфліктів в Україні, а про те, що дуже поширеними в Україні є випадки несанкціонованого збільшення земельних ділянок за рахунок доріг, спроби встановлювати шлагбауми і тим самим відділяти частину дороги лише для власного використання тощо. На жаль, на законодавчому рівні не було підтримано пропозицій українських вчених, які обгрунтовували необхідність встановлення “права загального природокористування і, зокрема, землекористування (публічного земельного сервітуту)” [52, с.112–113]. Тому слід ставити питання про загальний нагляд за дотриманням власниками встановлених умов землекористування. На нашу думку, встановлені норми на приватизацію землі можуть контролюватися не тільки сусідами, між якими може виникнути спір з приводу межі між земельними ділянками, а й муніципальними уповноваженими особами, які мають наділятися спеціальною компетенцією щодо дотримання норм на користування земельними ділянками. Тобто контроль за виконанням вимог законодавства про землю має здійснюватися в інтересах суспільства. Якщо встановлення сервітуту відбувається через самозахоплення території дороги, проїзду чи проходу, то державні органи мають вирішувати цю проблему і тим самим буде відновлюватися право власності на землю і зникатиме потреба у встановленні сервітуту. У таких випадках саме державними органами, а не судом може констатуватися відкрите і безспірне правопорушення, ліквідація якого має також здійснюватися у безспірному порядку, а не шляхом встановлення речових прав.

У стародавньому Римі земельна ділянка, для задоволення потреб користування якою встановлювався сервітут, називалася панівною, а земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, – обслуговуючою. Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися на інші речі та стали поділятися на речові і особисті. Інститут права користування земельною ділянкою (сервітут) було запозичено (рецепійовано) пізнішими правовими системами, де він одержав подальший розвиток [180].

Слід звернути увагу на те, що до революції сервітути застосовувалися й на українських землях. Литовський статут 1566 року, який діяв на території України, своєю структурою та багатьма положеннями подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана [186]. Норми, що регулювали право спадкування землі, брали свій початок з Литовського статуту 1566 року, який передбачав спадкування за заповітом – “тестаментом”, патріархальний уклад якого був перенесений з Литовського статуту 1529 року. В свою чергу, Литовські статути рецептували ці положення з римського приватного права, оскільки і testamentum (заповіт) – це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті [116, c.275]. Закони ХІІ таблиць містили принцип “якщо хто-небудь вмирає, не залишивши заповіту, то його господарство візьме агнат, ближчий родич до померлого”, тобто висувалась презумпція існування заповідальних розпоряджень [241, c.194–195].

Зміни у політичному становищі спричинили зміни і у правовому полі. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацію, джерела права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Було припинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 року [38] (в ред. 1614), “Саксонського зерцала” і “Порядку прав цивільних”, особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід до іншого стану, порядок придбання землі “простими людьми”, набування землі у власність і її перехід за правом спадкування.

Після скасування вищезгаданих нормативних актів правовий простір почали заповнювати норми звичаєвого права – історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки та поведінка суб’єктів у різних сферах життя: земельні, майнові, сімейні, спадкові. Підгрунтям звичаєвого права були правові традиції та звичаї часів Руської Правди [109, с.49–51].

Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, внаслідок чого в Україні було ліквідовано феодальне землевласництво, воно зберігалося лише для монастирів. Прикладом може бути “Універсал про підтвердження прав Густинського монастиря на володіння” від 15 травня 1655 р. [155, c.125]. Набуло розвитку “козацьке землевласництво”. Його джерело – одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна “в ранг” – залежно від обійманої посади. Так почалося формування маєтків. Маєток – це земельна ділянка сільськогосподарського призначення з жилими та господарськими будівлями, яку держава давала на час несення служби на правах володіння та користування. По-перше, їхні володарі постійно намагалися перевести рангові землі в свою повну (приватну) власність, оскільки, за загальним правилом, маєток міг успадковуватись тільки якщо особа або її нащадки продовжували перебувати на державній службі. По-друге, маєток – це річ неподільна і пов’язана з цільовим використанням, тому заповідачі не мали змоги передавати земельну ділянку за заповітом кільком спадкоємцям чи встановити сингулярного спадкоємця. В наш час правова природа маєтків трансформувалась в земельні ділянки, що використовуються для ведення особистого підсобного господарства, оскільки їх правовий статус приблизно однаковий, також однаковий їх порядок набуття і передачі у спадок [158].

Дисертант вважає, що українські суспільні відносини того періоду вже знали поняття особистий сервітут, згідно з яким заслужена особа отримувала земельну ділянку, але не у власність, а для пожиттєвого користування без права передачі нащадкам.

Рядове козацтво перетворилося на дрібних земельних власників на праві умовного володіння і користування “до ласки військової” з правом передачі землі, але не на підставі спадкового права, а на основі “готовності до військової служби”, або виконання спадкоємцями інших обов’язків. Тобто земельні ділянки переходили до спадкоємців не за заповітом, а винятково за законом, конкретному суб’єкту – спадкоємцю чоловічої статі, що служив у війську або (якщо він ще малолітній) мав змогу служити у війську у майбутньому. Тобто у цьому випадку відбувалося правонаступництво не тільки в правах, а й у виконанні обов’язків, які були властиві конкретному суб’єкту.

У селянському середовищі на зміну “кріпаку-холопу” прийшов відносно вільний селянин – “посполиті вільних військових сіл”, і це мало вирішальне значення. Для більшої частини рядового козацтва новим способом придбання землі стала заїмка (займанщина) земель, яка була широко розповсюджена на території Гетьманщини і Слобожанщини особливо в другій половині ХVІІ – протягом ХVІІІ століття. Займанщина – це норми звичаєвого права, які дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть розпоряджатися землею [187, с.20,78–79]. Посідати дозволялося тільки вільні землі, тобто які не належали окремій фізичній особі. Землю займали конкретні особи (чи особа), тому відразу ж утворювалася і певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи особиста (індивідуальна) [76, c.59]. Закріплення такої землі здійснювалось на основі норм звичаєвого права і без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження як за угодою, так і за заповітом: “вольно как хотети владети, продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути”. Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння та спадкування землі.

Але з часом вільних земель ставало дедалі менше і виникла потреба в оформленні права на зайняту займанщиною землю. Так, у “Проханні до Олексія Михайловича про підтвердження прав і привілеїв українського народу” (17 лютого 1654 року) [155, с.323–325] вказувалось, щоб після об’єднання України з Росією “имений казацких, чтоб никто не отбирал: которые земли имеют и что к ним надлежит, чтоб с тем имением вольны были”, тобто вказувався конкретний суб’єкт права земельної власності – “казаки” і об’єкт, що їм належав, – “имения” – земельна ділянка з господарськими будівлями. Визначаючи правове положення землі, вказували на вільний її обіг як предмета угоди.

У 1654 році, слідом за Березневими статтями (“Статті Богдана Хмельницького”, стверджені царем і боярською думою, які визначали становище України в складі Російської держави 21 березня 1654 року) і звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створило сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску експлуатації [163, с.216, 263–264].

Можна стверджувати, що практика “захоплення” вільних земель, тобто від володіння до подальшого узаконення права власності на землю, – цей основний принцип займанщини був властивим для країни у перехідний період, коли були відносно вільні землі. Однак така практика є властивою для тих країн, в яких не існує чіткого обліку землі і право власності на землю не закріплене за конкретними суб’єктами цивільного права. Тому практика займанщини можлива у перехідні періоди, коли колишні власники з тих чи інших причин відмовляються від своєї власності або їх позбавляють власності і існують суб’єкти, які бажають набути право власності на землю. Незважаючи на більш-менш чіткий облік землі в період Радянської влади, практика займанщини мала місце і в цей період: так досить часто виникали гаражні і дачні кооперативи, самовільнозбудовані будинки тощо, існування яких потім узаконювалося. Автор вважає, що у сучасній юридичній практиці при чіткій регламентації прав приватної власності на землю залишається без надійного контролю державна і комунальна власність на землю, тому досить поширеними є випадки займанщини саме такої землі і спроби подальшого узаконення збудованих на такій землі об’єктів. Тому автор вважає, що існування займанщини – це не вирішення проблем забезпечення громадян земельними ділянками, а відсутність контролю з боку держави за своєю власністю. Тому принцип набуття права власності від не завжди законного володіння до права власності – це не демократія, а відсутність порядку у державі. Ті громадяни та юридичні особи, які потребують землі для заняття господарською діяльністю, мають отримувати її в установленому порядку від держави або органів місцевого самоврядування, а не займатися самозахватом землі. Хоча це питання деякі автори вважають дискусійним, на наш погляд, така практика має бути впорядкована не тільки в інтересах оскремих громадян, а й з урахуванням прав та інтересів територіальної громади та держави.

27 березня 1654 року було прийнято “Жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому на збереження його прав”, за якою в Україні зберігалася автономія адміністративна та цивільна – “маєтків козацьких і земель, які мають для прожитку, аби відбирати від них не веліли; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі, як діди й батьки їх” [115, с.17–19]. Основна маса земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. Але ця Грамота встановила нового суб’єкта спадкових відносин – вдів козацьких, які виступали в ролі правонаступників дітей загиблих козаків. Тобто вперше в Україні з’явився інститут хранителя або опікуна спадкового майна.

Отож 27 березня 1654 року прийнятою “Царською грамотою про збереження прав української шляхти на землю, вольності і привілеї” [115, с.19] було узаконено займанщину, за якою тільки українській шляхті гарантувалося збереження “шляхетських вільностей прав та привілей”, тобто право вільно володіти своїми маєтностями, земельними наділами і надалі передавати їх у спадок, “як то було при королях польських”, але право на землю надавалось лише українцям. Тому це положення коректним назвати важко, але суто національне положення було повторено і у наш час чинною Конституцією України та іншими нормативними актами, за якими отримати право власності на землю і передати її у спадщину можуть лише громадяни України.

Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. В останній чверті ХVІІ століття поширились так званні земельні гетьманські універсали [109, с.49–51] – про наділ землею “на службу” або “за службу”, або про підтвердження права власності на землю. Отже, сформувався внутрішній український “ринок” землі, який обумовлювався актами гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади.

Щодо змісту сучасної історіографічної практики, то українських фахівців дедалі більше приваблює проблематика, яка раніше не вважалася актуальною та, ймовірно, тому або не розроблялася взагалі, або розглядалася фрагментарно. Належне місце у нововведеннях приділяється теоретичному опрацюванню категоріального апарату. Потреба в цьому більше ніж очевидна, оскільки й дотепер на шпальтах періодичних наукових видань зберігається термінологічна плутанина [199, с.4], яка загалом унеможливлює трактування історичних подій адекватно досліджуваним епохам, призводить на шкоду справі до “еклектичного поєднання застарілих понять і модних неологізмів”. Одна з проблем, що віднедавна привернула увагу істориків-аграрників України, стосується питання наукового тлумачення відносин земельної власності на різних етапах українського минулого. Для з’ясування її сутності ключовим можна вважати історичний період переходу від традиційного (феодального) суспільства до модернізованого (капіталістичного) – друга половина ХІХ – початок ХХ ст. Адже нерідко майже тотожне (узагальнено-ідеалізоване) тлумачення багатоаспектного значення виробничих відносин – приватна власність на землю, землеволодіння, землекористування – чи не найбільше перешкоджає адекватному сприйняттю та об’єктивному розумінню саме цієї епохи [193; 123; 124].

Пригадується думка, висловлена І. Я. Франком близько 1898 р: “За панщизняних (так у тексті. – Ю. П.) часів хлоп мав поле й хату, аби з того і на тім жив і працював; але поза тим він належав до пана. Та й не можна сказати “мав” так, як ми се тепер розуміємо. Поле, хата, навіть худоба були тільки наполовину його власність; зверхню власність над усім тим мав пан” [194, с.34–50]. Додамо, що і власність поміщика на селянські наділи напередодні скасування кріпацтва також навряд чи можна вважати приватною власністю в тому безумовному значенні, яке привнесла у ці відносини ринкова доба. Як відомо, при певних обставинах зверхником над ґрунтами дідича була держава. Нашу увагу зосереджено на сервітутах, на еволюції цього соціально-господарського й водночас морально-правового явища в другій половині ХІХ ст. та наслідках цього процесу на початку ХХ ст. [199].

Безумовно, історія розвитку сервітутів не може аналізуватися без правової і політичної оцінки їх існування. Тому дисертант вважає за доцільне приділяти увагу не тільки правовим аспектам існування сервітутів на Україні, а й виходити з історичного аналізу епохи, коли вони були запроваджені, і аналізувати ті наслідки, які вони привнесли у суспільні відносини. Так, на нашу думку, позитивізм права має виявлятися не тільки в догматичному слідуванні за приписами закону, а й в прагматичному аналізі тих наслідків, які він може викликати. Для того ж, щоб проаналізувати можливі варіанти розвитку суспільних відносин, доцільно озирнутися на той історичний шлях, який було пройдено суспільством у минулому.

Усвідомлюючи вагомість дослідження всіх сторін пореформеної трансформації сервітутів, спробуємо детальніше зупинитися на віддзеркаленні права користування поміщицькими угіддями, його еволюції у психології тогочасного пересічного українського селянина. Доцільність такого діалогу з внутрішнім світом типового сільського трударя видається очевидною. Вона диктується багатьма чинниками, які взагалі можна звести до двох аспектів. Спосіб відображення в “картині світу” хлібороба еволюції сервітутного права був, з одного боку, ключовим мотивом, самобутнім регулятором логіки його “колективної думки” і відповідної соціальної поведінки, а з іншого, – критерієм визначення сутності сервітутів як своєрідних відносин власності. Звернемо увагу на те, що історики беруть до уваги не тільки історичні події для аналізу, але й свідомість суб’єктів цивільного права. У цьому випадку звичне поняття „свідоме волевиявлення суб’єкта цивільного права” стає предметом історичного аналізу.

Існуючі на Правобережній Україні фактично до революційних потрясінь 1917–1920 рр. сервітути – це особливого роду поземельні відносини, суть яких приховувалася в “одвічному праві” місцевих селян на безкоштовне користування угіддями дідича й громадськими пасовиськами. Деінде існували двосторонні (селянин – поміщик) сервітути. Найчастіше вони передбачали взаємне право сторін на користування пасовиськами або лісовими угіддями. Встановлено, що виникнення цього явища в західних регіонах імперії (9-ти губерніях Росії) припадає на час, коли вони перебували під польсько-литовським пануванням. На Правобережній Україні сервітути з’явилися щонайпізніше на початку ХV ст. Отримавши майже півтисячолітнє “освячення” історією, сервітутне право українських селян Південно-Західного краю було підтверджене у середині ХІХ інвентарними записами 1847–1848 рр. Прийдешня посткріпосницька епоха, відлік якої почала реформа 1861 р., мала, здавалося б, супроводжуватися відповідними приватизаційними тенденціями в питаннях виробничих відносин, у тому числі повною мірою торкнутися обмеженого права користування “спільною власністю” – сервітутами. Адже відтепер остання визнавалася приватно-поміщицькою, а отже, для селян чужою. Проте царський указ від 4 квітня 1865 р. не тільки не ліквідував, а, навпаки, підтвердив легітимність цього різновиду морально-звичаєвих норм. Викупні акти, за якими в селах краю впродовж десятиліть мав здійснюватися перехід земельних наділів у приватну власність селян, зберігали цей, м’яко кажучи, не зовсім логічний для пореформеної доби феномен. І все ж під тиском об’єктивних обставин, передусім ринкової кон’юнктури, що спричиняла зростання невдоволення поміщиків систематичними порубками лісу з боку селян та потравами полів їх худобою, царський уряд наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. змушений був погодитися на ліквідацію сервітутів. 26 березня 1869 р. Олександр ІІ підписав указ, відповідно до якого розпочалася розробка положення про так зване “розверстання” останніх. Суть нововведення, дія якого поширювалася на території Західного й Південно-Західного регіонів імперії, за словами київського губернатора, полягала в спробі заборонити “давні звички часів кріпацтва, які підштовхували їх (тутешніх селян. – Ю. П.), не задумуючись, користуватися і своєю землею, і землею пана”, та встановити, що відтепер вони мають задовольнятися безкоштовним користуванням “тільки тим, що їм надано”. Тобто українські селяни мають раз і назавжди відмовитися від традиційної, узвичаєної, а враховуючи факт малоземелля й безгрошів’я, вкрай необхідної для них і у нових історичних умовах самобутньої “господарської кооперації”. Щоправда, позбавлення останніх сервітутних прав мало супроводжуватися з боку держави певною компенсацією – “еквівалентами”. Однак, як свідчать архівні джерела (матеріали волосних правлінь), вона була настільки мізерною, що здебільшого “не задовольняла селян ні матеріально, ні морально-психологічно” [299, с.77]. У 70–80-х рр. ХІХ ст. розверстання сервітутів (а точніше модернізована приватизація поміщиками своєї ж до того часу феодальної власності) мало стихійний, переважно локальний та епізодичний характер. Перебіг подій у ці десятиліття засвідчив, що указ 1869 р. в основному так і залишився на папері [194].

Отже, на наш погляд, цей період відрізнявся тим, що звичаєве право, яке панувало на Україні тривалий час, намагалися впорядкувати правовими “механізмами”, до яких належав і сервітут. Але для запровадження такого мехазіму потребувалося змінити свідомість українського селянина і запровадити більш гнучку систему забезпечення потреб селян, яким для здійснення господарської діяльності потребувалися нові правові умови. Сервітути, за якими селянин лише користувався землею не задовольняли його природних потреб, не забезпечували його волі на придбання землі у власність тощо.

Проте пореформені зміни у суспільстві дедалі частіше нагадували про себе. Вони “вимагали” від царського уряду корекції аграрної політики. Тож не дивно, що наприкінці ХІХ ст. офіційний Петербург знову повертається до питання “приватизації” сервітутного права. Міністерства внутрішніх справ і юстиції за участю керівників місцевої (губернської) адміністрації в 1891 р. провели “особливу нараду” [152, с.61]. Наслідком її рішень стало створення спеціальної міжвідомчої комісії, яка мала розробити проект нового закону про розверстання сервітутів. Спочатку робота комісії тривала досить успішно. Однак, починаючи з 1899 р., справа знову почала затягуватися. До 1911 р. сільські громади Південно-Західного краю, перебуваючи під адміністративним тиском з боку повітових та губернських установ, спромоглися “самотужки приватизувати тільки 15% колишніх сервітутів”. За офіційними даними, на 1913 р. цей процес взагалі ще не торкнувся 2621 населених пунктів регіону. По губерніях це становило: Київська – 569, Подільська – 864, Волинська – 1188. у 1913 р., коли, здавалося б, пореформена еволюція українського села, своєрідним каталізатором якої з 1906 р. стала столипінська аграрна реформа, вже давно мала покінчити із середньовічною традицією у землеволодінні, Головне управління землеустрою і землеробства змушене було розпочати підготовку нового законопроекту. Черговий раз урядовими заходами передбачалося скасувати польові (спільні пасовиська) та лісові сервітути. Проте лише революційні події 1917–1920 рр., які, як відомо, закінчилися встановленням в Україні більшовицького (тоталітарного) режиму, радикально ліквідували це явище [194].

Отож, історичний екскурс свідчить про те, що сервітути виконали свою роль у період переходу від кріпосництва до капіталістичних відносин, але й радикальне позбавлення селян прав власності на землю також себе не виправдало. Звідси можна зробити висновок про те, що сервітути доцільно сприймати як тривале, але все ж таки тимчасове явище, коли йдеться про конкретного селянина, який, природно, має намір стати господарем землі, яку він обробляє. Однак у періодичних виданнях можна знайти різні підходи і оцінки розвитку інституту сервітутів в Україні.

Знайомлячись з доробком українських дослідників, зайвий раз доводиться констатувати, що при оцінках цих явищ фахівцям-історикам не вдалося позбавитися суперечливих суджень. Зокрема, за переконаннями О. Тита Войнаровського, “скасування сервітутів являло собою один з головних етапів економічного знищення українського народу, яке, зрозуміло, потягнуло за собою його культурний занепад” [90, с.173]. Визнаючи певну логіку й істинність у цих словах, водночас не можна не погодитися і з думкою відомого історика-економіста І.С. Коропецького. Останній вбачав у такій оцінці насамперед “бажання автора солідаризуватися з українським селянством у його прагненні затримати відживаючі традиційні форми персональних відносин” [169, с.174].

Дисертант погоджується з такою оцінкою, оскільки не можна вважати сервітут досконалою і перспективною формою відносин на значний проміжок часу. При спробі надати сервітуту об’єктивну оцінку ми неодмінно будемо змушені констатувати, що земля обробляється не власником, а користувачем. Якщо такий користувач має перспективу стати власником такої землі, то його волевиявлення буде спрямоване на покращення якості і родючості землі, а в інших випадках – це буде лише “використання” землі. Зокрема, деякі автори підкреслювали «розвиток права відбувався шляхом звільнення власності від обтяжень, що накладалися сервітутами» [164, c.85].

Протягом другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. бажання провести “народну конфіскацію” в українських селян було настільки сильним, що проти нього виявиться малозначущою інша тенденція – ринкова адаптація їхньої ментальності. Ймовірно, тому в умовах політичних подій 1917 р., коли земля вже “значною мірою перебуватиме поза межами власності поміщиків” [245, с.539], більшовицька пропаганда, спрямована на брутальну ліквідацію приватного землеволодіння останніх, знаходитиме відгук у селянських серцях. Логічно припустити, що “епоха розверстання” сервітутів (як можна визначити історію цього історично сформованого правового інституту в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.) характеризувалася імперативністю селянської “картини світу” щодо їхнього існування. Зрозуміло, що така ментальна (консервативна) специфіка, що перебувала до того ж у гармонії з відповідною соціальною поведінкою її суб’єктів – сільських трудівників, не могла залишатися не поміченою тими, хто бодай почасти встиг модернізувати свій світогляд та адекватно змінити власний спосіб життєдіяльності. Зокрема повітові (у даному випадку земські) чиновники краще ніж селяни помічали, що сервітутні відносини зумовлюють для останніх матеріальні збитки і “значну моральну шкоду”. На відміну від хліборобів-трударів, вони першими зрозуміли, що в умовах товаризації економіки “окам’янілість господарських прийомів – сервітутів – набула значення беззаперечного факту”. Тож природно, що дедалі зростаюча невідповідність двох ментально-світоглядних світів, а на її підґрунті “безпредметні” суперечки українських селян із здебільшого інонаціональними за духом та більш інноваційними за тенденціями суспільної трансформації поміщиками, їхніми управителями й прикажчиками була типовим для сільського життя явищем [194].

Отже, навіть спеціальна програма розверстання сервітутів не могла позитивно вплинути на настрій селян і під час обстежень землевпорядними комісіями маєтків з сервітутним правом тутешні селяни вели себе пасивно. Звичайно, вони не виявляли належної уваги до явищ і процесів, які могли б сприяти підвищенню врожайності зернових та технічних культур, забезпечити більшу прибутковість їхніх господарств. Зокрема, це було помітно у розмовах про “кормову продуктивність”. Загалом розуміючи цей термін, місцеві поселяни традиційно не надавали його змісту модерного значення. І це тоді, коли від ставлення останніх до нього безпосередньо залежав їх же добробут. Але тут важко погодитися з історичними спостереженнями лише за настроями серед селян, оскільки, на погляд дисертанта, слід брати до уваги не тільки їх настрої, а й відсутність необхідних знань у галузі землеробства та їх правову безграмотність.

На початку ХХ ст. українські селяни звичайно схильні були “нехтувати” також юридичною стороною забезпечення своїх “сервітутних” інтересів. Типовою демонстрацією цієї характерологічної риси можна вважати ситуацію, що виникла в с. Слободищах Житомирського повіту 29 березня 1914 р., коли його мешканці – І. Граба, С. Гордєєв, О. Ткачук, Ф. Грибчук та М. Рибак – подали у повітову землевпорядну комісію скаргу. Як і десятки їхніх земляків, вони спробували відсудити несправедливе, на їхній погляд, розверстання сервітутного права. У даному разі йшлося про користування вигоном. Обґрунтовуючи свою позицію, скаржники повідомили, що мали з поміщиком В. Підгорським “900 дес. спільних ґрунтів”, однак у ході розверстання отримали тільки “мізерний шматок” останніх. Повторне обстеження, проведене землевпорядною комісією, засвідчило наявність лише 129 дес. Після довготривалої бюрократичної тяганини селяни отримали у власність тільки 14 дес. 400 саж. [151, с.94–106]. “Аргумент”, який “позбавив” їх майже всього, на що вони розраховували, полягав у тому, що скаржники, користуючись упродовж пореформеного періоду вигоном, не вважали за потрібне поцікавитися, зафіксоване їхнє право на випас худоби у викупному акті чи ні?

Можна було б це положення вважати помилкою селян, але неможливо у цьому випадку не брати до уваги те, що законодавство має враховувати менталітет українського народу і значної його частини – селян. У наведеній О.О. Присяжнюком правовій ситуації дивує навіть не те, що селяни програли справу, а те, що вони взагалі звернулися за захистом своїх прав до уповноважених органів. Тут можна брати до уваги не тільки менталітет селян, а й стереотип вирішення справ того періоду, який передбачав однакову юридичну грамотність від селян та осіб, які складали викупні акти. Тому можна погодитися з вченими істориками, які вважали: “Оскільки традиціоналізм “душі” сковував їх ініціативність, селяни, зовні майже безапеляційно погоджуючись з думкою начальства про “неминучість розверстання”, відводили собі роль скоріше об’єкта, а не суб’єкта цього процесу. Чи не всі зміни в житті, зумовлені проникненням ринкових відносин (а отже, й питання сервітутів, приватної власності), вони звично пов’язували з волею державних можновладців – царя і чиновників. На початку ХХ ст. у селянському середовищі України час від часу можна було почути на адресу урядовців, що поки ті “не знищать сервітути, розселення на хутори не буде” [151, с.210].

Сервітутне законодавство, як відомо, було зорієнтоване на “полюбовне” вирішення суперечок. Однак у силу окреслених вище обставин така практика зустрічалася вкрай рідко. Об’єктивна основа систематичних конфліктів крилася у глибинах все ще архетипної натури селянина, що ніяк не могла призвичаїтися до “цивілізованих” відносин. Приватна власність, правове регулювання суперечок як ментально світоглядні цінності приживалися хворобливо. Це зумовлювало подвійність в оцінках сільськими трудівниками різноманітних явищ, подій і процесів. Скажімо, хабар чи той же наклеп – це в “душі” пересічного українського селянина протизаконна й водночас морально узгоджена дія [194].

Підводячи підсумок дореволюційного періоду розвитку сервітуту на цій стадії дисертаційного дослідження, вважається доцільним акцентувати увагу на тому аспекті, що важко сервітут назвати “полюбовним” вирішенням суперечок, оскільки сервітут того періоду – це шлях переходу від кріпосництва до нових капіталістичних відносин на селі, який мав свої переваги і недоліки, але він мав передувати виникненню права власності на землю землероба. Але у період цього переходу втрутилася нова історична формація, яка називалася Радянською владою.

Дисертант вважає, що радянський період досить ґрунтовно проаналізовано іншими вченими [179; 83, c.93–94; 227, c.147–152; 97; 98], тому недоцільно наводити у цьому підрозділі відомі положення, які вважаються автором базовими і безспірними. Але заслуговують аналізу деякі концепції вчених з цього приводу. Так, О.О. Михайленко на підставі двох аргументів зробила, на наш погляд, не зовсім однозначний висновок. По-перше, І.Б.Новицький та Л.А.Лунц у 50-х роках наголошували, що не було б великою неточністю, якщо протиставлення речових та зобов’язальних прав замінити протиставленням права власності й зобов’язань [180, с.46]. По-друге, на базі цієї концепції поняття «речові права» не застосовувалися у кодифікаційних актах 60-х років – Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. та прийнятому на їх базі ЦК УРСР 1963 р.. Остаточний висновок Михайленко О.О.: “Як бачимо, за радянських часів речове право в доктрині та законодавстві розглядалося як анахронізм, зайва, застаріла категорія, що не містила внутрішнього потенціалу, оскільки складалася лише з права власності” [180].

Крім того, О.О. Михайленко висловлює у цій же роботі таку думку: “Однак, незважаючи на законодавче ігнорування, відповідні суспільні відносини існували у реальному житті. Так, за відсутності необхідних правових механізмів, на практиці фактично визнавалося та широко застосовувалося право проходу, проїзду через сусідську земельну ділянку, …, які за своєю сутністю виявлялися речовими правами сервітутного типу. Щоправда, механізм правового регулювання певних речових прав законодавство все ж містило – достатньо згадати право повного господарського відання підприємств та оперативного управління установ, передбачених для експлуатації державного майна; право довічного проживання у чужому домі, встановлене на підставі заповідального відказу; право батьків на управління майном неповнолітніх дітей; право безстрокового користування земельною ділянкою; право наймача жилого приміщення державного або громадського житлового фонду та деякі інші. Втім, наведені речові правовідносини регламентувалися нормами різних цивільно-правових інститутів або навіть і різних галузей права” [180]. Тобто цей вираз деякою мірою суперечить раніше наведеному О.О. Михайленко висновку.

Автор погоджується з позицією Р.Г. Гангало, що “впровадження суперфіцію в радянське цивільне законодавство відбувалося не лише у формі прихованої рецепції його положень, але також синтезу ідей римського, німецького та місцевого звичаєвого права” [145, c.5].

Говорячи ж більш докладно про доктринальний підхід, виходить, що зазначеним автором формально запозичено концепцію І.Б.Новицького та Л.А.Лунца, оскільки назва її роботи “Речово-правові обмеження права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України” цілком відповідає їх концепції. Тобто тут з наведеними гіпотезами всіх авторів можна погодитися, оскільки право приватної власності може бути обмеженим. При цьому відповідне скорочення “зайвих” термінів у назві роботи О.О. Михайленко дозволить цю тезу дисертанта підтвердити, а саме виходить “… обмеження права приватної власності…”. Але загальновідомо, що “обмеження” за своєю суттю зумовлені відповідними “зобов’язаннями”, які також “протистоять”, а точніше стають підставою для обмеження чи позбавлення права власності.

Однак відсутність у законодавстві того періоду терміна “речове право” не можна вважати достатньою підставою для висновку, що “за радянських часів речове право в доктрині … розглядалося як анахронізм”. Воно існувало, лише застосовувалося на практиці за іншою термінологією. На погляд дисертанта, більшим анахронізмом є вираз “речово-правові обмеження”, оскільки у даному виразі застосовуються два терміни “речове” та “правове” обмеження. При цьому вираз “речове обмеження” не дасть нам уявлення, про що йдеться, а другий термін “правове обмеження” є ширшим за значенням і має поглинати термін „речове обмеження”. Коли ж ми застосовуємо вираз “речово-правові обмеження”, то перше слово не узгоджується з другим і не сприймається як похідне від терміна “речові права”.

Водночас, проведений дисертантом історичний екскурс свідчить про те, що селяни не розуміли поняття “сервітут” та не мали необхідних знань для надійного захисту своїх прав. Але це положення є характерним для селян до останнього часу, оскільки вони не знають зміст законодавства, а тому приречені робити істотні правові помилки на практиці. Порівняння історії дає можливість говорити про стереотип поведінки селян навіть у сучасних умовах. Вони звикли довіряти або, краще сказати, підкорятися владі. Це положення підкреслюється й тим, що тривала відсутність прав приватної власності на землю за часів Радянської влади призвела до їх знецінення і нерозуміння дійсної ринкової вартості землі у сучасних умовах.

Якщо колись проводилася ліквідація безграмотності на селі, то тепер слід провадити ліквідацію правової безграмотності. Якщо особа не знає змісту своїх прав, вона не здатна їх охороняти і захищати, а також належним чином реалізувати свої права на землю. Це положення пропонується адекватно враховувати при створенні підручників з правознавства для сільських і селищних шкіл, в яких відображати специфіку відносин, що складаються навколо прав власності на землю. Потрібно, щоб селяни зрозуміли вартість землі і повірили в те, що вони наділені не тільки значними природними багатствами, але й матеріальними цінностями.

Так, до останнього часу у сільській місцевості кількість землі дуже значна і селяни у багатьох регіонах не турбуються щодо необхідності належним чином зареєструвати власні права на землю, а кореспондують власні повноваження на розпорядження своєю власністю неналежним представникам. Широко відомий скандал навколо приватизації землі у с.м.т. Козин. Будівництво елітного житлового району котеджного типу в Конча-Заспі, на території селища Козин (Обухівський район Київської області), на земельній ділянці розміром у триста гектарів і гольф-клубу на земельній ділянці в сто гектарів складає $100 млн. У міський бюджет повинні потрапити $34 млн. Відомо, що земля в селищі Козин реалізовується селищною радою за заниженою ціною – п'ятсот доларів за сотку. При тому, що ринкова ціна складає не менше десяти тисяч доларів [165]! Отже, тут можна говорити про те, що належна селянам земля потрапляє у власність інших осіб завдяки неналежному представництву їх окремих інтересів та інтересів громади уповноваженими ними особами.

Офіційно багато інформації спрямовано на надання водних ресурсів в оренду. Зокрема, загальна площа 29-и озер району становить понад 1100 гектарів. Територією району протікає 9 річок, серед яких найбільші Прип'ять, Турія і Вижівка. Переважна більшість озер Старовижівщини карстового походження, тому вода в них прозора і чиста. Досить привабливим в інвестиційному плані є довгострокова оренда водних плес з метою вирощування риби, раків та організації відпочинку. Гордість району — лісові масиви в основному хвойних і дубових порід дерев та багаті природні рослинні ресурси [213]. Але поняття “оренда” використовувалося до останнього часу при відсутності нових правових понять. Коли ж в юридичну практику, а не тільки у законодавство увійде поняття “емфітевзис”, яке орієнтоване на більш тривалі строки дії ніж договір оренди, то наслідки його застосування можуть стати більш вагомими. Але знов-таки поставатиме питання про належне використання землі і водних ресурсів, розвиток інвестицій у регіонах тощо.

Актуальність питань, пов’язаних із землею, підтверджується й кількістю кримінальних справ, які є свідченням особливого інтересу до землі та водних ресурсів. Як повідомляє прес-служба Генеральної прокуратури, за фактами злочинів, вчиненими посадовими особами в процесі виділення землі, прокурори порушили близько 600 кримінальних справ, при цьому майже половина з них уже розглядається судами. На сьогодні задоволено більше 3 тис. прокурорських протестів на незаконні дії посадових осіб, пов'язані з землекористуванням, а за здійснення зазначених порушень притягнуто до дисциплінарної, адміністративної і матеріальної відповідальності 3 тис. посадових осіб. Однією тільки прокуратурою Криму було спрямовано в суд 12 протоколів про корупційні дії органів влади, що служать державному контролю і місцевому самоврядуванню [184]. Ці факти підтверджують не тільки актуальність всіх питань, пов’язаних із земельними відносинами, а й досліджуваної теми, оскільки передача землі за договором про емфітевзис чи суперфіцій на тривалий час обмежуватиме права власності на ці ділянки землі і водні ресурси.

Але ж люди, яким ці землі та водні ресурси належали, нічого не робили протягом десятиліть, щоб відновити свої права на користування цими надбаннями. Іноді доходить до абсурду, коли озеро, належне сільській громаді, здається в оренду, а селяни не можуть навіть рибу ловити у такому озері, хоча віками вони та їх прадіди ловили рибу у цьому ставку.

Російські [50] та українські вчені [74] зазначають такі риси в менталітеті своїх народів, як максималізм, агресивність, жертовність в ім’я ідеалів, мрійливість, невибагливість, не конструктивність тощо. З одного боку, все це є невластивим еволюційно-реформістському й ліберально-консервативному Заходу, а з іншого – нереволюційному Сходу. Панівні в менталітеті тенденції визначають зміст відносин, з одного боку, держави, з іншого, власності, виробництва і розподілу, а також церкви, общини, місцевого самоврядування і громадянина. На Сході вони, як правило, злиті воєдино. Захід характеризує співіснування, боротьба, співпраця. Транзитним цивілізаціям властива підпорядкованість [242]. Коли ми говоримо про менталітет, то сприймаємо цей термін як традиційний свідогляд народу, але він безперечно пов’язаний з його поведінкою в конкретних життєвих умовах. Отже, поняття “менталітет” перестане бути абстрактним або не пов’язаним з цивільним правом, коли ми цей термін трансформуємо у волевиявлення конкретного суб'єкта при вчиненні правочину.

Тому можна і потрібно говорити про те, що закони мають створюватися з урахуванням менталітету українського народу, який пасивно ставиться до захисту власних прав правовими засобами. Наприклад, десятиріччями право власності на будинок у сільській місцевості може не реєструватися, а також не оформляються права спадкування на такий будинок, якщо не виникає спору з приводу належності спадщини конкретним спадкоємцям. Тому дисертант вважає, що запозичення з інших розвинених країн навіть прогресивних норм законодавства до законодавства України має відбуватися з урахуванням менталітету українського народу та підвищення його правових знань. Зокрема, не може громадянин свідомо укладати договір про сервітут, емфітевзис та суперфіцій, якщо він не розуміє значення цих термінів і не має достатніх знань про те, яким чином захистити свої права. Так, коли йдеться про невиконання умов договору, то він розривається на вимогу однієї із сторін – це загальновідоме правило. У ч. 2 ст. 412 ЦК буквально зазначено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом, але які випадки у цьому випадку можуть служити підставою саме для припинення дії договору і де шукати пересічному селянину інші випадки, встановлені законом? Тому не важко передбачити, що це неконкретне положення законодавства важко сприйматиметься селянами, хоча й вони, а не тільки фахівці мають знати підстави для припинення дії договору.

Поиск по сайту: