Класифікація речових прав на чуже майно

Сучасна юридична наука у багатьох випадках складається з окремих публікацій, присвячених окремим проблемам теорії або юридичної практики, аналогічне положення стосується й законодавства. Слід звернути увагу на те, що окремі види речових прав є більш дослідженими ніж інші. Зокрема, поняття „сервітут” вже входить до лексики багатьох юристів, але багато інших термінів, які належать до видів речових прав поки що не знайшли свого застосування в юридичній практиці. Професор В.І. Андрейцев стверджує: “Відсутність відповідної практики, зокрема й судової, щодо регулювання земельних сервітутних правовідносин свідчить про те, що законодавчі передбачення запроваджених земельних сервітутів не базувалися на реальних потребах нашого життя та інтересах громадян, держави, Українського народу і юридичних осіб” [52, c.112]. З цією позицією не погодитися важко, але при існуванні цього інституту у законодавстві все ж таки доцільно його удосконалювати і привести у відповідність до потреб суспільних відносин.

Тому певні недоліки у сучасному законодавстві зумовлені фрагментарністю регламентації окремих питань, що негативно впливає на врегулювання правовідносин на практиці. Так, сучасне поняття „речові права” регламентовано ЦК, але дане положення не зовсім збігається з теоретичним сприйняттям і обґрунтуванням речових прав, для чого доцільно порівняти як сприймалися речові права за часів римської імперії і тепер. Зокрема, у законодавстві. Сучасним цивільним законодавством встановлено види речових прав на чуже майно, а саме у ч. 1 ст. 395 ЦК названо такі:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

У ч. 2 наведеної статті зазначається, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно, але дане положення потрібно сприймати у контексті застосованого часу дієслова “встановлені”, тобто у даному разі мається на увазі майбутній час. Отже, можна вважати, що на 2004 рік, коли почав діяти новий ЦК, всі речові права були перераховані у ст. 395 ЦК. Однак дану класифікацію і кваліфікацію речових прав важко назвати вичерпною і однозначною. Зокрема, з розділу першого випливає, що за часів римської імперії до речових прав належала й застава об’єктів, а також інші права. Зокрема, сучасні вчені так характеризують речові права у період Римської імперії: “Проте необхідно звернути увагу, що римське речове право включало три правових інститути: володіння (possessio), право власності, права на чужі речі. Право власності визначали найбільш повним за обсягом речовим правом, але володіння як правовий інститут сформувався першим. При цьому, володіння розглядали як фактичне обладання річчю, що є фактом та включає два істотні елементи: а) об’єктивний – corpus possessionis – фактична наявність речі; 2) суб’єктивний – animus possessionis – володільницька воля, тобто намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені. Останній критерій використовують для відокремлення володіння від близького до нього «держання», яке так само становить фактичне “обладання” річчю, але без наміру вважати її своєю [188, с.148, 165–166, 187]. Таким, наприклад, є володілець речі на підставі договору” [166].

Інші вчені висвітлюють більшу кількість обмежень, встановлюваних речовим правом. “У римському праві, яке знало велику кількість подібного роду сервітутів, пов’язаних з землекористуванням міською землею (jura praediorum urbanorum), найпоширенішими були такі: право споруджувати покрівлю або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда – servitus protegendi; право "спирати колоду" на чужу стіну – servitus tigna immitendi; право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору – servitus oneris ferendi; право стоку дощової води – servitus stillicidii; право спуску води – servitus fluminis; право проведення каналу для нечистот – servitus cloacae; право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид – servitus ne prоspecitui offendatur; право вимагати, аби не були забудовані вікна – servitus neluminibus officiatur; право зведення будови не вище встановленої висоти – servitus altius non tollendi та ін.” [104, с.125–126]. Як бачимо, наведена класифікація відрізняється від запропонованої у ч. 1 ст. 395 та інших нормах ЦК.

Спробуємо сприйняти загальновідомі терміни “право володіння” та “право користування” при аналізі такого виду речового права, як право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Якщо це право буде реалізоване, то земельна ділянка, над якою буде збудовано будинок, має кваліфікуватися як така, що знаходиться у користуванні або у володінні. Буквально, у ч. 2 ст. 413 ЦК та інших нормах ЦК для цього виду речового права застосовується термін „користування землею”, але ж згідно зі ст. 397 ЦК можна стверджувати, що для даного випадку характерним є фактичне тримання землі під будівлею. Отже, для цього конкретного виду речового права та для деяких інших потрібно говорити про те, що права користування та володіння мають застосовуватися разом, тому такий випадок може розцінюватися як змішане речове право. Подібний аналіз глави 33 ЦК дає можливість говорити про те, що в основі емфітевзису знов-таки лежить право користування.

Деякі автори наводять таку систему прав на чужі речі:

- сервітути земельні;

- сервітути особисті, до яких відносять узуфрукт, узус, право проживання;

- суперфіцій;

- емфітевзис;

- заставу [203, c.6].

Хоча в одній і тій самі роботі визначають, що підставою відмежування права застави від інших речових прав на чужі речі є те, що мета застави полягає не у користуванні річчю, а у забезпеченні за допомогою конкретної речі повернення боргу, тобто це право на цінність речі [203, c.8]. До цього можна додати, що у багатьох випадках застава супроводжується не передачею речі кредитору, а лише формальною забороною її відчужувати третім особам без згоди кредитора. Отже, у такому випадку заставодержатель не володіє і не користується річчю, якщо інше не обумовлене договором.

Наведене коротке дослідження дає можливість говорити, що у ч. 1 ст. 395 ЦК має місце не зовсім вдала класифікація видів речових прав, оскільки більш широкі види речових прав фактично “змішані” з підвидами, в основі яких закладено загальні речові права. Так, автор під загальними речовими правами має на увазі:

1) право володіння чужим майном;

2) право користування чужим майном.

При цьому автор не зовсім погоджується з тезою С.О. Погрібного, який вважає: «Володіння являє собою самостійний інститут речового права, який за своєю сутністю та характерними ознаками має окреме застосування від інститутів права власності та прав на чужі речі» [190]. Вважаємо, що абсолютизувати право володіння неможливо, оскільки воно є похідним від права власності і надавати йому самостійності у сучасних умовах складно. Така гіпотеза має підтверджуватися випадками практичного її застосування, тобто коли можна виокремити чисте володіння річчю, яка нікому не належить, а не втрачена і не подарована тощо.

Тому вважається доцільним створити прозору систему викладення інформації про речові права, але це неможливо зробити без відповідної класифікації речових прав. Наведену невдалу законодавчу класифікацію речових прав намагаються компенсувати багато авторів, які викладають своє бачення речових прав. Зокрема, Мітягіна С.Б. зазначає: “Цивільний кодекс України поділяє сервітути на земельні та особисті. Підставою для такого поділу є спосіб визначення сервітуарію – особи, яка вимагає встановлення сервітуту. … Головною відмінністю двох вищезгаданих сервітутів є характер правовідносин: якщо за особистим сервітутом права закріплені особисто за сервітуарієм та припиняються після його смерті, то право земельного сервітуту закріплено за певним обтяжуючим об’єктом по відношенню до іншого обтяженого об’єкта, а не щодо конкретної особи, відтак – не залежить від власників відповідних об’єктів сервітуту” [181]. З таким висновком можна не погодитися хоча б тому, що існують не тільки довічні особисті сервітути, а й інші, встановлювані на певний термін або, на погляд автора, до настання певної події. Але цікавою ця пропозиція є тому, що робиться спроба провести додаткову класифікацію і виділити підвиди сервітуту, тобто права користування. Однак при загальній неврівноваженості видів речових прав така спроба приречена на помилковість, що надалі буде доведено.

Тому продовжуючи класифікацію за об’єктом речового права можна було б визнати окремими видами речових прав їх поширення на надра. Характерним тут є висловлювання Онопенка В.В.: «… Проект Кодексу про надра має певні недоліки…, зокрема: цим кодексом в статті 34 вноситься інше поняття. Поняття сервітуту надр, тобто користування чужим майном. Разом з тим, в Цивільному кодексі, в статті 401, який сьогодні є чинним і діє є інше поняття – земельний сервітут. Це не просто підміна, чи різниця термінів. Все це може привести на практиці до певних негативних наслідків. Крім того, цим же кодексом надається право на сервітут лише на визначений строк. Разом з тим статтею 403-ю Цивільного кодексу України передбачено укладання сервітуту на невизначений строк, тобто безстроково» [42]. Але за таким об’єктом речових прав потрібно узгоджувати не тільки строки сервітуту, а й види речових прав за певними об’єктами. Зокрема, існують публікації й про водний сервітут, під яким розуміють право обмеженого користування водним об’єктом [138].

М.І. Лазарев обґрунтовує доцільність існування міжнародних сервітутів.На визначеному етапі міжнародних відносин як термін, так і саме поняття "сервітут" перекочували в практику міждержавних відносин і теорію міжнародного права. Передбачається, що вперше цей термін був ужитий у міжнародному договорі 1281 р., за яким князь Ліхтенштейну надав магістрату міста Шпейер свій замок і землю в користування для військових цілей. Про допустимість чи неприпустимість поняття "сервітут" у міждержавних відносинах дуже багато сперечалися в минулому і гаряче сперечаються сьогодні. Однак, незважаючи на різноманіття точок зору, всі автори сходяться на тому, що при міждержавних відносинах, зумовлених міжнародним сервітутом, суверенітет на її території обмежується на користь одної чи іншої держави. Таке обмеження можливе на основі міжнародного договору чи міжнародного порядку. Італійський вчений Мараззі правильно говорить, що міжнародний сервітут – це насамперед право використовувати територію для визначених цілей, відсіваючи в такий спосіб інші міжнародні зобов'язання держав, безпосередньо і тісно позв'язані з користуванням території. Сервітути часто застосовуються в районі державних кордонів. Вони містять у собі такі права однієї держави на території іншої, як право транзиту через кордони, право створення там своїх зон і портів, спеціальних митних зон, право використання міжнародних рік, каналів, нафтопроводів і тощо, видобутку корисних копалин на чужій території, право рибного лову в іноземному територіальному морі. Так, Фінляндія орендує територію Росії в районі Сайменського каналу. Морські судна всіх держав світу користуються правом проходу через Суецький і Панамський канали, розташовані на територіях Єгипту і Панами. На визначені держави покладається обов'язок незміцнення частини чи усієї своєї території. У ряді випадків держави здають приналежну їм територію і будинок в оренду під торгові агентства (наприклад, агентства Індії в Тибеті), посольства, консульства та ін. За договором про Шпіцберген від 9 лютого 1920 р. Радянський Союз, а потім і Росія одержали право видобутку вугілля на Шпіцбергені. Західна класична доктрина говорить про "автоматичний" перехід сервітутів з однієї держави на іншу і навіть про його "вічний" характер (Оппенгейм, Рейд). Тим часом про автоматизм переходу сервітуту і про збереження саме його не може бути і мови без вирішення питання про те, чи відповідає даний сервітут принципам мирного права. Не підлягає сумніву, що міжнародні сервітути протиправні, якщо вони грубо зневажають основні принципи міжнародного права, суверенітет держав, сприяють установленню нерівноправних відносин між державами, і правомірні, коли служать реалізації суверенних прав народів і зміцненню співробітництва між ними [174]. Не вдаючись до цікавої полеміки на цю цікаву тему, зауважимо, що питання про можливість існування міжнародних сервітутів, зокрема про доцільність їх регламентації і застосування, мають викладатися і досліджуватися не тільки у міжнародному, а й у цивільному праві. Саме таким чином, на погляд автора, мають узгоджуватися інститути, які належать до різних галузей права. Такі дослідження збагачуватимуть сприйняття сервітуту.

Українські науковці вважають, що застава також відноситься до речових прав. Зокрема, Т. Шкрум так висловлює свою позицію: “З правом переваги заставодавця перед іншими кредиторами як з проявом речового елемента його юридичної природи тісно зв’язана проблема гласності застави” [248,с.9–10]. В іншій роботі цей автор обґрунтовано доводить: “Таке визначення застави дає змогу визначати подвійну природу заставного права, характеризуючи обидві його сторони: зобов’язально-правову (забезпечувальну) та речово-правову (титульну). При цьому речова сторона застави має найважливіше значення, адже саме вона дає можливість підкреслити головну мету застави — звести до мінімуму ризик заставодержателя як кредитора” [249, с.8–12].

Цікавою є позиція Саглари Адьянової, яка пропонує виділяти приватний та публічний сервітути [184], тобто слідуючи за цією позицією, пропонується виділяти суб'єктний склад речового права як критерій для класифікації речових прав. Так, під публічним сервітутом вона передбачає забезпечувати інтереси держави, місцевого самоврядування або населення, а під приватним – власника іншої земельної ділянки.

Важливим критерієм для класифікації речових прав є час. У римському праві, як відзначає О.А. Підопригора, земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи [104, с.126]. Щодо ЦК України, то ст. 403 (пункт 2) передбачає можливість встановлення сервітутів "на певний строк або без визначення строку". Подібну норму містить і Земельний кодекс України, у ст. 98 (пункт 2) якого зазначається, що "земельні сервітути можуть бути постійними і строковими". Це положення піддає критиці В.С. Шахов, на думку якого вигода, що надається земельним сервітутом, повинна мати постійний, а не випадковий характер. Автор вважає, що пов’язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком є не зовсім коректно [244, с.252].

За ст. 216 ЦК РФ визначено п’ять речових прав додатково до права власності, яке є основним:

1) право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою (ст. 265 ЦК РФ);

2) право постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою (ст. 268 ЦК РФ);

3) сервітут (статті 274, 277 ЦК РФ);

4) право господарського управління майном (ст. 294 ЦК РФ);

5) право оперативного управління майном (ст. 265 ЦК РФ).

Як бачимо, законодавство України відрізняється від законодавства РФ, але теоретичні концепції російських вчених відрізняються від встановлених видів речових прав. Цікавою є позиція В.А. Бєлова, який виділяє п’ять видів речових прав і підходить до їх класифікації з таких підстав: „З п. 1283 ми знаємо, що критерієм основної класифікації речових прав повинен стати зміст відносин безпосереднього панування над річчю, тобто зміст правомочностей, що складають суб’єктивні речові права. Відповідно до цього критерію ми виділили три групи речових прав, що забезпечують безпосереднє панування над річчю, включаючи можливість фактичного володіння, і дві групи прав, які передбачають лише можливість юридичного (зареєстрованого) володіння і користування. Виключаємо з першої групи право власності, ми отримуємо класифікацію інших речових прав, які в літературі прийнято називати обмеженими, або правами на чужі речі. ... Отримаємо:

1. обмежені речові права на господарювання з чужим майном, тобто право господарського управління, право оперативного управління казенних підприємств, право оперативного управління установ, право довірчого управління (тобто найменше обмежені, „широкі” речові права, що включають фактичне володіння, користування та розпорядження об’єктом);

2. обмежені речові права забезпечувального призначення, тобто заставне право, з'єднане з володінням – заставне право, і право на утримання (більш обмежені, порівняно з попередніми, речові права, які включають можливість фактичного володіння їхнім об'єктом, але які передбачають виникнення під умовою можливості користуватися і розпоряджатися об’єктом);

3. обмежене речове право орендаря рухомого майна (що включає можливості фактичного володіння і користування об'єктом оренди, що, однак, за жодних умов не можуть бути доповнені можливістю розпорядження об'єктом);

4. обмежені речові права на визначені об'єкти, перша група яких включає право члена сім’ї власника житлового приміщення, право довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою, право оренди нерухомості, права наймача житлового приміщення, і осіб, які спільно проживають з наймачем, іпотечне право (тобто ті права, що складаються з юридичного (зареєстрованого) володіння і користування (розпорядження) відповідним об’єктом);

5. обмежені речові права на визначені об'єкти, друга група яких складається з прав постійного (безстрокового) і безоплатного користування земельною ділянкою, ділянкою надр і водного фондів, а також прав сервітутного типу (тобто прав, зміст яких вичерпується можливістю юридичного (зареєстрованого) користування відповідним об’єктом) [56, с. 526–528].

Наведена В.А. Бєловим класифікація є досить цікавою, оскільки в ній передбачається розмежовувати речові права за ступенем обмеження прав власника, але така класифікація не зовсім чітка і залежить від багатьох факторів. Коли ж постає питання про конкретизацію критеріїв, то виявляється, що перша група речових прав складається з таких самих прав, якими законом наділяється власник речі: володіння, користування та розпорядження об’єктом, що свідчить не про обмежений характер речового права, а про повну відповідність речового права праву власності. Тому цей критерій є не зовсім відповідним реальним правовідносинам. Коли ж у другій групі речових прав настає умова, встановлена В.А. Бєловим, речове право перетворюється на право власності, а не залишається речовим правом. Хоча трансформація речового права в право власності відбувається без волі власника, але це положення суперечить критеріям, встановленим самим В.А. Бєловим, які наведені у попередньому підрозділі. Крім того, виникнення певної умови є ймовірним, а не обов’язковим елементом правовідносин, тому у другій групі речових прав фактично існує лише одне речове право фактичного володіння, яке В.А. Бєловим вважається таким, що переважає права фактичного володіння і користування об'єктом оренди. Коли ж мова заходить про розмежування 4 та 5 груп речових прав, то тут за багатьма параметрами не можна погодитися з градацією, запропонованою В.А. Бєловим, оскільки ним допущено ряд неточностей. Зокрема, право користування в багатьох випадках неможливе без володіння і навпаки.

Німецький вчений Х. Вілінг виділяє такі критерії для класифікації і види речових прав:

- право користування (узуфрукт, сервітути, спадкове право забудови, право користування та ін.);

- право використання майна (застава та речове обтяження);

- набувальне право (право переважної купівлі, захоплення та ін.) [61].

Слід зазначити, що запропонована Х. Вілінгом класифікація не єдина в Німеччині, існують й інші наукові доктрини, зокрема Ю. Баура та Р. Штюрнера [136] та ін.

Головним висновком з наведених прикладів має стати те положення, що класифікація тих чи інших прав як речових має розцінюватися як додатковий критерій для більш точного сприйняття. М.І. Брагінський зазначає: “Як це властиво класифікації в області права загалом та цивільного зокрема, віднесення тієї чи іншої конструкції до конкретного класу важливе тому, що мова йде про межі дії певного режиму” [140, с.80]. Автор не може однозначно погодитися з цією концепцією, оскільки вона діє лише опосередковано. Тобто класифікація речових прав дозволяє більш досконало проаналізувати ті чи інші властивості речового права, порівняти його з іншим речовим правом тощо. Але класифікація в остаточному підсумку позитивно впливатиме на теорію цивільного права та удосконалення законодавства, а не на конкретні правовідносини. Дійсно, теоретичні концепції можуть застосовуватися на практиці, зокрема, при посвідченні договорів, в яких регламентуються речові права, але не класифікація застосовуватиметься на практиці, а лише отримані за її допомогою додаткові знання.

Наприклад, у німецькому праві має місце захоплення майна, але такий спосіб врегулювання спірних відносин і ліквідації правопорушень в українському законодавстві не передбачений і, найімовірніше, буде кваліфікований як самоправство (ст. 356 КК) з усіма негативними наслідками. Позитивним захоплення чужої власності, на думку автора, бути не може, оскільки воно порушує доктрину врегулювання конфліктних і спірних ситуацій за допомогою закону та правоохоронних органів. Сучасна новітня доктрина ЦК України передбачає можливість для кредитора притримати річ, але не відчужувати її іншим особам (ст. 594). Тобто у цій ситуації кредитор не переходить межі захисту своїх прав, а лише намагається забезпечити свої права за рахунок об’єкта, який був переданий на забезпечення його прав. При цьому у ЦК України право на притримання речі боржника не позначається як речове.

Автором же пропонується встановити такі критерії для класифікації речових прав:

1. Характер прав і обов’язків за речовим правом – проаналізований вище, але головною відмінністю різних видів речового права автор вважає те, яке право превалює у відносинах з власником – право користування чи володіння, чи їх сукупність. При цьому таку градацію автор вважає умовною і залежною від багатьох факторів, включаючи конкретні обмеження у договорі, рішенні суду чи заповіті. Проаналізовані вище види речових прав можуть викладатися у договорах, заповітах та рішеннях суду не тільки як конкретний вид, а й як сукупність двох чи більше видів. Припустимо, що заповідач виклав зміст заповіту так: “Встановлюю на користь Іванова Івана Івановича особисте і безоплатне право користування для сільськогосподарських потреб та забудови 1/3 належної мені землі, розташованої …”. Тобто у цьому випадку матиме місце особистий сервітут, який діятиме до смерті Іванова І.І., але він буде діяти у сукупності з емфітевзисом та суперфіцієм. Отже, на практиці можуть мати місце випадки встановлення не тільки одного виду речового права, а одночасно декількох прав щодо певного майна або речі. Тому такі речові права діятимуть у сукупності і доцільно їх називати складеними. Зокрема, коли заповідачем був встановлений особистий довічний сервітут і одночасно суперфіцій щодо конкретно визначеної земельної ділянки, то спадкоємець-власник та його нащадки мають забезпечити його виконання до смерті сервітуарія, хоча у ст. 1246 ЦК йдеться лише про сервітут. Не можна вважати неправильно посвідченим і договір, на підставі якого буде встановлено одночасно емфітевзис і суперфіцій. На підставі ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір), тому речові права на конкретний об'єкт можуть складатися.

2. Спосіб встановлення речового права. Дисертант вважає, що спосіб встановлення речового права істотно впливає на характер і зміст правовідносин, а також на реалізацію речових прав. Найширші підстави виникнення речових прав встановлені для сервітуту у ст. 402 ЦК, а саме сервітут може бути встановлено:

1) договором;

2) законом;

3) заповітом;

4) рішенням суду.

Так, у перелічених підставах лише договір можна вважати добровільною угодою сторін щодо встановлення речових прав, коли воля власника майна збігатиметься з обов’язками, які в нього виникатимуть через виникнення речових прав. Всі ж інші не залежать від волі власника майна, тому можуть вважатися такими, що виконуватимуться навіть у примусовому порядку. Це положення й зумовлюватиме характер відносин між їх суб’єктами. При цьому рішення суду є альтернативою договору, тобто той випадок, коли сторони не змогли домовитися про встановлення речових прав у добровільному порядку. Зверну увагу, що рішення суду і закон передбачається застосовувати лише до встановлення сервітуту, а інші речові права виникатимуть на підставі договору або заповіту. Така градація речових прав дозволяє зробити висновок про характер правовідносин, що виникатимуть на підставі речового права. Якщо проаналізувати встановлення сервітуту за заповітом, то окрема норма (ст. 1246 ЦК), присвячена у спадковому праві встановленню сервітуту, не дає відповіді на запитання, з яких підстав встановлюється сервітут у заповіті і на чию користь. Більше того, якщо у ст. 1246 ЦК визначено право спадкодавця на встановлення сервітуту, то чому у спадковому праві не регламентоване право на встановлення суперфіцію, хоча можливість його виникнення на підставі заповіту відображено у ст. 413 ЦК. Крім того, чому власника обмежено у праві встановити у заповіті безоплатний емфітевзис на користь конкретної людини чи юридичної особи залишається невідомо. Підстави для такого обмеження прав заповідача важко встановити, тим більше, що за ч. 2 ст. 407 ЦК право користування земельною ділянкою розцінюється таким, що може спадкуватися. Тому відсутність заповіту у переліку підстав для встановлення емфітевзису вважається необгрунтованим, нераціональним і таким, що породжуватиме на практиці порушення прав власника на розпорядження своєю власністю. Загальновизнаний принцип свободи договору, одним із видів якого є заповіт, передбачає можливість посвідчення будь-яких умов, що не порушують права громадян та вимоги законодавства.

3. Час дії речового права. Деякі автори так обґрунтовують появу в українському законодавстві речових прав, що пов’язані зі значним строком дії: “У житті людей, особливо у їх підприємницькій та іншій господарській діяль­ності, складаються такі ситуації, за яких виникає потреба скористатися чужими речами чи майном. Таку можливість найчастіше задовольняють засобами дого­вірного права. Проте в окремих випадках договір виявляється недостатньо надій­ним правовим засобом для задоволення потреби у використанні чужої речі. Ад­же договір може бути розірваний у будь-який час в односторонньому порядку і користувач чужою річчю змушений припинити таке користування. Тому виник­ла потреба винайти більш надійний правовий засіб, який би забезпечував безпе­рервне і безперешкодне використання чужої речі чи навіть майна. Таким засо­бом стало встановлення речового права на використання чужої речі, а не зобов'язального, яке може бути припинене у будь-який час” [130, с.495]. З таким обґрунтуванням можна було б погодитися, якщо б ст. 525 ЦК мала інший зміст, а не такий: “Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом”. Як правило, це положення закону “копіюється” у змісті переважної більшості договорів. Крім того, у нормах ЦК передбачається, що всі наведені речові права можуть виникати на підставі договорів, отже, вони практично нічим не будуть відрізнятися від інших договорів і потенційно можуть бути розірвані судом за вимогою однієї зі сторін.

Інша річ, що у багатьох випадках потрібно надати речовим правам такого стабільного характеру, щоб вигодонабувач за речовими правами був надійно захищеним від свавілля власника майна. Але для цього слід більш конкретно обумовити неможливість власника майна, а також осіб, наділених речовими правами, розривати договори, якими встановлено речові права. Зрозуміло, що позбавити таких осіб права не звертатися до суду з позовами про позбавлення речових прав в силу ч. 3 ст. 3 ЦПК, ст. 124 Конституції України неможливо. Тобто навіть при існуванні відповідного положення у договорі про встановлення речових прав діятиме положення про те, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Крім того, у ч. 2 ст. 406, ч. 2 ст. 412, ч. 2 ст. 416 ЦК йдеться про можливість припинення речових прав за рішенням суду, що дає можливість заінтересованим особам у будь-який час звернутися до суду за припиненням речових прав.

Але звертає на себе увагу інше положення законодавства. Зокрема, у ЦК зроблено спробу конкретизувати правовідносини щодо встановлення речових прав і надати їм більш стабільного характеру. Так, у ч. 2 ст. 408 ЦК передбачається випадок, коли договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік. Тобто тут вбачається, що емфітевзис може мати невизначений, а точніше, необмежений строк, але, крім того, надається термін в один рік для завершення правовідносин, пов’язаних з обробкою землі. Але ця норма має один єдиний варіант застосування, коли не визначено термін дії договору, замість поширення даного положення і на тривалі договори, коли їх строк перевищує, наприклад, п’ять або десять років.

Тому автор вважає, що відповідні зміни мають знайти місце у ч. 2 ст. 408 ЦК. При цьому пропонується цю обставину враховувати при прийнятті позовних заяв. Зокрема, позовні заяви про припинення речових прав пропонується приймати з урахуванням попереднього повідомлення іншої сторони за один рік до припинення дії договору і, крім того, часу року. Тут можна застосовувати аналогію зі ст. 110 СК, в якій встановлено неможливість пред’явлення позову про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, оскільки це положення може негативно позначитися на здоров’ї матері та майбутньої дитини. Для емфітевзису період, коли неможливо розривати правовідносини з користування земельною ділянкою, також існує – це період збирання врожаю, оскільки судовий процес може негативно позначитися не тільки на отриманому доході землекористувача, а й може призвести до втрати врожаю, що при значній площі земельної ділянки негативно позначатиметься на забезпеченні хлібом і працею навіть певного регіону.

Загалом автор вважає, що речові права мають діяти тривалий строк і встановлюватися:

1) довічно;

2) до досягнення дитиною повноліття;

3) до настання певної події, наприклад, до одруження;

4) за загальним правилом, не менше п’яти років, що дозволить сторонам прогнозовано складати свої відносини на значний проміжок часу, а також заохочуватиме землекористувача вкладати кошти і власну працю у поліпшення якості і родючості землі.

4. Суб’єктний склад правовідносин, пов’язаних з речовим правом. Як зазначалося вище, сервітут може мати місце навіть у міждержавних договорах, що породжує правові наслідки для всіх суб’єктів відповідних країн. Цей критерій логічно випливає із суб’єктного складу осіб, які за нормами ЦК вважаються суб’єктами цивільних правовідносин. Так, у ст. 2 ЦК перелічено: фізичні особи та юридичні особи; держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Деякі автори приділили значну увагу саме суб’єктному складу осіб, які можуть брати участь у речових відносинах [203–208]. Однак автор вважає, що публічні відносини не можуть прирівнюватися до цивільних, оскільки мають свою специфіку, тому посилання в нормах ЦК на публічне право є не зовсім коректним, оскільки потребує адекватного роз’яснення, що ж таке публічне право і відповідний перелік має знайти місце у відповідному законі тощо.

Але такий критерій, як суб’єктний склад правовідносин диктує специфіку правовідносин між його суб’єктами та вирішення проблемних питань, які виникають при реалізації речових прав. На жаль, до останнього часу юридична практика не мала у своєму арсеналі такого способу передачі на тривалий час земельної ділянки як за речовим правом. Саме тому у деяких містах України робляться спроби створити підзаконні акти на розвиток речового права [41], а також на сайті Мін’юсту розміщено для обговорення законопроект «Про земельні сервітути».

Так, передбачається приватизувати землю під багатоквартирними будинками, але сенс такої приватизації не зрозумілий і не відповідний характеру відносин у багатоквартирних будинках, де кожний власник квартири реально не здатен виділити собі в натурі “клаптик” землі і в більшості випадків не має наміру і не здатен її обробляти. Крім того, при продажу квартири він не здатен передавати землю, яка знаходиться під будинком, іншому власнику. Дійсно, будинок стоїть на землі, але реальний контакт із землею мають лише квартири, розташовані на першому поверсі, а всі інші квартири фактично такого контакту не мають. Тому доцільність приватизації землі під багатоквартирним будинком викликає сумніви й через те, що будь-які будинки розраховані на певний строк експлуатації, а потім вони підлягають знесенню. В нашій країні про такі строки говорити не прийнято, а в інших країнах цього правила суворо дотримуються. Тому виділення землі під багатоквартирний будинок має відбуватися на певний строк, що зумовлює виникнення права власності на квартиру, а не на землю. Отже, виходячи з цих умов слід переглядати концепцію містобудування і виділення земель під будівництво багатоквартирних будинків за суперфіцієм, а не правом власності. Тоді питання про знесення п’ятиповерхових будинків стане плановим і прогнозованим, а не відповідною “кампанією”, за умовами якої таємницею стає той район, де почнеться перебудова. За таких умов проведення капітального ремонту будинку стане не проблемою окремого мешканця і власника квартири, а спільним і знов-таки плановим заходом. Тобто взаємозалежність мешканців багатоквартирних будинків має також регламентуватися сервітутними правами та обов’язками, згідно з якими мають робитися відрахування на майбутній капітальний ремонт будинку, утримання прибудинкової території тощо. Поки що громадяни лише сплачують квартирну плату, але капітальні ремонти будинків фактично не проводяться. Ці аспекти говорять про те, що, крім речових прав, у законодавстві на власників можуть покладатися й речові обов'язки. Тобто автор пропонує сприймати конституційний принцип „власність зобов’язує” у контексті особливостей певних об’єктів речових прав.

5. Об’єкти речових прав. Виділяючи об’єкти речових прав як істотну умову, яка впливає на характер речового права, автор намагався встановити зв’язок між специфікою певного об’єкта, правом власності на нього та можливими наслідками виникнення щодо нього речового права. Найхарактернішим прикладом такого зв’язку є суперфіцій, коли на відміну від інших речових прав відносини складаються між двома власниками навколо певних об’єктів: земельної ділянки та об’єкта нерухомості, що нерозривно пов’язаний з такою земельною ділянкою. Специфіка цих об’єктів і впливає на те, що суперфіцій визнано окремим видом речового права, хоча в його основі, як й при емфітевзисі, лежить користування землею, але для забудови. Важливим елементом для життя людей та тварин є вода, тому говорити про визнання права власності на водні об’єкти також можна лише з урахуванням реальної можливості задоволення природних потреб людей і тварин з інших джерел. Аналогічно можна говорити про специфічність лісу, який має зростати значний час, але з його існуванням пов’язується не тільки видобуток деревини, а й якість повітря, екологічна ситуація в певному регіоні тощо. Тому такі об’єкти потребують державного захисту і охорони. Розкрите ж в ст. 23 Лісового кодексу України поняття „лісові сервітути” [11] важко сприйняти як особливий вид сервітутів залежно від специфіки об’єкта права власності. Зокрема, лісовий сервітут пропонується сприймати як право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою і тут же встановлюється неконкретизоване право громадян вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Що мається на увазі під терміном «вільно перебувати» у кодексі не розкрито, але цей термін неодмінно потребуватиме розкриття, наприклад, можливості розпалювати вогнища, збирати ягоди, гриби, горіхи тощо. Більше того, визначаючи різноманітні права користування лісами у розділі 2 Лісового кодексу, законодавець виділив лісовий сервітут в окрему статтю, а не провів паралель, згідно з якою слід відмежувати сервітут від інших підстав користування лісами.

Поиск по сайту: