Аналіз правових засад врегулювання речових прав у сучасному законодавстві України

Витоки обмежень права власності в Україні, на погляд дисертанта, слід аналізувати з моменту появи права власності як самостійної правової категорії в законодавстві України. Одним із основних нормативних актів, який регламентує питання власності в Україні, після Конституції України є Закон України „Про власність”, але останній нормативний акт передував прийняттю Конституції. Тому значення цього нормативного акта важко переоцінити, оскільки з його виходом (7 лютого 1991 року) пов’язувалось виникнення права власності на засоби виробництва, а також конкретизувались положення Цивільного кодексу щодо права власності. Однак у цьому нормативному акті нічого не сказано про речові права.

Отже, до 2004 року право власності не обмежувалося речовими правами і тепер постає питання про внесення до його змісту відповідних змін, що мають умовлювати обмеження права власності. Тому автор вважає, що прийняття цього нормативного акта цілком виправдане, але невпинний розвиток правової системи України зумовлює необхідність перегляду не тільки багатьох його положень, а й ставить глобальне питання про доцільність подальшої дії цього нормативного акта. Так, з прийняттям у 2003 році і набранням чинності з 01.01.2004 року нового Цивільного кодексу України, яким в більшій мірі регламентуються права власності, доцільність існування цього нормативного акта взагалі стає сумнівною.

Тому проаналізуємо цей нормативний акт, яким було закладено основи права власності в Україні, разом з іншими нормативними актами в порівняльному контексті, а саме за основними критеріями: об΄єкт, предмет, суб΄єкти, але в контексті їх значення для конкретизації речових прав на чуже майно.

Аналіз Закону України „Про власність” свідчить про те, що в його основу закладено об΄єкт, що випливає з назви документа, а предметом регулювання цього нормативного акта є право власності, яке починаючи із ст. 2 Закону все більшою мірою конкретизується. Щодо суб΄єктів права власності, то вони визначені не тільки у загальних положеннях Закону (розділ І), а й відповідні положення конкретизовані в розділах цього нормативного акта. У ст. 1 Закону України „Про власність” визначено національне багатство України, яке є власністю народу України. Отже, в Законі окреслено загальні риси власності в Україні і одночасно узагальнено власника, який має право на відповідну власність. Хоча самостійне поняття „власність” не має конкретизації в Законі, воно має нормотворче і практичне застосування, коли йдеться про конкретний об’єкт цивільного права.

У теорії цивільного права застосовується інше поняття – „об’єкти цивільних прав”, під яким розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини [210, с.43]. Саме це поняття розкриває переважна більшість українських [128, с.143–145] і російських [75, с.172–175] цивілістів, незважаючи на те, що Закон „Про власність” акцентує увагу саме на понятті „власність”.

З таким положенням загалом можна погодитись, оскільки за критерієм оборотоздатності виділяють об’єкти, які: обертаються вільно; обмежені у обігу; вилучені з обігу. Отже, межа цивільних відносин проходить через власність, яка не може бути об’єктом цивільних прав. Звідси випливає, що поняття „власність” є ширшим щодо поняття „об’єкти цивільних прав”, оскільки останнє поняття має певний перелік винятків, але ці винятки також повинні підпорядковуватись загальному поняттю „власність”. Тобто навіть вилучені з обігу об’єкти неодмінно повинні мати власника [30]. З вищенаведеної статті 1 Закону “Про власність” можна зробити висновок, що таким власником є український народ.

У цьому зв’язку доцільно проаналізувати ст. 119 ЗК, в якій йдеться про набуття права власності за давниною користування. Тобто виходить, що право власності на цю земельну ділянку до початку користування нікому не належало. Таке положення формально є неприпустимим хоча б тому, що воно суперечить положенню ст. 1 Закону „Про власність”, оскільки одна особа не може привласнювати те, що належить всьому народу. З іншого боку, в цій нормі слід чітко встановити, що в ній йдеться лише про громадян України, тобто окремий громадянин України може ставити питання про набуття права власності на належну йому частку землі, але у визначених цьому суб’єкту межах. Тобто Земельний кодекс має узгоджуватись із Законом „Про власність”, оскільки останній визначає ширші межі регулювання суспільних відносин і не залишає вільної від права власності землі.

У зв’язку з цим виникає питання про те, чи можна у ч. 2 ст. 402 ЦК володільця, якому кореспондується повноваження на укладення договору про встановлення сервітуту, вважати належним і повноважним суб’єктом, що вправі, по суті, розпоряджатися об’єктом нерухомості? Дисертант вважає, що у ч. 2 ст. 402 ЦК закладено істотну неузгодженість між поняттям “власник”, який наділений загальновідомою тріадою повноважень, та поняттям володілець, якому надане, на наш погляд, лише тимчасове право володіння майном і який повинен набути статус власника для того, щоб бути повноважним суб’єктом договору і розпоряджатися власністю іншої особи. Тому автор вважає, що за загальним правилом володілець майна до набуття ним статусу власника не може укладати договорів про сервітут, оскільки він не наділений правом розпорядження майном.

Більше того, останнім часом виявляється у суспільних відносинах протистояння, коли питання постає про приватизацію земельних ділянок поблизу водних ресурсів, оренду ставків тощо. У такому разі, на думку дисертанта, слід виходити з того, що водні ресурси є власністю народу і у територіальної громади існують права на користування водними об’єктами, які зумовлені природними потребами людини. Зокрема, усі води (водні об'єкти) на території України є національним
надбанням народу України, однією з природних основ його
економічного розвитку і соціального добробуту, говориться в преамбулі до Водного кодексу України [4]. Тому потрібно забезпечувати громадянам можливість користування цими ресурсами, що має бути відтворено у відповідних актах органів державної влади. Автор вважає, що тут потрібно виходити з вищенаведеного положення Водного кодексу України і можна ставити питання про те, що територіальна громада, яка проживає на певній території, вправі користуватися водними об’єктами, незважаючи на право власності на землю навколо цього водного об’єкта для задоволення природних потреб людини, якщо альтернативного водного об’єкта на такій території не існує. До таких природних потреб можна віднести: купання у водоймі, забір води, якщо він здійснювався до приватизації землі, тощо. Звідси випливає, що особам має бути забезпечений прохід до водойми, для чого частина земель для такого проходу не повинна надаватися для приватизації. Якщо ж приватизація була здійснена без врахування таких інтересів, то має бути встановлено сервітут для проходу до водойми або частина землі має бути викуплена у власника територіальною громадою з метою забезпечення такого проходу. Зрозуміло, що таке положення не може стосуватися штучно створених озер на землі власника, який створив таке озеро.

Аналізуючи Закон „Про власність” можна дійти висновку, що, незважаючи на його назву, він спрямований на врегулювання не власності як певного особливого об’єкта, а його зміст в багатьох випадках дублює положення цивільного, земельного та інших нормативних актів. Так, з семи розділів цього Закону лише перший не має у своїй назві терміна „право власності”. Отже, виходить, що назва Закону не збігається зі змістом Закону. Виходячи із сучасного змісту Закону України „Про власність” можна встановити, що його назва повинна бути „Про право власності в Україні”.

Розглядуване поняття “суб΄єкти, що мають право на власність” не зовсім чітко узгоджено в Законі „Про власність”, оскільки найперша стаття не має зв’язку зі ст. 3, в якій мова йде про суб’єктів права власності, що не можуть належати до народу України, а саме: інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Це положення є актуальним і для речових прав, оскільки постає питання про можливість іноземних держав або інших іноземних суб’єктів мати на території України земельні ділянки на праві власності або за речовими правами.

Отже, розглядаючи суб’єктів права власності у послідовності, визначеній у ст. 3 Закону: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, можна дійти висновку, що поняття „народ” трансформується у відповідні складові частини. Однак поняття „народ”, наведене в ст. 1 Закону, яке, зазвичай, асоціюється з сукупністю громадян певної країни, не зовсім узгоджується з поняттям „держава” як суб’єкт права власності на землю. Поняття «народ» не передбачає надбудови, а поняття „держава” асоціюється з органами управління, самоуправління, юридичними особами тощо.

Так, за ч. 3 ст. 32 Закону суб'єктами права державної власності на землю є: Верховна Рада України – на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів – на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності. Отож, власність може належати різним суб’єктам, яких важко сприйняти як народ України. Більше того, сприйняти таких суб’єктів, як інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства як народу України неможливо, тому ст. 1 Закону „Про власність” явно суперечить ст. 3 цього ж Закону. Про власність українського народу на землю чітко говориться й у ст. 13 Конституції України, тому до внесення змін до Конституції України передача у власність землі іноземним суб’єктам не може допускатися будь-якими іншими законами та міжнародними договорами.

З наведеного положення можна зробити висновок про те, що іноземні суб’єкти в Україні не вправі володіти землею на праві власності. Дисертант вважає, що іноземні суб’єкти можуть наділятися лише речовими правами на земельні ділянки. Це може стосуватися права забудови для іноземних держав, зумовлене створенням дипломатичних представництв, посольств і консульств, а такі земельні ділянки можуть виділятися за договором суперфіцію. При цьому можна виходити з права іноземних суб’єктів на будівлі, але не на землю, як про це зазначається у гл. 34 ЦК. Навіть принцип взаємності у міжнародних договорах не допускає права власності на землю іноземних суб’єктів, оскільки у такому випадку порушуватиметься ст. 13 Конституції і частина землі не буде належати українському народу.

Отже, складається подвійне враження про Закон України „Про власність”:

· з одного боку, даний Закон є потрібним, оскільки розглядає поняття „власність” ширше, ніж Цивільний кодекс. Цей нормативний акт повинен бути, на думку автора, координуючим щодо інших нормативних актів, наприклад, Земельного кодексу, Кодексу України Про надра, Водного кодексу України та інших нормативних актів, які визначають об’єкти власності, які належать Україні;

· з іншого боку, Закон є менш конкретним щодо ЦК, оскільки не встановлює параметрів права власності, має в своєму змісті деякі неузгодженості, не регламентує права власності на об’єкти, які вилучені з обігу або обмежені в обігу, визначає суб’єктів права власності, які перестали існувати з набуттям Україною незалежності.

Якщо Закон має певну специфіку і орієнтований на врегулювання питань власності, то в його змісті обов’язково мають бути позначені межі права власності. Водночас у новому ЦК об’єкти цивільних прав визначені в певному змісті і взаємозв’язку. За ст. 177 ЦК об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага [234].

Отже, в цьому визначенні робиться спроба встановити такі об’єкти цивільних прав як речі, але звичне сприйняття речі асоціюється з матеріальними об’єктами. Більше того, в цьому визначенні не проводиться відмежування об’єктів цивільних прав та предмета регулювання норм ЦК, як це можна було встановити при аналізі Закону України „Про власність”. Тобто виходить, що об’єктами цивільних прав є майно та самі майнові права на це майно. Про проблематичність і багатозначність визначення поняття „майно” вже зазначали теоретики цивільного права [128, с. 155], а тому можна вважати, що цей недолік в новому ЦК не виправлено. Однак понятійний апарат має давати однозначну відповідь на питання, що ж мається на увазі під конкретним терміном. Так, якщо ми виходимо з об’єкта власності і говоримо про конкретну річ, то повинні усвідомлювати, що вона має бути підпорядкована праву власності певного власника.

Водночас, за ст. 179 ЦК поняттю „річ” дається таке визначення, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Порівнюючи часове вимірювання права власності у ст. 177 та ст. 179 ЦК не важко побачити, що в першій нормі констатується, що річ це об’єкт цивільних прав, тоді як у ст. 179 ЦК лише передбачається можливість виникнення права власності на річ, тобто ці поняття у цих нормах не збігаються.

Стаття 179 ЦК деякою мірою суперечить ст. 177 ЦК і за іншим критерієм, оскільки в останній йдеться не тільки про матеріальні блага, а й нематеріальні. Якщо з поняттям „річ” можна пов’язувати такі нематеріальні блага, як отримання задоволення від володіння річчю (наприклад, раритетною річчю тощо), які в остаточному рахунку при пошкодженні речі у подальшому й складатимуть немайнову шкоду, то у такому разі потрібно переглядати саме поняття „річ”. Тобто в ст. 184 ЦК йдеться про речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками, але в ч. 1 даної статті говориться про те, що речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Також слід визначити, які наслідки виникатимуть при пошкодженні, втраті „незамінних” (раритетних) речей. Інакше з’являється певна прогалина між правом власності на таку річ і відновленням прав власника, якщо таку річ буде пошкоджено та в інших випадках.

Отож, з цього приводу треба ставити питання про широке розуміння права власності на річ, оскільки воно в своїй основі матиме не тільки майновий, а й немайновий характер на окремі речі. В такому широкому розумінні право власності на раритетну річ можна відносити й до немайнових прав фізичної особи. Отже, при виникненні речових прав на таке майно власника мають зумовлюватися складні правовідносини як майнового, так і немайнового характеру. Але положення про виникнення речових прав завжди стосується лише конкретних речей, зокрема об’єктів нерухомості.

Загалом аналізуючи види особистих немайнових прав, визначених у ст. 270 ЦК, можна встановити, що право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості є за правовим значенням абсолютним, але тісно пов’язаним з подальшим використанням результатів такої діяльності. Якщо говорити про право власності, то воно також має абсолютний характер за Конституцією України. Так, за ст. 13 Конституції держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, але відмежувати особисте немайнове право на винахід від майнової його частини так само важко, як встановити, яке нематеріальне благо (задоволення) має власник певної речі у грошовому еквіваленті. Тому при втраті речі в багатьох випадках потрібно говорити про моральну (немайнову) шкоду власника. Це положення також свідчить про те, що при втраті речових прав на конкретне майно особа може зазнати не тільки матеріальної, а й немайнової шкоди.

Однак повернемось до аналізу поняття „річ”, яке тепер порівняємо з поняттям „майно”. До об’єктів цивільних прав належать як річ, так і майно. Під останнім за ст. 190 ЦК особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Це визначення за своєю суттю мало б встановлювати можливість об’єднання окремих речей в поняття „майно”. Але дана норма значно ширша, оскільки без будь-якої мотивації встановлює особливість цього поняття та на відміну від поняття „річ” фактично об’єднується поняттями „річ”, „сукупність речей”, „майнові права” та „обов’язки”.

Якщо апріорі припустити, що майно володіє правоздатністю, то дійсно можна включати одночасно в поняття „майно” і окрему річ, і право, і обов’язок щодо нього і таке положення є раціональним. Хоча у ст. 190 ЦК не говориться, які права та обов’язки включаються в поняття „майно”, але можна припустити, що такими правами є права на це майно. Наприклад, при розгляді справи про визнання майна безхазяйним формально буде встановлюватись, чи є право власності на таке майно, а фактично, чи мало таке майно власника і чи існують інші права на це майно, зокрема речові. Тобто це положення буде суперечити загальноприйнятим концепціям, що права та обов’язки можуть мати лише суб’єкти цивільного права. Майно може „підпорядковуватись” праву власності, а не бути „суб’єктом”, що „включає” в себе право власності або обов’язки. Тому автор вважає, що право власності на майно – це зовнішній фактор, а не внутрішній.

Наприклад, коли ми розглядаємо право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості громадянина, то маємо на увазі вільну працю, а не працю робітника, службовця, посадової особи. Коли ж працівник, виконуючи свої службові обов’язки, зобов’язаний створити нову модель автомобіля тощо, то, крім права авторства, потрібно враховувати право підприємства на цю модель, яке зумовлене виплатою заробітної платні, угодою між ними тощо. Тобто в разі праці винахідника на „замовлення” його авторське право ускладнюватиметься його обов’язком, який він матиме щодо підприємства, яке матеріально забезпечувало його діяльність. Отже, на таку модель виникне складне право власності і його заздалегідь доцільно обумовити договором. Більше того, така модель є прототипом серії автомобілів, але в багатьох випадках автор, якщо інше не обумовлене договором, має право на винагороду лише за створення нової моделі. Тобто в цій ситуації право власності на конкретну річ (модель) буде належати юридичній особі, де працював автор, але воно буде ускладненим правом авторства.

Загалом за характером об’єкти цивільних прав у новому ЦК мають поділятися згідно зі ст. 1 нового ЦК на такі:

1. Особисті немайнові відносини повинні мати об’єкт;

2. Об’єктом майнових відносин є майно.

Отже, характеризуючи поняття „об’єкти цивільних прав” можна встановити, що в новому ЦК це поняття має певну структуру, яка не зовсім чітко розкрита, оскільки комплексні поняття „особисті немайнові відносини” та „майнові відносини” права не розкриваються. В новому ЦК одразу диференціюється поняття „відносини” на права та обов’язки. Зокрема, книга друга має назву „Особисті немайнові права фізичної особи”, а не особисті немайнові відносини. Більше того, поряд з цією книгою в новий ЦК введено книгу четверту „Право інтелектуальної власності”, а в ч. 2 ст. 418 ЦК говориться, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом. Отже, інтелектуальна власність – це особливий об’єкт власності, право на який окремо регламентується, але це положення, на нашу думку, не відтворене в ст. 1 нового ЦК.

Майнові ж відносини так само без будь-якого переходу розкриваються в книзі третій „Право власності та інші речові права”. Отже, комплексного поняття „відносини” в новому ЦК не наведено. Оскільки зміст та назву розділу IV книги першої, який присвячено правочинам, не можна вважати комплексним розкриттям терміна „відносини”.

За новим Цивільним кодексом суб’єкти цивільних прав визначені в ст. 2, яка має назву „Учасники цивільних відносин” (Взагалі, цікавим моментом є те положення, що учасники цивільних прав входять до глави 1 „Цивільне законодавство України”. Тому, на наш погляд, назва глави 1 має бути змінена на „Правові засади врегулювання цивільних відносин”), а саме:

· фізичні особи та юридичні особи (далі – особи);

· держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Загальний аналіз даної норми свідчить про те, що найбільш досконало в новому ЦК визначено фізичні та юридичні особи, оскільки саме ці терміни мають конкретний зміст і розкриваються в підрозділі 1 „Фізична особа”, підрозділі 2 „Юридична особа” (останній термін також регламентується в Господарському кодексі України), а щодо участі в цивільних відносинах інших суб’єктів існують суттєві зауваження, оскільки в самому визначенні робиться посилання на публічні права. Зокрема, участь держави в цивільних відносинах має відтворювати загальний принцип, що держава – це „комплексний” суб’єкт і його потрібно відповідним чином розкривати. Більше того, взаємовідносини громадян України з державою мають складний характер. Наприклад, як можна відокремити громадянина України від держави, складовою частиною якої він є? Зрозуміло, що держава має гарантувати і забезпечувати абсолютні права громадянина, але вступити з ним у правовідносини вона не здатна. Громадянин України може вступати в правовідносини з певними державними утвореннями, наприклад, з міністерствами, відомствами тощо, але не з державою взагалі.

Більше того, взаємовідносини між державами не мають цивільно-правового характеру, а регламентуються міжнародним правом. Тобто до взаємовідносин на міждержавному рівні не можуть застосовуватись нормативні акти однієї з країн.

Внесення в новому ЦК до суб’єктів цивільних прав територіальних громад є суттєвою новелою щодо чинного законодавства. Але це положення має лише формальний характер, оскільки в ЦК не розкрито правового змісту терміна „територіальна громада”. Перед тим, як розкривати представництво територіальних громад, потрібно суттєву увагу сконцентрувати на самому понятті „територіальна громада” або „відсилочною” нормою вказати той правовий акт, в якому це поняття розкривається.

Якщо порівняти суб’єктів права власності, зазначених у ст. 2 ЦК, із суб’єктами, які зазначені в главі 23 „Загальні положення про власність”, то не важко помітити суттєве розходження. В цій главі з’являється поняття „комунальна власність”, замість власності „територіальної громади”, відсутнє поняття „колективна власність” як передумова створення юридичної особи тощо.

Основний предмет регулювання нового Цивільного кодексу – це право власності. Загальне поняття „право власності” як основа цивільно-правових відносин у ст. 316 ЦК розкривається через тавтологію, а саме: „Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб”. Тобто схема цього визначення „правом” є „право”. Більше того, у цьому випадку нехтується можливість існування речових прав на об’єкт власності іншої особи. Отже, загальне визначення є неконкретним і досить абстрактним.

Щодо можливості здійснювати право відповідно до закону, то це положення реалізувати на практиці дуже складно і це положення зумовлює необхідність переорієнтації більшості нормативних актів на схему – здійснення права власності, тоді як більшість нормативних актів орієнтована на врегулювання тих чи інших відносин. Одна норма, присвячена здійсненню права власності, дає лише „орієнтири” (межі) вільного користування правом власності. Загальні ж орієнтири здійснення цивільного права, на погляд автора, можна характеризувати за такими критеріями: несуперечність законодавству, правам інших суб’єктів цивільно-правових відносин тощо. При цьому положення Конституції стосовно того, що власність зобов’язує, в цивільному кодексі має розкриватись, а не дублюватись. Тобто у разі існування сервітуту на право проживання у квартирі або будинку власника останній не вправі розпоряджатися цією власністю на свій розсуд і без врахування інтересів такої особи. У такому випадку, право власності буде обтяжене речовим правом.

Загальна ж формула власності – це тріада певних прав: володіння, користування та розпоряджання майном. При цьому, автор роботи вважає, що тільки власнику можуть належати в повному обсязі ці три компоненти і це положення має бути підкреслено у ЦК.

Слід відмітити, що без будь-якого логічного переходу в книзі третій ЦК з’являється розділ 2 “Речові права на чуже майно”. В цьому випадку автор має на увазі, що коли розглядається питання про право власності, то потрібно розглядати і його складові елементи: володіння, користування та розпоряджання майном, але щодо самого власника, а не сторонніх щодо об’єкта і певного суб’єкта осіб.

Тут автор пропонує йти нетрадиційним шляхом – відволікаючись від поняття “власник” розглядати окремо право володіння, користування і розпорядження, привернути увагу до статусу власника, коли він за власною волею передасть іншій особі одне з трьох прав – або володіння, або розпорядження, або користування. На погляд дисертанта, це питання мало досліджено.

Фактично, коли власнику на законних підставах не належатиме право володіння річчю, то його статус буде обмеженим, оскільки він не матиме реальної можливості розпоряджатись власністю, яка на законних підставах знаходитиметься в іншої особи. Для того, щоб розпоряджатись власністю йому потрібно буде спочатку витребувати таку річ у іншого володільця і лише потім він буде здатен нею розпоряджатись. Наприклад, особа отримує кредит під заставу належної їй антикварної речі або іншої подібної речі, в цьому випадку за договором, тобто на законних підставах, річ може знаходитись у кредитора і останній в переважній більшості випадків може нею лише володіти (якщо інше не встановлене договором), а поверне він її лише в разі повернення боргу. Зокрема, це положення випливає із ст. 18 ЦК. У такому разі, власник не може ні користуватися, ні розпоряджатися річчю. Можливим альтернативним варіантом може бути застава автомобіля, землі, коли власник буде обмежений лише у праві розпорядження річчю, коли буде зареєстровано заборону відчуження цієї речі.

Отже, статус власника речі за відсутності одного з прав, які входять до тріади, не відповідає ні положенню ст. 316 ЦК, оскільки особа не може вільно розпоряджатись річчю, ні положенню ст. 317 ЦК, оскільки не вистачатиме одного з визначальних елементів права власності. Ні в теорії, ні на практиці не існує терміна, яким визначатиметься власник, який втратив один з елементів права власності, а його продовжують називати власником. Автор цієї роботи лише окреслює проблеми термінології.

Так, зрозуміло, що таке право власності на річ буде обмеженим, а тому можна говорити про поняття „обмежене право власності”. Цей же термін неможливо застосовувати до власника, оскільки через його двозначність він на практиці викликатиме незручності у користуванні. Виходячи із змісту права власності, яке закріплене в ЦК, що тільки власнику належать (в повному обсязі) права володіння, користування та розпоряджання своїм майном автор вважає доведеною необхідність закріплення поняття, яким визначатиметься власник, коли одна із складових його права власності призупиняється (паралізується), та пропонується назвати такого власника формальним чи номінальним. Більше того, орієнтуючись у часі застосування цього терміна потрібно уточнювати, що право власності, зазвичай, втрачає один з елементів на визначений час. Наприклад, передаючи автомобіль в оренду можна та доцільно встановлювати термін користування і володіння орендарем цією річчю, аналогічно, при встановленні сервітуту він може мати як постійний характер, так і тимчасовий. Отже, власник втратить абсолютне право власності на такий об’єкт на визначений або невизначений термін, а тому може стати „строковим формальним власником” або просто формальним чи номінальним власником.

Дана гіпотеза автора і застосований термін порівняно з позиціями інших науковців деякою мірою розходиться з позицією Є.І. Фурси, який вважає, що “формальним спадкоємцем є особа, зазначена у заповіті до смерті заповідача” [225, с.8]. Тобто останнім береться за основу зазначений у заповіті статус спадкоємця, який може бути змінений, тому форма може не відповідати змісту хоча б через те, що заповідач вправі написати і 10, і 20 заповітів, але діятиме лише останній. Отже, форма не відповідатиме змісту такого статусу, тому у запропонованій Є.І. Фурсою гіпотезі доречно застосовувати термін “номінальний спадкоємець”. У запропонованій дисертантом ситуації власник вважатиметься, наприклад, обмеженим у праві користування своєю власністю, якщо ним було укладено договір суперфіцію чи емфітевзису, але він все одно вважатиметься власником.

Така гіпотеза узгоджується й з позицією Р.А. Майданика, який як номінальну власність розцінює власність, у випадках встановлення права власності на пакети акцій приватизованих об’єктів, коли праву власності притаманні основні ознаки: “… цільовий характер виникнення і припинення, виконання забезпечувальної функції, наявність додаткових обмежень в реалізації повноважень розпорядження цього права власності, здійснення повноважень права власності виключно для досягнення цілей ефективної діяльності емітента акцій. Наведені специфічні властивості права власності на пакети акцій приватизованих об’єктів, тимчасово залишених у власності держави, дають підстави віднести його до номінальної власності” [96, c.233; 176]. Тобто в основі цього визначення покладено обмеження права власності певного суб’єкта у зв’язку з потенційним виникненням прав на цей об’єкт у інших осіб, хоча формально право власності на цей об’єкт залишається за державою.

Тому вважаємо доцільним введення конструкції номінальної власності, під якою слід розуміти право власності, носій якого тимчасово втрачає можливість самостійного здійснення дискреційних повноважень, які реалізуються іншою особою – носієм обмеженого речового права. Це дозволить номінального власника відрізнити від власника, який має всі права на майно – абсолютного власника. Дискреційний характер мають повноваження, які особа здійснює на власний розсуд у власному або чужому інтересі. У зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 316 ЦК частиною 3 такого змісту: “Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)”.

Такий вступ дозволяє переходити до іншого складового елементу права на річ, яким користуватимуться інші щодо власника суб’єкти. Зокрема, це положення є актуальним, оскільки в Земельному кодексі України [8] таку межу не проведено Так, за ч. 1 ст. 98 ЗК встановлюється, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). З одного боку, в цьому визначенні говориться про власника, який може користуватись чужою що його власності земельною ділянкою та одночасно про землекористувача, який користується земельною ділянкою, але невідомо якого власника. Така норма закону дає можливість багатоступеневого тлумачення.

Виходить, що власник земельної ділянки може користуватись і своєю власністю, і одночасно чужою. Тобто в главі 16 ЗК не закладено загального принципу встановлення земельного сервітуту – неможливість користування власністю без обмеження прав інших власників. Загалом тут робиться спроба ліквідувати недогляд, який був зроблений при розмежуванні прав власності на окремі земельні ділянки, за рахунок обмеження права власності на земельну ділянку. Але розташування природних водойм відоме наперед, шляхи, якими проганяють худобу на водойми, також не складно встановити. Тому перед тим, як надавати таку землю у власність і потрібно узгоджувати це питання, оскільки будь-який власник заперечуватиме проти того, щоб через його власність проганяли худобу, а власники тварин за ст. 99 ЗК цього вимагатимуть.

Звертає на себе увагу положення про те, що поняття „речове право”, його зміст і суб’єкти в ЦК не розкриті, хоча глава 30 має назву „Загальні положення про речові права на чуже майно”. Для порівняння: в главі 23 ЦК (загальні положення про право власності) розкриваються ці положення щодо права власності: поняття (ст. 316), зміст (ст. 317), суб’єкти (ст. 318). Ця глава складається лише з двох статей, які розкривають види речових прав на чуже майно і їх захист.

Але визначальною рисою речового права має бути законність його набуття, а вже потім – захист. Тобто в ст. 396 ЦК на перше місце має бути поставлено, на погляд автора, законний шлях набуття речового права, який в подальшому конкретизуватиметься щодо володіння і користування.

Щодо видів речових прав на чуже майно, то в ст. 395 нового ЦК встановлено такі:

1. Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. У останній додатково підкреслимо неможливість застосування поняття „майно” в контексті прав та обов’язків, оскільки за цією нормою виходить, що речові права можуть виникати безпредметно на чужі права та обов’язки, а не на конкретні речі.

Речове право на володіння чужою річчю розкривається в главі 31 нового ЦК, але таке право на відміну від інших речових прав не отримало специфічної назви і розкривається в загальному, тобто безпредметному вигляді. Слід зазначити, що право володіння також надається без визначення цього поняття і його змісту, але в ст. 397 ЦК встановлено суб’єкта (або декількох осіб) та розкрито поняття правомірне володіння майном. Але в цій нормі, на погляд автора, акцент має ставитись не на правомірному або законному володінні майном, а потрібно визначати цю обставину через поняття „добросовісний володілець майна”, тоді інший володілець за логікою стане недобросовісним і таким чином буде зроблено логічний перехід до положень ст. 400 ЦК.

Зокрема, в ст. 398 ЦК говориться про те, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Але тільки власник має право розпорядження своєю власністю, а всі інші суб’єкти мають узгоджувати свої дії з власником, якщо інше не передбачене законом або договором. Тому вираз „майно передане власником” можна тлумачити за змістом в різних площинах, але в даному конкретному випадку цей термін слід сприймати відповідно до права володіння. Тобто власник вправі передати майно у власність іншій особі, тоді інша особа вправі ним розпоряджатись, користуватись і володіти та передати одне з цих прав іншій особі. Якщо ж іншій особі передано лише окреме з прав на майно, то тут потрібно виходити з адекватності відповідного права: правом передати право володіння може користуватися володілець, якому передане не тільки право володіння, а й право передавати таке право іншій особі.

Слід відмітити, що термін „володілець” використовується й в ч. 2 ст. 401, ч. 2 ст. 402 ЦК. Але значення цього терміну і його використання в цій нормі, на погляд автора, не зовсім відповідає правовому значенню сервітуту. Виходить, що право користування чужою річчю зумовлюється суб’єктивним правом, але ч. 6 ст. 403 ЦК свідчить про інший аспект сервітуту, однак докладніше про це будемо говорити далі при розкритті поняття „сервітут”.

Автором пропонується назву ІІ розділу книги ІІІ ЦК викласти в наступній редакції “Володіння та інші речові права”, замість невдалої чинної редакції “речові права на чуже майно”. Це обумовлено наступними обставинами: а. володіння в точному розумінні цього поняття правом не є, хоча й воно назване в ЦК “Право володіння чужим майном”; б. володіти можна і майном, яке може і не бути чужим, воно може бути просто безхазяйним (ст. 335 ЦК); володіння буде й тоді, коли володілець придбав майно особи, яка не мала права власності на нього і тому не мала права на його відчуження, - кому належить це майно, може бути просто невідомо. Отже, чужим майном визнається майно, яке належить іншій особі, не володільцю; володінням має визнаватися сам факт володіння, незалежно від наявності у володільця права на предмет володіння. Володіння майном, що ґрунтується на певному праві, захищається способами, передбаченими чинним законодавством. Якогось спеціального захисту воно не потребує.

З урахуванням того, що чинна редакція глави 31 ЦК “Право володіння чужим майном”, нічого не додає до захисту такого права володіння, остання має поширюватися лише на відносини, що випливають з володіння-факту, тобто на ситуації відсутності у володільця суб’єктивного права на предмет володіння. У зв’язку з цим цей розділ доцільно назвати “Володіння чужим майном”.

Отже, на погляд автора, право володіння потребує більшої конкретизації в законодавстві.

Виходячи з аналізу ч. 6 ст. 403 ЦК, в якій ідеться про те, що сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений, можна вважати сервітут не суб’єктивним правом, а об’єктивним, оскільки він не залежить від волі конкретних суб’єктів-власників. Додатково про це свідчить і положення ч. 4 даної норми, оскільки сервітут не підлягає відчуженню. Але це положення не збігається за логікою з іншим критерієм сервітуту, який зумовлений можливістю осіб укладати угоди щодо сервітуту (ст. 402 ЦК).

Більше того, з цього випливає необхідність конкретизації основних положень договору про встановлення сервітуту, оскільки така угода має певні особливості. Загальний принцип цивільного права, що не заборонено, все дозволено, допускає можливість у договорах згідно зі свободою договору використовувати положення, які не мають у законодавстві імперативних обмежень, але, як правило, істотні умови договорів обумовлюються у ЦК.

Взагалі автор вважає, що положення щодо земельного сервітуту необґрунтовано регламентуються в Цивільному кодексі і, більше того, таке положення призводить до різного застосування його положень та термінів. Так, земельний сервітут подвійно регламентується у ЦК і (фактично дублюються його положення) в главі 16 ЗК, яка має відповідну назву „Право земельного сервітуту”. Зокрема, в ст. 98 ЗК говориться, що право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Тобто тут виявляються розбіжності у використовуваних термінах, оскільки в ЦК поряд з власником застосовується термін „володілець”, а у ЗК – „землекористувач”. Така відмінність в термінології випливає з того, що в ЗК поняття землекористувач сформоване в ст. 92 ЗК і включає одночасно право користування земельною ділянкою та право володіння нею. Хоча залишається незрозумілим, як можна надавати у користування таку земельну ділянку, яку неможливо використовувати без накладення на власника певного обмеження? Безумовно, таке формування прав власності та подальшого права користування землею буде призводити спочатку до конфліктів, а вже потім до їх, сподіваємось, цивілізованого розв’язання.

Отже, автор вважає, що земельний сервітут є лише частиною сервітутного права, визначеного в ЦК, а тому в ЦК має існувати лише „відсилочна” норма на ЗК. Зокрема, в статтях 404, 405 ЦК встановлено, що сервітут може стосуватись не тільки земельної ділянки, а й іншого нерухомого майна та житла. Водночас, право членів сім’ї власника житла на корис­тування цим житлом знов-таки має бути конкретизованим не в Цивільному кодексі, а в Житловому та Сімейному, оскільки мова про права особи в сімейних відносинах йде саме в останньому нормативному акті. Отже, в ЦК може мати місце „відсилочна” норма на згадані кодекси і саме в цих нормативних актах вони конкретизуватимуться. Взагалі, питанню впливу речових прав на вирішення проблем із житлом присвячено багато наукових робіт, серед яких виділимо праці таких вчених Є.О. Харитонова та Р.Ф. Гангало [228; 146; 147; 143; 144].

Повертаючись до права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) можна також говорити про те, що це право має регламентуватись в ЗК, а не у ЦК.

Право ж забудови земельної ділянки (суперфіцій), незважаючи на те, що воно має тісний зв’язок із землею, має регламентуватись, на думку автора, саме ЦК. Автор робить такий висновок виходячи з таких критеріїв:

· право забудови земельної ділянки виникає на підставі договору або заповіту, тобто цивільно-правової угоди;

· до об’єктів власності належить не тільки земля, а й об’єкт нерухомості, але право на останній об’єкт регламентується ЦК;

· виходячи зі змісту ст. 417 ЦК власник земельної ділянки не наділяється явними перевагами щодо прав землекористувача, а спір між ними вирішується виходячи з вартості об’єктів. Тому й врегулювання цих відносин має належати не до ЗК, яким регламентовано земельні відносини, а до ЦК України.

З наведеного вище положення про одночасне врегулювання права володіння і користування (ст. 92 ЗК) випливає, що потрібно говорити не тільки про право володіння або користування „у чистому вигляді”, а й про сукупність цих прав на володіння і користування. Зокрема, на погляд дисертанта, доцільно встановлювати випадки, коли право користування не може бути здійснене без права володіння і, навпаки, в яких випадках вони можуть і повинні існувати окремо.

Загалом автор вважає, що можна сформулювати термін “речові права” як зазначені у нормах законодавства обмеження прав власника на майно, що зумовлено інтересами інших осіб на це майно, що мають об’єктивний чи суб’єктивний характер. У подальшому дослідженні запропонований термін буде уточнюватися, з урахуванням специфіки окремих речових прав. Але на цій стадії можна навести слова Ю.К. Толстого: “В історії вітчизняного законодавства доля речового права складалась по-різному. На прикладі речового права можна впевнитися, що свою долю мають не тільки люди і книги, але й також права” [218, с.329]. Тому поява речових прав в українському законодавстві – це не тільки дань історичним традиціям, але й сміливий крок законодавчої влади у відродження речових прав.

Поиск по сайту: