Висновки до третього розділу

1. Вважається, що ст. 402 ЦК викладено некоректно і її зміст має бути змінено так: „Сервітут може бути встановлений законом, за рішенням суду або договором, зокрема, заповітом”, оскільки заповіт є особливим видом правочинів заповідача та спадкоємців, які при прийнятті спадщини за заповітом зобов’язуються виконати останню волю спадкодавця, що має конктролюватися виконавцем заповіту.

2. Певна вигода, яка встановлюється за сервітутом має враховуватися послідовно й в нормах спадкового права, зокрема, доцільно доповнити ч. 2 ст. 1241 ЦК, якою регламентується право на обов’язкову частку таким положенням: “…вартість заповідального відказу, сервітуту, емфітевзису та суперфіцію, встановленого на користь особи …”.

3. Вважається необхідним виділяти договори із встановленням речового права, які символізують не тільки перехід права власності, а з самого початку їх дії, як правило, розцінюються такими, що діятимуть тривалий час, тобто більший ніж за договором оренди і на кращих для його сторін умовах, зокрема, цьому має сприяти пільговий режим оподаткування.

4. Доведено доцільність надання переважного права на придбання будинку, збудованого землекористувачем, власнику земельної ділянки. Цим положенням вважається доцільно доповнити ст. 413 ЦК або ця умова може стати істотною для договору про встановлення суперфіцію.

5. Пропонується така класифікація договорів про встановлення речового права:

- прямі речові договори, в яких регламентуватиметься лише встановлення речового права або така умова буде превалювати в договорі;

- змішані речові договори, в яких превалюватиме інший вид договору ніж про регламентацію речового права, а встановлення, наприклад, сервітуту буде похідною умовою. Наприклад, коли власник дарує своє майно іншій особі, а за собою залишає право довічного користування ним, то основний зміст договору буде орієнтований на регламентацію правовідносин за договором дарування, а встановлення сервітуту буде похідною умовою договору дарування. При цьому автор вважає, що змішані договори можуть посвідчуватися безпосередньо як один змішаний договір або роз’єднуватися на два і більше договорів, але не можна втрачати правовий зв’язок між окремими договорами.

6. Пропонується для змішаних договорів встановити єдину форму посвідчення, незважаючи на те, що вони можуть посвідчуватися як відносно самостійні або як доповнення до договору тощо. Такий порядок дозволить перевіряти не тільки дійсність окремих частин договору, але й вирішувати їх у безспірному порядку.

7. У роботі виділено такі істотні умови договору про встановлення речового права:

- обов’язкове позначення виду речового права або змішаного речового права;

- тривалість (строк) дії речового права;

- можливість або заборона відчуження речового права, а також переважне право власника майна на придбання речового права;

- оплатність речового права чи відсутність плати;

- стан майна, в якому його користувач або володілець зобов’язані його повернути. Це положення дуже актуальне для користування землею, водними ресурсами та іншим майном;

- конкретизація суб’єктів, які вправі користуватися речовим правом, зокрема, один чи декілька суб’єктів, а також необмежене число суб’єктів чи встановлення речового права на користь територіальної громади.

8. Пропонується узгодити нотаріальну діяльність з потребою громадян у встановленні речових прав. Слід внести відповідні доповнення до Закону України “Про нотаріат”, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, у Декрет Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, де встановити специфіку вчинення нотаріальних дій та обчислення державного мита для договорів, у яких встановлюється речове право.

9. Пропонується сприймати договір завдатку властивим для встановлення речових прав на підставі попереднього та основного договору, а також доцільно встановити, що ці правовідносини регламентуються договором, який укладається між сторонами.

10. Потрібно говорити про те, що законодавцем не сформовано принципів, за якими одна особа визначається спадкоємцем, друга – відказоодержувачем, а третя визнається такою, на чию користь встановлено сервітут, а це положення на практиці ускладнюватиме діяльність нотаріусів та державної податкової інспекції.

11. Вважається, що терміни „відказоодержувач” та „сервітуарій” можуть бути об’єднані у спадковому праві в єдине поняття, яке буде відрізнятися від спадкоємців, і таких суб’єктів доцільно назвати „вигодонабувачі” за заповітом.

12. За чинним ЦК (ч. 2 ст. 1256) звернутися за тлумаченням змісту заповіту можуть лише спадкоємці, а відказоодержувачі, сервітуарії та навіть кредитори не можуть просити суд розтлумачити зміст заповіту. Якщо виходити не з буквального, а з логічного аналізу суб’єктів спадкових правовідносин, то можна з абсолютною впевненістю стверджувати, що участь у тлумаченні заповіту повинні брати і відказоодержувачі, і сервітуарії. Тому пропонується доповнити і ч. 1, і ч. 2 ст. 1256 ЦК відповідним положенням.

13. Держава як власник і суб’єкт цивільних відносин також може встановлювати сервітут. Зокрема, коли потрібно зберегти пам’ятку архітектури, то доцільно встановлювати відповідний сервітут, за яким буде дозволено використовувати будинок, але тільки під музей, громадську організацію, діяльність якої пов’язана із забезпеченням схоронності цього майна тощо. Отже, суб’єктами, що мають права за сервітутом та відповідні обов’язки можуть бути практично всі суб’єкти цивільних правовідносин.

14. Договір із встановленням сервітуту повинен посвідчуватися у нотаріальній формі, якщо він стосується об’єктів нерухомості, і нотаріуси мають видавати сервітуаріям примірник нотаріального акта (договору) про встановлений на їх користь сервітут.

15. Правова ситуація при встановленні сервітуту зумовлюється суб’єктивним фактором, оскільки йдеться про особистий сервітут, однак потреба у встановленні сервітуту має вважатися об’єктивною, оскільки не тільки дві сторони можуть її встановити, але й суд має констатувати необхідність встановлення сервітуту за суб’єктивними та об’єктивними ознаками.

16. Якщо при встановленні сервітуту власник не зможе користуватися для власних потреб земельною ділянкою або її значною частиною, то вартість відшкодування має дорівнювати вартості земельної ділянки. Тобто вихід з цієї ситуації полягає не у встановленні сервітуту, а у викупі земельної ділянки або її частини, обтяженої сервітутом, у її власника.

17. На розвиток попереднього положення вважається доцільним зважати на співвідношення між загальним розміром земельної ділянки та розміром тієї її частини, на яку має поширюватися сервітут. Дисертант вважає, що розмір землі, на яку поширюватиметься сервітут, не повинен перевищувати половину розміру земельної ділянки.

18. При встановленні земельного сервітуту слід розглядати можливість суду визначити обтяження не тільки на одну земельну ділянку, а на дві сусідні, що дозволить зменшити тягар обтяження, що припадатиме на одного власника землі і вважатиметься більш справедливим способом врегулювання речових прав.

19. Положення, які обтяжують право власності на житло і стосуються сервітуту тих суб’єктів, які не є членами сім’ї власника житла, вважаються не відповідними Конституції України. Власник вправі звертатися з позовом про виселення до тих осіб, які перестали вважатися членами його сім’ї, що не перебувають у нього на утриманні і, зокрема, не виконують обов’язків щодо утримання житла. Множина правових ситуацій, які можуть мати місце на практиці, ставить під сумнів безумовний обов’язок власника надавати належну йому житлову площу у тих випадках, коли один з членів сім’ї перестав вважатися таким.

20. У деяких ситуаціях можна не встановлювати сервітут, а звертатися з позовом у порядку адміністративного судочинства до землевпорядних органів про скасування нормативного акта, яким необґрунтовано (непродумано) останні виділили земельну ділянку для приватизації і, отже, позбавили інших власників можливості користуватися своєю власністю.

21. Якщо громадяни-власники звикли користуватися ґрунтовою дорогою для проїзду до власної земельної ділянки, то такі дороги мають наноситися на мапи і братися до уваги землевпорядними органами при виділенні земель для забудови та приватизації. Тобто на місцевому рівні звичай має відігравати більш істотну роль при конкретизації прав суб’єктів і вирішенні питань про приватизацію землі.

22. Вважається необхідним враховувати випадки, коли правовідносини вже склалися до набрання чинності новим ЦК і до набуття власником права власності на земельну ділянку.

23. Слід говорити про ті істотні умови, які мають бути відображені у рішенні суду про встановлення сервітуту. При цьому такі умови загалом збігатимуться з істотними умовами договорів про встановлення речових прав.

24. Суд вправі вирішувати конфліктні ситуації, зобов’язавши власника надати інше приміщення для проживання сервітуарія, якщо власник і сервітуарій разом користуватися майном не можуть, тобто у цій ситуації можливим способом є компенсація прав сервітуарія за рахунок іншого об’єкта. Такий випадок автор називає переадресацією речового права на інший об’єкт власності.

25. Вважається доцільним дотримуватися формального боку і у будь-якому випадку приймати відмову від речового права лише у тому випадку, коли вона нотаріально посвідчена, а нотаріусам доцільно посвідчувати таку заяву лише після з’ясування дійсної волі сервітуарія і відсутності щодо неї примусу з боку власника.

26. Разом з набранням чинності нового ЦК мали бути внесені відповідні зміни й у ЖК, де у ст. 71 доцільно застосовувати строк не у шість місяців, а в один рік для втрати права на користування житлом, оскільки таким чином мала бути усунена суперечність цієї норми зі ст. 405 ЦК.

Поиск по сайту: