Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 5 страница



Сейра підійшла до них.

- Ви містер і місіс Сміти?

Вони звели очі на неї, і обличчя їхні напружились у передчутті чогось страшного. Руки місіс Сміт ще міцніше стиснули Біблію, розгорнуту на Книзі Йова, так що аж побіліли кісточки пальців. Молода жінка перед ними не мала на собі білого халата, але в цю мить їм було однаково. Вони чекали останнього удару.

- Так, ми Сміти, - тихо озвався Герб.

- Я - Сейра Брекнелл. Ми із Джонні добрі друзі. Як тепер кажуть, зустрічаємося. Можна я сяду?

- Подруга нашого Джонні? - спитала місіс Сміт різким, майже осудливим тоном.

Інші відвідувачі швидко озирнулись і знову втупили очі в свої пошарпані журнали.

- Так, - підтвердила Сейра. - Подруга вашого к Джонні.

- Він ніколи не писав нам, що в нього є дівчина, - сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. - Ніколи, ні слова.

- Тихше, мати, - мовив Герб. - Сідайте, міс... Брекнелл, так?

- Сейра, - сказала вона з вдячністю в голосі й сіла на стілець. - Я...

- Ні, ніколи не писав, - правила своєї місіс Сміт. - Мій син завжди шанував бога, але, мабуть, останнім часом трохи відійшов від нього. А Господь бог, щоб ви знали, карає зненацька. Ось чому відступництво таке небезпечне. Не знаєш ні дня, ні години...

- Вгамуйся, - сказав Герб.

Люди знов озиралися на них. Герб пронизав дружину суворим поглядом. Віра якусь хвилю з викликом дивилася на нього, але його погляд не пом’якшав, і вона опустила очі. Вона вже згорнула Біблію, та її пальці неспокійно совались по обрізу книги, наче вона прагнула знов поринути в нетрі буремного життя Йова, що зазнав стільки лиха й знегод, так що вона цілком могла порівняти його гірку долю зі своєю власною та синовою!.

- Учора ввечері я була з ним, - сказала Сейра.

Почувши це, мати Джонні знов метнула на неї осудливий погляд. Сейра нараз згадала біблійне значення слів “бути з кимось” і відчула, що червоніє. Здавалося, та жінка читала її думки.

- Ми їздили на окружний ярмарок...

- Осередки гріха й розпусти, - виразно проказала Віра Сміт.

- Востаннє тобі кажу: вгамуйся, Віро! - похмуро мовив Герб і, поклавши свою важку руку на дружинину, міцно стиснув її. - І це вже серйозно. Сейра - мила дівчина, і я не дозволю тобі нападатися на неї. Зрозуміла?

- Осередки гріха, - вперто повторила Віра.

- Ти вгамуєшся чи ні?

- Пусти мене. Я читатиму Біблію.

Герб пустив її. Сейра почувала себе ні в сих ні в тих. Віра розгорнула Біблію і, ворушачи губами, почала читати.

- Віра дуже вражена, - сказав Герб. - Ми обоє вражені. Та й ви теж, судячи з вашого вигляду.

- Так.

- І добре ви погуляли вчора ввечері? - спитав він. - На тому ярмарку?

- Так, - відказала Сейра; правда й неправда цього простого слова змішались у її свідомості. - Так, добре, але потім... Розумієте, я там з’їла несвіжу сосиску абощо. Ми їздили моєю машиною, і Джонні одвіз мене додому, у Візі. Мені страшенно схопило шлунок. А потім він викликав собі таксі. Ще пообіцяв сьогодні вранці подзвонити до школи й сказати, що я захворіла. Оце так я бачила його востаннє... - З очей її потекли сльози. Вона не хотіла плакати перед цими людьми, особливо перед Вірою Сміт, але не могла стриматись. Навпомацки дістала із сумочки паперового носовичка й приклала до обличчя.

- Ну, ну, - мовив Герб і обняв її за плечі. - Ну, ну... Вона плакала, і їй невиразно здавалося, ніби йому

трохи легше від того, що він має кого втішати; адже його дружина знаходила собі гірку втіху в читанні історії Йова, а він лишався сам-один.

Люди озирались і дивилися на неї. Крізь сльози вони здавалися Сейрі чималою юрбою. Вона знала, що вони думають. “Хай краще вона, ніж я, краще вони троє, ніж я чи мої рідні, той хлопець умирає, йому геть розвалило голову, отож вона так і плаче. Їм лишається тільки чекати, коли сюди спуститься хтось із лікарів, поведе їх в окрему кімнату і скаже...”

Зрештою їй вдалося погамувати сльози й узяти себе в руки. Місіс Сміт сиділа неприродно прямо, наче тільки-но прочнувшись від нічного кошмару, і не помічала ні Сейриних сліз, ні чоловікових спроб утішити дівчину. Вона читала свою Біблію.

- Скажіть, будь ласка, - попросила Сейра, - з ним дуже погано? Чи є надія?

Та перш ніж Герб устиг відповісти, озвалася Віра. Голос її прозвучав, як невблаганний присуд долі:

- Надіятись треба на бога, міс.

Сейра помітила, як в очах Герба майнула тривога, і подумала: “Він боїться, що з горя їй одібрало розум. І може, так воно й є”.

 

 

 

Довгий день поволі посувався до вечора.

Десь після другої, коли в школі кінчались уроки, почали приїздити учні з класів Джонні, здебільшого в робочих куртках, химерних шапках та геть злинялих джинсах. Сейра бачила дуже мало тих, кого подумки називала юними піжонами, - багатонадійних, націлених на коледжі учнів, яснооких і ясночолих. Ті, що потурбувалися приїхати до лікарні, були майже всі халамидники з довгими патлами.

Декотрі з них підходили до неї і тихо запитували, чи не скаже вона, в якому стані містер Сміт. А вона тільки скрушно хитала головою і відповідала, що сама нічого не знає. Та одна з дівчат, Доун Едвардс, що була безнадійно закохана в Джонні, добачила в Сейриному обличчі розпач та страх і залилася слізьми. Прийшла медсестра й попросила її залишити вітальню.

- Вона зараз заспокоїться, я певна, - сказала Сейра і втішливо обняла дівчину за плечі. - Дайте їй якусь хвилинку чи дві.

- Ні, я не хочу тут зоставатися! - вигукнула Доун і квапливо вибігла з кімнати, перекинувши по дорозі пластикового стільця. А через кілька хвилин Сейра визирнула у вікно й побачила, що дівчина сидить на надвірних сходах лікарні під ясним, але холодним жовтневим сонцем, уткнувшись обличчям у коліна.

Віра Сміт усе читала свою Біблію.

На п’яту годину більшість учнів роз’їхались. Зникла й Доун, хоч Сейра не бачила, як вона поїхала. О сьомій до вітальні зайшов молодий чоловік у білому халаті з косо пришпиленою на вилозі карткою - “Д-р Строунс”, - обдивився довкола й рушив до них.

- Містер і місіс Сміти? - запитав він. Герб тяжко зітхнув.

- Так. Це ми.

Віра рвучко згорнула Біблію.

- Пройдіть, будь ласка, зі мною.

Ось воно, подумала Сейра. Перехід до невеликої окремої кімнати, а тоді - вісті. Хоч які вони є. Вона зачекає тут, а коли вони повернуться, Герб Сміт скаже їй усе, що їй потрібно, знати. Він добрий чоловік.

- Ви маєте відомості про мого сина? - запитала Віра тим самим гучним, різким, мало не істеричним голосом.

- Так. - Доктор Строунс поглянув на Сейру. - Ви теж родичка, мадам?

- Ні, - сказала Сейра. - Я подруга.

- Близька подруга, - докинув Герб. Тепла дужа рука взяла її за лікоть, тим часом як друга взяла під руку Віру. Він допоміг обом жінкам підвестися. - Ми підемо всі троє, якщо ви не проти.

- Ні, ні, не проти.

Лікар повів їх повз ліфти й далі коридором до дверей з табличкою: “Кімната нарад”. Зайшли туди, і він увімкнув люмінесцентні світильники під стелею. В кімнаті стояв довгий стіл і кільканадцять конторських стільців.

Доктор Строунс причинив двері, запалив сигарету й кинув обгорілого сірника в одну з попільниць, що двома поздовжніми рядами стояли на столі.

- Дуже важко про це говорити... - промовив він ніби сам до себе.

- То краще одразу все сказати, - вихопилась Віра.

- Атож, мабуть, що так.

Хоч Сейрі й не випадало ставити запитання, вона не стрималась.

- Він не вмер? Будь ласка, ну скажіть же, що він не вмер!..

- Він у коматозному стані. - Строунс сів і глибоко затягся сигаретою. - Містер Сміт дістав серйозні травми голови, в нього пошкоджено мозок, якою мірою - важко навіть сказати. Можливо, ви чули коли-небудь такий медичний термін “підкоркова гематома”. Так от, у містера Сміта дуже серйозна підкоркова гематома, тобто локалізований крововилив усередині черепа. Потрібна була тривала операція, щоб зменшити внутрішньочерепний тиск і видалити з мозку уламки кісток.

Герб важко опустився на стілець, обличчя його було бліде й приголомшене. Сейрі впали в око його шкарубкі, вкриті рубцями руки, і вона пригадала, як Джонні сказав, що його батько - тесля.

- А все-таки Господь зглянувся на нього, - озвалася Віра. - Я знала, що він не помре. Я благала Господа про цю ласку, і чудо сталося. Слава Господові нашому Всевишньому! І ви всі славте його ім’я!

- Віро... - кволо мовив Герб.

- У коматозному стані... - вголос проказала Сейра.

Вона намагалася втиснути цю звістку в якісь чуттєві рамки, але зрозуміла, що нічого не вийде. Те, що Джонні не вмер, що він витримав серйозну і небезпечну операцію на мозку, мало б відродити в ній надію. Але не відродило. Їй не подобалися слова “коматозний стан”. Вони звучали підступно й лиховісно. Хіба “кома” не означає по-латині “смертельний сон”?

- Що його чекає? - спитав Герб.

- Цього поки що не може сказати ніхто, - відповів Строунс.

І почав вертіти в пальцях сигарету, нервово постукуючи нею по краю попільниці.

У Сейри було таке враження, що він відповів Гербові формально, цілком ухилившись від суті запитання.

- До нього, звичайно, застосована необхідна апаратура, що підтримує життя...

- Але ж ви маєте знати, бодай приблизно, які в нього шанси, - сказала Сейра. - Ви маєте знати... - Вона безпорадно махнула руками й важко опустила їх.

- Він може вийти з коми через дві доби. Або через тиждень. Через місяць. А може й ніколи не вийти. І... зовсім не виключена можливість, що він умре. Мушу сказати вам відверто, що це найімовірніше. Його травми... надто тяжкі.

- Господь бог не дасть йому померти, - заявила Віра. - Я знаю.

Герб обхопив обличчя руками і повільно бгав його. Доктор Строунс ніяково поглянув на Віру.

- Я хочу тільки, щоб ви були готові до... до всього.

- А чи не могли б ви сказати, скільки шансів на те, що він виживе? - спитав Герб.

Доктор Строунс повагався, нервово затягся сигаретою,

- Ні, цього я не знаю, - відповів він зрештою.

 

 

 

Вони втрьох почекали ще з годину, а тоді вийшли з лікарні. Надворі було вже темно. На великій автостоянці свистів холодний поривчастий вітер. Довге волосся Сейри маяло позад неї. Згодом, повернувшись додому, вона вичеше з нього жовтий дубовий листочок. По небу, мов самотній нічний вітрильник, плив холодний місяць.

Сейра вклала Гербові в руку папірець, на якому записала свою адресу й номер телефону.

- Подзвоните мені, коли про щось дізнаєтесь? Хоч би про що.

- Ну звісно.

Герб зненацька нахилився й поцілував її в щоку, і Сейра на мить стиснула в темряві його плече.

- Ви пробачте мені, люба, що я так непривітно з вами повелася, - промовила Віра навдивовижу лагідним голосом. - Я була прибита горем.

- Авжеж, я розумію, - сказала Сейра.

- Я думала, мій син помре. Але я молилася, я благала за нього Господа бога. Як ото співається: “Коли нести вам несила свій тягар земних турбот, не стогніть, моліться ревно, і поможе вам Господь”...

- Віро, їдьмо вже, - сказав Герб. - Нам треба поспати, а вранці побачимо, як...

- І тепер я почула голос божий, - провадила Віра, мрійливо звівши очі на місяць. - Джонні не помре. Господь бог не хоче, щоб він помер. Я прислухалась і почула той тихий голос, що озвався в моєму серці, і я втішилася.

Герб відчинив дверці машини.

- Сідай, Віро.

Вона знов подивилася на Сейру і всміхнулась. І Сейра раптом побачила відсвіт знайомого безтурботного усміху Джонні, та водночас подумала, що такої моторошної усмішки, як оця Вірина, ще ніколи в житті не бачила.

- Господь бог наклав свій знак на мого Джонні, - сказала Віра, - і це сповнює мене радістю.

- На добраніч, місіс Сміт, - промовила Сейра, ледь ворушачи занімілими губами.

- На добраніч, Сейро, - мовив Герб.

Він сів у машину і ввімкнув мотор. Фургончик рвонувся з місця й помчав через стоянку до Стейт-стріт, і Сейра похопилася, що забула спитати, де вони спинились. А тоді подумала, що, мабуть, вони й самі ще не і знають.

Вона рушила була до своєї машини, але нараз стала й вражено задивилася на річку Пенобскот, що протікала за лікарнею. Вода скидалася на темний шовк, а посередині яскріло відображення місяця. Стоячи сама-одна на просторому майданчику, Сейра звела очі до неба й подивилася на справжній місяць.

Господь бог наклав знак на мого Джонні, і це сповнює мене радістю.

Місяць висів над головою, мов лискуча карнавальна | прикраса, мов небесне Колесо Фортуни, на якому всі і комбінації - на користь закладу, не кажучи вже про “свої” номери - нуль і два нулі. Свої номерочки, свої номерочки, всі грошики сюди, гей-гей, налітай!

Навколо її ніг шаруділо гнане вітром опале листя. Сейра підійшла до своєї машини й сіла за кермо. Її раптом охопило цілком певне передчуття, що вона втратить Джонні. Їй стало страшно й самотньо на душі, і вона аж затремтіла. Та врешті ввімкнула мотор і поїхала додому.

 

 

 

Весь наступний тиждень безперервним потоком надходили листівки із співчуттям та добрими побажаннями від учнів Клівз-Мілзької школи - згодом Герб Сміт сказав Сейрі, що на ім’я Джонні прислали більш як триста таких листівок. Майже в кожній з них була зроблена від руки обережна приписка: мовляв, сподіваємося, що Джонні скоро одужає. На всі ті послання відповідала Віра - кількома словами подяки та цитатою з Біблії.

Проблема дисципліни в Сейриних класах, що так її непокоїла, відпала сама собою. Оте колишнє відчуття, ніби колективний суд учнівської громадської думки незмінно ухвалює несприятливий для неї присуд, обернулося на цілком протилежне. Зрештою вона зрозуміла, що учні дивляться на неї як на героїню трагедії, на втрачену любов містера Сміта. Ця думка сяйнула в неї першої середи після катастрофи, в учительській, коли вона мала “вікно” між уроками, і Сейра раптом зайшлася істеричним сміхом, що змінився гіркими риданнями. Вона аж сама злякалася і насилу опанувала себе. Ночами вона погано спала: їй без кінця снився Джонні - Джонні в масці з обличчями Джекілд і Хайда; Джонні стоїть біля Колеса Фортуни, а якийсь наче загробний голос раз у раз проказує: “Це ж така втіха - бачити, як ви обдираєте цього типа!”; Джонні говорить десь за дверима: “Усе вже гаразд, Сейро, усе чудово”, - тоді заходить до кімнати, а череп у нього знесений по самі брови...

Герб і Віра Сміти прожили тиждень у готелі “Бангор-Хаус”, і Сейра щодня після школи бачилася з ними в лікарні. Вони терпеливо чекали, чи не станеться якоїсь переміни. Але перемін не було. Джонні лежав в окремій палаті у відділенні інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений складною апаратурою, дихаючи з допомогою штучних легенів. Доктор Строунс нічого втішного не обіцяв. У п’ятницю, через тиждень після катастрофи, Герб зателефонував Сейрі і сказав, що вони з Вірою “ідуть додому.

- Вона не хоче, - додав він, - але я все ж таки переконав її. Здається.

- З нею все гаразд? - спитала Сейра.

Настала довга пауза, доволі довга, щоб Сейра подумала, чи не переступила вона межі. Нарешті Герб сказав:

- Я не знаю. Чи, може, й знаю, але просто не хочу казати цього вголос. Вона завжди була трохи схибнута на релігії, а після операції стала ще затятіша. Після того, як їй видалили матку. Ну, а тепер і зовсім утратила глузд. Весь час говорить про кінець світу. Твердить, ніби нещастя із Джонні - божий знак того, що його живцем заберуть до царства небесного. Мовляв, перед самим страшним судом Господь прикличе до себе всіх своїх вірних рабів такими, які вони є, в земній подобі. Сейра пригадала, що бачила колись плакат, наліплений на багажник автомобіля: “Якщо мене раптом заберуть на небо, сядьте хто-небудь за моє кермо!”

- Атож, я знаю цю теорію, - сказала вона.

- Так от, - ніяково провадив Герб, - є люди... вона з ними листується... які вірять, що бог має прилетіти по своїх обранців летючими тарілками. Тобто вивезти їх у тих тарілках на небо. Ті... секти... бачте, довели, принаймні самим собі, що царство небесне міститься десь у сузір’ї Оріона. Не питайте мене, як вони це довели, про це вам могла б розказати Віра. Отож усе воно... та чого там, Сейро, усе воно трохи гнітить мене.

- Ще б пак. Гербів голос зміцнів.

- А проте вона ще здатна відрізнити реальне від нереального. Їй потрібен час, щоб усе перетравити. Отож я й кажу їй: хоч би що мало статися, вона може чекати цього вдома так само, як і тут. А мені... - Він на мить збентежено замовк, тоді прокашлявся й сказав: - А мені треба повернутися до роботи. Я маю певні діла. Підписав контракти.

- Ну звісно, я розумію. - Сейра помовчала. - А як з допомогою на лікування? Я хочу сказати, воно ж, мабуть, обійдеться в чималий гріш... - Настала її черга збентежитись.

- Я розмовляв з містером Пелсеном, заступником вашого директора у Клівз-Мілзі, - сказав Герб. - Виявляється, Джонні мав тільки звичайний поліс “Синього хреста”, а в отій новій “Медичній допомозі” застрахований не був. Одначе й “Синій хрест” відшкодує частину видатків. Та й ми з Вірою маємо деякі заощадження.

У Сейри впало серце. “Ми з Вірою маємо деякі заощадження”. На скільки вистачить тих заощаджень, коли доведеться платити по двісті, а то й більше доларів за день? І задля чого, як подумати? Задля того, щоб Джонні лежав там живим мерцем і безтямно мочився крізь рурочку, а батьки його втратили все, що мають? Щоб його мати збожеволіла, зазнавши краху всіх своїх надій? Сейра відчула, як по щоках у неї покотилися сльози, і вперше - але не востаннє - впіймала себе на тому, що бажає Джонні тихо померти й віднайти спокій. Подумавши про це, вона аж здригнулася з жаху, але думка не зникала.

- Я щиро бажаю вам усього найкращого, - мовила вона в трубку.

- Я знаю, Сейро. І ми вам так само. Ви будете нам писати?

- Так, неодмінно.

- А як зможете, то й приїздіть до нас. До Паунела не так уже далеко... - Герб повагався, тоді сказав: - Здається мені, Джонні обрав собі добру дівчину. У вас це було серйозно, правда ж?

- Так, - відказала Сейра. Сльози все текли по її щоках, і нерви були напружені до краю. - Дуже серйозно.

- До побачення, голубонько.

- До побачення, Гербе.

Вона поклала трубку, якусь хвилю тримала руку на важелі, а тоді подзвонила до лікарні й запитала про Джонні. Все було так само. Вона подякувала сестрі-доглядальниці й почала безцільно ходити по квартирі. Подумала про бога, що пришле на землю цілу армаду летючих тарілок забрати своїх вірних рабів і доправити в сузір’я Оріона. То була така сама нісенітниця, як і все, що стосувалося бога, - безглуздого бога, якому забаглося відібрати в Джонні мозок і наслати на нього оту кому, що їй не буде, видно, кінця-краю, - хіба тільки його покладе нагла смерть.

На столі чекав стосик учнівських творів, які треба було перевірити. Вона заварила собі чашку чаю і сіла до роботи. Якщо був певний момент, коли Сейра Брекнелл знову взяла владу над своїм життям, уже і без Джонні, - то оце саме тоді.

 

 

Розділ четвертий

 

 

Убивця був наче в’юн.

Він сидів на лаві в міському парку, неподалік від оркестрової естради, курив “Малборо” й мугикав пісеньку з “Білого альбому” Бітлів: “Ти й не знаєш, який ти щасливий тепер, що ти знов у С, що ти знов у Р, що ти знов у СРСР...”

Власне, убивцею він ще не був, поки що. Але думку цю плекав давно - убити. Вона невідчепно свердлила йому мозок, не давала спокою, І не тому, що лякала його, ні. Він не мав сумніву, що все минеться добре. Час обрано слушний. Боятися, що його схоплять, нема чого. І прищіпки нема чого боятися. Він же слизький, наче в’юн.

З неба посипав дрібний сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північ від цього невеликого міста в західній частині штату Мен усе лежав у непробудному сні Джон Сміт.

Убивця пильно роздивлявся по парку - цьому громадському гаю, як любили називати його туристи, що приїздили до Касл-Рока та Великих озер. Але тепер туристів не було. Гай, що так привітно зеленів улітку, стояв пожовклий, облисілий і неживий. Він чекав зими, що мала вбрати його пристойніше. На тлі білястого неба чітко вирізнялися ромбоподібні чарунки іржавої сітчастої загорожі позад бейсбольної бази. Оркестрова естрада також стояла сіра, облуплена.

Видовище було сумне, але вбивця не сумував. Його аж роздимало від радості. Ноги його поривало притупувати, пальці - клацати. Ні, цього разу він уже не схибить.

Він роздушив недокурок підбором черевика й зразу ж запалив нову сигарету. Подивився на свій ручний годинник. Дві хвилини на четверту. Він сидів і курив. Парком пройшли два хлопці, пасуючи один одному футбольний м’яч, але вбивцю вони не помітили, бо лави стояли в улоговинці. Оце тут, мабуть, і збиралися теплими вечорами ті блудяги. Він знав про блудяг усе, знав, що вони виробляють. Йому казала про них мати, та й сам він їх бачив.

На думку про матір його усмішка трохи пригасла. Він пригадав, як одного разу, коли йому було сім років, вона зайшла до його кімнати, не постукавши, - вона ніколи не стукала, - й спіймала його на гарячому: він саме бавився своєю пилкою. Мати наче оскаженіла. Він хотів був сказати, що то нічого. Нічого поганого. Просто воно раптом набрякло. Він і не робив нічого, воно саме взяло та й набрякло. А він тільки сидів і грався. Власне, й не грався, а так. Навіть нецікаво було. Але мати наче оскаженіла.

“Ти хочеш стати таким, як оті блудяги? - закричала вона. (Він навіть не знав, що означає це слово). - Ти хочеш стати таким, як вони, і підчепити якусь соромітну хворобу? Хочеш, щоб у тебе з пилки капотів гній? Щоб вона почорніла й відгнила? Цього ти хочеш, га? Га? Га?”

Вона почала трусити його, так що він аж заревів з переляку, бо мати вже тоді була тілиста жінка, потужна й невідпорна, мов океанський корабель, а він ще не був убивцею, не був в’юном - він був малим хлопчиком, що ревів з переляку, і його пипка зморщилася й ніби хотіла геть зникнути з очей.

Мати на дві години затиснула її прищіпкою для білизни, аби він відчув, що воно таке, оті хвороби.

Біль був нестерпний...

Сніжок ущух. Убивця відігнав від себе материн образ: іноді, в доброму гуморі, йому вдавалося робити це без зусиль, а от коли він був похмурий, чимось пригнічений, - не вдавалося зовсім.

Він поглянув на годинник. Сім хвилин на четверту. Викинув наполовину недокурену сигарету. Хтось ішов.

Він упізнав дівчину. То була Елма, Елма Фрешет із “Чашки кави” на тому боці вулиці. Вона щойно здала зміну і йшла додому. Він знав Елму: раз чи два призначав їй побачення і непогано її розважав. Возив у Неплз на танці, в “Сірініті-Хілл”. Вона добре танцювала. Більшість тих блудяг добре танцювали. Він зрадів, що йде саме Елма.

Вона була сама.

Знов у С, знов у Р, знов у СРСР...

- Елмо! - гукнув він і помахав рукою.

Вона ледь помітно здригнулася, озирнулась і побачила його. Тоді всміхнулася й пішла до лави, де він сидів. Привіталась, назвавши його на ім’я. Він з усміхом підвівся. Його не тривожило, що може хтось надійти. Він був недоторканний. Він був Супермен.

- Чого це ти так одягся? - запитала дівчина дивлячись на нього.

- Справжній в’юн, еге ж? - усміхнувся він.

- Та ні, я не...

- Хочеш, щось покажу? - спитав він. - Отам на естраді. Страшенно цікаве.

- А що то?

- Ходім побачиш.

- Ну ходім.

Отак собі просто. Вона пішла за ним до естради. Якби в цей час хтось нагодився, убивця ще міг би відмовитись від свого наміру. Та ніхто не нагодився. Ніхто ніде не йшов. Вони були в парку самі. Над ними нависало білясте небо. Елма була невелика на зріст, тендітна дівчина з ясно-золотистими косами. Фарбована блондинка, вважав він. Усі ці дівчиська фарбують волосся.

Він вивів її на криту естраду. Вони пішли по дощаному помосту, і їхні кроки глухо, мертвотно відлунювали в повітрі. В одному кутку естради лежав перекинутий нотний пюпітр. Валялася порожня пляшка від “Чотирьох троянд”. Атож, оце воно й є, блудяже кубло.

- То що тут таке? - спитала Елма, вже трохи недовірливо. І трохи знервовано.

Убивця широко всміхнувся й показав пальцем на лівий край естради.

- Онде. Бачиш?

Вона поглянула туди, куди він показував. На дощаних мостинах білів використаний презерватив, схожий на поморщену зміїну шкірку.

Елма нахмурилась і рвучко повернулася йти геть; ще мить - і вона вислизнула б від убивці.

- Зовсім не смішно...

Він схопив її і шарпонув назад.

- Куди це ти зібралася?

її очі раптом стали насторожені й злякані.

- Пусти мене. А то пошкодуєш. Я не маю часу на брудні жарти...

- А це не жарти, - сказав він. - Це зовсім не жарти, блудяго.

Йому аж у голові запаморочилося з радості, що він назвав її цим словом, назвав так, як вона заслуговує. Все навколо йшло обертом.

Елма метнулася ліворуч, до невисокої огорожки скраю естради, наміряючись перескочити через неї. Та вбивця схопив її ззаду за комір дешевенького пальта і рвонув до себе. Матерія тріснула й з глухим звуком розповзлася. Дівчина розтулила рота, щоб закричати.

Убивця з розмаху припечатав їй рота рукою, чавлячи губи на зубах. Долоню йому залоскотала тепла кров. А дівчина тицяла в нього вільною рукою, силкуючись намацати точку опори, але марно. Рука щораз зіслизала, бо він... він був...

В’юн!

Він кинув її на дощаний поміст. Рот дівчини, вже перемазаний кров’ю, на мить звільнився, і вона знов спробувала закричати, але вбивця, хекаючи й скалячись, навалився їй на груди, і повітря безгучно вихопилось із легенів. Вона відчувала його на собі, величезного, розпаленого, важкого, мов камінь, і вже не намагалася закричати, а тільки шалено опиралась. Пальці її без упину хапалися за нього і щораз зісковзували, зісковзували. А він грубо розсунув дівчині ноги й притиснув її до помосту. Її рука черкнула йому по носі, і в очах у нього виступили сльози.

- Ах ти ж блудяга! - просичав він і вчепився руками їй у горлянку.

Вчепився й почав душити, то відриваючи її голову від помосту, то з силою гупаючи нею об дошки. Очі дівчини викотились. Обличчя спершу порожевіло, тоді стало червоне, а потім - аж багрове. Опір її почав слабшати.

- Блудяга... блудяга... блудяга... - хрипко примовляв убивця.

Тепер він був справжній убивця, і Елмі Фрешет більш не судилося крутити задком серед усього того наброду в “Сірініті-Хіллі”. Очі її були безтямно вирячені, немов у тих неоковирних дешевих ляльок, що їх продають на ярмарках. Убивця хрипко сапав. Руки дівчини уже безживно лежали на дошках помосту. А його пальці так уп’ялися їй у горлянку, що й нігтів стало майже не видно.

Нарешті він розтиснув руки, готовий душити знов, якщо вона заворушиться. Але вона не заворушилась.

Почекавши якусь хвилю, він тремтячими руками розчахнув поли її пальта й задер спідницю рожевої офіціантської форми.

Білясте небо дивилося вниз. Громадський гай у Касл-Року був безлюдний. Тільки другого, дня там знайшли сплюндроване тіло задушеної Елми Фрешет. На думку шерифа, злочин учинив якийсь зайда. Про це повідомили газети в цілому штаті, і всі у Касл-Року погодилися з шерифовою” думкою.

Певне ж, ніхто з місцевих не міг скоїти такого жахіття.

 

 

Розділ п’ятий

 

 

Герб і Віра Сміти повернулися до Паунела, і життя їхнє пішло своїм звичаєм. У грудні Герб закінчив роботу на спорудженні будинку в Даремі. Як і передбачала Сейра, їхні заощадження дуже скоро вичерпались, і вони мусили вдатись до Фонду допомоги при надзвичайних випадках. Це підкосило Герба не менше, ніж саме нещастя. Для нього та допомога була не чим іншим, як замаскованою милостинею. Він усе своє життя чесно й тяжко працював власними руками і ніколи й думки не припускав, що настане день, коли йому доведеться взяти від штату бодай один долар. Але такий день настав.

Віра передплатила три нові журнали, що надходили поштою через нерівні проміжки часу. Всі три мали дуже поганий друк і такі малюнки, наче їх малювали діти. Вони називалися “Божі летючі тарілки”, “Напередодні Спасу” і “Чудеса Господні в галузі психіки”. А передплачені раніше “Дайджести” хоча й далі надходили щомісяця, проте лежали тепер нерозгорнуті іноді по три тижні, тоді як ті журнальчики Віра зачитувала мало не до дірок. Вона знаходила там багато такого, що здавалось їй дотичним до випадку із Джонні, і за вечерею читала ті перли стомленому чоловікові високим, пронизливим голосом, що аж тремтів від збудження. Герб дедалі частіше просив її притишити голос, а часом і гримав на неї, щоб вона облишила ті нісенітниці й дала йому спокій. Тоді Віра кидала на нього страдницький, жалісний та ображений погляд і тихо йшла нагору продовжувати свої студії. Вона почала писати до редакцій тих журналів і обмінюватись листами з їх дописувачами та іншими адресатами, яких спіткали подібні нещастя.

Більшість їх, як і сама Віра, були добросерді люди, котрі щиро прагнули допомогти їй і полегшити майже непосильний тягар її горя. Вони присилали тексти молитов і амулети, обіцяли згадувати Джонні у своїх вечірніх молитвах. Та були й інші, звичайнісінькі дурисвіти обох статей, і Герба дуже непокоїло, що його дружина втрачає здатність розпізнавати їх. Хтось запропонував надіслати скалочку єдино істинного хреста Господнього - і то всього за 99 доларів 98 центів. Пропонували й пляшечку цілющої води з Лурдського джерела: мовляв, якщо втерти її Джонні в чоло, вона майже напевне зробить чудо. За неї правили 110 доларів плюс поштові видатки. Дешевше коштувала (й дужче вабила Віру) магнітофонна касета із записом Двадцять третього псалма та молитви Господньої, виголошених відомим південним євангелістом Біллі Гамбарром. Згідно з рекламним проспектом, її протягом кількох тижнів належало прокручувати біля ліжка Джонні, і це майже напевне мало спричинити чудесне зцілення. Як додаткове благословення (тільки протягом обмеженого часу) з касетою надсилався фотопортрет самого Біллі Гамбарра з автографом.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.