Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 11 страница



Тепер уже Сейру охопив справжній страх. Він повільно розтікався в неї по шлунку, мов холодна вода. Рука її потяглася до горла, а сама вона, як загіпнотизована, невідривно дивилася на Джонні. Зараз у нього в очах такий самий вираз, такий самий холодний і дивний вираз, як того вечора, коли він вигравав на Колесі Фортуни. Що з тобою діється, Джонні? Хто ти такий? Його голубі очі потемніли, стали майже фіолетові, і, здавалося, він тепер десь далеко. Сейрі захотілося втекти. І в самій палаті неначе потемніло, так ніби він у якийсь спосіб розітнув матерію реальності, розірвав сполучні ланки між минулим і теперішнім.

- Вона зісковзнула в тебе з пальця, - сказав Джонні. - Ти вкладала його бритвене приладдя в бічну кишеню валізи, і обручка зісковзнула туди. Похопилася ти лише згодом, от і подумала, що вона десь у номері. - Він засміявся, і то був якийсь тонкий, деренчливий, уривчастий звук, зовсім не схожий на звичайний сміх Джонні; і якийсь холодний... холодний... - Пригадуєш, ви з ним перевернули там усе догори дном. А обручка була у валізі. Вона й досі лежить у тій бічній кишені. Весь цей час лежить. Піднімися на горище, Сейро, і подивись. Ти її знайдеш.

У коридорі за дверима хтось упустив склянку з водою чи щось таке і лайнувся з досади, коли вона брязнула об підлогу. Джонні обернувся на той звук, і очі його проясніли. Він поглянув на Сейру, побачив її застигле обличчя й розширені очі і стурбовано нахмурився.

- Що таке, Сейро? Я щось не те сказав?

- Звідки ти дізнався? - прошепотіла вона. - Як ти можеш відати про такі речі?

- Не знаю, - відказав він. - Сейро, пробач, коли я...

- Джонні, мені треба їхати, я залишила Денні в надомної няньки.

- Гаразд, Сейро. Пробач, що я тебе засмутив.

- Як ти міг дізнатися про мою обручку, Джонні?

Він тільки головою похитав.

 

 

 

Вона вже спустилася на перший поверх і простувала коридором до виходу, коли раптом відчула якусь дивну млість у животі. Жіночий туалет вона знайшла саме вчасно. Вскочила в одну з кабін, зачинила за собою двері, і її шалено вивернуло. Вона звела дух і стояла, заплющивши очі, вся тремтячи, проте водночас її розбирав сміх. Коли вона востаннє бачилась із Джонні, з нею сталося точнісінько те саме. Груба відплата? Вчасно поставлена крапка, як ото в кінці книжки? Вона затулила руками рота, стримуючи те, що поривалося назовні, - сміх чи, може, крик. І в темряві під склепленими повіками їй здалося, ніби все навкруги усупереч здоровому глузду пішло обертом. Мов величезне Колесо Фортуни.

 

 

 

Вона залишила Денні в місіс Лебелл, отож у домі було тихо й порожньо. Сейра піднялася вузенькими східцями на горище, клацнула вимикачем і засвітила дві голі лампочки, що звисали на шнурах з-під покрівлі. Валізи, з якими вони з Уолтом їздили у весільну подорож, стояли в кутку, і на їхніх жовтих боках ще красувалися монреальські наклейки. Валіз було три. Сейра відчинила першу, помацала по еластичних бічних кишенях і нічого не знайшла. Не знайшла і в другій валізі. І в третій також.

Вона глибоко зітхнула, почуваючи себе трохи ошуканою і розчарованою, але ці почуття переважувала полегкість. Величезна полегкість. Немає обручки. Шкода, Джонні. А втім, анітрохи не шкода. Бо то було б уже щось схоже на містику.

Сейра взялася засувати валізи на місце - між великим стосом Уолтових старих підручників і зламаним торшером, якого перекинув собака тієї ненормальної жінки і якого Сейрі не ставало духу викинути. Та коли вона вже обтрушувала руки від пороху, збираючись полишити все це діло, якийсь тихий внутрішній голос озвався до неї ледь чутно: Глянула по верхах, для годиться, та й усе? Ти ж насправді й не хотіла знайти її, Сейро, хіба не так?

Так. Так, вона справді не хотіла нічого знаходити. І якщо той тихий внутрішній голос думає, що вона знов відчинятиме всі три валізи, то це чистісіньке безглуздя. Вона вже й так на п’ятнадцять хвилин спізнилася забрати Денні; Уолт сказав, що приведе на вечерю одного із своїх старших партнерів з адвокатської контори (“це дуже важливо”); вона давно мала. написати листа Бетті Гекмен - Бетті просто з “Корпусу миру” в Уганді вискочила заміж за сина неймовірно багатого кіннозаводчика з Кентуккі. А ще їй треба навести блиск в обох туалетних кімнатах, зробити зачіску й скупати Денні. Одне слово, її чекало аж надто багато справ, щоб гаяти час на цьому брудному й задушному горищі.

Отож вона знову відчинила всі три валізи й цього разу дуже ретельно обшукала бічні кишені. І в третій валізі, в самому кутку при денці знайшла свою обручку. Тоді піднесла її до світла голої лампочки й прочитала вигравіюваний усередині напис, такий же ясний, як і того дня, коли Уолт надів їй на палець цю обручку: “Уолтер і Сейра Хезлітти - 9 липня 1972”.

Сейра довго дивилася на обручку.

Нарешті вона засунула валізи назад, вимкнула лампочки й спустилася з горища. Зняла з себе полотняну сукню, тепер уже геть запорошену, й надягла розкльошені штани й легку кофтинку. Тоді пішла до місіс Лебелл, що мешкала в сусідньому кварталі, й забрала Денні. Повернувшись додому, Сейра залишила малого у вітальні, де він почав жваво повзати по підлозі, а сама перейшла до кухні готувати бризе й чистити картоплю. Коли м’ясо було уже в духовці, вона заглянула до вітальні й побачила, що Денні заснув на килимку. Взявши хлопчика на руки, Сейра віднесла його і поклала в колиску. Потім заходилася давати лад туалетним кімнатам. Та, незважаючи на всі ті клопоти й на те, що годинникова стрілка швидко бігла до призначеної години вечері, з голови їй усе не йшла віднайдена обручка. Отже, Джонні таки вгадав. Сейра навіть могла точно визначити момент, коли це сталося: коли вона поцілувала його на прощання.

Досить було їй подумати про Джонні, як її охопила якась дивна млявість, і вона сама не знала, з чого б то. Усе переплуталося. Іронічна усмішка Джонні, майже така сама, як колись; його страхітливо виснажене тіло, що, здавалось, аж світиться; тьмяне, мов неживе, волосся на голові, - усе це кричуще контрастувало з тими яскравими спогадами, які зберегла про нього її пам’ять. Вона ж таки захотіла його поцілувати.

- Облиш про це думати, - стиха мовила Сейра сама до себе. Її обличчя в туалетному дзеркалі було мов чуже. Збуджене, розпашіле і... е, та чого там ховати - і сласно жагуче.

Вона засунула руку в кишеню штанів, намацала обручку і, майже - хоча й не зовсім - не тямлячи, що робить, укинула її в прозору, ледь голубувату воду в унітазі. Теж бездоганно чистому й зовні, й усередині: може, під час вечері містерові Трічесу з адвокатської контори “Барібо, Трічес, Мурхаус і Гендрон” захочеться відлити, то щоб він не був прикро вражений неприємною темною смугою при дні унітаза, бо хто знає, які перепони можуть постати на шляху здібного молодого чоловіка в його сходженні нагору, до сонму можновладців, правда ж? Хто взагалі знає щось на цьому світі?

В унітазі тихенько хлюпнуло, і обручка, повільно, наче знехотя, перевертаючись у прозбрій воді, пішла на дно. А коли діткнулася фаянсу, Сейрі здалося, що там легенько дзенькнуло, але то їй, мабуть, тільки причулось. У голові в неї гуло. Певно, після горища, де повітря було гаряче, затхле і сперте. А от коли поцілувала Джонні - то була насолода. Така насолода...

Не встигши подумати, що робить (і таким чином діставши нагоду виправдатися перед собою), Сейра простягла руку і спустила воду в унітазі. Потужний струмінь з гучним плюскотом линув униз. Сейрі він здався ще гучнішим, бо вона міцно заплющила очі. А коли розплющила, обручки вже не було. Одного разу вона вже пропала, і ось тепер пропала знов.

Раптом ноги в Сейри стали мов ватяні; вона сіла на край ванни й затулила обличчя руками. Гаряче, розпашіле обличчя. Ні, вона більш не поїде навідувати Джонні. Нічого доброго з того не вийшло. Тільки роз’ятрила собі душу. Уолт має привести на вечерю свого старшого партнера, вона припасла пляшку “Мондаві” й порушила сімейний бюджет, купивши кусень найдорожчого м’яса на бризе, - ось про що їй треба думати. Треба думати про Уолта, якого вона, так любить, і про Денні, що спить у своїй колисці. Треба думати про сьогоднішній день, і коли вже вона зробила свій вибір у цьому безглуздому світі, то мусить жити так, як живеться. І забути й думати про Джонні Сміта і його чарівну іронічну усмішку.

 

 

Вечеря того дня вдалася на славу.

 

 

Розділ десятий

 

 

Лікар приписав Вірі для зниження кров’яного тиску таблетки під назвою гідродіурал. Вони не дуже вплинули їй на тиск (“ні на цент”, як вона писала в листах), зате викликали млявість і запаморочення. Пройшовшись по кімнаті з пилососом, вона мусила сідати й відпочивати. А піднявшись сходами нагору, сапала, мов собака гарячого серпневого дня. Якби Джонні не сказав, що ті таблетки підуть їй на користь, вона б уже давно викинула їх на смітник.

Лікар спробував дати їй інші ліки, але тепер у Віри так шалено билося серце, що вона перестала їх уживати.

- Це таке діло, що без помилок не буває, - сказав лікар. - Але зрештою ми доведемо вас до пуття, Віро. - Не тривожтеся.

- А я й не тривожуся, - відрубала Віра. - Я покладаюсь на Господа бога.

- Авжеж. І це потрібно.

Наприкінці червня лікар приписав їй гідродіурал у сполученні ще з одним засобом, альдометом - дорогими жовтими пілюлями, товстими й страхітливими на вигляд. Коли Віра почала приймати ті двоє ліків разом, їй довелося мало не кожні п’ятнадцять хвилин справляти малу нужду. Її почав мучити головний біль. Пульс став аритмічний. Лікар сказав, що тиск у неї знизився до нормального, але вона йому не вірила. Та й чого вони загалом варті, всі ті лікарі? Подивитися тільки, що вони роблять з її Джонні: покремсали всього, наче різники, зробили вже три операції, на нього страшно глянути, всі ноги й руки в рубцях і швах, а ходити без милиці й досі не може, наче стара місіс Сільвестер. Ось він каже, що тиск у неї знизився, - то чого ж вона весь час так препогано себе почуває?

- Треба дати організмові час звикнути до медикаментів, - сказав їй Джонні.

Була перша липнева неділя, і батьки приїхали навідати його. Джонні щойно повернувся з сеансу гідротерапії і мав блідий, виснажений вигляд. У кожній руці він тримав по невеликій свинцевій кулі й, розмовляючи, піднімав і опускав їх, щоб розрухати лікті й наростити м’язи. За кожним таким рухом ще не зовсім загоєні рубці, що вкривали його руки вище й нижче від ліктів, випинались, а потім згладжувалися.

- Покладися на Господа бога, Джонні, - сказала Віра. - Не потрібне тобі все це глупство. Покладися на Господа бога - і він тебе зцілить.

- Віро... - почав був Герб.

- Ти на мене не “вірай”. Усе це глупство! Хіба не сказано в Біблії: просіть - і вам дадуть, стукайте - і вам відчинять? Не потрібні мені всі ті згубні ліки, і не потрібні моєму синові лікарі, які тільки мордують його. Усе воно неправедне, марне й гріховне!

Джонні рвучко опустив свої кулі на ліжко. М’язи в нього на руках тремтіли. У шлунку млоїло, він почував себе геть висотаним і раптом розлютився на матір.

- Господь помагає тим, хто помагає собі сам, - сказав він. - Тобі зовсім не потрібен християнський бог, мамо. Тобі потрібен чарівний джин, що вийде з пляшки і вволить твої три бажання.

- Джонні!

- Та це ж правда.

- Це ті лікарі вбили тобі таке в голову! Всякі маячні думки! - Губи її тремтіли, очі розширились, але сліз у них не було. - Господь бог вирятував тебе з тієї коми, щоб ти виконував його волю, Джоне. А всі інші, вони тільки...

- ...Тільки намагаються знов поставити мене на ноги, щоб я довіку не виконував божу волю в інвалідному кріслі.

- Не сперечаймося, - мовив Герб. - Ні до чого в сім’ї чвари.

Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.

- Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні... - знов завела своєї Віра.

- Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.

- Мені прикро чути це від тебе, - сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. - Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.

- Тобі доконче треба зробити з цього якусь... нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і... І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.

- Я йду звідси. - Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. - Я молитимуся за тебе, Джонні.

Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.

- Вживай ліки! - мовив він.

- Я молитиму бога, щоб ти прозрів.

Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.

Джонні безпорадно поглянув на батька.

- Даремно ти так, Джоне, - сказав Герб.

- Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.

- Еге ж, - зітхнув Герб.

Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.

- Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?

- Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.

- Ти повинен щось удіяти.

- Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?

Джонні похитав головою.

- Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.

Герб голосно сказав:

- Вона не була хвора, поки ти не...

Джонні здригнувся, наче від удару.

- Ой, пробач, Джоне. Я не хотів...

- Нічого, тату.

- Та ні, я справді не те хотів сказати. - На Гербовому обличчі відбивалося страждання. - Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.

- Іди.

- Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.

- Ні. Все гаразд, тату.

Герб поцілував Джонні в щоку.

- Треба йти за нею.

- Гаразд.

Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.

 

 

Вживати ліки Віра перестала. Герб умовляв ЇЇ, улещував, потім почав гримати. Все було марно. Віра показала йому листи від своїх “друзів у Христі”, здебільшого нашкрябані карлючками й повні помилок, де всі ті люди підтримували її погляди й обіцяли молитися за неї. Одна жінка з Род-Айленду, яка також була на тій фермі у Вермонті, чекаючи кінця світу (разом зі своїм улюбленим собачкою Отісом), писала: “БОГ - ось найкраща медицина. Моли БОГА - і Він тебе зцілить, а не ті доктори, що привласнили собі БОЖУ силу, бо хто ж як не ті д-ри з допомогою диявола пустили по цьому грішному світі всякі РАКИ, і кожен, хто трапить їм під ніж, хай навіть вирізати гланди, того рано чи пізно спіткає РАК, це вже перевірено, отож проси БОГА, моли БОГА, хай Його воля стане твоєю волею, і ти зцілишся!!!

Герб поговорив по телефону із Джонні, і другого дня Джонні подзвонив матері, вибачився за те, що був з нею грубий, і лагідно, але настійно попросив, щоб вона знов почала пити ліки, ну хоча б задля нього. Вибачення Віра прийняла, а пити ліки рішуче відмовилась. Мовляв, якщо богові завгодно, щоб вона ще пожила на цьому світі, він і сам про те подбає. А якщо він захоче прикликати її в своє царство, то таки прикличе, хай би навіть вона ковтала щодня по сотні тих пігулок. То був залізний аргумент, і Джонні міг відповісти на нього хіба тільки тезою, яку ось уже багато століть відкидають і католики, і протестанти: що бог являє свою волю не лише через дух людини, а й через її розум.

- Мамо, - сказав він, - а ти не думаєш, що лікар, який винайшов ті пігулки, теж діяв з волі божої, бо Господові було завгодно, щоб ти довше прожила? Ти ніколи про це не замислювалась?

Одначе відстань між ними не сприяла теологічним дебатам. Віра поклала трубку.

Наступного дня до палати Джонні вбігла Марі Мішо, припала головою до його ліжка й заплакала.

- Ну, ну, Марі, - мовив Джонні стривожено. - Що з вами? Що сталося?

- Мій хлопчик... - заговорила вона крізь сльози. - Мій Марк... Йому зробили операцію, і все вийшло так, як ви казали. Він добре себе почуває. І знов бачитиме тим ушкодженим оком. Хвалити бога!

Вона міцно обняла Джонні, і він теж обняв її скільки мав сили. Відчуваючи на щоці її гарячі сльози, він подумав: а може, не все, що з ним сталося, на гірше. Може, й треба, щоб хтось міг щось провістити, передбачити, віднайти. Йому вже навіть не здавалася такою нісенітною думка про те, що бог і справді вершить через нього свою волю, хоч його уявлення про бога було досить-таки невиразне й плутане. Він обіймав Марі й казав, що дуже радий за неї, але ж хай вона не забуває, що то не він зробив операцію її хлопчикові; а сам він уже ледве й пригадує, що їй тоді сказав. За хвилю Марі, втерши сльози, пішла з палати, і Джонні залишився на самоті зі своїми думами.

 

 

 

На початку серпня Джонні навідав Дейв Пелсен. Заступник директора Клівз-Мілзької середньої школи був невеличкий на зріст, чепурний, носив окуляри з грубими скельцями і модні спортивні піджаки. З усіх людей, що приїздили до Джонні того довгого-довгого літа 1975 року, Дейв змінився найменше. Хіба що додалося трохи сивини в чуприні, ото й тільки.

- То як ваші справи? - запитав Дейв, коли вони привіталися, - Тільки по щирості.

- Та не такі вже й погані, - відповів Джонні. - Вже можу ходити сам, якщо не перебирати міри. Пропливаю шість кіл у басейні. Іноді болить голова, нестерпно болить, але лікарі кажуть, якийсь час так і має бути. А може, ц. довіку.

- Можна одне делікатне запитання?

- Якщо вас цікавить, чи воно ще піднімається, - осміхнувся Джонні, - то відповідь буде ствердна.

- Приємно це чути, але я хотів запитати про грошові справи. Чи зможете ви заплатити за все це?

Джонні похитав головою.

- Я тут уже скоро п’ять років. Щоб заплатити за все це, треба бути Рокфеллером. Мої батьки записали мене в якийсь субсидований штатом фонд допомоги. Надзвичайного лиха чи чогось там такого.

Дейв кивнув головою.

- Фонд допомоги за надзвичайних випадків. Я так і думав. Але як їм пощастило вберегти вас від державної лікарні, Джонні? То ж суще пекло.

- Про це подбали доктор Вейзак і доктор Браун. І їм-таки я великою мірою завдячую те, що зміг ось хоч так повернутися до життя. Я був... піддослідною свинкою, як сказав доктор Вейзак. Цікаво, скільки часу нам удасться підтримувати цього коматозника, поки він остаточно перетвориться на овоч? Останні два роки мною займалися фізіотерапевти. Мене наштрикували конячими дозами вітамінів... гепа в мене й досі наче віспою подзьобана. І все це не тому, що сподівалися від мене якоїсь матеріальної віддачі. Мене ж майже з перших днів вважали безнадійним. Вейзак називає те, що вони з Брауном застосували до мене, “агресивною підтримкою життєдіяльності”. Він вважає, що це має бути перша відповідь на закиди про недоцільність підтримувати в людині життя, коли втрачено надію на одужання. Так чи так, але якби мене перевели до державної лікарні, вони б не мали змоги провадити далі свій дослід, отож і тримали мене тут. Та рано чи пізно дослід закінчився б, і я таки опинився б у державній лікарні.

- Де найкваліфікованіша допомога, яку б ви діставали, полягала б у тому, що вас тричі на день перевертали б, щоб не утворювались пролежні, - сказав Дейв. - І якби ви прокинулися десь у вісімдесятому році, то були б чисто як дірявий кошик.

- Мабуть, я й так і так був би як дірявий кошик, - мовив Джонні й повільно похитав головою. - А якщо мені запропонують ще одну операцію, я, певно, збожеволію. І це при тому, що я залишуся кульгавим і не зможу як слід повертати голову ліворуч.

- Коли вони вас випишуть?

- За три тижні, як бог дасть:

- І що далі?

Джонні знизав плечима.

- Як видно, повернуся додому. В Паунел. Мати ненадовго поїде до Каліфорнії... в якихось там релігійних справах, то ми з батьком матимем час наново познайомитись. Я одержав листа від одного з відомих нью-йоркських літературних агентів... власне, не від нього самого, а від його помічника. Вони вважають, що з оцієї моєї історії може вийти книжка. То я думаю спробувати накидати два-три розділи та загальний проспект: може, вони й справді зможуть це продати. Гроші там платять справно, без обману.

- Більш ніхто вами не цікавився?

- Ну, ще отой репортер з бангорської “Дейлі ньюс”, що перший про мене написав...

- Брайт? Він здібний хлопець.

- Він хоче, коли я звідси виберуся, приїхати до мене в Паунел і зробити великий нарис. Хлопець мені подобається, але поки що я не даю йому згоди. Для мене тут грішми не пахне, а як по правді, то на сьогодні мене цікавить саме це. Мої батьки витратили всі свої заощадження. Вони продали машину й купили стару тарадайку. Батько уже вдруге заставив будинок, а йому б час подумати про те, щоб покинути роботу, продати садибу й жити собі на ті гроші.

- А ви не хотіли б повернутися до вчителювання?

Джонні швидко звів очі.

- Це пропозиція?

- Та вже ж не застільний тост.

- Дякую, Дейве, - сказав Джонні. - Тільки з вересня я ще не потягну.

- А я й не мав на увазі з вересня. Ви, мабуть, пам’ятаєте Сейрину подругу Енн Стаффорд?

Джонні кивнув.

- То вона тепер Енн Бітті і в грудні має народити дитину. Отож нам потрібен викладач-мовник на другий семестр. Навантаження невелике. Чотири класи, лекція для старшокласників, два вільні заняття.

- Ви це напевне пропонуєте, Дейве?

- Напевне.

- З біса великодушно з вашого боку, - хрипко сказав Джонні.

- Та облиште, - недбало мовив Дейв. - Ви були з біса добрим учителем.

- Можна мені тижнів зо два подумати?

- До першого жовтня, коли хочете, - відказав Дейв. - Думаю, у вас лишатиметься досить часу й на роботу над тією книжкою. Якщо там справді накльовується така можливість.

Джонні кивнув головою.

- Та, може, вам і не захочеться надто довго лишатись у Паунелі, - провадив Дейв. - Може, там буде не зовсім... затишно.

Слова відповіді вже готові були зірватися в Джонні з уст, але він притлумив їх.

“Яке там довго, Дейве. Щоб ви знали, моя мати з кожною хвилиною вбиває себе. Тільки що не з пістолета, її спіткає серцевий удар. Вона помре ще до Різдва, якщо ми з батьком не, переконаємо її знову вдатися до ліків, а на це надія мала. І я буду причетний до її смерті, хоча й не знаю, якою мірою. Не знаю і не бажаю знати”.

Натомість він сказав:

- Вісті не лежать на місці, еге ж?

Дейв стенув плечима.

- Сейра дала мені зрозуміти, що з вашою матір’ю було трохи негаразд. Та все обійдеться, Джонні. А тим часом подумайте про мою пропозицію.

- Подумаю. Та, власне, попередню згоду можу дати вам і зараз. Так добре буде знов прийти в клас. Повернутись до нормального життя.

- Оце мені до душі, - сказав Дейв.

Коли він пішов, Джонні ліг на ліжко і втупив очі за вікно. Він страшенно стомився. Повернутись до нормального життя. Чомусь він не вірив, що це справдиться.

У нього починався новий напад головного болю.

 

 

 

Те, що Джонні Сміт вийшов із коми з якимись надприродними здібностями, зрештою таки випливло на газетні шпальти, і матеріал про це за підписом Девіда Брайта зайняв усю першу сторінку. Це сталося за тиждень до того, як Джонні виписався з лікарні.

Він був у фізіотерапевтичному кабінеті й лежав на маті з дванадцятифунтовим медицинболом на животі. Над ним стояла його фізіотерапевт, Ейлін Мегон, і лічила, скільки разів він підніме й опустить тулуб. Джонні мав зробити десять таких рухів, а тим часом застряг на восьмому. Обличчя йому заливав піт, ще свіжі рубці на шиї випнулись і почервоніли.

Ейлін була мініатюрна непоказна жіночка, тонка, як тростинка, з пишною копицею кучерявого рудого волосся й темно-зеленими очима, на яких мерехтіли золотисті цяточки. Часом Джонні називав її - то жартома, то роздратовано - малою торпедою. Своїми вимогами, умовляннями, наказами вона робила з прикутого до ліжка пацієнта, що насилу тримав у руці склянку з водою, здорового чоловіка, який міг би ходити без ціпка, тричі підряд підтягтися на руках і обплисти лікарняний басейн за п’ятдесят три секунди - результат хоча й не олімпійський, проте непоганий. Ейлін була незаміжня й мешкала у великому будинку на Центральній вулиці Олдтауна в товаристві чотирьох котів. Вона мала тверду, як криця, вдачу й не визнавала ніяких “не можу”.

Джонні завалився на мату.

- Н-ні, - задихаючись, мовив він. - Ой, пробачте, Ейлін.

- Вгору, хлопче! - гукнула вона з безжальним добродушним піднесенням. - Вгору! Вгору! Ще гри рази - і дістанете склянку кока-коли!

- Дайте мені десятифунтовий м’яч - і матимете ще два рази.

- Той десятифунтовий м’яч я застромлю вам знаєте куди, якщо не зробите ще три рази. Вгору!

- О-о-о-ох! - простогнав Джонні і ривком сів увосьме.

Тоді впав на спину й знову сів.

- Молодець! - вигукнула Ейлін. - Ну, ще раз, ще раз!

- О-о-о-х-х-х-о-о! - ревонув Джонні й піднявся вдесяте. Потім повалився навзнак на мату й пустив м’яча, що покотився собі геть. - Я тут мордуюсь, а ви радієте, онде з мене вже тельбухи лізуть. Я подам на вас у суд, бісова ви фурія!

- Ой, яка бяка! - мовила Ейлін, подаючи йому руку. - Це ще забавки проти того, що буде наступного разу.

- І не думайте, - сказав Джонні. - Все, що я зроблю наступного разу, це поплаваю в...

Раптом він пильно поглянув на Ейлін, і на його обличчя набіг здивований вираз. Рука його все міцніше стискала руку лікарки, аж поки їй стало боляче.

- Джонні! Що сталося? Судома?

- Ох ти ж чорт! - тихо мовив він.

- Джонні!

Він і далі стискав руку Ейлін, дивлячись їй в обличчя якимсь відчуженим, зосередженим поглядом, так що їй стало не по собі. Вона чула дещо про Джонні Сміта, але, маючи тверезий і практичний шотландський розум, не зважала на ті чутки. Розповідали, що він передрік хлопчикові Марі Мішо цілковите одужання ще до того, як лікарі остаточно зважились робити ризиковану операцію. Ходив і якийсь поголос, пов’язаний з доктором Вейзаком: нібито Джонні сказав йому, що його мати не померла, а живе десь на Західному узбережжі під іншим ім’ям. Що ж до Ейлін Мегон, то вона вважала ці розповіді такою ж бреднею, як і оті сповідальні журнальчики й мелодраматичні любовні історії, що ними зачитувалось багато сестер, коли випадали вільні хвилини під час чергування. Одначе погляд, яким Джонні дивився на неї тепер, лякав її. Здавалося, він зазирає їй усередину.

- Джонні, вам недобре?

Вони були самі у фізіотерапевтичному кабінеті. Великі двостулкові двері з матовими шибами, що вели до басейну, стояли зачинені.

- Хай йому чорт, - сказав Джонні. - Ви б краще... атож, час іще є. Ще не пізно...

- Про що ви говорите?

І раптом він прочнувся. Пустив руку Ейлін, але перед тим так стискав її, що на шкірі лишилися білі плями.

- Подзвоніть у пожежну команду, - сказав він. - Ви забули вимкнути газову пальничку. Зайнялася штора в кухні.

- Що?..

- Від пальнички зайнявся посудний рушник, а з нього вогонь перейшов на штору, - нетерпляче пояснив Джонні. - Мерщій викличте пожежників. Чи ви хочете, щоб згорів увесь будинок?

- Джонні, ви ж не можете знати...

- Не ваш клопіт, що я можу знати, а чого ні, - сказав Джонні й схопив її за лікоть.

Нарешті вона зрушила з місця, і вони попростували до дверей. Джонні сильно кульгав - так було завжди, коли він стомлювався. Вони перейшли приміщення басейну, лунко цокаючи підборами по плитці, тоді вийшли в коридор і спустилися до поста медсестер. Усередині дві сестри пили каву, а одна говорила по телефону, розповідаючи комусь, як вона опорядила своє помешкання.

- Ви самі подзвоните чи краще мені? - спитав Джонні.

У голові Ейлін вирували думки. Її вранішній розпорядок був такий же непорушний, як і в більшості самотніх людей. Вона встала, зварила собі одне яйце, а тим часом з’їла цілий грейпфрут без цукру й чашку вівсянки. Поснідавши, одяглась і поїхала на роботу. Чи вимкнула вона газ? Звісно, що вимкнула. Вона не пам’ятала, як це робила, але то була звичка. Напевне вимкнула.

- Слухайте, Джонні, ну звідки ви взяли...

- Гаразд, я сам.

Вони вже зайшли до поста - заскленої вигородки, де стояло три стільці з прямими спинками й газовий таганець. Найперше впадала в око велика панель з рядами сигнальних лампочок, що починали мигтіти червоним, коли котрийсь із пацієнтів у палатах натискав свою кнопку. На ній уже мигтіло три лампочки. Тим часом дві сестри й далі сьорбали каву і балакали про якогось лікаря, що напився п’яний у кафе “Бенджамін”. Третя, як видно, розмовляла зі своєю косметичкою.

- Пробачте, мені треба подзвонити, - звернувся до неї Джонні.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.