Розділ двадцять перший 15 страница

- Хотіли б?

- Саме так. Що це для вас означатиме? Ваше фото й невелика колонка з’являтимуться приблизно раз на місяць, у номерах, спеціально присвячених парапсихічним явищам. Щось на зразок: десять видатних ясновидців “Всепроникного погляду” передрікають друге президентство Форда абощо. Ми даємо також спеціальні випуски до Нового року й до Дня незалежності - про шляхи Америки в наступному році. Ці випуски завжди насичені інформацією, холостими пострілами по зовнішній і економічній політиці та іншою всячиною...

- Мені здається, ви не розумієте, - урвав його Джонні. Він говорив дуже повільно, наче до малої дитини. - У мене разів зо два справді траплялися прозирання, можна сказати, я “бачив майбутнє”, але це діялось поза моєю волею. А передректи друге президентство Форда я так само не в змозі, як подоїти бика.

Діс зробив великі очі.

- А хто сказав, що ви в змозі? Всі ті колонки роблять наші штатні працівники.

- Ваші штатні... - Остаточно спантеличений, Джонні витріщився на Діса.

- Ну звісно, - нетерпляче відказав той. - Ось, приміром, останні два роки в нас успішно виступає такий собі Френк Росе, спеціалізується на стихійних лихах. З біса приємний хлопець, але, боже ж ти мій, він і дев’яти класів не закінчив. Відбув два строки в армії, а коли ми його знайшли, мив автобуси на міжміському автовокзалі в Нью-Йорку. То як ви гадаєте, ми могли довірити йому робити колонку? Він же й слова правильно не напише.

- Але ж передрікати...

- Свобода слова, цілковита свобода слова. Ви б ще не так здибувалися, коли б знали, як часто весь той читацький люд залюбки ковтає найнесосвітенніші брехні.

- Брехні... - повторив приголомшений Джонні. Він навіть трохи здивувався, відчувши, як на нього накочує лють. Скільки він себе пам’ятав, його мати завжди купувала “Всепроникний погляд”, ще з тих часів, коли там уміщували фотографії потрощених, залитих кров’ю автомобілів, одрубаних голів, таємно зроблені знімки страт. Вона свято вірила кожному надрукованому в журналі слову. Певно, як і майже всі інші 2 999 999 читачів. І ось перед ним сидить цей тип із штучною сивиною, в сорокадоларових черевиках та новісінькій, ще з магазинними -складками, сорочці, й розводиться про брехні.

- Машина працює справно, - провадив Діс. - Якщо вам стукне в голову щось цікаве, треба тільки подзвонити нам, а ми вже запускаємо тему в роботу й підносимо читачеві готовий продукт. Ми маємо право включати ваші колонки в свій щорічний збірник “Всепроникний погляд у майбутнє”. Проте ви вільні підписати будь-яку угоду з видавництвом. Ми можемо тільки заборонити вам друкувати щось в інших журналах, але хочу вам сказати, що такого майже не трапляється. Виходить навіть куди більше, ніж зумовлено в угоді. Сказати б, підливка до картопляного пюре, - осміхнувся Діс.

- І скільки ж це може вийти? - повільно запитав Джонні, стискаючи руками бильця крісла. У правій скроні ритмічно пульсувала вена.

- Тридцять тисяч на рік у перші два роки, - відказав Діс, - А як здобудете популярність, цю цифру можна й переглянути. І ще одне. Всі наші екстрасенси мають свою певну галузь. Як я розумію, у вас добре йде контакт з предметами. - Діс мрійливо примружив очі. - Отож я вже бачу регулярну рубрику, скажімо, навіть двічі на місяць - не закопувати ж у землю та^” ку вдалу знахідку! Джон Сміт запрошує читачів “Все-проникного погляду” надсилати особисті речі на парапсихологічне дослідження... Або щось таке. Ми, звісно, попередимо, що і речі слід надсилати недорогі, бо назад ми їх не повертатимем. Але ви не повірите, які є придурки, дай їм бог здоров’я. Ви б рота розкрили з подиву, якби побачили, що вони часом присилають. Діаманти, золоті монети, обручки... І ми можемо обумовити в угоді, що всі надіслані речі переходять у вашу власність.

Перед очима Джонні попливли тьмяно-червоні плями.

- Люди надсилатимуть речі, а я забиратиму їх собі. Ви начебто так сказали?

- Саме так. І ніяких проблем. Треба тільки внести відповідний пункт в угоду, щоб усе було законно. Ще трохи підливки до картопляного пюре.

- То припустімо, - мовив Джонні, намагаючись говорити рівно й спокійно, - припустімо, мені... стукне щось у голову, як ви висловлюєтесь, і я подзвоню й скажу, що тридцять першого вересня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року президента Форда уб’ють... Не тому, що я це передчув, а просто мені стукнуло в голову.

- Ну, як відомо, у вересні тридцять днів, - сказав Діс. - Але загалом ви, по-моєму, точно вхопили суть. Ви широко мислите. Це добре. Ви не повірите, як обмежено мислить більшість цього люду. Неначе бояться простягти руку до грошей, що лежать напохваті. Один з наших екстрасенсів, Тім Кларк з Айдахо, два тижні тому написав нам, що на нього зійшло осяяння: наступного року Ерл Батц змушений буде піти у відставку. Ви мені, звісно, вибачте на слові, але кому це, розтуди його, треба? Хто такий Ерл Батц для американської хатньої господарки? А от у вас, Джонні, добрі струми. Ви наче створені для цього діла.

- Добрі струми... - промимрив Джонні.

Діс запитливо дивився на нього.

- Вам що, недобре, Джонні? Ви трохи зблідли.

Джонні думав про жінку, яка надіслала йому шарф.

Мабуть, вона теж читала “Всепроникний погляд”.

- З вашого дозволу, я спробую підбити підсумки, - мовив він. - Ви платите мені тридцять тисяч доларів на рік за моє ім’я...

- І фото, не забудьте.

- ...за моє фото і кілька колонок, написаних за мене іншими. А також за рубрику, де я відповідатиму на запитання власників надісланих речей. І як додатковий приварок зможу забирати всі ті речі...

- Якщо юристи це зумовлять.

- ...в свою особисту власність. Така суть угоди?

- Це тільки голий кістяк, Джонні. Ви собі не уявляєте, як у щ>о,му ділі гроші пливуть до грошей. Через півроку ваше ім’я знатимуть усі, і тоді перед вами відкриються безмежні перспективи. Участь у телевізійних шоу. Зустрічі з шанувальниками. Лекційні турне. Ну, і, звісно, книжка, виберете собі якого захочете видавця, вони на екстрасенсів кидають шалені гроші. Он Кеті Нолан почала з такої ж угоди, а тепер загрібає більш як двісті тисяч на рік. Ще й заснувала власну церкву, і податкові органи не можуть підступитись і до цента з її грошей. Вона своєї нагоди не промине, наша Кеті. - Діс, широко всміхаючись, нахилився вперед. - Кажу ж вам, Джонні, безмежні перспективи.

- Я бачу.

- Ну? То що ви про це думаєте?

Джонні й собі подався вперед, до Діса. Однією рукою ухопив його за рукав новісінької сорочки, а другою - за комір.

- Гей! Що ви собі в біса...

Джонні міцніше захопив тканину сорочки обома руками й притяг Діса до себе. За п’ять місяців щоденних фізичних вправ він добре нагнав м’язи.

- Ти питаєш, що я думаю, - промовив він. У голові починало гупати й ломити. - Я тобі скажу. Я думаю, що ти упир, гробокоп, пожирач людських мрій. Я думаю, тобі місце на каторжних роботах. Я думаю, твоїй матері слід було померти від раку другого дня по тому, як вона тебе понесла. І якщо є пекло, я сподіваюся, що ти в ньому горітимеш.

- Не смій так розмовляти зі мною! - заверещав Діс, наче торговка рибою. - Клятий псих! Забудь! Забудь усе, що я тобі казав, дурноверхий бевзь, мужва! Тобі давали таку нагоду! Ще рачки приповзеш, та буде пізно!..

- Ти й говориш наче крізь вату, - сказав Джонні, підводячись. Заразом він підвів і Діса. Сорочка в того вилізла з-під новісіньких джинсів, і стало видно сітчасту майку. Джонні почав розмірено шарпати його вперед і назад. Діс забув про свій гнів і заволав на всю горлянку.

Джонні підволік Діса до сходів, підняв ногу й добряче припечатав ззаду його новісінькі “лівайси”. Діс, не вмовкаючи, миттю скотився зі сходів і простягся на землі. А коли встав і обернувся до Джонні, його чепурненька, наче в провінційного жевжика, одіж була вся запилюжена. Тепер вона набула природнішого вигляду, подумав Джонні, але не був певен, чи зможе Діс це належно оцінити.

- Треба б нацькувати на тебе поліцію, - хрипко промовив той. - Мабуть, я так і зроблю.

- Твоя воля, - відказав Джонні. - Тільки тутешні охоронці закону не дуже прихильні до тих, хто стромляє свого носа куди не просять.

Обличчя Діса судомно кривилось, і на ньому відбивалися водночас і страх, і гнів, і подив.

- Боронь тебе боже колись поткнутися до нас, - сказав він.

Голова Джонні вже мало не розколювалась від болю, але він стримував себе й говорив спокійно.

- Твоя правда, - відказав він. - Цілком з тобою згоден.

- Ти ще пошкодуєш, ось побачиш. Три мільйони читачів. Це тобі неабищо. Коли ми розправимося з тобою, ніхто вже й слову твоєму не повірить, хай би ти навіть передрік весну в квітні. Чи сказав, що черговий бейсбольний чемпіонат почнеться в жовтні. Чи навіть... навіть... - Діс бризкав слиною від люті.

- Ану, забирайся звідси, мерзото, - сказав Джонні.

- І книжки тобі не бачити! - пронизливо викрикнув Діс, наче найстрашнішу погрозу, яку тільки міг придумати. Зі своїм спотвореним, перекривленим обличчям, у геть запилюженій сорочці, він скидався на малого хлопчиська, що заходиться в істериці. Його бруклінський акцент ставав усе виразніший і зрештою перетворив його мову на якусь химерну говірку. - Тебе візьмуть на сміх по всіх нью-йоркських видавництвах! Я тебе так роздовбаю, що від тебе сахатимуться навіть найпослідущі бульварні листки. Ми маємо способи змішати з лайном таких розумників, і ми тебе змішаємо, падло! Ми...

- Ось я зараз принесу свій “реммі” та пристрелю тебе як браконьєра, що вдерся до чужої садиби, - мовив Джонні.

Діс відступив до своєї найманої машини, І далі погрожуючи й лаючись. Джонні стояв на веранді, дивився, а в голові у нього гупало нестерпно. Діс сів у машину й дав такий газ, що мотор надсадно заревів, а колеса аж завищали, збиваючи хмари куряви. Виїжджаючи з подвір’я, Діс незграбно вильнув і збив з місця важкий чурбак, на якому Джонні рубав дрова. Незважаючи на біль, Джонні посміхнувся. Йому буде незрівнянно легше поставити чурбак на місце, ніж Дісові пояснити в прокатній конторі велику вм’ятину на крилі “форда”.

Розкидаючи колесами жорству, Діс помчав під’їзною дорогою до шосе, і яскраві сонячні зайчики знов відбивалися від хромованих деталей машини. А Джонні повернувся до свого крісла, сів і, приклавши руку до чола, наготувався перечікувати напад болю.

- Що-що ви надумали? - перепитав банкір.

Унизу за вікном тихою головною вулицею Ріджуея, штат Нью-Гемпшир, час від часу проїжджали машини. У банкіровому кабінеті на третьому поверсі, на обшитих сосновими панелями стінах висіли літографії Фредеріка Ремінгтона і збільшені фотознімки, що відображували роль самого банкіра в місцевому громадському житті. На столі лежав прозорий пластмасовий кубик із запресованими фотографіями його дружини й сина.

- Виставити наступного року свою кандидатуру до палати представників, - повторив Грег Стілсон. На ньому були штани кольору хакі, голуба сорочка із закасаними рукавами та чорна краватка з голубим малюнком. Здавалося, він у цьому кабінеті якось не на місці, так наче першу-ліпшу мить він міг підхопитися на ноги й почати безцільно трощити все, що там було, - перекидати меблі, жбурляти на підлогу Ремінгтонові літографії в дорогих рамках, здирати з карнизів штори.

Банкір Чарлз (Чак) Гендрон, президент місцевого “Клубу левів”, засміявся - хоча й трохи невпевнено. Стілсон умів змусити людину почувати себе невпевнено. У дитинстві він був досить хирлявим і тепер любив казати, що його “мало вітром не здувало”, одначе зрештою батькові гени взяли своє, і, сидячи в кабінеті Гендрона, він дуже скидався на чорнороба з нафтових промислів Оклахоми, ким і був колись його батько.

Почувши смішок Гендрона, він нахмурився.

- Я до того, Грег, що Джордж Гарві може мати з цього приводу свою думку, га?

Джордж Гарві не тільки стояв за лаштунками політичного життя міста, але й був хрещеним батьком республіканської партії в третьому виборчому, окрузі.

- Джордж не скаже “ні”, - спокійно промовив Грег. Чуприну його вже припорошила сивина, але обличчя раптом стало точнісінько таке саме, як у того молодика на фермі в Айові. Проте голос звучав терпляче. - Джордж стоятиме збоку, але з мого боку, ви розумієте? Я не наступлю йому на мозолю, бо буду незалежним кандидатом. Не стану ж я ще двадцять років удавати з себе хлопчика й лизати чужі черевики.

Чак Гендрон нерішуче сказав:

- Ви, мабуть, жартуєте, Грег?

Грег знову нахмурився, тепер уже застережливо.

- Чак, я ніколи не жартую. То люди... вони думають, що я жартую. “Юніон лідер” і оті крикуни з “Дей-лі демократ” - вони думають, що я жартую. А ви поговоріть із Джорджем Гарві. Спитайте його, чи я жартую, чи роблю діло. Та й ви самі мали б знати мене краще. Зрештою, ми разом ховали деякі кінці у воду, хіба ні, Чак?

На похмуре обличчя Грега набігла погрозлива посмішка, - погрозлива для Гендрона, бо той таки дав Стілсонові втягти себе в деякі махінації з будівництвом. Вони взяли на цьому добрі гроші, атож, узяли, й не про те мова. Але було кілька обставин, що не дозволяли вважати забудову Саннінгдейлської території (а як по правді, то й Лорелської також)... ну, скажімо, цілком законною. Приміром, довелося підкупити інспектора екологічної служби, і то ще не найгірше.

З Лорелською територією справа застопорилася через одного старого, що жив за Ріджуейським шосе й нізащо не хотів продати свою ділянку; отож для початку кільканадцять його курчат здохли від якоїсь загадкової хвороби; потім згорів сарай, де він зберігав картоплю; потім, не так давно, коли старий поїхав у неділю навідати свою сестру, що жила в притулку в Кіні, хтось перемазав лайном вітальню і їдальню в його домі; і тоді старий таки спродався й виїхав, а Лорелська забудова нарешті стала дійсністю.

Та було й ще одне; в околиці знов з’явився отой горлоріз на мотоциклі, Санні Еллімен. Вони з Грегом задушевні приятелі, і коли про це ще не говорить ціле місто, то тільки тому, що Грега звикли бачити в товаристві всяких патлатих хіпі, гомиків, хуліганів-мотоциклістів - це ж бо він заснував наркологічний консультаційний центр і запровадив у Ріджуеї досить незвичайний комплекс заходів щодо юних наркоманів, алкоголіків і дорожніх хуліганів. Замість того щоб штрафувати й ув’язнювати, міські власті почали використовувати їх на різних роботах. То була Грегова ідея - ідея зовсім непогана, і банкір один з перших це визнав. Почасти завдяки їй Грега і обрали мером.

Але оце... це ж чисте безглуздя.

Грег сказав ще щось. Гендрон недочув.

- Пробачте, - мовив він.

- Я спитав, чи не погодилися б ви стати організатором моєї виборчої кампанії, - повторив Грег.

- Грег... - Гендрон мусив прокашлятись і почати знову. - Грег, здається, ви не розумієте. Від третього округу в палаті представників у Вашингтоні засідає Гаррісон Фішер. Він республіканець, людина шанована і, як я розумію, засів там навічно.

- Нічого вічного не буває, - заперечив Грег.

- А от Гаррісон з біса близький до цього, - сказав Гендрон. - Спитайте в Гарві. Вони разом ходили до школи. Мабуть, десь року тисяча вісімсотого.

Грег пустив повз вуха цей тонкий дотеп.

- Я назвуся Самотнім Лосем чи ще якось... І всі подумають, що я просто блазень... а кінець кінцем під сміх усього доброго люду третього округу я в’їду у Вашингтон.

- Грег, ви збожеволіли.

Грегова посмішка миттю зникла, наче її ніколи й не було. Обличчя його страхітливо змінилося. Воно нараз застигло, а очі викотились так, що стало видно білки. Як ото в коня, що ткнувся був мордою у гнилу воду.

- Ви мені краще такого не кажіть, Чак. Ніколи. Банкірові стало зовсім зле.

- Пробачте, Грег. Я просто...

- Ніколи більш мені такого не кажіть, якщо не хочете, щоб одного дня біля вашого смердючого “імперіала” вас зустрів Санні Еллімен.

Губи Гендрона заворушились, але з них не злетіло ані звуку.

Грег знов посміхнувся, і то було так, наче Сонце пробилося крізь лиховісні хмари.

- Ну гаразд. Не треба хвицати копитами, нам же разом працювати...

- Грег...

- Ви потрібні мені, бо знаєте всіх до одного бісових ділків у цій частині Нью-Гемпширу. Коли ми розкрутимо колесо, нам знадобляться великі гроші, отож, я думаю, доведеться пустити в хід помпу. Час мені вже вийти на простір цілого штату, а-не тільки Ріджуея. Гадаю, півсотні тисяч доларів вистачить на те, щоб угноїти місцевий ґрунт.

Банкіра, який уже чотири виборчі кампанії працював на Гаррісона Фішера, так вразила Грегова політична наївність, що він спершу й не знав, як вести розмову далі. Нарешті сказав:

- Грег, ділки дають гроші на виборчі кампанії не з доброти душевної, а тому, що переможець потім має чимось їм відплатити. Коли сили кандидатів приблизно рівні, ділки поставлять на будь-якого з них, аби тільки він мав шанси на виграш, бо якщо він і програє, його спишуть за графою накладних витрат. Головне - це мати шанси. А Фішер...

- Вічний фаворит, - підказав Грег. Тоді видобув із задньої кишені штанів якийсь конверт. - Може, захочете поглянути.

Гендрон із сумнівом позирнув на конверт, потім звів очі на Грега. Той заохотливо кивнув. Банкір розкрив конверт.

Після того, як він хрипко хапнув ротом повітря, в обшитому сосновими панелями кабінеті надовго запала тиша. Її порушувало тільки ледь чутне гудіння електричного годинника на банкіровому столі та ще шипіння сірника, коли Грег запалював сигару. На стінах кабінету висіли літографії Фредеріка Ремінгтона. У прозорому кубику виднілися сімейні знімки. А на столі лежали фото банкіра, де його голова була уткнута в стегна якоїсь молодої чорнявої жінки, - а може, й рудої, бо на чорно-білих зернистих відбитках важко розрізнити колір волосся. Але обличчя розрізнялося виразно. То була аж ніяк не банкірова дружина. Дехто з жителів Ріджуея одразу б упізнав у ній офіціантку з придорожнього кафе Боббі Стренга в одному з сусідніх містечок.

Знімки банкіра, де він уткнув голову в стегна офіціантки, особливої небезпеки не становили: її обличчя було виразно видно, а його ні. Зате на інших навіть банкірова бабуся легко впізнала б його. На тих знімках Гендрон і офіціантка демонстрували цілу серію сласних утіх, - може, й не всі позиції “Кама сутри”, але декотрі напевне ніколи не фігурували в розділі “Сексуальні стосунки” посібника з гігієни для ріджуейської середньої школи.

Гендрон звів очі. Обличчя його зрошував піт, руки тремтіли. У грудях шалено калатало. Він злякався, чи то не серцевий напад.

Грег на нього й не дивився. Він утупив очі за вікно на ясно-блакитний клаптик неба між двома будинками.

- Повіяв вітер перемін, - промовив він з відчуженим і зануреним, мало не містичним виразом обличчя. Тоді обернувся до Гендрона. - А знаєте, що дав мені один з тих наркоманів у консультаційному центрі?

Чак Гендрон тупо похитав головою. Тремтячою рукою він масажував лівий бік грудей - про всяк випадок. Очі його раз у раз поверталися до фотографій. Кляті фотографії. А що, як зараз зайде секретарка?.. Він облишив масажувати груди й почав збирати знімки й застромляти їх у конверт.

- Червону книжечку голови Мао, - сказав Грег. З його опуклих грудей вихопився смішок; колись вони були такі ж хирляві, як і все тіло, і це викликало в мало не обожнюваного ним батька майже огиду. - І там є один афоризм... я не пригадую дослівно, але десь ніби так: людина, що почула вітер перемін, має будувати не захисток, а вітряк. В усякому разі, суть така. - Він нахилився вперед. - Гаррісон Фішер - не вічний фаворит, він уже колишній. І Форд колишній. Маскі колишній. Хемфрі колишній. Чимало політиків по всій країні, і дрібних, і великих, прокинуться другого дня після виборів і побачать, що вони вимерли, як птахи дронти. - Грег зблиснув очима на банкіра. - Хочете побачити нову хвилю? Погляньте на отого Лонглі із штату Мен. Республіканці висунули Ервіна, демократи висунули Мітчелла, а коли полічили голоси, обидва дуже здивувалися, бо народ узяв та обрав губернатором якогось власника страхувальної контори з Льюїстона, що не захотів пристати ні до тих, ні до тих. Тепер про нього говорять як про темного коника, що може піднести сюрприз і на наступних президентських виборах.

Гендрон і досі не міг говорити.

Грег глибоко вдихнув повітря.

- Вони всі вважатимуть, що я просто блазень, розумієте? Вони й Лонглі мали за блазня. А я не жартую. Я будую вітряки. А ви будете постачати будівельні матеріали.

Він замовк. У кабінеті знов запала тиша, тільки ледь чутно гудів годинник. Нарешті Гендрон прошепотів:

- Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?

- Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.

- А в кого негативи?

- Чак, - переконливо промовив Грег, - ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.

- Грег, це ви не розумієте, ви не...

- Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, - докінчив Грег.

Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.

- П’ятдесят тисяч доларів, - сказав Грег. - Знайдіть їх.

Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка - пласкогруда шістдесятирічна курка - хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.

Чи скажімо так - не посилав.

Але то вже не його клопіт. Його клопіт - п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна - та чи буде на цьому кінець?

Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його - винюшив якось і зробив знімки.

Одначе напровадив його на це Стілсон.

А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки... яка перспектива, чоловіче!..

Але то не його клопіт.

Його клопіт - п’ятдесят тисяч доларів.

Чак Гендрон, президент “Клубу левів” і загальний Улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом - чи принаймні з добре розпочатим.

Розділ п’ятнадцятий

Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри - майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, - то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу “Всепроникний погляд”. Його тоді пойняло таке невтримне бариня побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.

Вінін подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зарраз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри:

- Джонні, це ти?

- Власною персоною.

- Як ти там?

- Добре. А ти?

- Теж добре. Рада, що ти подзвонив. Я... не була певна...

- Досі нюхаєш той клятий кокаїн?

- Ні, я тепер штрикаюся героїном.

- Малий з тобою?

- Авжеж. Я без нього нікуди.

- Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?

- Та я б залюбки, Джонні. - У голосі Сейри забриніла теплота.

- Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.

Вона тихенько засміялася:

- Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?

- Як щодо завтра чи післязавтра?

- Завтра, - сказала вона, якусь мить повагавшись. - Тоді до зустрічі,

- Бувай здорова, Сейро.

- Ти теж.

Він замислено поклав трубку, почуваючи й збудження, і водночас наче провину - без будь-яких на те підстав. Але ж свідомість наша повертає куди хоче, чи не так? А його свідомість у цю хвилину хотіла зважити можливі наслідки, про які, мабуть, краще було б не думати.

Ну що ж, те, що їй потрібно знати, вона знає. Знає, коли батько повертається додому, - то чого ж іще?

Та в свідомості була на це й відповідь:

А що ти робитимеш, якщо вона приїде десь ополудні?

Нічого, відповів він, хоча й не дуже в це вірив. Досить було йому подумати про Сейру, про її гарні уста й зелені очі, як його охоплювала млявість, розгубленість і навіть страх.

Джонні пішов до кухні й узявся неквапливо готувати їжу - нехитрий обід на двох. Батько й син жили по-парубоцьки. І то було зовсім непогано. Джонні помалу одужував. Вони вели розмови про ті чотири з половиною роки, що випали з його життя, про матір - до цієї теми підступались обережно, манівцями, але щораз ближче, наче по спіралі. Мабуть, їх спонукала до цих розмов не так потреба зрозуміти, як потреба порозумітись. Ні, жилося їм таки непогано. Усе немовби ставало на свої місця. Для них обох. А в січні він поїде в Клівз-Мілз і знов почне вчителювати. Він уже одержав від Дейва Пелсена піврічний контракт, підписав його і відіслав назад. Як буде без нього батько? Житиме собі далі, гадав Джонні. Людина має таку здатність - просто жити день за днем, верстати свій шлях, без особливих переживань, без великого шуму. А Джонні частіше приїздитиме до нього, може, на кожну суботу й неділю, як буде треба. За короткий час сталося стільки всяких перемін, що лишалось тільки поволі брести навпомацки, наче сліпцеві в незнайомій кімнаті.

Він поставив у духовку печеню, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор. Потім вимкнув, сів і почав думати про Сейру. Малий. Якщо вона приїде рано, малий не дасть їм волі. Отже, зрештою все гаразд. Усі стежки перекрито.

Та бентежні думки й сумніви ще довго не давали йому спокою.

Вона приїхала наступного дня о чверть на першу в маленькому червоному “пінто”; прошурхотівши шинами по під’їзній дорозі, спинилася на подвір’ї і вийшла з машини - ставна, гарна, з темно-русявим волоссям, яке ворушив лагідний жовтневий вітрець.

- Привіт, Джонні! - гукнула вона, піднісши руку.

- Сейра! - Він спустився з веранди й пішов їй назустріч.

Вона підвела обличчя, і Джонні легенько поцілував її в щоку.

- Зараз, дай тільки витягну його величність.

- Тобі допомогти?

- Ні, ми чудово даємо собі раду, правда ж Денні? Ану, малий! - Вона спритно відстебнула ремені, що тримали пухке маля на сидінні, й узяла його на руки. Денні поважно, але з видимою цікавістю розглянувся по подвір’ю, тоді спинив очі на Джонні й усміхнувся.

- Гу! - вигукнув він і замахав рученятами.

- Здається, він хоче до тебе на руки, - сказала Сейра. - Дуже дивно. Денні, як і його батько, справжній республіканець і людина досить стримана. Хочеш його взяти?

- Авжеж, - мовив Джонні не дуже впевнено. Сейра посміхнулася:

- Він не розіб’ється, і ти його не упустиш, - сказала вона й передала малого на руки Джонні. - А як і впустиш, він, мабуть, тільки підскочить, мов м’ячик. Страхітливо гладка дитина.

- Гу, бу! - мовив Денні, безтурботно обійнявши Джонні за шию і вдоволено дивлячись на матір.

- Просто диво дивне, - сказала Сейра. - Він ніколи не йде отак до... Джонні! Що, Джонні?

Коли малюк обвинув рученям шию Джонні, на того враз наринули приємні відчуття, так наче його обмили лагідні струмені теплої води. Нічого темного, нічого тривожного. Все елементарно просто. Ні думок про майбутнє. Ні турбот. Ні гірких спогадів. І ніяких слів, тільки відчуття тепла, чистоти та ще зримі образи - мати і якийсь чоловік, тобто він сам, Джонні.

- Джонні? - Сейра дивилася на нього занепокоєно.

- А-а?..

- Все гаразд?

Вона питає про малого, зрозумів Джонні. Чи все гаразд із сином. Чи він не добачив чогось тривожного. Якихось прикрощів.

- Усе чудово, - відказав він. - Коли хочеш, можна піти в дім, але я здебільшого сиджу на веранді. Скоро доведеться цілими днями тулитися до груби.

- Як на мене, то на веранді найкраще. Та й Денні начебто має охоту дослідити подвір’я. Вели-и-ке подвір’я, як він каже. Правда, малий? - Вона легенько покуйовдила його волоссячко, і Денні засміявся.

- А він не впаде?

Поиск по сайту: