Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 1 страница



МЕРТВА ЗОНА

 

 

ПРОЛОГ

 

 

На той час, як Джон Сміт закінчив університет, він геть забув про лиху пригоду в січні 1953 року, коли впав головою на лід. Власне, він майже не пам’ятав її вже тоді, як закінчував школу, А його батько й мати взагалі не знали про той випадок.

Дітвора каталася на розчищеній ковзанці на Круглому ставку в Даремі. Великі хлопці грали в хокей старими, обмотаними липкою стрічкою ключками, прилаштувавши замість воріт два плетені коші від картоплі. Менші, як ведеться з незапам’ятних часів, крутились навколо - ноги в них кумедно підтиналися, з ротів у морозяне, градусів на двадцять, повітря вихоплювались клубочки пари. Край ковзанки горіли масним, кіптявим полум’ям дві автомобільні шини, і неподалік, наглядаючи за своїми чадами, сиділо кілька батьків. Доба мотосаней була тоді ще далеко попереду, і люди радніше дихали свіжим зимовим повітрям, ніж бензиновим чадом мотора.

Джонні, несучи ковзани через плече, прийшов на ставок від батьківського дому навпроти, по той бік Паунел-лайн. У свої шість років він уже непогано катався на ковзанах. Не так добре, щоб грати з більшими хлопцями в хокей, але впевнено виписував кола довкруг інших першокласників, які безладно вимахували руками, ледь утримуючи рівновагу, й раз по раз гепалися задками на лід.

Він поволі їхав краєм ковзанки, мріючи навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс, і прислухаючись до таємничого стугону й потріскування вкритої снігом криги обіч себе, до вигуків хокеїстів, до гуркоту суховантажної автоцистерни, що їхала через міст до гіпсового заводу в Лісбон-Фолзі, до гомону розмови дорослих. Чудово було жити на світі того ясного й морозяного зимового дня. Усе в Джонні було гаразд, ніщо його не тривожило, нічого не хотілося... ось хіба тільки навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс. Поминаючи вогнище, він побачив, як ті кілька дорослих чоловіків передають один одному пляшку зі спиртним.

- Дайте і мені ковтнути! - гукнув він до Чака Спайєра, вдягненого у простору сукняну куртку та зелені фланелеві штани.

Чак вискалив зуби.

- Ану, катай звідси, малий! Онде матуся тебе кличе.

Шестирічний Джонні Сміт з усмішкою поїхав далі. З того боку, де понад ставком проходила дорога, він побачив і самого Тіммі Бенедікса, що спускався схилом у супроводі свого батька.

- Тіммі! - гукнув Джонні. - Диви-но!

Він повернув і незграбно поїхав задом наперед. Не подумав навіть, що їде просто туди, де грають у хокей.

- Гей, малий! - крикнув хтось. - Ану, з дороги!

Джонні не почув. Він навчився! Він ковзав задом наперед! Цілком раптово він уловив потрібний ритм. Уся річ була в тому, як рухати ногами...

Він зачудовано поглянув униз, щоб побачити, як ковзають його ноги.

Повз нього зі свистом пролетіла стара, побита, із щербатими краями шайба - він того не помітив. За шайбою стрімголов, нічого не бачачи перед себе, мчав один з великих хлопців, не дуже вправний ковзаняр.

Чак Спайєр збагнув, що зараз станеться лихо. Він підхопився на ноги й заволав:

- Джонні! Стережися!

Джонні підвів голову, і в ту ж мить незугарний хокеїст усією своєю вагою - добрих фунтів сто шістдесят - з розгону підбив його.

Безпорадно розкинувши руки, Джонні злетів у повітря. А наступної миті голова його вдарилась об лід, і він поринув у чорну темряву.

Чорна темрява... чорна крига... чорна темрява... чорна крига... все чорне, чорне...

Потім йому розказали, що він знепритомнів. А він пам’ятав тільки оту дивну думку, що билася в голові, а тоді раптом погляд угору - і коло облич над ним - наполоханих хокеїстів, стривожених дорослих, цікавої малечі. Дурнувата усмішка Тіммі Бенедікса. Чак Спайєр, що підтримував його, Джонні.

Чорна крига. Все чорне.

- Як ти? - спитав Чак. - Джонні... ти цілий? Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

- Усе чорне, - здавлено мовив Джонні. - Чорна крига. Більш не заряджайте його, Чаку.

Чак злякано подивився навколо, тоді знову поглянув на Джонні. Легенько торкнувся великої гулі, що набрякла в хлопчика на голові.

- Шкода, - сказав незугарний хокеїст. - Я ж його навіть не бачив. Малим не місце там, де грають у хокей. Таке правило. - Він розгублено озирнувся, шукаючи підтримки.

- Джонні... - покликав Чак. Йому не подобалися хлопчикові очі. Вони були тьмяні й відчужені, далекі й холодні. - З тобою все гаразд?

- Більш не заряджайте його, Чаку, - повторив Джонні, сам не тямлячи, що каже, й думаючи тільки про кригу - чорну кригу. - Вибух... Кислота...

- Може, відвести його до лікаря? - обернувся Чак до Білла Гендрона. - Верзе казна-що.

- Зажди, хай оговтається, - порадив Білл.

Вони дали Джонні оговтатись, і в голові у нього справді проясніло.

- Усе гаразд, - пробурмотів він. - Пустіть, я встану.

Тіммі Бенедікс і досі дурнувато посміхався, бісів поганець. І Джонні вирішив, що втре Тіммі носа. На кінець тижня виписуватиме круг нього хіба ж такі кола... І вперед, і назад.

- Іди-но посидь трохи біля вогню, - сказав Чак. - Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

Джонні дав одвести себе до вогнища. У ніздрі вдарив ядучий дух паленої гуми, і його аж трохи занудило. І Боліла голова. Над лівим оком він відчував оту незвичну блямбу. Здавалось, вона випиналася на цілу милю.

- Ти пам’ятаєш, хто ти і все таке інше? - запитав Білл.

- Ну звісно. Звісно, що пам’ятаю. Зі мною все гаразд.

- А хто твої тато й мама?

- Герб і Віра. Герберт і Віра Сміти.

Білл і Чак перезирнулися й здвигнули плечима.

- Мабуть, таки гаразд, - мовив Чак, а тоді знов, уже втретє, проказав: - Але ж це чистий жах, як той його двигонув, правда? Жах!

- Дітлашня, - озвався Білл, з любов’ю подивившись на своїх восьмирічних близнючок, що каталися, взявшись за руки, а тоді знову звернув погляд на Джонні. - З дорослого, певне, й дух вибило б.

- Ну, не з кожного, - заперечив Чак, і обидва засміялись.

Пляшка знов пішла по колу.

Через десять хвилин Джонні, як і раніш, катався на льоду, голова вже не так боліла, і тільки синя ґуля нависала над оком, мов чудернацька відзнака. А коли подався додому обідати, то й зовсім забув, що впав на лід і знепритомнів, - його виповнювала радісна свідомість того, що він навчився ковзати задом наперед.

- Боже мій! - вигукнула Віра Сміт, побачивши його. - Як це тобі надало?

- Упав, - відказав Джонні й узявся сьорбати томатний суп із консервів.

- З тобою все гаразд, Джоне? - запитала мати, обережно доторкаючись до його ґулі.

- Та певне, мамо.

Так воно й було - коли не зважати на поодинокі моторошні сни десь із місяць по тому... Моторошні сни та ще дивну сонноту, що часом нападала на нього в такі години, в які раніше цього ніколи не траплялося. Та згодом і те, й те припинилося, майже водночас.

З ним було все гаразд.

Одного ранку в середині лютого Чак Спайєр виявив, що акумулятор його старого “де сото” випуску 1948 року геть сів. І вирішив підживити його від свого ж таки ваговозика. Та коли він приєднував провід до другої клеми, акумулятор вибухнув, і скалки та кислота бризнули Чакові просто в обличчя. Він утратив око. Хвалити бога, що не обоє, сказала Віра. Джонні дуже вразило це нещастя, і за тиждень по тому він пішов разом з батьком навідати Чака в Льюїстонській міській лікарні. Вигляд здоровила Чака на лікарняному ліжку - той лежав якийсь неприродно жалюгідний і змалілий - просто-таки приголомшив Джонні, і вночі йому наснилося, нібито він сам там лежить.

Протягом наступних років у нього час від часу з’являлися дивні прозирання: приміром, він знав наперед, який запис прозвучить далі по радіо, перше ніж ведучий пускав платівку, - але він ніколи не пов’язував їх із тим випадком на ковзанці. Бо вже й забув про нього.

Ті прозирання не тривожили його, та й бували вони не часто. Власне, до отого вечора на ярмарковому гулянні з ним не діялось нічого особливого. А потім уже стався другий нещасливий випадок.

Згодом Джонні не раз думав про це.

Ота пригода з Колесом Фортуни випала якраз перед другим нещасливим випадком.

Наче тривожне застереження з дитинства.

 

 

 

Улітку 1955 року по штатах Небраска та Айова колував під пекучим сонцем роз’їзний торговельний агент. Він сидів за кермом “меркурія” випуску 1953 року, на спідометрі якого набігло понад сімдесят тисяч миль, і клапани його мотора вже відчутно стугоніли. То був кремезний молодик, який ще зберігав подобу вгодованого маминого синка з Середнього Заходу: влітку 1955 року Грегові Стілсону було всього двадцять два, і тільки за чотири місяці перед тим. він прогорів на своєму першому бізнесі - конторі малярних робіт у Омасі. Багажник і заднє сидіння “меркурія” були вщерть заповнені картонними ящиками з книжками. Переважали біблії. Різного обсягу й формату. Починаючи з найпопулярнішого видання - Біблії “Американської Праведної Путі” за долар шістдесят дев’ять центів, із шістнадцятьма кольоровими малюнками, на авіаційному клеї, що тримав її вкупі щонайменше десять місяців; далі - найдешевше видання кишенькового формату: Новий завіт “Американської Праведної Путі” за шістдесят дев’ять центів, без малюнків, зате з надрукованими червоним словами Господа нашого Ісуса; а для заможних хазяїв - Слово Боже “Американської Праведної Путі”, розкішний том за дев’ятнадцять дев’яносто п’ять, в оправі з білої штучної шкіри, із золотою смужкою, де належало виписати ім’я власника, з двадцятьма чотирма кольоровими вклейками та чистими аркушами всередині для запису дат народжень, одружень та похоронів. Це найвищого ґатунку “Слово Боже” мало залишатися ціле аж два роки. Був там і ящик з книжками у м’яких обкладинках під назвою “Праведна Путь Америки і комуністично-іудейська змова проти наших Сполучених Штатів”.

Ця книжчина, надрукована на дешевому газетному папері, розходилась у Грега краще, ніж усі біблії разом узяті. У ній докладно розповідалося про те, як Ротшільди, Рузвельти й Грінблати прибирають до рук американську економіку й американський уряд. А діаграми в тексті наочно показували, як від іудеїв тягнуться нитки до комуністичних осередків, а від них - і до самого Антихриста.

У Вашингтоні ще не забулися часи маккартизму, а на Середньому Заході зоря Джо Маккарті й поготів не зайшла, і Маргарет Чейз Сміт із штату Мен за її гучну Декларацію совісті там називали не інакше як “ота відьма”. На додачу до байок про комунізм фермерська клієнтура Грега Стілсона виразно виявляла хворобливий інтерес до твердження, ніби світом правлять євреї.

Миль за двадцять на захід від Еймса, штат Айова, Грег повернув на курну під’їзну дорогу, що вела до фермерської садиби. Усе там виглядало безлюдною пусткою: вікна будинку закриті сонцезахисними шторами, двері хліва на замку, - але на цих фермах ніколи не знаєш нічого напевне, поки сам не переконаєшся. Це правило добре слугувало Грегові Стілсону за ті два роки, відколи він разом з матір’ю переїхав з Оклахоми до Омахи. Він знав, що на малярних роботах не забагатієш, але йому треба було бодай на час позбутися присмаку Ісуса в роті (хай дарують йому це невеличке блюзнірство). А тепер він знов повернувся до свого діла, тільки вже не до проповідей чи відродження віри, і відчував полегкість, звільнившись нарешті від того чудодійства.

Грег відчинив дверці машини і тільки-но ступив у куряву під’їзної дороги, як із хліва, прищуливши вуха, вискочив великий і злий дворовий собака. Він люто гавкав.

- Здоров, песику, - озвався Грег низьким, приємним, але переконливим голосом: у двадцять два роки він уже був досвідченим промовцем і вмів заговорювати слухачів.

“Песик” пустив повз вуха його дружнє вітання. Він підступав ближче, великий і злющий, з видимим наміром підобідати торговцем. Грег шаснув назад у машину, захряснув дверці й двічі натиснув на сигнал. По обличчю його струменів піт, на білому лляному піджаку проступили під пахвами заокруглі темні плями, а від них по спині наче галузки попливли. Він посигналив знову, але ніхто не озвався. Певне, ті бісові селюки повантажились у свій “гарвестер” чи “студебекер” та подалися до міста.

Грег посміхнувся.

Замість того, щоб дати задній хід і виїхати з під’їзної дороги, він сягнув рукою назад і дістав обприскувач - тільки заправлений не інсектицидом, а аміаком.

Відтягши поршень, Грег з посмішкою вийшов із машини. Собака, що присів був на задні лапи, знову підхопився і з лютим гарчанням почав наступати на нього.

Грег і далі посміхався.

- Так, так, песику, - мовив він своїм приємним, переконливим голосом. - Іди, іди сюди. Іди, я тебе пригощу.

Він ненавидів цих паскудних фермерських собак, що пишалися на своєму клапті подвір’я, мов ті царки; та й недарма ж бо кажуть: який собака, такий і господар.

- Мужва репана, хай їй сто чортів, - ледь чутно прошепотів Грег. З обличчя його не сходила посмішка. - Ну, йди, йди, собачко.

Собака підступив ще ближче. Його задні лапи напружились перед стрибком. У хліві мукнула корова, вітрець лагідно шелестів кукурудзяним листям. Аж ось собака стрибнув, і посмішка на Греговому обличчі змінилася жорстокою і злою гримасою. Він натиснув на поршень і пустив ядучий сніп аміачних бризок просто б очі собаці.

Лютий собачий гавкіт раптом перейшов у короткий болісний зойк, а ще за мить, коли аміак почав роз’їдати очі, - в несамовите скавучання. Собака враз підібгав хвоста й з грізного сторожового пса перетворився на побитого дворняжку.

Обличчя Грега Стілсона потемніло. Очі звузилися й стали наче дві потворні щілини. Він рвучко ступив уперед і щосили копнув собаку носаком модного черевика з дірочками для вентиляції. Собака пронизливо завив і, гнаний болем та страхом, сам підписав собі вирок: замість того щоб утекти до хліва, став на бій зі своїм напасником.

З лютим гарчанням він наосліп рвонувся вперед, учепився зубами в праву холошу Грегових білих штанів і роздер їх.

- Ах ти ж суче поріддя! - нестямно заволав Грег і ще раз копнув собаку ногою, так що той аж покотився по пилюзі.

Потім знову підскочив до нещасного пса і з нестямним криком ударив ще й ще раз. У собаки сльозились очі, жорстокий біль краяв роз’юшену морду, одне ребро було перебите, ще одне тріснуте, і тільки тепер він збагнув, якою небезпекою загрожує йому цей знавіснілий чоловік, - але було вже запізно.

Грег Стілсон, важко сапаючи й щось вигукуючи, із залитим потом обличчям, гнався за собакою через курне подвір’я і бив його ногами, аж поки той геть знесилів і зі скавулінням ледве волікся по пилюзі. Там і там із собаки точилася кров. Він конав.

- Ото було не кусатися, - сичав Грег. - Чуєш? Ти мене чуєш? Було тобі не кусатися, клятий собацюро. Ніхто не сміє ставати мені на заваді. Чуєш? Ніхто!

Він ще раз ударив свою жертву закривавленим носаком черевика, але собака вже тільки здавлено захрипів. Ніякого задоволення від того Грег не відчував. Боліла голова. Напекло сонцем. Наганявся по такій спеці. Добре, ще не зомлів.

Грег на мить заплющив очі; дихав він часто, уривчасто, по обличчю, мов сльози, котилися краплі поту, блищали перлинками в коротко підстриженій чуприні. Скалічений собака конав біля його ніг. Під Греговими склепленими повіками пливли у темряві, пульсуючи в такт з ударами серця, мерехтливі різноколірні цятки.

В нього боліла голова.

Часом Грег запитував себе, чи він не божеволіє. Як оце тепер. Адже він хотів тільки порснути на собаку аміаком, загнати його до хліва й залишити свою рекламну картку в шпарі дверей. Щоб приїхати іншим разом і щось продати. І ось маєш. Поглянь, що ти накоїв. Де вже тепер залишати свою картку, еге?..

Він розплющив очі. Собака лежав біля його ніг, хапаючи ротом повітря, і з морди в нього капотіла кров. Грег подивився на собаку, і той сумирно лизнув йому черевика, ніби визнаючи свою поразку, а тоді став конати далі.

- Було не дерти мені штани, клятий ти собацюро, - сказав йому Грег. - Я заплатив за них п’ять доларів.

Треба забиратися звідси. Годі й сподіватися чогось доброго, якщо той Джоб Кукурудзер із жінкою та шістьма вилупками раптом повернеться з міста своїм “студебекером” і побачить, що його сірко пускається духу, а над ним стоїть лиходій-торговець. Плакала тоді й ця робота. “Американській Праведній Путі” не потрібні агенти, що вбивають собак, належних добрим християнам.

Нервово хихикнувши, Грег пішов до свого “Меркурія”, сів за кермо і швидко виїхав заднім ходом з під’їзної дороги. А тоді повернув на грейдер, що струною простягся через кукурудзяний лан, і помчав зі швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, залишаючи за собою хмару куряви зо дві милі завдовжки.

Ні, цю роботу втратити він не хотів, аж ніяк. Принаймні поки що. Заробітки в нього були добрі: на додачу до відомих в “Американській Праведній Путі” хитромудрих способів він застосовував і свої власні, про які там не знали. Отож велося йому непогано. А крім того, мандруючи з місця на місце, він зустрічався з багатьма людьми... з дівчатами. Життя було приємне, а проте...

А проте не зовсім його задовольняло.

Він усе їхав, а в голові й далі болісно гупало. Ні, не задовольняло його таке життя. Він відчував, що йому вготовано щось більше, ніж роз’їжджати отак по Середньому Заходу, торгувати бібліями та підправляти рахунки заради двох зайвих доларів на день. Відчував, що його чекає... як би це сказати...

Звеличення.

Атож, саме так, він був певен.

Кілька тижнів тому він затяг одну дівчину на сінник - її батьків не було, поїхали ваговозиком до Давенпорта продавати курчат, і вона спитала, чи не вип’є він склянку лимонаду, і все таке інше, - а коли він домігся свого, вона сказала, що їй було з ним наче з яким проповідником, і він, сам не знаючи чому, вліпив їй ляпаса. Вліпив і поїхав геть.

А втім, ні.

Насправді він ударив дівчину разів три або й чотири. Аж поки вона заплакала й почала кликати на допомогу. Він схаменувся, пустив у діло всю свою чарівливість і врешті сяк-так угамував дівчину. Тоді в нього теж боліла голова й перед очима шугали мерехтливі цятки, але він намагався переконати себе, що то від спеки. З ним було те саме, що й сьогодні на подвір’ї ферми, коли собака подер йому штани, - раптом накотило якесь дике потьмарення.

- Ні, я не божевільний, - уголос промовив Грег.

Він швидко опустив бічну шибку, і в машину ринуло гаряче літнє повітря, просякнуте духом куряви, кукурудзи і гною. Грег увімкнув радіоприймач і зловив пісеньку у виконанні Петті Пейдж, Біль у голові трохи послаб.

Уся штука в тому, щоб тримати себе в руках і... І берегти свою репутацію. Опануєш ці два вміння - і ніхто під тебе не підкопається. А він, Грег, останнім часом успішно опановував і те, і те. Тепер йому вже не так часто снився батько, що стояв над ним у зсунутому на потилицю капелюсі й горлав: “Не буде з тебе пуття, клятий недоростку! Ні біса з тебе не буде!”

Цей сон снився йому дедалі рідше, бо тепер уже не відповідав дійсності. Грег був тепер зовсім не той шмаркатий недоросток. Що правда, те правда: в дитинстві він багато хворів, погано ріс, але потім надолужив своє і став надійною опорою матері...

А батько помер. І не міг цього побачити. Та й Грег не міг заштовхати ті батькові слова назад йому в горлянку, бо батько загинув при вибуху на нафтовій свердловині, він був мертвий, і Грегові хотілося хоч раз викопати його з могили й гукнути в його напівзотліле обличчя: “Ти помилився, татусю, ти помилився щодо мене!” - а тоді добряче двигнути його, як ото...

Як ото сьогодні того собаку.

Знов заболіла голова, але вже не так, як перед тим.

- Ні, я не божевільний, - повторив Грег, але тепер його слова заглушила музика.

Мати часто казала, що його чекає велике майбутнє, і він вірив у це. Треба тільки стримуватися від таких вибухів, як з тією дівчиною і сьогодні з собакою, берегти свою репутацію.

Хоч яке буде його звеличення, він знатиме, коли воно надійде. Щодо цього Грег не мав і найменшого сумніву.

Він знов подумав про того собаку, і тепер ця згадка викликала в нього тільки посмішку, холодну й байдужну.

Його звеличення настане. Можливо, доведеться чекати цього ще не один рік, та дарма: він молодий, а коли розумієш, що не можна осягти всього одразу, то бути молодим зовсім непогано. Головне - вірити в своє майбутнє, і воно зрештою настане. А він вірив.

І хай боронить бог та його синок Ісус кожного, хто спробує стати йому, Грегові, на шляху.

Грег Стілсон вистромив засмаглий лікоть з вікна машини й почав підсвистувати мелодії, що звучала по радіо. Тоді наддав газу, розігнав свій вірний “меркурій” до сімдесяти миль на годину й помчав прямою грейдерною дорогою серед ланів штату Айова назустріч майбутньому - хоч би яке воно було.

 

Частина перша

КОЛЕСО ФОРТУНИ

Розділ перший

 

 

Про той вечір у Сейри лишилося тільки два спогади - виграш на Колесі Фортуни і маска. Та минав час, спливали роки, і, коли вона зважувалася пригадувати той жахливий вечір, на думку їй спадала лише маска.

Він мешкав у багатоквартирному будинку в Клівз-Мілзі. За чверть до восьмої Сейра, залишивши машину за рогом, подзвонила біля дверей будинку. Того вечора вони мали їхати її машиною, бо свою Джонні завіз до майстерні Тіббетсів у Хемпдені - в ній заїдало підшипник чи щось подібне. Ремонт обійдеться недешево, сказав Джонні по телефону й засміявся отим своїм джонні-смітівським сміхом. Сейра б уже напевне лила сльози, якби таке спіткало її машину, - а власне, її гаманець.

Вона пройшла через вестибюль до сходів, поминувши дошку оголошень на стіні. Там звичайно біліли картки-об’явки: хто продавав мотоцикл, хто стереоапаратуру, пропонували свої послуги друкарки, хтось просив узяти його пасажиром до Канзасу чи Каліфорнії, а ще хтось шукав супутників у подорож на Флориду, щоб по черзі вести машину й ділити витрати на бензин. Та сьогодні на дошці найперше впадав у око великий плакат: міцно стиснутий кулак на бентежно-червоному, наче полум’я, тлі та одне-єдине слово - “Страйкуйте!” Був кінець жовтня 1970 року.

Джонні наймав квартиру на другому поверсі, з вікнами на вулицю, - “горішній особняк”, казав він, - де можна було стати біля вікна у смокінгу, як Рамон Новарро[1], з бокатим келихом шипучого вина в руці, й споглядати пульсування великого серця Клівз-Мілза: юрбу, що сунула з кінотеатру, прудкі таксі, мерехтіння неонових реклам.

Власне кажучи, Клівз-Мілз і складався з тієї головної вулиці із світлофором на перехресті (після шостої вечора його перемикали на мигавку), двох десятків крамниць та невеличкої фабрики, що виробляла мокасини. Як і більшість містечок навколо Ороно, де був університет штату Мен, він жив переважно з того, що постачав студентам товари повсякденного вжитку - пиво, вино, бензин, рок-н-рол, харчові напівфабрикати, наркотики, бакалію, житло, кінофільми. Кінотеатр мав назву “Тінь”. Протягом навчального року там показували справді художні фільми та ностальгічні картини сорокових років. А влітку безперервно крутили “вестерни” за участю Клінта Іствуда.

Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про “тих університетських” з їхніми “тяжко розумними” балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав “стук-грюк-забудовою”, а дехто - “кварталом-привидом”.

Сейра постукала, і з-за дверей долинув дивно приглушений голос Джонні:

- Не замкнено, Сейро, заходь!

Трохи нахмурившись, вона штовхнула двері. Квартира потопала в темряві, і лише на стелі ледь блимали тьмяні відсвіти жовтої мигавки на перехресті за півкварталу. Меблі бовваніли горбатими чорними тінями.

- Джонні?

“Запобіжники в нього перегоріли, чи що?” - подумала вона й невпевнено ступила крок уперед - і раптом перед нею виринуло з темряви обличчя, навіть не обличчя, а жаска подоба, яку побачиш хіба що в моторошному сні. Вона світилася примарним мертвотно-зеленкуватим світлом. Одне око було широко розплющене й дивилося на Сейру злякано й мовби зацьковано. Друге неначе лиховісно підморгувало, ледь видніючись крізь стулені повіки. Ліва половина обличчя - з розплющеним оком - була нібито нормальна. А от права, здавалося, належала якомусь чудиську: неприродно викривлена, товсті губи розтягнуті, і так само примарно світяться в темряві ощирені хижі ікла.

Сейра здавлено зойкнула й відсахнулася назад. Та ось спалахнуло світло, і замість якоїсь темної печери вона знов опинилась у знайомій кімнаті Джонні: на стіні - карикатурний Ніксон, зображений як торговець старими автомобілями, на підлозі - плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні; кругом пляшки від вина, що правлять за свічники. Жаска подоба перестала світитись, і Сейра побачила, що то просто маска, такі продають у дешевих крамничках до Дня всіх святих. За порожньою очницею до неї підморгувало голубе око Джонні.

Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.

- Із святом тебе, Сейро! - мовив він.

Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.

- Дуже смішно, - мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.

Джонні перепинив її уже в дверях.

- Гей... Я вибачаюся.

- І таки є за що. - Сейра дивилася на нього холодно - чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні - то була й для неї самої ще загадка, - але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? - і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.

- Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що. ти хочеш мене покинути.

- Я тобі не “хлопче”.

Джонні окинув її поглядом.

- Та це я вже й так знаю.

Сейра була в грубому хутряному пальті - штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, - і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.

- В. цій шкурі й не добачиш, - мовила вона.

- Е ні, я добачаю, - заперечив Джонні.

Тоді обняв її і поцілував.

Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.

- Пробач, що я тебе налякав, - сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. - Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.

- Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.

- Е, якось переживу, - осміхнувся він.

І таки пережив би, хай йому абищо.

Сейра щодня приходила до школи у великих “учительських” окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю. Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці (“А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них”, - зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, - згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, - і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни, А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду - чогось ніби учнівської громадської думки, - який оцінював кожного нового вчителя, І що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.

А от Джонні, здавалося б, зовні аж ніяк не відповідав усталеному уявленню про доброго вчителя. Він переходив від класу до класу, мов сновида, занурений у якісь солодкі мрії, і часто запізнювався на уроки, спинившись побалакати з кимось під час перерви. Він дозволяв учням сидіти де їм заманеться, отож вони щодня опинялися на інших місцях, причому найзапекліші шибайголови незмінно тяжіли до задніх рядів. Сейра за такого безладу навряд чи запам’ятала б усі імена й до весни, а Джонні, здавалося, вже тепер міг назвати кожного учня.

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном[2]. І Джонні це начебто анітрохи не дратувало, а навпаки, навіть тішило. Та попри все те, на його уроках завжди було тихо і діти з них майже не тікали (тим часом як Сейра мала постійний клопіт з прогульниками), а отой колективний суд ставився до нього видимо прихильно. Джонні належав до тих учителів, яким літ через десять присвячують шкільні щорічники. А Сейра - ні. І, намагаючись збагнути причину цього, вона часом аж шаленіла.

- Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?

- Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, - сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. - А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.