Аналіз якості груоовнх рішень. Групові деформації

Аналізуючи групове розв'язання завдання, не можна обійти питання про співвідношення ефективності інди­відуальних і групових дій.

У соціально-психологічній літературі описані числен­ні дослідження, які мали на меті порівняти якість групо­вих та індивідуальних рішень. Найвдомішим із них є експеримент Б.Шонера, який складався з двох серій. У серії А піддослідні спочатку приймали індивідуальні рі­шення, а потім розв'язували ті ж завдання в групі. У се­рії Б послідовність була протилежною. Обговорення у групі було довільним. На підставі цих експериментів були сформульовані певні висновки.

По-перше, індивідуальні рішення в серії А були на­багато гірші, ніж групові рішення в серії Б. Індивіди обирають оптимальне рішення у 16,8% випадків, група - у 66,7%.

Дуже цікавим є другий висновок. Порівняння групо­вих рішень в обох серіях показує, що в серії Б ці рішен­ня значно кращі, ніж у серії А Особи, які не мали до­свіду і починали роботу з прийняття групових рішень, мали кращі результати, ніж особи з досвідом, але які по­чинали колективну роботу після того, як приймали інди­відуальні рішення. Таким чином, можна сказати, що індивідуальні рішення в серії А ускладнювали раціональну діяльність у колективі. Водночас групові рішення в серії Б підвищували якість індивідуальних рішень. Можна припустити, що в серії А діє негативний, а в серії Б — позитивний вплив попередніх результатів.

Весь попередній аналіз свідчить про те, що групова діяльність підвищує якість рішень. Але гад час дискусії у Р групі можуть виникати деякі деформації (помилки, розбіжність думок), які знижують якість рішення. Одним з прикладів деформації є відкритий в 70-х роках І.Янісом феномен "groupthink" (групове мислення). Він визна­чається як стиль мислення людей, які повністю включені до однієї групи, де прагнення до єдності думок важ­ливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій. Його симптоматика характеризується такими ознаками:

— ілюзією невразливості, яка поділяється більшістю або всіма членами групи, наслідком чого є перебільше­ний оптимізм і схильність до надмірного ризику;

— колективним прагненням дати раціональне пояс­нення рішенню, що приймається, з метою відкинути будь-які заперечення;

— безперечною вірою в принципи поведінки групи, які іноді навіть спонукають її членів ігнорувати моральні наслідки прийняття рішення;

— стереотипним поглядом на суперників (інші групи) як на таких, що мають надто негативні якості, щоб всту­пати з ними в переговори, або дуже слабких, щоб пере­шкоджати досягненню ними своїх цілей;

— відкритим тиском на членів групи, які висувають аргументи проти групових стереотипів, вимагаючи ло­яльності;

— самоцензурою членів групи, їхньою готовністю мі­німізувати власні сумніви і контраргументи, що сто­суються групового рішення;

— ілюзією одностайності оцінок, думок, які узго­джуються з думкою більшості;

— появою самозваних охоронців групового духу — ін­дивідів, що захищають групу від несприятливої інфор­мації, здатної порушити почуття задоволення від прийнятого рішення.

Феномен "groupthink" ускладнює раціональний аналіз аргументів «за» і «проти», знижує якість групового рі­шення. Вчені, які досліджували це явище, аналізуючи різні політичні та військові рішення, зазначають, що ба­гато рішень, прийнятих групою, мали надзвичайно нега­тивні наслідки (наприклад, рішення команди Дж.Кеннеді про інтервенцію на Плайя-Хирон, рішення радянського керівництва про введення військ до Чехословаччини, Афганістану, агресія США у В'єтнамі тощо).

Спеціалісти з проблеми прийняття рішень дають де­які рекомендації щодо зменшення впливу групової де­формації.

По-перше, необхідно так організувати спільну діяль­ність, щоб стимулювати критичність мислення.

По-друге, керівник повинен хоча б перед прийняттям рішення займати нейтральну позицію, однаково допус­каючи аргументи «за» і «проти». Інколи до складу групи включається спеціаліст, єдиним завданням якого є пошук слабкостей та небезпек прийняття можливих рі­шень. Важливо знати думку незалежних спеціалістів-експертів із цього питання, які не є членами групи, що приймає рішення.

Групова дія, як правило, є кількісно і якісно вищою за дію середнього індивіда, але часто вона поступається ефективності дії непересічної особистості, тим більше, якщо сама група укомплектована малоздібними людьми і розв'язує складне завдання. Тому для вироблення і здійснення продуктивного групового рішення необхідно спеціально добирати членів групи, виходячи з їхніх про­фесійних характеристик. Бажано, щоб у ній був суб'єкт, який перевершує своїх партнерів у винахідливості, ком­петентності й здатності до лідерства.

При цьому важливо враховувати, що такий лідер, справляючи значний вплив на процес вироблення гру­пового рішення, інколи робить його ризикованішим за рішення окремих членів групи. У літературі подібне яви­ще називається «зсуванням до ризику». Це результат внутрішньогрупової взаємодії й дискусії, яка її супроводжує, тобто продукт власне групового процесу. Своєрідне ві­дображення це явище знайшло в трьох найбільш значу­щих гіпотетичних конструкціях, які пояснюють сутність «зсування до ризику»: гіпотезі дифузії відповідальності, гіпотезі лідерства та гіпотезі ризику як цінності.

Згідно з гіпотезою дифузії відповідальності, групова дискусія породжує емоційні контакти між членами групи і може призвести до того, що індивід відчуватиме меншу відповідальність за ризиковані рішення, оскільки вони виробляються всією групою. Отже, якщо ризиковані «кроки» зазнають фіаско, індивід відповідатиме не один — відповідальність поширюється на всіх членів групи.

Гіпотеза лідерства фокусується на властивостях чле­нів групи, якостях лідера, які нею сприймаються. При­пускається, що люди спочатку, тобто до дискусії, більш схильні до вибору ризикованих рішень, прагнуть до па­нівного впливу в групових дискусіях. Вони і є, як прави­ло, лідерами. Ось чому останній рівень групового ризику може бути результатом впливу лідера групи.

Гіпотеза ризику як цінності грунтується на ідеї со­ціальної значущості, престижності ризику за умов життя сучасного суспільства. Внаслідок подібної орієнтації більшість людей в групі прагнутимуть до прийняття більш ризикованих рішень, щоб таким чином підвищити свій статус у групі. Це стосується і завжди обережних ін­дивідів. У ході групової дискусії вони змінюватимуть свої оцінки в бік більшого ризику, аби створити про се­бе уявлення як про людину, здатну до рішучих дій.

Ще в 1961 р. А.Стоунер встановив, що після дискусії група звичайно приймає більш сміливе, ризиковане рі­шення, ніж можна було б очікувати, виходячи з резуль­татів усереднення індивідуальних думок її членів. Суть методики, яку при цьому запропонував учений, зводила­ся до того, що піддослідні спочатку приймають рішення індивідуально (фаза лередзгоди). Потім просять їх ко­лективно обговорити проблему і дійти до загального висновку (фаза згоди). Нарешті, після дискусії кожний учасник одержує ту саму анкету і може знову заявити свою думку (фаза післязгоди). Феномен «зсування до ризику» виявляється в тому, що усереднені оцінки у фа­зах згоди і післязгоди екстремальншіі щодо середньої індивідуальної у фазі передзгоди.

Треба, проте, зауважити, що термін «ризик» застосо­вується тут умовно, оскільки група здатна прийняти й обережніші рішення. Суть феномена полягає у фіксації зрушень стосовно фази передзгоди. Слід також мати на увазі, що «зсування до ризику» передбачає три неодмінні умови: наявність самої дискусії, деяку вихідну розбіж­ність індивідуальних позицій і визначеність змісту обго­ворюваного матеріалу.

Дехто з дослідників вважає, що схильність до ризику є переважною рисою особистості. Залежно від її інтен­сивності людей поділяють на сміливців та перестраху­альників. Перші полюбляють ризикувати в усіх випад­ках, ризик для них — безперечна цінність. Інші нама­гаються уникати ризику за будь-якої ситуації. Але, як стверджує відомий дослідник психологічної теорії рі­шень Ю.Козелецький, емпіричні дані не підтверджують того, що схильність до ризику є особистісною властивістю. Поведінка, пов'язана з ризиком, визначається чинниками середовища чи деякими рисами особистості, зокрема рівнем тривожності чи агресивності.

Інший підхід до пояснення поведінки особистості під с прийняття рішень дає теорія прагнення до успіху, яку розробили Д.Мак-Клеланд та Дж.Аткінсон. Згідно з нею властиві дві тенденції: прагнення досягти успіху і прагнення уникнути невдачі. Залежно від домінування однієї з них люди по-різному поводять себе у ситуаціях прийняття ризикованих рішень.

Так, згідно з Дж.Аткінсоном, особи, в яких прагаення до успіху сильніше за прагнення уникнути невдачі, у прийняття рішення надаватимуть перевагу завданням із середнім рівнем ризику. Особи, в яких праг­нення уникнути невдачі домінує над прагненням до успіху обиратимуть завдання з низьким або високим рівнем ризику. Ці тези набули великої популярності у спеціалістів із управління, але експериментальні дослідження не дали стійких однозначних результатів. Тому цю теорію слід розглядати радше як гіпотезу, яка повинна бути перевірена у подальших дослідженнях.

Незважаючи на очевидну різницю в тлумаченнях «зсування до ризику», вони, на думку Ю.Козелецького, якоюсь мірою доповнюють одне одного. А для нас і є найважливішим те, що їх об'єднує, а саме — розуміння "зсування до ризику" як результату групової дискусії, хоч остання й не завжди веде до посилення ризику. За­лежно від типу і змісту експериментального завдання можливе «зсування» в бік обережності групового рішен­ня. Крім того, групова дискусія взагалі не обов'язково має своїм наслідком більш ризиковані або більш обе­режні рішення. Зміни в поглядах учасників дискусії можуть бути викликані, наприклад, тим, що їхні переддискусійні думки підсилюються екстремізмом у наперед визначеному напрямку.

Деякі дослідники вважають, що замість терміна «зсування до ризику» доцільно використовувати термін «зсування вибору» або «зсування, викликане впливом групи». Проте більшість віддає перевагу терміну «групова поляризація», яким позначається явище зростання екстремальності думок у процесі прийняття групового рі­шення. Щоправда, деякі автори слушно звертають увагу на спеціальний характер обговорюваного терміна, який у звичайному розумінні означає розмежування позицій членів групи. Підкреслюється також відмінність між по­няттями «поляризація» і «екстремалізація»: якщо перше поняття означає зсування в напрямку до вже обраного індивідом полюса, то друге — рух від нейтральності в будь-якому напрямку.

Феномен групової поляризації тісно пов'язаний із «зсуванням до ризику», але разом із тим він не тотож­ний йому і відображає більш загальні закономірності прийняття групового рішення і є частковим випадком групової поляризації. На думку Е.Бернстайла і Я.ІПула, під час з'ясування сутності поляризації слід враховувати, що це явище викликається афективними процесами. Доже в багатьох життєвих обставинах екстремальні дум­ки (погляди) є соціальне бажаним чинником. Щоб уникнути несприятливої соціальної оцінки, «середні» члени групи звичайно змінюють свої судження в бік екстремальної позиції.

Разом із тим поляризація — це результат дії когнітив-них (інформаційних) процесів. Вона виникає за умов пошуку членами групи переконливих аргументів на під­тримку однієї з альтернатив. Причому особливо інтен­сивно думки членів групи поляризуються в процесі дис­кусії, коли переконливі аргументи на користь відповад-ної альтернативи з'являються спочатку лише в окремих суб'єктів. Повідомлення цих аргументів іншим членам групи викликає відповідні зрушення в думках учасників дискусії.

Не виправдано мало уваги приділяється аналізові рів­ня домагань групи, який виявляється у виборі її членами в ході попереднього обговорення спільної групової мети, досягнення якої має задовольнити всіх учасників. Екс­периментальні дослідження свідчать про те, що успіх у діяльності підвищує, а невдача знижує рівень досягнень групи. Певну роль відіграє в цьому й оточення (наяв­ність інших груп), яке спонукає конкретну групу підвищувати або знижувати рівень своїх домагань. Але головним чинником є мотиви групової орієнтації, що суттєво впливають на рішення членів групи. Серед них слід виокремити такі: прагнення до досягнення групового успіху і прагнення уникнути наслідків невдачі. Дія цих мотивів опосередкована рівнем згуртованості групи, позицією індивіда в ній, а також можливістю одержання винагороди.

Проблема прийняття групового рішення не обме­жується з'ясуванням вузлових питань і визначенням йо­го спрямування. Важливе місце в ній посідають явища, які характеризують взаємодію людей в ситуаціях укла­дання угод та ведення переговорів і мають своїм результатом вироблення узгодженої позиції.

Дослідники виокремлюють шерег факторів, які сприяють успішності переговорів. До них належать, на­приклад, часовий чинник, який в низці випадків (неви­значеність моменту закінчення переговорів, введення штрафних санкцій за кожний додатковий раунд перего­ворів та ін.) впливає на сторони, спонукаючи їх до вза­ємних поступок. Важливою умовою успішного проведення переговорів є цивілізованість відносин їх учасни­ків. Нарешті, значну роль у досягненні згоди відіграє І посередник: вважається, що з позицією третьої особи легше погодитись. Справа в тому, що наявність посередника елімінує зворотну залежність між розміром поступ­ки і уявленням індивіда про себе як «сильну особистість», тим самим даючи можливість учасникам взаємодії (точніше — протидії) «зберегти власне обличчя».

Поиск по сайту: