Особливості формування національної валютної системи

Валюта– це грошова одиниця, що використовується як світові гроші.

Повна конвертованість означає можливість вільного обміну національної валюти на іноземну для всіх категорій власників (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів) та за всі­ма видами цілей або операцій (платежі за поточними операціями, платежі за рухом капіталу і переказами).

Валюти країн з найвищим економічним потенціалом не тільки вільно використовуються у міжнародних пла­тежах, а й вільно накопичуються в резервах міжнародної ліквід­ності, за що вони дістали назвурезервних валют.

Часткова конвертованість валюти означає, що національна валюта обмінюється на іноземну з певними обмеженнями. Напри­клад, для одних осіб її обмін дозволений, а для інших — ні, так само для одних видів операцій обмін дозволений, для інших— ні тощо. Якщо конвертація національної валюти дозволена тільки для нерезидентів, то вона називається зовнішньою, а якщо для резидентів — внутрішньою. Якщо конвертація поширюється тільки і на платежі за поточними операціями, вона називається поточною, а якщо тільки на платежі за рухом капіталу — капітальною.

Перехід від неконвертованої до конвертованої валюти відбува­ється через часткову конвертацію, насамперед за поточними опе­раціями. Ця конвертація може бути або зовнішньою, або внутріш­ньою, або і першою, і другою одночасно.

За сферою і метою використання розрізняють :

1) валюту оплати – грошова одиниця, яка використовується в якості засобу платежу за міжнародними угодами;

2) валюту кредиту – грошова одиниця, в якій надаються і погашаються міжурядові кредити та кредити міжнародних організацій;

3) валюта угоди – грошова одиниця, у якій виражаються ціни товарів у міжнародних угодах.

Міжнародна торгова валюта використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій.

Міжнародна резервна валюта використовується для покриття платіжного балансу, надання позик, позик і кредитів, створення валютних державних резервів.

Використання валюти для обслуговування зовнішньоекономі­чних відносин надає останнім специфічної формивалютних від­носин. Валютні відносини – сукупність економічних відносин у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств, які обслуговуються валютою. До них відносять: міжнародні розрахунки за зовнішньо-торгівельними операціями, одержання і погашення зовнішніх позик, переміщення валюти при зовнішніх інвестиціях, економічна і технічна допомога, купівля-продаж валюти на зовнішньому і внутрішніх ринках.

Об’єктами валютних відносин виступають: національна та іноземна валюти, платіжні документи та цінні папери в національній та іноземній валюті. Резиденти, нерезиденти та уповноважені банки є суб’єктами валютних відносин.

За своїм економічним змістом валютний ринок — це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок — це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продавати-купувати національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.

Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економі­чні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу. Об'єктом купівлі-продажу водночас є національні та іноземні валютні цінності.

Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється набіржовий і позабіржовий. Валютна біржа – офіційно оформлений ринок, на якому відбувається торгівля валютами на основі попиту і пропозиції. Учасниками валютної біржі можуть бути тільки банки, які володіють ліцензією або фінансові установи, яким законодавчо надано право на ведення валютних операцій. Учасники біржі можуть займати закриту валютну позицію – вимоги і зобов’язання по відношенню до однієї валюти врівноважені або відкриту у зворотному випадку.

Таблиця 1

Функції валютного ринку:

—забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави;

—створення суб'єктам валютних відносин передумов для і своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і | капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку , зовнішньої торгівлі;

— забезпечення прибутку учасникамвалютних відносин;

— формування та урівноваження попитуіпропозиції валюти,регулювання валютного курсу;

— страхування валютних ризиків;

—диверсифікація валютних резервів.

Підвалютними опе­раціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов'язані з пере­міщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку.

Ці операції класифікуються за кількома критеріями.

1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти:

— касові, або операції з негайною поставкою;

— строкові.

2. За механізмом здійсненняоперацій:

— операціїспот;

— форвардні операції;

— ф'ючерсні операції;

— опціонні операції.

3. За цільовим призначенням: |

— операції з метою одержання валюти для здійснення платежів за міжнародними розрахунками;

— операції з метою страхування від валютних ризиків (операції хеджування);

— операції з метою одержання прибутку або спекулятивні операції.

4. За формою здійснення:

— безготівкові;

— готівкові.

5. За масштабами операцій:

— оптові (здійснюються між банками);

— роздрібні (здійснюються між банками та їх клієнтами).

Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умо­вах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання. Такі угоди можуть передбачати поставку валюти в той же день, на наступний робочий день, проте найчастіше — на другий робочий день. Ця остання угода називається «спот», а касові операції на цій умові — «операції спот».

Строкові валютні операції полягають у купівлі-продажу ва­лютних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що пере­вищує два робочі дні. Ці операції, у свою чергу, підрозділяються на кілька видів залежно від механізму їх здійснення: форвардні, ф'ючерсні, опціонні та їх похідні.

Форвардні операції— це різновид строкових операцій, що поля­гає в купівлі-продажу валюти між двома суб'єктами з наступним переданням її в обумовлений строк і за курсом, визначеним у мо­мент укладення контракту.

Ф'ючерсні операції— це теж різновид строкових операцій, в яких два контрагенти зобов'язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладення угоди (купівлі-продажу ф'ючерсного контракту). Від­мінності їх від форвардних операцій зводяться до такого: вони здійснюються тільки на біржах, під їх контролем, а форма й умови контрактів чітко уніфіковані (біржа строго визначає вид валюти, що продається, обсяг операції, строк оплати, курс).

Опціонні операції — це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов'язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи протягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом. Така угода називається опціон. При купівлі опціону покупець (власник) сплачує продавцю премію (вартість опціону), яка визначається за домовленістю сто­рін у відсотках до суми угоди чи в абсолютній сумі. Ця премія є гарантованим доходом для продавця опціону, який він одержує незалежно від того, буде реалізований опціон чи ні.

Валютний своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно і розраховані на одну й ту саму валюту.

Валютний арбітраж — це комбінація з кількох операцій з ку­півлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з ме­тою одержання додаткового доходу.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Валютний курс — це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни. Встановлення курсу іноземної валюти по відношенню до національної називається котируванням.

Валюта, курс якої визначається (купується) називається базовою, а та в якій визначається (продається) – валюта котирування. Фіксинг – це котирування з послідовним порівнянням попиту і пропозиції щодо кожної з валют. Визначення курсів продавця і покупця називають повним котируванням. Пряме котирування – ціна іноземної валюти виражається у певній кількості національних грошових одиниць, валюта, яка продається порівнюється з тією, що купується. Непряме (зворотне) котирування - вартість одиниці національної валюти виражається в іноземній валюті. Крос-курс – визначення співвідношення між двома валютами через їх курс щодо третьої.

Види валютних курсів: 1) офіційний – встановлювана урядом постійна пропорція для обміну валют; 2) ринковий валютний крос-курс -формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції; 3) змішаний – контрольований курс для експорту, імпорту і погашення зовнішнього боргу, а для інших операцій – ринковий.

Валютний курс необхідний для:

—обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами, у процесі руху капіталів та кредитів;

—порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;

—періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм та банків.

Сучасні типи режимів валютних курсів у світовій валютній системі включають фіксований та пла­ваючий режими. В умовахфіксованого режиму валю­тний курс фіксується до однієї валюти або «кошика» валют.Пла­ваючі курси змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.

Валютне регулювання - це сукупність заходів , які реалізуються державою та міжнародними організаціями у сфері валютних відносин.

Міжнародні валютні відносини регулюються МВФ згідно статуту, ухвал і домовленостей, Світовим банком, міжнародними фінансово-кредитними організаціями в межах їх компетенції чи сфери впливу. Державне регулювання здійснюється законодавчими актами країни і заходами, які проводяться національним банком України, Державною податковою інспекцією, Міністерством фінансів України у сфері валютних відносин.

До форм валютного регулювання (методів) відносяться:

Ø девальвація – зниження обмінного курсу національної одиниці щодо іноземних;

Ø ревальвація – підвищення курсу національної валюти щодо імпортних;

Ø валютна інтервенція – операції з купівлі-прдажу власної валюти на ринку або конкурентної;

Ø регулювання платіжного балансу країни;

Ø дисконтна політика.

Платіжний баланс — це співвідношення між валютними платежами економічних суб'єктів даної країни (резидентів) за її економічними межами та валютними надходженнями їм з-за економічних меж країни (від нерезидентів) за певний період часу (рік, квартал, місяць). За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом — це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом.

До заходів вирівнювання платіжного балансу відносять:

v використання золотовалютних резервів держави;

v залучення зовнішніх джерел фінансування;

v проведення дефляційної політики – зменшення цін і доходів;

v девальвація національної валюти;

v валютний контроль та обмеження на валютні операції.

Платіжний баланс країни складається з балансу поточних операцій і балансу руху коштів і кредитів. Валютні резерви виражають платоспроможність країни перед закордонними партнерами та міжнародну ліквідність.

У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офі­ційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулю­вання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне — їх зменшенню. Проте економічна роль цих резервів не обмежується балансуван­ням платіжного балансу, а значно виходить за його межі. Тому управління ними можна розглядати як самостійний інструмент валютного та грошово-кредитного регулювання.

Золотовалютні резерви — це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі і перебувають у роз­порядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів. Основними з них є:

v забезпечення країни достатнім запасом міжнародних пла­тіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недер­жавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за свої­ми зовнішніми зобов'язаннями. Це так званетрансакційне при­значення золотовалютних резервів, спрямоване на обслугову­вання зв'язків національної економіки зі світовою. У цьому при­значенні вони слугують запасом ліквідних коштів, які забезпечу­ють платоспроможність країни на світовому ринку";

v забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей, з тим щоб підтримувати на потрібному рівні на них попит і пропозицію та обмінний курс національної валюти. Це так званеінтервенційне призначеннярезервів, спрямоване на підтримку зовнішньої та внутрішньої вартості національних грошей.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою наро­щування експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Сутьдисконтної політики зводиться до підвищення або зни­ження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підви­щуючи дисконтну ставку у періоди погіршення стану платіжного балансу, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто сприяє поліпшенню стану платіж­ного балансу.

Валютна система — це організаційно-правова форма реалі­зації валютних відносин у межах певного економічного простору. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, між­народні (регіональні) і світову.

Як організаційно-правове явищенаціональна валютна сис­тема складається з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1. Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валюта називається гривнею.

2. Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою. Вер­ховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованість на­ціональної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.

3. Режим курсу наїцональної валюти. Законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації через регульоване плавання (у межах «валют­ного коридору») до вільного плавання, що було введене в 2000 р.

4. Режим використання іноземної валюти на національній | території в загальному економічному обороті. Звичайно цей ре­жим зводиться до повної заборони, або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена ли­ше в 1995 р., хоч за деякими платежами дозволено її використан­ня й зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіакви­тків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках.

5. Режим формування і використання державних золотова­лютних резервів. Він установлюється для забезпечення стабіль­ності національних грошей і може проявлятися двояко:

— у формі жорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чи колективної) з установленням фіксо­ваного курсу її до цієї валюти. За такого режиму іноземна валюта перетворюється в забезпечення національних грошей, тобто дер­жавні запаси її повинні на 100% забезпечувати наявну в обороті масу національних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю цієї валюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту — через її продаж. За такого режиму курс національної валюти «плаває» разом з курсом базової іноземної валюти, а цент­ральний банк країни втрачає окремі свої функції, зокрема функцію кредитора останньої інстанції, певною мірою втрачає свій статус органу монетарної політики. Не випадково грошову систему за та­кого режиму у світовій практиці називають системою «валютного бюро», а центральний банк стає органом такого бюро;

— у формі використання валютних запасів для підтримання рі­вноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незале­жності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна вве­ла якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

6. Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на від­криття юридичними особами рахунків в іноземних банках і забо­ронено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні об­меження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження.

7. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку доро­гоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні по­рядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютно­го ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності ко­мерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, конт­ролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998 р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорого­цінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним.

8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кре­дитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентує­ться: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків і, навпаки, порядок здійснення платежів за окреми­ми видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок пе­реказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.

9. Визначення національних органів, на які покладається про­ведення валютної політики, їхніх прав та обоє 'язків у цій сфері.

Такими органами в Україні є:

— Кабінет Міністрів України;

— Національний банк України;

— Державна податкова адміністрація;

— Державний митний комітет;

— Міністерство зв'язку України.

У визначенні цілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів та НБУ, беруть участь Адмініст­рація Президента та Верховна Рада України. Валютне регулю­вання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має пра­во делегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензії на здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукуп­ності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення ви­значених державою цілей.

Світова валютна система — це спільно розроблена держа­вами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації ва­лютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

v форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро);

v уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

v умови взаємної конвертованості валют;

v уніфікація правил міжнародних розрахунків;

v режим валютних ринків та ринків золота;

v міжнародні валютно-фінансові організації;

v міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародни­ми зв'язками, типами національних грошових систем.

Міжнародна (регіональна) валютна система — договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн.

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979 р. було створено міжнародну (регіональну) валютну си­стему — Європейську валютну систему (ЄВС) — форму міждержа­вного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної сис­теми і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний із трансформацією ЄВС у Європейський валютний союз, який пе­редбачає утворення спільного для країн — членів ЄС Європейсь­кого центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою — євро.

Маастрихтська угода 1992 р. визначила три етапи станов­лення ЄВС.

Перший етап (липень 1990 р. — грудень 1993 р.):

— повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС;

—завершення процесу формування єдиного внутрішнього ринку ЄС;

—розроблення заходів щодо зближення (конвергенції) ряду економічних параметрів для країн-членів. Другий етап (січень 1999 р.):

— створення незалежної Європейської системи центральних банків на чолі з Європейським центральним банком;

—установлення фіксованого курсу для валют країн — членів ЄВС між собзю, а також відносно ЕКЮ;

— емісія сдиної грошової одиниці;

— проведення єдиної валютної політики країнами — чле­нами ЄВС.

Поиск по сайту: