Особливості політичних, соціально-економічних, релігійних і мовних конфліктів в Україні

Особливості політичного конфлікту.У XX столітті як самостійна галузь знання та навчальна дисцип­ліна сформувалася політична конфліктологія. Проблема політич­ного конфлікту стала однією з найактуальніших проблем сучас­ного політичного Простору.

У нау­ковій літературі визначенню конфлікту присвячена значна кіль­кість робіт як вітчизняних, так і зарубіжних політологів, однак єдиного більш-менш чіткого, такого, що відби­ває всі сторони та ознаки цього багатогранного явища, визначен­ня немає. Єдине, що властиве усім дефініціям, – це вказівка на наявність більш-менш стійкого протиборства, ситуації напруже­ності, сутичок сторін, ідей, сил.

У науковій літературі пропонуються різні визначення політич­ного конфлікту, а саме як:

- постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві.

- боротьба за володінні політичною владою, яка являє собою сукупність соціальних позицій, що до­зволяють одній групі людей керувати діяльністю інших;

- соціально-політичне явище, структурований процес, що є своєрідним засобом вирішення значущих для сторін політичних питань, які актуальні на даний момент соціально-політичного розвитку хоча б для однієї із сторін, що протистоять.

Остання дефініція політичного конфлікту відрізняється від запропонованих політологами тим, що тут указується на харак­тер того суперечності, що лежить в основі конкретного політично­го конфлікту.

Детермінація й причинна обумовленість політичних конфліктів. В основі будь-якого політичного конфлікту завжди лежать інте­реси певних груп, класів, націй та інших спільностей як опосеред­кованої ланки між змінами умов життя суспільства і його політич­ної системи. Проте не самі інтереси є безпосередньою причиною назрівання і розвитку конфліктної ситуації. Вони набувають сили детермінантів лише під час входження в суперечності один з одним.

Розрізняють три типи інтересів, що детермінують конфлікт­ну ситуацію:

1) консервативна модель, що полягає в зацікавленості збере­ження чинної політичної системи, зміцнення консервативних установок;

2) конформістська модель – терпиме ставлення до суспільного ладу, політичних інститутів і їх рішень;

3) критична модель, в основі якої лежить негативне ставлення і сприйняття певного ладу, у тому числі й політичної системи.

Головні причини політичних конфліктів у сучасному україн­ському суспільстві пов’язані з перерозподілом державної власності й влади та з боротьбою за володіння реальними важелями влади.

Соціально-психологічний фон, на якому виникають і протіка­ють конфлікти, характеризується такими чинниками:

- радикальні зміни в соціальній структурі суспільства, що ви­являються в стрімкій диференціації населення за рівнем до­ходів таідеологічної орієнтації;

- деформація-зміна системи цінностей, поширення зразків за­хідної культури, індивідуалізму, культу сили;

- існування соціально-етнічної напруженості на базі мовних проблем і проблеми кримських татар;

- нетерпимість до інакомислення, радикалізм свідомості;

- існуючі порушення окремих конституційних прав і свобод, насамперед соціально-економічних, і на одержання правдивої інформації про діяльність влади;

- політизація силових структур (армії, міліції, спецслужб), можливість перетворення її на самостійну політичну силу з метою наведення порядку або зміни політичного режиму.

Значення й місце конфлікту в політичному житті визначаєть­ся його функціями. Про позитивне або негативне значення полі­тичних конфліктів можна говорити лише конкретно й досить умовно, оскільки конфлікти поліфункціональні. Вони виконують стабілізуючу роль і можуть призвести до дезінтеграції і дестабілі­зації суспільства; сприяють розв’язанню суперечностей, відновленню суспільства, а можуть спричинити загибель людей і знищення матеріальних цінностей; прискорюють процес становлення нових структур.

Політичні конфлікти можуть розрізнятися:

· за сферою прояву: економічна, соціальна, міжнаціональна, культурна, військова;

· за рівнем формування й прояву: на міжособистісному, групо­вому, регіональному й глобальному рівнях;

· на організаційному рівні – міжпартійні, міжінституційні, між існуючою владою і певними соціальними силами, інтереси яких не представлені у владних структурах або представлені у вигляді заперечення й придушення цих інтересів, усередині самої влади;

· за часом дії: затяжні, швидкоплинні.

До основних видів політичних конфліктів в Україні можна віднести;

- конфлікти між законодавчою й виконавчою гілками влади;

- між парламентом і президентом;

- між президентом і урядом;

- між парламентом і урядом;

- між олігархами і президентом;

- між олігархами і урядом;

- між елітами фінансово-промислових груп за владу і розподіл сфер впливу;

- внутрішньопарламентський;

- між партіями;

- усередині окремих партій і рухів;

- усередині державно-адміністративного апарату.

Правовий конфлікт як специфічна форма політичного конф­лікту. Специфічною формою політичних конфліктів є правовий конф­лікт. Юридичний конфлікт – це найбільш гостра форма суперечностей як остання стадія юридичних колізій, за яким іде криза і пов­не знищення державно-правових інститутів. Юридичний конф­лікт можна визначити як протиборство сторін – держав і їх орга­нів, суспільних об’єднань, громадян з метою зміни статусу і юри­дичного стану суб’єкта права.

Як перший елемент юридичного конфлікту назвемо насампе­ред розбіжності в праворозумінні як базі для формування масо­вої правової свідомості. Суперечка, що загострилася, між розумін­ням права як загальнолюдських цінностей і як писаного права, норм, законів і інших актів, набув очевидну практичну спрямо­ваність.

Правові конфлікти переходять далі в стадію юридичної супе­речки, коли можна розраховувати на успіх шляхом домовленості та угод, за допомогою призупинення і скасування незаконних ак­тів, проведення судових розглядів. Остаточне рішення може вес­ти або до відновлення старого юридичного стану, або до форму­вання нового.

Юридичний конфлікт може бути причиною, а потім складо­вою частиною іншого конфлікту – політичного, соціального, між­національного, економічного і т.д., виступати спочатку як при­від, як «сірник», а потім як елемент більш загальної конфліктної ситуації.

Юридичний конфлікт, як і будь-який інший, має свої фази. Якщо юридичну колізію того чи іншого виду не вдається перебо­роти, товідбувається загострення суперечностей і нерідко колізійні ситуації одного типу переростають у конфліктні ситуації іншого, часом комплексні, з великим обсягом протиріч, а в них уже змі­нюються наміри і ролі учасників, їх ставлення до предмета суперечки.

Своєрідність юридичного конфлікту полягає в тому, що він прориває конституційну, правову тканину держави і суспільст­ва. Конфлікт завдає удару насамперед по Конституції, а також конституційному та адміністративному законодавству. Саме тому головним регулятором має бути і є право як основний і найбільш раціональ­ний регулятор суспільних відносин, що визначає та окреслює межі припустимості поведінки суб’єктів, які не виходять за межі пра­вових відносин.

Структура політичного конфлікту.

1. Предметом політичного конфлікту є дефіцит досить спе­цифічних ресурсів державної влади, улаштування владних інсти­тутів, політичних статусів і ролей соціальних груп, цінностей і си­мволів, що є базою політичної влади й певної політичної спільно­сті. Це ключова відмінність політичного конфлікту порівняно з іншими. Якщо в економіці існує можливість поділити ресурси більш-менш справедливо, погодитися на кооперацію, щоб спочат­ку збільшити виробництво продукту, а вже потім йото розділити, то в політиці це найчастіше виявляється неможливим. Посаду пре­зидента, глави уряду не можна розділити, та й кількість місць у парламенті жорстко обмежено. Якщо в економіці, відповідно до ліберальної доктрини, усі речі мають вартість, то в політиці інак­ше: для політичної волі й політичної незалежності немає справед­ливого еквівалента, якою б великою не була пропонована сума.

У точному значенні слова, у політики немає власної предмет­ної сфері. Це означає, що предметом політичного конфлікту може стати будь-яка цінність, природа якої споконвічно не має політич­ного характеру: економічна, культурна, естетична і т.д. Прикла­дом може служити будь-яке питання, внесене, наприклад, до по­рядку денного парламентського засідання: трудове законодавст­во, бюджетні відносини, міжетнічна напруженість, державна си­мволіка і т.д. При цьому виробництво політичної продукції (про­грам, заяв, платформ, гасел, символів) є монополією професіона­лів: у рядових громадян відсутня належна компетентність. Усе це робить ринок політики одним з найменш вільних ринків. Звідси твердість міжпартійної конкуренції за голоси виборців, що ініці­юється політичними партіями, елітними угрупуваннями і т.д.

Рішення політичних питань, з погляду політики, часто не мета, а лише результат парламентської діяльності. Мета складається із безапеляційної перемоги над супротивником.

Отже, пріоритетним завданням у цілому політичному конф­лікті залишається боротьба за владу й політичне домінування з метою трансформації або збереження в незмінному виді існуючо­го соціального й політичного порядку. Розв’язанню цього завдан­ня підпорядковане завоювання інших політичних ресурсів, фінансових, силових і, що особливо важливо остан­нім часом, інформаційних.

2. Суб’єкти політичних конфліктів. Існує кілька підходів до цього питання. Одним із найбільш впливових тривалий чає була теорія Класового конфлікту К. Маркса. Відповідно до неї еконо­мічні відносини визначають усі інші, політична боротьба є лише простим відображенням класового конфлікту, корені якого кри­ються у відносинах власності. Вищою формою конфлікту є полі­тична і соціальна революція, що виконує роль двигуна прогресу.

М. Вебер, Р. Дарендорф та ін., використовуючи термін «клас», наповнювали його зовсім іншим змістом. Р. Дарендорф звів сус­пільне розмежування до двох основних класів – керуючого і керо­ваного. Останні існують у будь-якій організації, де є чіткий розподіл ролей в університеті, на підприємстві, зрозуміло, у державі, у межах ліберального підходу до політики й політичного конфлікту.

З часівА. Бентлі і Г. Уоллеса перевага почала надаватися по­няттю «група інтересів», а сам політичний процес розглядався (у межах плюралістичної моделі демократії) як перманентна взає­модія й суперництво таких груп.

В Україні партії все більше добиваються гарантованої підтримки масового електорату та перетворюються на виборчі машини для лідерів. Як наслідок, від­значається посилення фрагментації парламентів, а в діяльності депутатів наростає тенденція до представництва не стільки соціально-класових або ідеологічних розходжень, скільки інтересів своїх виборчих округів або регіонів.

Зараз соціа­льно-економічне й ідейно-класове представництво витісняється, поступово трансформується в персонально-емоційне, регіональне і соціально-політичне.

Ідея підпорядкування меншості більшості — системоутворюю­ча ідея демократії – усе сильніше, замінюється вимогою забезпе­чення прав меншостей.

У цілому формування політичної більшості стає все проблематичнішим, у політичному процесі це виражається, наприклад, в увазі до формуванням парламентської більшості з кількох компо­нентів – меншостей (останні події в Україні підтверджують цю те­нденцію). Уряди частіше стають коаліційними.

Це змушує політичні партії змінювати стратегію, посилювати увагу до інте­ресів різноманітних меншостей, шукати гасла, що не стільки за­лучають своєю визначеністю, скільки не відлякують своєю бага­тозначністю, «загальнолюдським змістом». А оскільки в краще написаних програмах цю роль виконують образи, то іміджі полі­тиків стають головним діючими чинниками політичного проце­су. Тим самим політика набуває все більш елітарного і театралізо­ваного характеру.

Політичний конфлікт, як і будь-яке інше соціальне явище, слід розглядати в динаміці, у розвитку і зміні. Слід погодитися з дум­кою деяких учених про проходження політичним конфліктом таких стадій:

• потенційна можливість виникнення конфліктної ситуації (ще немає реальних передумов, які свідчать про наявність конф­лікту, проте існує ряд посилань, що обумовлюють ситуацію на­пруженості);

• перехід потенції в реальність (є обставини, що свідчать про наявність передконфліктної обстановки – певне тертя, висло­влення, негативна атмосфера, усвідомлення сторонами загро­зи своїм інтересам);

• конфліктні дії (тобто сам політичний конфлікт в усьому різно­манітті свого прояву);

• вирішення конфлікту або його згасання.

Шляхи регулювання та розв’язання політичних конфліктів. Конфліктологія значну увагу приділяє пошуку форм, методів, засобів контролю за протіканням конфлікту, виробленню ефек­тивних технологій керування ним. Вирішення цих завдань щодо політичного конфлікту передбачає:

- попередження виникнення або розширення конфлікту;

- виведення прихованих, неявних, латентних конфліктів у від­криту форму з метою зменшення небезпеки раптового розвит­ку неконтрольованих процесів;

- локалізація соціально-психологічних порушень, викликаних політичним конфліктом, недопущення його поширення на інші сфери суспільства; урахування численних внутрішніх і зовнішніх факторів: сту­пеня відкритості політичної системи, рівня згуртованості кон­фліктуючих груп, їхньої сили, характеру включеності населен­ня в конфлікт, емоційні аспекти поведінки лідерів і їхніх при­хильників, а також культурно-історичні, соціально-еконо­мічні, етнонаціональні та інші особливості суспільства.

Розв’язання зазначених завдань конкретизується відповідно до основної установки або на врегулювання, або на розв’язання конфлікту. Урегулювання, як відомо, передбачає зняття гостро­ти протиборства сторін з метою запобігання негативних наслід­ків конфлікту. Однак причина конфлікту не усувається, тим са­мим зберігається ймовірність нового загострення вже врегульо­ваних відносин. Розв’язання конфлікту передбачає вичерпання предмета суперечки, зміну ситуації і обставин, які б приводили до партнерства й виключали небезпеку рецидиву протистояння.

Мирне розв’язання політичного конфлікту передбачає такі шляхи й методи:

· досягнення компромісу на основі збереження вихідних пози­цій;

· угода, заснована на взаємних поступках;

· виснаження ресурсів однієї або кількох сторін, що унеможли­влює продовження конфлікту;

· знаходження в процесі протиборства взаємоповаги сторін, ро­зуміння прав і інтересів суперника.

Примирення в політичних конфліктах на основі примусу, в основі якого:

· явна перевага сил і ресурсів, з одного боку, і їх дефіцит – з іншого;

· ізоляція однієї із сторін, зниження її статусу, а також інші стани, що свідчать про послаблення її позицій, поразку;

· знищення супротивника, унаслідок чого мир установлюється через відсутність ворога.

Найбільш поширеним методом досягнення примирення сторін у політичних конфліктах є переговори. Переговорний процес містить дотримання спе­ціальних правил, прийомів, що дозволяють кожній зі сторін дося­гти поставлених цілей шляхом прийняття рішень, забезпечити їхнє виконання й перешкодити загостренню постконфліктних відносин.

Деякі автори виділяють такі основні підходи до розв’язання політичних конфліктів:

1. Індиферентний підхід (байдужість). У цьому випадку вла­да, як правило, ігнорує наявність у суспільстві конфліктів, нічо­го не робить для їх вирішення, вимоги конфліктуючих сторін за­буваються, залишаються на папері. Такий підхід характерний для тоталітарних і авторитарних режимів.

2. Метод придушення або примусу всіх або однієї із конфлі­ктуючих сторін із застосуванням збройних сил, поліції, шляхом масових звільнень учасників конфліктів, незаконних арештів тощо.

3. Командний, або адміністративний, підхід без серйозного експертного аналізу причин виникнення конфліктів.

4. Демократичний спосіб вирішення конфліктів за допомо­гою переговорів і досягнення консенсусу. Консенсус завжди спря­мований на позитивний результат, він протилежний до голосуван­ня на основі принципу більшості, коли в ході голосування збері­гається напруженість, тому що перемога більшості обмежує інте­реси меншості та одного суб’єкта. Після голосування не знімаєть­ся напруженість між конфліктуючими сторонами, вона тільки набуває іншої форми і згодом може стати причиною нового спала­ху конфлікту.

Консенсус же формує впевненість у тому, що інтереси всіх бу­дуть враховані і буде виявлятися справедливість у реалізації прав і свобод конфліктуючих сторін. Основним принципом консенсусу є визнання чужих інтересів як гаранта для здійснення власних інтересів.

Економічні й соціальні конфлікти тісно пов’язані між собою, оскільки взаємообумовлюють один одного. Тому говоритимемо про соціально-економічний конфлікт.

Соціально-економічний конфлікт – це протидії, протистояння і протиборство на підґрунті суперечностей з приводу поділу ресурсів, насамперед засобів виробництва і матеріальних благ.

Релігійні конфлікти − це протидії, протистояння і протиборство між конфесіями. В Україні такі релігійні конфлікти спалахнули в кінці ХХ століття. В селах і містах йшла боротьба за володіння церквами, монастирями та їхнім майном. Відродження УГКЦ, яку в Західній Україні радянська влада знищила в 40-х роках ХХ ст., підтримала значна маса населення.

Не вщухає конфлікт між УПЦ КП і УПЦ МП. Фактична підтримка УПЦ МП анексії Криму Російською Федерацією, а також розв’язання нею війни з Україною стала початком конфлікту між групами населення (парафіянами) і УПЦ МП.

Джерелом цього конфлікту є те, що УПЦ МП підтримує російську окупаційну армію, російсько-фашистське керівництво РФ.

Мовні конфлікти – це протидії, протистояння і протиборство з причин пріоритетності використання мови в державі.

В Україні державною мовою є українська. Проте, значна частина, в тому числі й етнічні українці послуговуються російською мовою. Тому часто політикум Російської Федерації веде мову не про «утиск» громадян України – етнічних росіян (росіяни – це поліетнічна спільнота), а про захист прав «рускоязычного» населення.

Висновки до 2 питання:

1. Особливістю політичних, соціально-економічних, релігійних і мовних конфліктів в Україні є те, що вони виникають на тлі не сформованого громадянського суспільства, низької ефективності економіки, боротьби УПЦ МП за поширення свого впливу на громадян України при матеріальній та ідеологічні й підтримці Російської Федерації; тотальної корупції, відсутності в Україні правової та справедливості, постійного втручання у внутрішні справи України Російської Федерації, її намагання підірвати українську економіку, ведення нею тотальної психологічної війни з метою розпалювання релігійних та надуманих мовних конфліктів і т. д.

Висновки до лекції:

1. Масові конфлікти – це протидії, протистояння і протиборство між собою великих груп (масові акти громадянської непокори (приміром «Майдан» у Києві), маніфестації, демонстрації, класів, профспілок, етнічних спільностей, конфесій, держав, коаліції держав, блоків, союзів тощо) на підґрунті суспільних, соціальних, економічних, політичних, військово-стратегічних, етнічних, територіальних, релігійних, мовних та інших, реальних або видуманих суперечностей.

2. Соціально-психологічний фон, на якому виникають і протіка­ють конфлікти в Україні, характеризується такими головними чинниками: 1) наявністю в Україні так званої п’ятої колони, яка майже відкрито шкодить Україні та підтримує Російську Федерацію; 2) олігархацією країни; 3) наявністю в Україні сил, які пропагують діаметрально протилежні цілі, – це рух у напрямі до Євросоюзу і Таможного союзу, 4) слабкою економікою; 5) тотальною корупцією; 6) тіньовою економікою; 7) наявністю в Україні великої конфесії, яка відстоює інтереси іншої ворожої нам держави РФ; 8) відсутністю громадянського суспільства; 9) вірою українців у те, що хтось за них побудує демократичну багату державу; 10) політизація силових структур (армії, міліції, спецслужб) та ін.

Поиск по сайту: