Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Теорії конфліктів другої половини ХХ століття - початку ХХІ століття



Починаючи із середини ХХ ст. відбувається активний розвиток науково-практичного осмислення конфліктів. Запропоновано модель рівноваги суспільства.

Проблемам конфліктів були присвячені праці З. Фрейда, К. Юнга, Е. Берна та інших авторів.

Австрійський психолог Зигмунд Фрейд (1856 – 1939) створив одну з перших концепцій конфліктології − теорію психоаналізу. Згідно з його теорією, поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначаються зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основною з яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідністю вистояти у ворожому індивідові соціальному середовищі. Заборони з боку середовища завдають душевної травми, придушують енергію несвідомих потягів, які прориваються обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів. З. Фрейд наголошував на необхідності пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого.

Послідовник З. Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 –1961) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості, що до певної міри пояснювала поведінку особистості в конфлікті.

У 60-х роках ХХ ст. були опубліковані праці американського психотерапевта Еріка Берна (1902 – 1970), який на основі синтезу ідей психоаналізу й інтеракціонізму (Г. Міда) створив теорію трансактного аналізу. Згідно з Е. Берном, структура особистості поєднує в собі три компоненти-стани: “дитина” (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), “родич” (потяг до стереотипів, забобон, повчання) і “дорослий” (раціональне і ситуативне ставлення до життя). У процесі взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути конфлікт.

Суспільство розглядалося як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіяли його складові. Представники цього напрямку (найбільш відомий з них − американський соціологТ. Парсонс)зазначали роль саморегулюючих механізмів суспільного життя, які підтримують стійкість всієї системи, конфлікт вони розглядали як властиве людському суспільству явище. Парсонс вважає конфлікт деструктивним, дисфункціональним і руйнуючим.

Інший американський учений М. Амстутірозвинув ідею “корисності” та “негативності” (шкідливості) конфліктів.

Конфлікти є корисними тому, що:

· можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

· стимулюють творчість та ініціативу;

· прояснюють позиції та інтереси його учасників тощо.

Конфлікти шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності, насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняттярішень тощо.

Діалектична теорія конфлікту К. Маркса знайшла про­довження в роботах Ральфа Дарендорфа,який зазначає, що в будь-якій організації можна виділити два основні типи ролей − правлячих і керованих. Правлячі зацікавлені у збереженні свого положення, а керівники − у перерозподілі влади, або авторитету. За певних умов усвідомлення цієї протилежності інтересів зростає, і організація ділиться на дві конфліктуючі групи. Подолання конфлікту спричиняє перерозподіл влади, що узаконює нові групи правлячих і керованих ролей, які знову починають конкурувати між собою. Таким чином, розвиток організації − це ланцюг конфліктів, що повторюються з приводу розподілу влади.

Дарендорф зробив спробу з’ясувати, які умови викликають перетворення звичайних груп у конфліктні, а також, які умови впливають на гостроту конфлікту, глибину і теми змін, викликаних конфліктом. Відповіді на ці питання узагальнює наступний перелік.

1. Чим більше члени підгруп в організації усвідомлюють свої інтереси і можуть утворити конфліктну групу, тим вірогідніше відбудеться конфлікт.

2.Чим більше розподіл авторитету пов’язаний з розподілом інших винагород, тим гостріше конфлікт.

З.Чим менше мобільність між підлеглими і пануючими групами, тим гостріше конфлікт.

4. Чим більше зубожіння підлеглих наближається до відносного рівня та водночас віддаляється від абсолютного рівня, тим більш насильницьким є конфлікт.

5. Чим менше конфліктні групи здатні до досягнення угод між собою, тим більш насильницьким є конфлікт.

6. Чим гостріше конфлікт, тим більше він викличе струк­турних змін і реорганізацій.

7. Чим більш насильницьким є конфлікт, тим вище темпи структурних змін і реорганізацій.

Інший американський учений М. Амстуті розвинув ідею “корисності” та “негативності” (шкідливості) конфліктів.

Конфлікти є корисними тому, що:

• можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

• стимулюють творчість та ініціативу;

• прояснюють позиції та інтереси його учасників тощо.

Конфлікти шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності, насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняттярішень тощо.

Теорія конфлікту Льюїса Козера розглядає дуже широкий комплекс питань, а саме: причини конфліктів, їх гостроту, тривалість, функції. Козер визначає конфлікт як процес, що за певних умов може «функціонувати» з метою збереження «соціального організму».

У 1956 р. Л. Козер видав книгу “Функції соціального конфлікту”, в якій дав своє визначення конфлікту. Він довів, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають негативне й позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх змін. Він стверджував, що чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим краще для суспільства. Ця його книга відіграла воістину історичну роль в оформленні конфліктології як науки та в її подальшій долі.

Основні положення “теорії конфліктного функціоналізму” Л. Козера такі:

• чим сильніше незаможні групи сумніватимуться в законності існуючого розподілу ресурсів, тим вища ймовірність того, що вони можуть стати призвідниками конфлікту;

• чим більше злиднів переживають групи, тим вища ймовірність того, що ці групи стануть ініціаторами конфлікту;

• чим більше груп вступають у конфлікт через свої об’єктивні інтереси, тим легший конфлікт і, навпаки, чим більше конфлікт пов’язаний з неправдою, тим він гостріший;

• чим жорсткіша соціальна система, тим менше інституціалізованих засобів для погашення конфлікту та зняття напруження, тим гостріший конфлікт;

• чим менше між учасниками одностайності щодо спільної мети, тим триваліший конфлікт;

• чим менше піддається інтерпретації символічний зміст перемоги чи поразки з супротивного боку, тим триваліший конфлікт;

• чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що повне досягнення мети коштує дорожче, ніж перемога, тим коротшою буде тривалість конфлікту;

• чим гостріший конфлікт, тим більша ймовірність того, що в конфліктних групах утворяться централізовані структури прийняття рішень, тим краще він сприятиме зміцненню структурної та моральної згуртованості;

• чим більше відносини між основними конфліктуючими групами мають первинний характер, тим гострішим є конфлікт, тим більше він призводить до придушення інакодумання та відхилень у кожній групі й посилює підпорядкування основним нормам і цінностям;

• чим частіше відбуваються конфлікти, тим менша ймовірність того, що вони відображають різні думки щодо основних цінностей, тим більшою мірою їхнє функціональне значення полягає в тому, щоб підтримувати рівновагу;

• чим частіші й слабкіші конфлікти, тим вища ймовірність того, що вони сприятимуть створенню нормативного регулювання конфлікту.

Отже, в основі будь-якого конфлікту лежать особистісні інтереси індивідів, які мають приймати рішення на макрорівні.

Нині в Україні вирізняють такі проблеми в галузі конфліктології:

• напрацювання категоріального та понятійного апарату з основ конфліктології, створення наукової бази, аби викладати конфліктологію у вищих навчальних закладах як одну з важливих та необхідних наук;

• інтеграція гуманітарного, психологічного, медико-біологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їхнього раннього виявлення з використанням сучасних системно-математичних методів, ЕОМ;

• підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв’язання конфліктів, створення спецгруп практиків-конфліктологів;

• вивчення та уміле запозичення кращого світового досвіду з конфліктології;

• організаційно-дослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв’язання та запобігання конфліктів.

Проблема полягає в тому, що сучасна західна конфліктологічна парадигма відображає конфлікти стабільного громадянського суспільства, якого в Україні немає. Тому конфліктні ситуації в українському суспільстві потрібно розглядати разом з притаманними йому специфікою та особливістю його історичного розвитку, українською ментальністю. Саме це враховують нині як конфліктологи західних країн, так і вітчизняні дослідники. Наприклад, Дж. Бертон, член Американського інституту миру, співробітник Центру аналітичного вивчення й розв’язання конфліктів при університеті Дж. Мейсона (США), дійшов висновку, що основне завдання конфліктології на сучасному етапі полягає у створенні “техніки” розв’язання конфліктів усіх типів. Таке завдання неможливо розв’язати в межах однієї наукової дисципліни, воно являє собою “міждисциплінарну галузь” досліджень.

Висновки до 2 питання:

1. Починаючи із середини ХХ ст. відбувається активне дослідження конфліктів, на основі чого появляються різі теорії як осмислення причин їх виникнення, перебігу, так і розв’язання.

2. В основному дослідники приходять до висновку, що в основі конфліктів лежать особистісні інтереси індивідів і груп, соціальна нерівність, володіння ресурсами одними та їх відсутність в інших.

Висновки до лекції:

1. Наприкінці ХХ ст. сприйняття конфліктології як науки й практики повністю сформувалося. У конфліктології сформувалися кілька напрямів:

• філософсько-соціальний, який охоплює загальні тенденції розвитку конфліктів на макрорівні;

• організаційно-соціологічний − вивчає причини конфліктів, динаміку конфліктів організацій, груп, колективів;

• індивідуально-психологічний − з’ясовує психофізіологічні особливості та характеристики окремих особистостей, їхню поведінку в конфлікті.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.