Місцеве самоврядування і управління

Канада — федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення "загального уряду і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місцевими урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних завдань". Представ-

ники франкомовного і англомовного населення виразно заявляли, що вони закладають підвалини "нової нації", "нової політичної спільноти", могутньої країни, яка посяде належне місце серед країн світу", — власне, "єдиної великої держави". Але вони завжди обстоювали збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федеральних провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке населення Східної Канади (Квебеку) намагалися побороти загрозу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивільне право, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти. Англомовне, здебільшого протестантське населення, що становило майже переважну більшість у Західній Канаді (Онтаріо), виявило цілковите незадоволення тим, що представники Східної Канади у Законодавчих зборах об'єднаної Провінції Канада нав'язали систему римо-католицьких роздільних шкіл, проти яких виступила більшість представників Заходу Канади. Захід хотів позбутися того, що деякі з його лідерів називали "французьким засиллям". Зі свого боку, Нова Шотландія і Нью-Брансвік не бажали входити до складу Провінції Канада, про яку мало що знали і до якої мали недовіру через політичну нестабільність та постійні франко-англійські суперечки. Але водночас всі збагнули потребу в єднанні заради захисту від загрози американського втручання та економічного тиску, а також заради зростання і розвитку економіки.

Отже, батьки-засновники Конфедерації — всі однаковою мірою — наполягали на створенні справжньої федерації, — реальної чи напівзалежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існування, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним центральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти, що увійшла до федерації.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 року за результатами виборів там створено Законодавчі збори. Слідом

Глава 19

Основи конституційного права Канади

333

Законодавчі збори з'явилися на острові Принца Едуарда, у Нью-Брансвіку, у Верхній та Нижній Канаді (попередники нинішніх Онтаріо і Квебека), Ньюфаундленді. У січні 1JS48 року у Новій Шотландії уперше засновано відповідальне урядування, здійснюване через Кабінет, підзвітний у сво* їй діяльності Законодавчим зборам, які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування з'являється в інших провінціях.

На час створення Федерації 1867 року згадана система діяла упродовж 20 років на переважній частині території нинішньої центральної та східної Канади і дала добрі плоди. У кожній провінції були законодавчі установи на чолі з Губернатором провінції, який представляв Королеву. В усіх провінціях, крім Онтаріо, існувала Верхня палата — Законодавча рада, що призначається, і Нижня палата — Законодавчі збори, що обираються. У Манітобі, що створена за ухвалою парламенту країни 1870 року, було сформовано Верхню палату. Британська Колумбія, яка увійшла до складу Канади 1871 року, а також Саскачеван і Альберта, утворені за рішенням парламенту 1905 року, Ньюфаундленд (увійшов до складу Канади 1949 року) ніколи не мали Верхньої палати. Манітоба, острів Принца Едуарда, Нью-Брансвік, Нова Шотландія і Квебек скасували Верхні палати.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад і ведуть справи у той самий спосіб. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королівську санкцію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існування канадської держави на провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів, останній раз —1945 року на острові Принца Едуарда. Члени зборів обираються від виборчих округів, що створені законодавчими установами з урахуванням кількості населення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який набрав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національний парламент уповноважений створювати закони для "миру, порядку і доброго урядування Канади", крім тих, які стосуються "питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій". Провінційні законодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби, збереження

природних ресурсів, тюрми, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окремими винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвердження шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створення судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення провінційних законів, питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з урахуванням деяких прав протестантських та римо-като-лицьких меншостей у будь-якій провінції та конкретних релігій у Ньюфаундленді). З урахуванням обмежень, запроваджених Конституційним актом 1982 року, провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним актом Законодавчих зборів. Вони не можуть чіпати посади заступника губернатора, обмежувати термін діяльності чи кваліфікацію членів зборів або продовжувати термін діяльності законодавчих установ, крім випадків, передбачених у Канадській хартії прав і свобод. Природно, що повноваження щодо внесення поправок до провінційних Конституцій обмежені змінами у внутрішніх механізмах провінційних урядів. Провінційні законодавчі установи мають дотримуватись повноважень, наданих писаною Конституцією. Отже, ніяка провійт ційна законодавча установа не може взяти на себе повноваження, що належать парламенту Канади. Ніяка провінційна законодавча установа не може також Прийняти жодного акта, що виводить цю провінцію зі складу Канади. Такі повноваження не можна знайти у писаній Конституції, отже вони не існують.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження провінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законодавчі установи мають також повноваження щодо сільського господарства та імміграції, а також деяких аспектів використання природних ресурсів, але якщо їхні законодавчі акти вступають у суперечність, національний закон має перевагу. Такі самі повноваження поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у суперечність, провінційний закон має перевагу.

Конституційним актом 1867 року передбачено, що все, що не згадано серед повноважень провінційних законодавчих установ, входить до компетенції національного парла-

Глава 19

Поиск по сайту: