Реферат на тему: «Стратегія кризового реагування НАТО, як концепція недопущення війн і збройних конфліктів»
Пітготували
Київ-2015
Зміст
Вступ
Фактори перегляду стратегічних пріоритетів НАТО
Концепції інституціональної реорганізації НАТО
Новая зовнішньополітична стратегічна концепція НАТО КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД
Висновок
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність теми. Із завершенням «холодної війни» проблеми війни і миру набули нового звучання. Надії на те, що XXI століття буде більш безпечним для людства, ніж XX, поки не виправдовуються. Спостерігається зростання числа неядерних, локальних, міждержавних і внутрішньодержавних конфліктів. В умовах зростання руйнівної сили звичайної зброї, наслідки цих конфліктів стають все більш небезпечними. Зберігаються розбіжності з багатьох питань, у тому числі і належать до сфери воєнної безпеки, між Російською Федерацією та Сполученими Штатами, які залишаються найбільш важливими у військовому сенсі державами сучасного світу. Від того, які підходи до цих проблем візьмуть гору в США, найсильнішою у військовому відношенні державі сучасності, ядрі системи спілок, головним з яких є Північноатлантичний альянс, багато в чому залежить майбутній стан системи міжнародних відносин. Саме на даному етапі світового розвитку закладаються основи стратегії розширюється на Схід блоку НАТО, визначаються контури військово-політичних доктрин і напрямів військового будівництва США на XXI століття. Очевидно, те, як вони будуть сформульовані і реалізовані, вплине на утримання військових доктрин і спрямованість військового будівництва інших країн світу, в тому числі і Російської Федерації. Починаючи з 1993 р., розширення Північноатлантичного альянсу на схід утворює одну з провідних сюжетних ліній у відносинах між Росією і Заходом, у формуванні російської зовнішньої політики в цілому, в боротьбі ідей і політичних течій з питання про військово-стратегічної орієнтації Росії і, в кінцевому рахунку, про її цивілізаційної приналежності. При цьому історія дискусій про розширення НАТО свідчить про глибокі відмінності в сприйнятті проблеми російськими і західними спостерігачами. Нову хвилю інтересу до проблем війни і миру, вже в ламанні до сучасних реальностей, викликали події навколо Югославії та в Іраку. Військові операції, проведені НАТО проти Сербії і в Іраку показали, як правляча еліта США зміцнює своє становище у світі. Силові акції стали сприйматися не тільки як виправдані, але й доцільні [1]. У США постійна готовність до війни розглядається як ключовий фактор, завдяки якому інші складові національної могутності набувають реальну значимість а міжнародних відносинах [2]. Перемігши у «холодній війні», США перейшли до політики «ультраколоніалізму» [3], встановлення контролю над світовими ресурсами. Російськими фахівцями підготовлений ряд аналітичних матеріалів [4], присвячених різним аспектам політики США у галузі оборони, розвитку і фінансування окремих військових програм, змін у стратегії НАТО у нових політичних умовах. Ці публікації та матеріали становлять значний інтерес для розуміння поглядів правлячих кіл США на роль військової сили в сучасному світі. Гострий конфлікт сил НАТО з цивільним населенням в Іраку і події в Косово (у 90-х роках ХХ століття і 17 березня 2004 року) оголили цілий комплекс проблем, що супроводжують Північноатлантичного альянсу протягом останніх років, їх нездатність врегулювати гострі етнополітичні та внутрішньополітичні конфлікти. На цьому несприятливому фоні у всій повноті проявився і інституційна криза в самих НАТО, не дозволяє цій структурі, що використовує застарілі доктрини та технології, приймати адекватні та оперативні рішення для розв'язання складних політичним. Руйнування міфу про «сербської національної нетерпимості» по відношенню до албанців поставило завдання перегляду підходів не тільки до вирішення косовської кризи, але і всієї подальшої стратегії альянсу з питань врегулювання локальних конфліктів. В одному з нечисленних досліджень з проблем Югославії підкреслюється, що криза, що вибухнула в цій країні і що вилилася в кровопролитну війну на Балканах, став одним з найсерйозніших за значимістю та наслідків подію а політичного життя Європи після закінчення Другої світової війни. Безумовно, розпад СФРЮ знаходився в контексті ще більш великомасштабних змін, що потряс всю Східну Європу на пережитому нами нині історичному етапі [5]. Події в Іраку здатні залучити до затяжної озброєний конфлікт фактично весь Близький Схід. У цих умовах антикризова стратегія та операції НАТО, їх характер і спрямованість набувають критичне значення як з точки зору взаємин Росії з альянсом, так і в світі більш широких інтересів забезпечення безпеки Російської Федерації. Мета реферату - показати стратегії кризового реагування НАТО в умовах міжнародних конфліктів. Мета роботи зумовила розв'язання таких завдань: виділити фактори перегляду стратегічних пріоритетів НАТО після закінчення «холодної війни»; проаналізувати зовнішні і внутрішні стратегії антикризового реагування НАТО у нових міжнародних умовах; Теоретична основа роботи. Сучасна американська політична думка продовжує спиратися на підходи, розроблені в період «холодної війни» такими аналітиками, як 3. Бжезинський, Г. Кан, Дж. Кеннан, Г. Кіссінджер, Г. Моргентау, У. Ростоу, Р. Страус-Хюпе, тому в даній роботі були використані основні положення, викладені у найбільш відомих роботах перелічених авторів. У роботі також були використані публікації О. Д. Богатурова, І. Ю. Жинкін, Б. Н. Занегіна, Ю. А. Іванова та інших, міжнародно-правові акти.
Фактори перегляду стратегічних пріоритетів НАТО
Збройні сили Північноатлантичного альянсу [6] були створені в 1949 році як структура, що забезпечує взаємну захист проти загрози агресії з боку Радянського Союзу. Глобальні геостратегічні зрушення на рубежі 80-90-х років XX століття, пов'язані з розпадом Радянського Союзу і закінчення холодної війни », призвели до зміни міжнародного статусу США і справили вплив на стратегічні цілі НАТО. Перед Північноатлантичним альянсом виникла проблема зовнішньої адаптації до нових міжнародних умов і питання внутрішньої структурної перебудови. Найважливішим чинником перегляду стратегічних пріоритетів НАТО стала зміна характеру основних загроз міжнародній безпеці. Незважаючи на те, що глобальне протистояння наддержав пішло в минуле, ступінь конфліктності і політико-військової нестабільності в Європі і світі не стільки зменшилася, скільки набула якісно нового змісту. На перший план вийшли проблеми регулювання численних осередків регіональної напруженості, яка не тільки перетворилося на одне з ключових напрямків світової політики, а й набув різко воєнізований характер - все більш очевидним стало переважання так званого силового умиротворення над «традиційною миротворчістю» часів «холодної війни». Центр регіонального збройного протистояння змістився в бік більш обмежених за масштабом і географічним параметрами зіткнень. Серія серйозних провалів 1993-1994 рр.. в галузі регулювання локально-регіональних конфліктів не тільки в країнах «третього світу» (крах багатонаціональної операції в Сомалі, кровопролитні міжплемінні сутички в Бурунді та Заїрі, загострення ситуації в Афганістані і Анголі та ін), але і в центрі Європи (на території колишньої Югославії), свідчила про те, що «традиційна миротворчість», яка домінувала у таких міжнародних організаціях, як ООН, більше не спрацьовує. У цих умовах основне навантаження з реагування на «нові виклики» міжнародної безпеки лягла на США як на єдину світову наддержаву. Однак на перехідному етапі в розвитку міжнародних відносин, що характеризується не абсолютною, а відносною, чи «пом'якшеної», однополярності [7], одноосібний тягар відповідальності за підтримання глобальної безпеки виявився непосильним навіть для США, що зробило завдання зміцнення союзницьких відносин з європейськими партнерами по НАТО - основним американським зовнішньополітичним пріоритетом. Військово-політичні структури НАТО підключилися до пошуку адекватної відповіді на «нові виклики» європейської безпеки в рамках розробки і проведення в життя нової антикризової стратегії альянсу. Антикризова стратегія НАТО стала одним з основних напрямів внутрішньої трансформації альянсу і розроблялася вона в тісному взаємозв'язку зі стратегією його розширення (зовнішньої адаптацією). Необхідно було вирішити проблему участі об'єднаних збройних сил НАТО у військових операціях, які, по-перше, не були б прямо пов'язані із забезпеченням оборони держав - членів альянсу, а по-друге, проходили б за межами його територіальної «зони відповідальності». Таким чином, перегляду підлягали як стратегічні функції альянсу, так і його географічна орієнтація. Першим кроком до вирішення завдання перетворення НАТО з оборонного союзу в організацію, яка націлена на забезпечення «колективної безпеки» її членів, повинна була стати схвалена в листопаді 1991 р. Стратегічна концепція альянсу. Її ще відрізняв оптимізм з приводу збільшених «можливостей успішного розв'язання криз на ранніх стадіях» [8] і потенціалу для розвитку пан'європейського діалогу та співпраці у цій області, а також визнання провідної ролі ОБСЄ у регулюванні конфліктів у Європі (за можливої участі ЄС, ЗЄС і ООН) [9]. Тим не менш, у цьому документі була висловлена стурбованість з приводу непередбачуваності нових загроз європейській безпеці і припущення про те, що для вирішення подібних проблем може знадобитися військова міць альянсу [10]. У міру того, як дедалі очевиднішою ставала нездатність «блакитних касок» ООН, дислокованих у Боснії і Хорватії, виконувати покладені на них Радою Безпеки ООН завдання, сили і ресурси НАТО стали все більш широко залучатися до підтримки сил ООН з охорони порядку на території Боснії і Герцеговини. З середини 1993 р. сили НАТО вже не тільки блокували Союзну Республіку Югославію (СРЮ) з моря, але і здійснювали контроль за дотриманням зони, закритої для польотів авіації конфліктуючих сторін, займалися кризовим плануванням, захистом «блакитних касок» ООН, спостереженням за пересуваннями сторін і здачею важких озброєнь, а також створенням «зон безпеки»[11]. На тлі практичної участі НАТО в регулюванні конфліктів на території колишньої Югославії щодо провідної участі США робилися спроби сформулювати специфічну «миротворчу» доктрину альянсу. Вже в першому документі, прийнятому в зв'язку з цим Військовим комітетом НАТО в серпні 1993 р., знайшов відображення американський тезу про відсутність принципової різниці між «підтриманням миру» і «силовим умиротворенням» [12]. У середині 1990-х років все ясніше стали виявлятися політико-теоретичні розбіжності між США і їхніми європейськими партнерами, перш за все Францією, а також між самими європейськими країнами - членами НАТО з цілого комплексу питань, пов'язаних з миротворчою діяльністю [13]. Однак, навіть з поступовим зближенням підходів США та їх основних союзників по НАТО в цій сфері, у альянсу так і не з'явилося офіційної миротворчої доктрини. Даючи оцінку ситуації, що склалася в цілому, можна сказати, що, позбувшись противаги у вигляді протистоїть «наддержави», відчуваючи безкарність практичну, правлячі кола США стали допускати використання військової сили навіть у ситуаціях, коли не порушені важливі інтереси країни. Оцінка доцільності подібних втручань стала предметом гострої дискусії між аналітиками Фонду спадщини, Підприємницького інституту та інших центрів розробки ідеології та політики республіканської партії та експертами основного «мозкового центру» демократів, Інституту прогресивної політики. Під прикриттям створення гуманного світопорядку або захисту національних інтересів США, все більшого поширення в сучасних умовах отримали форми війн, які стирають грань між станом миру і війни ще більшою мірою, ніж це було в роки «холодної війни». Все це веде до збільшення числа країн, які виявляються зацікавлені у створенні власних сил «стримування» Сполучених Штатів від військових втручань. Готовність слідувати нормам права, виконання та поваги міжнародних зобов'язань, інтересів безпеки інших держав у світі, де провідна держава звертається до застосування сили без будь-яких обмежень, природно зменшується. Все це робить світ не менш, а більш небезпечним і нестабільним. Таким чином, на наш погляд, основними зовнішніми чинниками перегляду стратегічних пріоритетів НАТО у 90-х роках ХХ століття стали: Розпад Радянського Союзу і закінчення «холодної війни» (виникла відносна однополярність світу); Зміна характеру основних загроз міжнародній безпеці; Збільшення числа локально-регіональних конфліктів; Розширення НАТО на Схід; Збільшення числа країн, зацікавлених у створенні власних сил «стримування» Сполучених Штатів. Всі ці чинники, у свою чергу, зумовили перегляд внутрішньої інституціональної організації Північноатлантичного альянсу.
