Українська культура в роки Другої світової війни.

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам'ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика ("Слово про рідну матір" М.Рильського, "Клятва" М.Бажана, "Любіть Україну" В.Сосюри, "Весна", "Голос матері" П.Тичини, "Україна в огні", "Ніч перед боєм" О.Довженка, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, "Зенітка" Остапа Вишні). Після перемоги у війні в суспільстві з'явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті И.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.

66. Українське мистецтво радянського періоду (1930 – 1980 – ті роки)

Мистецтво радянського періоду умовно рахують з часів більшовицького перевороту 1917 - 1918 рр. до року розпаду СРСР. Особливо значними були відмінності у офіційному мистецтві держави, що займала ворожі, альтернативні позиції по відношенню до мистецтва доби царату.

В образотворчому мистецтві плідно працювали представники традиційного напряму: майстер батального жанру М.Самокиш (“В‘їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким”), М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлиць кий (“Місячна ніч”).

Представниками нового мистецького напряму – кубофутуризму – були О. Богомазов, К.Малевич, О.Екстер, А.Петрицький. Художник О. Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення – вже у 1913-1914 рр. створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких можна помітити подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму (“Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”).Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості: кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де збереглася близькість до таємничих стихій життя. Тут не було прямих стилізацій, проте була ясна, ритмічна мова кольорів, які звучали дзвінко, локально, були наділені силою.

Яскравою художньою особистістю був К.Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовне буття, на його переконання, художник мав відмовитися від земних “орієнтирів” і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах К. Малевича зникло уявлення про земні “верх” і “низ”, “ліве” і “праве” - всі напрямки були рівноправними, як у Всесвіті, де не було земного тяжіння.

Багато хто з цих художників у 20-х роках також плідно працював у театрально-декораційному живописі (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу певної історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізованої вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панувала не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова – О.Екстер. Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких показала протистояння трагічних нерозв’язаних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепет перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил. Протистояння у її картинах підкреслено кольором: горизонтальна система - червона, вертикальні арки - чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів, жодна з тем не була другорядною. Великої емоційної сили її творам надає часте поєднання чорного і червоного - традиційне для української кольорової гами, яке, за В.Кандинським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.

Мав пряме відношення до сценографії і художник А. Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні декорації для курбасівського “Молодого театру”, для Музичної драми. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився А. Петрицький і картинами, а головне – портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів. Ця портретна галерея української інтелігенції позначена артистизмом, динамічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу. У всіх портретах – обов’язковий метафорично-асоціативний ключ до образу.

Школа монументального українського мистецтва у 20-ті роки була представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів. Вона надихалася формами візантійських ікон, релігійного ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих епох. В основі естетики тогочасного монументального живопису була вимога уникнення зайвих деталей, випадкових, нехарактерних ракурсів; схематизація, простота, сила і велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Твори “бойчукістів” в 20-30 роки, зокрема розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру, Київського кооперативного інституту – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У цих розписах багато плакатності, помітні сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу. До наших часів залишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною його було репресовано за “іконописний” формалізм і “буржуазний націоналізм”.

Український живописний авангард, як кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з елементами середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також з колоритом київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

В 30-ті роки в українське образотворче мистецтво прийшли молоді митці, випускники Академії мистецтв та художніх інститутів, особливо популярною була тематична картина. Її героями були сучасники художників. Найпомітнішими стали полотна "Переможці Врангеля" Ф. Кричевського, "Кадри Дніпробуду" К. Трохименка, "Будівництво домни № З" О. Шовкуненка, "Дорога в колгосп" М. Бурачека та ін. Багато зробили художники України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це графічні твори В. Касіяна ("Шевченко на Україні", "Шевченко серед селян"), М. Дерегуса ("Катерина" і серія "Дорогами України"). Цикл ілюстрацій до ювілейного видання "Кобзаря" створив І. Їжакевич.

Період 30-х – час особливо жорстокого тоталітаризму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури розстріляно або ув’язнено до таборів. “Диктатура пролетаріату “вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський бюрократичний апарат з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Тих, хто не вірив більше гаслам, бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошували “ворогом народу”, такі люди нерідко закінчували життя самогубством (М.Хвильовий, М.Скрипник). Примусова колективізація і пов‘язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв‘язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

У цей час тих митців, вчених, освітян, літераторів, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму, почали переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п‘єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об‘єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками об‘єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

67. Розвиток радянської архітектури (1930 – 1980 – х роках)

Радянська архітектура передвоєнного часу характеризується монументалізація архітектурного образу, парадної показністю. Велику роль у виробленні стилю цього періоду зіграв оголошений на початку 30-х років конкурс на розробку проекту Палацу Рад у Москві.

У другому турі конкурсу на Палац Рад (1932) вищими нагородами були відзначені проекти, які тяжіли до романтизованого класицизму (І. Жолтовський) і ардеко (Б. Иофан і американець Г. Гамільтон).

Заклик до виконання "як нових, так і кращих прийомів класичної архітектури" був сприйнятий як програмна установка всієї радянської архітектури. У 1939 р. почалося будівництво Палацу Рад (Б. Иофан, В. Щуко, В. Гельфрейх). Будівництво було перерване війною, але проект вплинув на розвиток архітектури 50-х років.

У Москві в 1935-1941 рр.. був оновлений центр міста. Варіантом концепції "будівлі-монумента" був "стиль Луб'янки" - це офіційне направлення проявилося в образному вирішенні Будинку РНК СРСР (1932-1936, А. Лангман), побудованого на місці знесення старих будівель в центрі Москви.

Перший комплексний Генеральний план Москви, затверджений у 1935 р., передбачав розширення території Москви з збереженням основи історично склалася радіально-кільцевої структури, але з корінною переплануванням мережі вулиць і площ.

Житлові території формувалися у вигляді укрупнених кварталів, об'єднаних в планувальні райони і включають комбінати побутового обслуговування. Почалося будівництво метрополітену, перша черга якого вступила в дію в 1935 р.

Особливо цінним став досвід зведення житлових будинків поточно-швидкісним методом, будинків з крупних блоків на Валовій вулиці і на Великій Поляні (1939-1941, А. Буров, Б. Блохін) в Москві, а також у Ленінграді, Магнітогорську, Новосибірську та інших містах .

Для радянської архітектури 30-ті роки виявилися переходом, не реалізували свої можливості. Розгорнулися в нашій країні процеси були перервані війною 1941-1945 рр..

Відновлення, будівництво та реконструкція міст після війни зажадали наукового обгрунтування величезного обсягу проектно-планувальних робіт, розробки схем і проектів районного планування. Формування нового архітектурного вигляду міст і сіл у післявоєнний період йшло в короткі терміни, вже в першій половині 50-х років зруйновані міста і села в основному були відновлені. У 1947 Р. було прийнято рішення про будівництво в Москві висотних будівель як символу перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Будівництво системи висотних будівель в Москві, органічно врослого в міську забудову, стало втіленням концепції міста як єдиного художнього цілого.

У цей же час були побудовані в Москві житлові будинки по проектах І. Жолтовського на Смоленській площі і Великий Калузької вулиці, вирішені на основі розробки тем класики. Будинок на Смоленської площі наділений легкими, облегчающимся догори пропорціями, заснованими на відносинах золотого перерізу та його функцій. За допомогою цих пропорційних відносин досягнута гармонійна узгодженість всіх елементів архітектурної композиції будинку. Будинок на Великій Калузької займає вбудоване положення в системі вулиці. Тому його головний фасад зроблений плоским, що добре узгоджується з містобудівним характером великої транспортної магістралі.

У багатоповерхових будинках, побудованих за проектами І. Жолтовського, на фасадах з рівномірною сіткою вікон відтворена структура ренесансного палаццо. При цьому архітектор використовував чистоту ренесансної системи при організації сучасного житла.

Важливу роль у повоєнній архітектурі зіграло типове проектування, що одержало розвиток в 1945-1954 рр.. Це був час створення нової методології типового проектування - серійного методу при централізованому виготовленні уніфікованих елементів. І. Жолтовський вважав, що масове типове будівництво в першу чергу має бути прекрасним. Тому необхідно було створювати типи зручного, економічного, красивого житла та розробляти грамотні, високоякісні стандарти конструкцій і архітектурних деталей.

Початок нового етапу радянської архітектури відноситься до 1955 р. у зв'язку з постановою про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві. У результаті корінної перебудови архітектурно-будівельної справи передбачалося створити архітектуру сучасного соціалістичного міста.

Перелом, назріле в самій архітектурної професії, не здійснився. Серія рішучих заходів "зверху" створила нові проблеми, виробляючи демонтаж системи архітектурної діяльності.

Для 60-х років, характерних впровадженням методів науки у творчі області, розвитком структурно-типологічних досліджень, прагненням до точності формулювань, висновків, визначень, часу НТР, типово захоплення просторово-трансформуються гратчастими конструкціями, збірними елементами, де домінують сітчасті орнаменти, позбавлені акцентів . Це призвело до появи методів машинного проектування, типологічному однаковості та стандартизації у сфері будівельного мистецтва і архітектури.

Створюються великі житлові масиви переважно на вільних міських землях. Почалося будівництво багатоповерхових односекційних великоблочних будівель баштового типу. На початку 60-х років з'явилися будинки з вібропрокатних панелей. Лаконізм форм при функціонально-естетично обгрунтованих об'ємно-планувальних рішеннях, що відбили стильові особливості 60-х років, виявився у спорудженні ансамблю проспекту Калініна (Новий Арбат) (1962-1968, М. Посохин та ін.)

Для архітектури 70-х років як реакція на попередній період НТР характерна спрямованість до області екології людини. Відроджуються осьові композиції, асоціації з минулим.

При створенні загальноміських ансамблів творчо освоювався історичний досвід, враховувалася зв'язок міста з природним оточенням. Багато ансамблі вирішені в сучасних містобудівних формах, але відображають певну спадкоємність традицій. Такі ряд ансамблів у Санкт-Петербурзі, Ташкенті, Ашхабаді.

Основу архітектури міст формує житлове та культурно-побутове будівництво. Генеральний курс на типізацію в масовому будівництві та розвиток індустріального домобудівництва дозволив набагато швидше вирішувати проблему забезпечення населення благоустроєним житлом.

У 1976 р. почалося будівництво об'єктів до XXII Олімпіаді 1980 р. у Москві. До сучасній архітектурі наше суспільство висуває свої вимоги. Архітектура має бути орієнтованою на вирішення нагальних соціальних завдань, гуманної, сумірною характером повсякденній діяльності людини, його життєвим потребам, Конкретної у своїй різноманітності, що відповідає реальним умовам регіону.

Архітектура має бути емоційно насиченим, провідною людину за собою, що піднімає його над повсякденністю. Головною вимогою залишається професійну майстерність робіт. Сьогодні архітектори виробляють активну ініціативу, яка направляє їх енергію в конструктивне русло.

68. Українська культура 40 – 80 –х років ХХ ст..

В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття.

Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою гостротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події ("Подвиг сержанта Якова Приходька" Ф. Самусєва, "Корсунь-Шевченківський" М. Бази лева, "Ми знову на Шипці" В. Любчика та ін.)

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Кап лана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко та інших українських митців. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.

Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконливістю відзначалися твори В. Касіяна "На бій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка — зброя перемоги". На тексти Кобзаря створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" О. Довгаль.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 р. створив документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну** та "Перемога на Правобережній Україні**.

Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури — період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована — це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуністична ідеологія після воєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

У другій половині 40-х років відбудовані й реконструйовані — Дніпро-гес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний). Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому у своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву "сталінське бароко".

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Будинкова "Стояти на смерть**, Ю. Волкова "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхета "Подвиг моряків", В. Полтавця "Атаку відбито".

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова "Силос іде", Г. Томенко "Опівдні", Й. Бокшай "Бокораші", Т. Яблонська "Хліб" таін.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956—1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання "Словника української мови** Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталініза-ція розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період "відлиги" в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман О. Гончара "Людина і зброя", виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка "Тиша і грім", М. Вінграновського "Атомні прелюди", І. Драча "Соняшник". Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як "Кров людська — не водиця" (1957), "Хліб і сіль" (1959), "Правда і кривда" (1961), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей: "...Дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру..."

У той період на хвилі "відлиги" робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже не відома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок — у 1927 р., Володимира Винниченка — в 1932 р., Ореста

Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви й аспекти культурологічної діяльності.

Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорінним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічної культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьогодні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугує переконливим доказом цілісності українського суспільства.

Поиск по сайту: