Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Багатопартійна система



Ця система охоплює більш ніж дві сильні партії, але жодна з них у парламенті не набирає такої кількості мандатів, яка б давала їй можливість правити самостійно. Це змушує партії шукати між собою компроміс, укладати коаліції з метою формування уряду.

Багатопартійна система найдемократичніша. Вона пропонує виборцям значно ширший вибір альтернатив, порівняно з двопартійною системою. Партії мають можливість відрізнятися між собою. За двопартійної системи партія для успіху на виборах змушена звертатись до багатьох соціальних груп. За багатопартійної системи партії не знають цієї проблеми: оскільки можливість участі у правлячій коаліції, партії немає необхідності бути надто великою, щоб отримати доступ до влади. Це дає можливість політичним партіям точніше орієнтуватися на інтереси певних соціальних груп (в тому числі і радикальних).

Наявність урядових коаліцій робить багатопартійне управління менш стабільним, ніж воно є в двопартійній системі. В країні повинен бути досягнутий компроміс не менш як з двома партнерами по коаліції щодо засад використання влади. В Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині та деяких інших країнах вже склалися стабільні партійні коаліції одного чи іншого типу, які змагаються за владу між собою. Але коли партійну коаліцію треба сформувати зі значного числа політичних партій, це нерідко стає проблемою. Тривалість існування такої коаліції також переважно незначна. Яскравим прикладом тут є Італія, де з 1945 р. при владі побувало 53 різноманітні коаліції.

Наявність двох партій – швидше виняток, ніж правило у країнах з представницькою демократією. У більшості сучасних країн склалася та існує саме багатопартійна система.

Визначаючи відмінності між двопартійною і багатопартійною системами, Ж. Бюрдо розуміє останню як систему, в якій більше ніж дві партії мають достатньо сильну організацію для того, щоб впливати на функціонування урядових інститутів. Лінія поділу між двома типами систем досить гнучка і залежить від існуючих в країні ідеологій, традицій, виборчої системи, що за висловом М. Дюверже становить суть поняття партійна реальність і яку він порівнює з маятником.

За типологією Дж. Сарторі, багатопартійні системи відрізняються головно такими трьома ознаками:

- невеликі ідеологічні розбіжності між головними партіями;

- схильність до формування коаліції між різними партіями, навіть коли вони надають перевагу різним політичним програмам;

- важливість міжпартійної боротьби, її суттєве значення для провідних партій.

М. Дюверже зазначає, що виникнення справжньої багатопартійності пов’язане з існуванням справжніх партій. “Країна, в якій політична думка поділена між кількома групами, – пише він, – які є нестабільними, змінними і які існують недовго, не є прикладом багатопартійності у справжньому значенні цього терміна: ця країна все ще перебуває на передісторичному періоді розвитку партій, у тій фазі загального розвитку, за якої ще немає чіткої різниці між двопартійністю і багатопартійністю тому, що ще немає справжніх партій”.

На відміну від жорсткої двопартійності, багатопартійна (плюрипартійна, мультипартійна) система більш гнучка та різноманітна. Немає жодного принципового значення, скільки саме партій – три чи більше – функціонують в її межах, оскільки з моменту появи третьої партії рідко коли одній з них вдається отримати і довго втримувати абсолютну більшість у парламенті. Парадокс багатопартійної системи саме в тому і полягає, що за наявності значної кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере значно мен-ша їхня кількість. Інші ж партії, хоча й беруть участь у політичному процесі, але їхній вплив на реалізацію влади незначний.

У кінцевому підсумку все зводиться до визначення конфігурації партій. Деякі з них, т. зв. урядові, навіть за наявності у них цілком прийнятної для значної частини електорату програми, не здатні управляти самостійно й беруть участь лише в коаліційних урядах. За багатопартійності є також й так звані антисистемні партії, які надають перевагу своїй принциповій ролі в опозиції. Причому, якщо за умов двопартійності вони маргіналізуються, то багатопартійність, навпаки, виправдовує їхнє існування. Урядові партії націлені на розробку заходів, зумовлених національними потребами, а антисистемні головне своє завдання вбачають у декларуванні вимог класу чи соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Отже, за багатопартійності політичні партії є гетерогенними.

Між тим, влада у руках кількох партій далеко не ідеал багатопартійності, адже коли їхня кількість переходить певну оптимальну величину, будь-яке демократичне волевиявлення населення неминуче призводить до подріблення голосів, необхідності повторних виборів, а головне – до неминучості коаліційних форм влади, які відзначаються як нестабільністю, так і недовговічністю. І якщо проаналізувати стабільні політичні системи, то помітимо, що влада там, за наявності значної кількості партій, в той чи інший період належить лише одній з них. Але від однопартійності така влада відрізняється двома принциповими моментами: 1) наявністю організованої опозиції правлячій партії; 2) партія не зрослася з державою. Державна влада не монополізована, оскільки підзвітна законодавчій владі, яка, по суті, є багатопартійною.

Досвід політичної історії показує, що партіями-фаворитами найчастіше є центристські партії, оскільки вони стають перешкодою на шляху до влади різного роду радикалам, а також проводять однотипну, послідовну політику.

Багатопартійність – це така форма суспільного управління, вироблена людською цивілізацією, за якої боротьба декількох політичних партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів з метою суспільного прогресу. Вона – ефективний засіб виявлення різних підходів та поглядів, інтересів, є способом їхньої гармонізації. За допомогою багатопартійності інтереси та здібності людей, взяті у їх органічній єдності й в боротьбі з іншими інтересами, спрямовуються на вирішення актуальних проблем суспільного життя.

Інша, надзвичайно важлива сторона реальної багатопартійності – мобілізація населення на легітимацію існуючого політичного ладу. Як би не розходились між собою інтереси конкуруючих політичних партій, однак, якщо вони готові вступити у боротьбу за створення органів влади на основі загальних правил і чинних норм, якщо народ як суверенний носій влади розглядає самі вибори як форму вираження своєї волі, то багатопартійність при цьому виступає важливим засобом легітимації існуючих порядків.

За ідеологією партії, які формують багатопартійну систему, надзвичайно різноманітні, але більшість з них сповідують соціал-демократію, неолібералізм і неоконсерватизм. Організаційна структура їх, звичайно, масова та децентралізована, методи та засоби діяльності – у більшості партій – парламентські. Соціальна база партій досить різноманітна й здебільшого надкласова.

Батьківщиною цього типу систем прийнято вважати зону Атлантичного океану, де вони розвиваються протягом кількох десятиліть. Однак, сьогодні цей тип систем поширився далеко за її межі. В середині 90-х років 105 із 182 країн (52 %) керувалися системою з більш ніж однією партією. Вони охоплювали зону Атлантичного океану, 4/5 Латинської Америки, 2/3 Південно- та Східно-Азійських країн і лише третину держав Середнього Сходу та Африки. Успіх цих систем незначний серед держав Третього cвіту, і навпаки, значний у зоні Атлантичного океану, а з 80-х років з’являються вони і у Латинській Америці та Східній Європі.

10. 4. 1. Способи утворення багатопартійних систем. Говорячи про багатопарті-йність, М. Дюверже зазначає: “Кожна національна організація зберігає свою власну, єдину і неповторну ознаку, через яку її неможливо віднести до якоїсь загальної схеми. Проте можна дослідити деякі спільні ознаки, якщо брати до уваги спосіб виникнення багатопартійних систем”.

Він виокремлює два способи утворення багатопартійних систем: шляхом розколу; часткового накладання. Перший спосіб полягає в тому, що багатопартійна система виникає на грунті диференціації двопартійних систем. У кожній партії є поділ на поміркованих та екстремістів, примиренців та підбурювачів, дипломатів та доктринерів, пацифістів та войовничо налаштованих, які формують свої фракції всередині партії. Доти, поки ці суперечності узгоджуються в межах партії, двопартійна система продовжує існувати. Однак, якщо суперечності між фракціями загостряться і вони не зможуть більше дійти згоди, то базова тенденція до дуалізму порушується і веде до виникнення нових партій, що дає можливість розвиватися багатопартійності.

Часткове накладання поширеніше явище, ніж розкол. Суть його полягає у тому, що в багатьох країнах суспільні групи утворюються внаслідок дії певних чинників: релігія, мова, національність, географічні та історичні особливості тощо. Кожен з цих чинників має різну силу впливу, через що суспільні групи, утворені під цим впливом, не накладаються одна на одну – виникає суспільна мозаїка.

Усі антитези за своєю природою дуалістичні, що приводить до суперництва між двома діаметрально протилежними поглядами. Якщо ж мати різноманітні, залежні одні від одних, набори антитез, тоді можна виробити погляд в одній площині й все ще залишатися відносно вільним при виборі точки зору в інших площинах. Існують такі основні набори антитез: політичні, соціальні, економічні, релігійні, національні, расові, міжнародні, історичні та інші. Дуже багато антитез можуть перетинатися. Із взаємної залежності (часткового накладання) наборів антитез виникає багатопартійність.

Що ж стосується трипартійності, то М. Дюверже виокремлює два випадки її утворення: трипартійність зразка 1900 р. і трипартійність австралійського зразка. Трипартійність зразка 1900 р. пов’язана з впливом на дуалізм лівоцентристської тенденції, яка набула поширення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і яка торкнулася таких держав, як Англія, Бельгія, Швеція, Австралія, Нова Зеландія.

Звичайною є ситуація, коли реформістські чи революційні партії стають консервативними, якщо реформи чи революції, за які вони боролися вже здійснені. Тоді їхні погляди змінюються з лівих до правих, залишаючи місце для виникнення нової партії лівої орієнтації, яка проходить таку ж еволюцію. Отже, через двадцять чи тридцять років ліві одного періоду стають правими наступного періоду. До цього постійного руху М. Дюверже застосовує термін “лівизм”.

Таким чином за трипартійною системою консерватори – ліберали – радикали йшла б нова трипартійна система консерватори або ліберали - радикали – соціалісти і за нею трипартійність ліберали – соціалісти – комуністи. Теоретично рух старої лівої партії до правої повинен би спричиняти зникнення старої консервативної партії, але на практиці цього не спостерігаємо. Оскільки старі партії продовжують існувати самостійно, то тенденція до лівизму збільшує загальну кількість партій замість того, щоб руйнувати одну з них. Так відбувалося становлення трипартійних систем зразка 1900 р.

Виникнення трипартійної системи в Австралії пов’язане із її соціальною структурою. Дуалізм консерватори-лейбористи, який відповідає зразку середній клас-робітничий клас тут змінюється окремим політичним представництвом фермерів, яке здійснюється за допомогою Cелянської партії. Виникнення останньої є наслідком спроби дати селянам засіб вираження, подібний до того, який Лейбористська партія дає робітничому класу. Селянські партії не набули поширення. Складність у створенні аграрної партії зумовлена постійним конфліктом між лівими та правими всередині партії. Перші надають перевагу соціалістичним та комуністичним партіям, а другі – тяжіють до правих та консерваторів. Тому селянські партії трапляються порівняно рідко. Однак, певні традиції незалежної політики селянської партії залишилися і, зрозуміло, що вони мали певне значення у їхньому відтворенні за умов появи пропорційної виборчої системи. Подібно до лейбористських партій, деякі з селянських базувались на кооперативах та профспілках. Найвагомішою їхня діяльність була у Болгарії.

У деяких державах поява селянських партій спричинила виникнення чотирипартійної системи. Вона виникла як наслідок долучення селянської партії до вже раніше існучої консервативно-ліберально-соціалістичної трипартійності, властивої для Європи початку ХХст. Приблизно так складалася ситуація у скандинавських країнах, Швейцарії та Канаді, де через існування елементарної соціальної структури, яка спиралась на дуже об-межений промисловий розвиток, антагонізм консерватори-ліберали набув форми місто – село.

Нарешті, існує чітко визначена тенденція до трипартійності у латинських народів як наслідок глибокої індивідуалізації їхніх жителів, їх смаку до особистої оригінальності й трохи анархічності їхнього характеру. Прикладом тут можуть слугувати іспанські кортеси. Багато партій було також в Імператорській та Веймарській Німеччині, багатопартійність має місце також у Голландії та Італії. Однак загалом, як зазначає сам М. Дюверже, міркування щодо національної психології і національного темпераменту не можуть привести до будь-яких чітких висновків.

Крім цього, у багатьох країнах можна спостерігати чітку тенденцію до багатопартійності серед правого крила політичних сил. Інколи ця багатопартійність правого крила є результатом лівизму – кілька сучасних груп правого крила старі партії лівого крила, які відійшли до правих під тиском нових партій і які так і не змогли повністю асимілюватися з партіями правого крила. Це також трапляється ще й як наслідок тенденції консерва-тивних партій до поділу всередині самих партій і утворення кількох груп-суперників. Пов’язано це з глибоко індивідуальними ознаками буржуазії, яка, як найбільш розвинений соціальний клас, є і найбільш диференційованою, що зумовлює існування різноманітних політичних позицій.

Можна також виділити національну або етнічну багатопартійність, властиву країнам, поділеним на кілька традиційних або расових груп: тут расові антагонізми переважають над соціальними та політичними.

10. 4. 2. Виборча система і багатопартійність. Ми розглянули особливі ознаки багатопартійності, проте існує один фактор, який є загальним, для них усіх – це виборча система. Раніше зазначалось, що проста мажоритарна система одного бюлетеня відповідає двопартійній системі, навпаки ж, проста мажоритарна система другого бюлетеня та пропорційне представництво схильні до багатопартійності.

Проста мажоритарна система другого бюлетеня застосовувалася у Франції до 1945 р. Більшість інших країн відмовилися від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватись багатопартійності. Вона діє дуже просто: різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, оскільки у цій системі вони завжди можуть перегрупуватися для другого бюлетеня. Яви-щами поляризації і підпредставництва тут не можна керувати лише при другому бюлетені, оскільки кожна партія від самого початку зберігатиме свої шанси неушкодженими. Спостереження підтверджують висновок, що майже всі країни з системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами.

Багатопартійна система ніби набуває вигляду двох дещо відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована; в Італії вона анархічна і безладна; у Німеччині та Франції має місце середнє між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності різницею у методиці проведення виборів виявились марними. Відмінності у кількості та стабільності партій за простої мажоритарної системи другого бюлетеня з’являються швидше як наслідок індивідуальної національної специфіки, ніж технічних деталей виборчої системи.

При цьому треба підкреслити, що і організація партій, своєю чергою впливає на характер системи. Саме міцна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після запровадження тут системи другого бюлетеня.

Тенденція пропорційного представництва до збільшення кількості партій була об’єктом багатьох дискусій. На сьогодні цю тенденцію приймають усі дослідники. Зараз точно відомо, що пропорційне представництво зумовлює переважно багатопартійну систему: в жодній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи, або ж така система існувала при ньому. Тому перший вплив пропорційного представництва – це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Немає тенденції до злиття партій з подібними поглядами, оскільки їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що запобігало б розколам у межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва: партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються за системи двох бюлетенів.

Пропорційна система впливає на психологію виборців: найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть посісти третє чи четверте місця не будуть втрачені, як за мажоритарної системи одного бюлетеня, бо додатковий розподіл має на меті відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або її не спостерігається зовсім. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва – збільшення кількості партій. Більшість країн, де ефективно застосовують пропорційне представництво, вдалися до заходів безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр.

Через те, що багатопартійна система дуже чутлива до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їхній концентрації у партії, які можуть привести в життя оригінальні ідеї. У такий спосіб пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції вдалося знайти загальне вираження у партіях, представлених у парламенті, – це країни з пропорційним представництвом.

10. 4. 3. Класифікація багатопартійних систем. Важко довести типовість багатопартійної системи: можна уявити незліченні її варіанти, починаючи з трипартійної системи та до нескінченності, і в межах кожного варіанта можливі різноманітні зразки та форми. Трипартійна система у Франції не має нічого спільного з бельгійською традиційною трипартійністю; скандинавська чотирипартійна система фундаментально відрізняється від швейцарської чотирипартійної. Однак, спробуємо все ж узагальнити певні методологічні підходи до класифікації багатопартійних систем, які допоможуть скласти чіткіше уявлення про багатопартійний масив.

Вивчаючи багатопартійну систему, М. Дюверже виокремлює такі її форми: трипартійність, чотирипартійність і власне багатопартійність – відповідно до кількості партій-суперників. Причому, на його думку класифікація, яка складається з більш ніж чотирьох партій вже неможлива. Крім того, М. Дюверже поділяє багатопартійність на націоналістичну, або етнічну та праву чи центристську.

Ж. Шарло поділяє багатопартійні системи на дві категорії: інтегральна багатопартійність (Бельгія, Люксембург, Канада), де політичне життя атомізоване, та багатопартійність з однією домінуючою партією, яку не треба ототожнювати з однопартійною системою.

Американський політолог Л. Епстейн вирізняє багатопартійну систему з однією домінуючою партією, модифіковану однопартійну систему з двох плюс одна партією, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією домінуючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система два плюс одна є, на його думку, у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система чинна у Франції.

Ж. Бюрдо поділяє багатопартійність на впорядковану та невпорядковану. До першого типу він зачисляє, наприклад, Голландію та Скандинавські країни, де існує згуртваність партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий, наприклад, Італії та Франції, де партії створюють враження безпорядку в політичному житті, бо вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи.

Нарешті, існує поділ багатопартійних систем на природні та штучні. До останніх належать такі типи систем, за яких має місце штучне обмеження багатопартійності. Наприклад, трипартійна система, офіційно запроваджена у Єгипті в період правління там А. Садата на основі поділу колишньої єдиної правлячої партії – Арабського соціалістичного союзу. Такий різновид партійної системи також існував на Мадагаскарі, де в 70 - 80-ті роки на підставі “Хартії Малагасійської революції” дозволялося функціонувати ли-ше восьми політичним партіям. У Південній Кореї з січня 1987 р. легально діє п’ять партій з яких Демократичній партії справедливості відведена роль правлячої. В ПАР, крім правлячої з 1948 р. Національної партії після конституційної реформи 1984 р. легально діяло ще сім партій, які визнавали політику апартеїду, яку проводила правляча партія. У Парагваї після військового перевороту 1954 р. при владі до 1989 р. перебувала Націона-льно-республіканська асоціація (партія Колорадо), а п’ять партій мали легальний статус за умови підтримки режиму.

Найповнішу характеристику багатопартійних систем з урахуванням їх функціональної сторони дав Дж. Сарторі. Запропонована ним класифікація багатопартійної системи на сьогодні вважається базовою. Зупинимось конкретніше на характеристиці основних типів багатопартійних систем.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.