Ідеологія центристських політичних об’єднань

8. 3. 1. Лібералізм. Лібералізм (від лат. liberаlis – вільний) це така течія суспільно-політичної думки, яка визнає пріоритетність політичних і економічних прав особи в рамках, обмежених діяльністю законів, які розуміються як узагальнення природних прав і свобод цивілізованих людей.

Європейський лібералізм може справедливо пишатися своїм минулим та вважати, що західні демократії багато чим завдячують саме йому. Але саме через те, що ліберали розвинули основи свого вчення, не розширивши соціальної бази підтримки, їхня виборча сила дуже послабилась, хоча філософія лібералізму ще й досі пронизує інститути і програми навіть їхніх конкурентів.

Слово “ліберал” вперше з’явилося в Іспанії на початку ХІХ ст. Лібералами називали тут прихильників конституції 1812 р. Згодом дане поняття поширилося у Великобританії та Франції. У другій половині ХІХ ст. віги заснували Ліберальну партію, яка була достатньо потужною. У Франції ліберали стали впливовішими під час Липневої монархії та ІІІ Республіки. В Італії ліберали грали вирішальну роль у побудові об’єднаної Італійської держави.

Лібералізм можна розуміти в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під лібералізмом розуміють ідеї індивідуалізму і конституційного консенсусу, які сповідують більшість політичних партій в державах Євросоюзу і США та багатьох інших ліберальних демократіях. У вузькому значенні – це ідеологічна доктрина, якої притримується багато демократичних партій, на відміну від більш консервативних (християнсько-демократичних), які знаходяться правіше, і соціалістичних партій, які знаходяться лівіше. Є ще середнє значення цього терміна, що поширене в США, де людей, що належать до лівого крила двох основних партій часто називають лібералами, очікуючи від них прихильного ставлення до інтернаціоналізму, громадянських прав, збільшення втручання уряду і витрат на соціальні потреби. У цьому значенні воно виступає синонімом віль-нодумства.

У розвитку лібералізму виділяють три етапи – класичний лібералізм (XVIII – XIX cт.), модернізований або перехідний лібералізм кінця ХІХ поч. ХХ ст. і сучасний соціальний лібералізм (неолібералізм). Перший етап характеризується введенням ідеї конституційної держави, заснованої на індивідуальних правах. Хороший приклад цього – Конституція США. Вона включає такі ідеї, як правління на основі згоди тих, ким правлять, правління як влада законів, а не людей та конституційні гарантії індивідуальних прав. Все це є проявом отриманої американськими колоніями спадщини британської парламентської конституційної традиції і поглядів “батьків-засновників” американської конституційної системи, які посилалися на Дж. Локка і на трактування британської конституції Ш. Монтеск’є (розподіл влади).

Ключові положення так званого класичного лібералізму такі: 1) абсолютна цінність людської особистості і природна (від народження) рівність усіх людей; 2) автономія індивідуальної волі; 3) сутнісна раціональність і порядність людини; 4) наявність невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, свободу, власність; 5) створення держави на основі суспільного консенсусу з метою захисту природніх прав людини; 6) договірний характер відносин між державою та громадянином; 7) верховенство закону; 8) обмеження об’єму та сфер діяльності держави; 9) захист особи від втручання держави в його приватне життя і свобода його діяльності (в рамках закону) у всіх сферах суспільної активності; 10) наявність вищих істин розуму, доступних індивідові, котрі повинні відіг-равати роль ціннісних орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

У другій фазі філософи-ліберали XIX ст., такі як Бентам і Міллз, розвинули демократичні ідеї попередніх поколінь. Були прийняті капіталістичні доктрини вільної торгівлі і прагнення до мінімального втручання держави на основі праць таких економістів як Адам Сміт і Давид Рікардо. У Англії і в інших країнах Європи лібералів розглядали як частину нової модернізованої промислової еліти на противагу консервативнішим (якщо не феодальним) землевласникам-джентрі. У ХІХ ст. в Європі і в Америці все більшого поширення набирають ліберальні ідеї необхідності проведення політичної реформи і впровадження загального виборчого права. У цей період формуються важливі інституційні положення лібералізму, які отримали назву системи конституціоналізму і стали основою практичної ліберальної політики. До їх числа належать: обмеження діяльності законода-вців лише суворо регламентованою процедурою законотворчості, встановлення її меж з метою недопущення зазіхань на основні права та свободи громадян, правові механізми забезпечення відповідності процедури законодавства системі верховенства і правління закону.

Третя фаза розвитку лібералізму в сфері філософії позначена творчістю англійських ідеалістів. Основна їхня ідея полягає в тому, що держава існує для того, щоб гарантувати систему прав, яка дозволить індивідам досягти морального розвитку. Словами Т. Гріна “Держава гарантує права індивідів. Це форма якої набуває суспільство, щоб зберігати їх. Тільки володіючи правами можна реалізувати право індивіда робити щось корисне для загальної справи”. Але вони повинні реалізовуватися так, щоб не перешкоджати реалізації прав інших. Держава не може безпосередньо втручатися в громадянський рух, але повинна займатися усуненням перешкод для його формування. Т. Грін схвалює втручання держави для забезпечення розумного рівня охорони здоров’я, “житлових умов” і можли-вості використання права на власність. Леонардо Хобнаус дає чіткіше визначення політичного лібералізму як громадської, судової, особистої, соціальної, економічної, сімейної, расової, національної, міжнародної і політичної свободи. Далі він стверджує, що “повна свобода вимагає повної рівності і що податкова політика повинна враховувати зароблений і незароблений прибуток і отриманий та успадкований капітал.”

Соціальний лібералізм ХХ ст. пов’язаний з політичною діяльністю таких відомих діячів як Ллойд Джордж, Кейнс і Беверідж. Ллойд Джорджа можна розглядати як практичного засновника соціального лібералізму. Він увів пенсії по старості і податок на спадщину – тобто програму соціального забезпечення і прогресивну податкову систему. Беверідж у документах коаліційного уряду висунув проект сучасної держави “загального благоденства”, в якій державні соціальні програми (страхування і т.д.) та оподаткування захистили б усіх громадян від чотирьох монстрів: невігластва, хвороб, ліні, хіті. Кейнс як економіст та урядовець відстоював необхідність втручання держави для забезпечення ефективної роботи капіталістичної економічної системи. У США в період між двома війнами адміністрація Рузвельта дотримувалася такої ж політики втручання держави в економіку та соціальне забезпечення громадян. У Європі не всі ліберальні та радикальні партії вступили в третю фазу лібералізму. Наприклад, ліві християнсько-демократичні рухи можуть розглядатися як такі, що в деяких питаннях ближчі до британських ліберальних демократів, ніж до їхніх номінальних союзників в інших державах.

Після Другої світової війни в більшості держав склався своєрідний ліберально-консервативний консенсус, в рамках якого класичний лібералізм втрачає ряд своїх рис. Він набирає більш практичного характеру, в його економічній частині переважають антикейнсіанські ідеї, які становлять основу теорії сучасного консерватизму. Соціальний лібералізм взаємодіє з лейборизмом в Англії і соціал-демократизмом на континенті, а також з різноманітними реформістськими течіями в США. Він сьогодні – важливий фактор перетворення держави із “нічного сторожа”, якою вона була у відповідності із ліберальною ідеологією в XIX ст., в державу загального добробуту.

Основними постулатами, на яких ґрунтуєтся ідеологія лібералізму, є уявлення про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів і на визнанні необхідності нормативного їх регулювання. Головною характеристикою ідеології лібералізму вважається ідея прогресивного розвитку шляхом реформ, чим вона і відрізняється від ідеології консерватизму. Ліберали розглядають розвиток як поступову еволюцію різних форм людської спільноти, починаючи від вільної особистості до ідеї громадянського суспільства.

Незважаючи на одностайність в загальних принципах, самі ліберали поділялись за методами, сферами та темпами реформ. Існували консервативні ліберали, чиєю метою був лише захист інтересів буржуазії, радикальні ліберали, ворожі до всіх форм монархії, які виділялися з республіканських рухів у Франції та Італії, антиклерикальні ліберали. Об’єднавшись в одній політичній формації чи розділившись на декілька партій з різними назвами, ліберальний рух завжди був послаблений за рахунок внутрішньої напруги та консерватизму. Сьогодні ліберальні партії в Європі роздроблені або послаблені, що, однак, не означає, що їхній вплив незначний. В ряді країн ліберальні партії є правлячими або є у складі урядових коаліцій. Свої зусилля вони намагаються координувати в рамках створеного у 1947 р. Ліберального Інтернаціоналу. До 19 партій-засновників, які ухвалили “Маніфест лібералів” пізніше приєдналося ще 13 партій, а також ряд партій країн Східної Європи. Вони мають серйозне представництво у Європарламенті.

8. 3. 2. Консерватизм. Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) ідеологія, спрямована на захист традиційного укладу суспільного життя і його цінностей, заперечення необхідності будь-яких суспільних змін і народного волевиявлення.

Як окрема суспільно-політична течія, консерватизм формується у XVIII ст., що по-в’язано з творчістю таких мислителів як Е. Берк, Ж. де Местр, Л. де Бональд та інших. Е. Берк, зокрема, відкидає ідею Ж. Ж. Руссо про суспільний договір і відстоює традиційні інститути влади, Ж. де Местр, на противагу існуючому хаосу, виступає за релігійне впорядкування дійсності, Л. де Бональд розвиває думку про божественне походження монархії як найкращої форми суспільного устрою, яка відповідає сутнісним прагненням людини.

Поняття “консерватизм” з’явилося після Французької революції на початку ХІХ ст. У 1817 р. Ф. Шатобріан почав друкувати газету “Le Conservateur”, а у 1835 р. Роберт Піл проголосив свою декларацію “Консервативних принципів”, після чого торі стали називатися консервативною партією. Однак Великобританія є фактично єдиною країною, де консерватори вживають це слово для засвідчення своєї тотожності. У інших країнах консервативні течії приймають різноманітні назви.

Звичайно, у консерваторів в країнах з військовою диктатурою зовсім інші цінності та інститути, аніж у демократичній Англії чи США. Чітко окреслити консервативну ідеологію дуже важко, оскільки в політиці існує багато консервативних варіантів, які постійно розвиваються. Проте можна назвати деякі складові загальної консервативної доктрини. Песимізм щодо людської природи поєднується в ній з акцентом на законі та порядку, сильних збройних сил, націоналізмі та міцній сім’ї.

Після Французької революції один з класиків консерватизму Е. Берк (1729-1797) прагнув викликати підозру до раціоналістичного егалітаризму, а натомість прославити генія національної конституції. “Ми боїмося залишити людей жити і працювати кожного на його власному потенціалі розуму, бо думаємо, що цей капітал в кожного надто малий. Тому кожному краще скористатися загальним банком та капіталом народів і віків.” Держава, на його думку, є швидше партнером між поколіннями, між живими і мертвими, до яких треба ставитися з повагою. Багато тем, які Е. Берк висвітлив дещо риторично та несистемно, були розвинені німецькими ідеалістами XIX ст., зокрема Г. Гегелем.

У Великобританії консерватори завжди підтримували монархію та церкву, в США символами неперевності традицій є національна та державна конституція, прапор, молитви в школах тощо. Консерватори в обох країнах завжди з підозрою ставилися до великих теорій держави і були прагматичними в здобутті політичної підтримки.

Загальна спрямованість консерватизму може бути проілюстрована такими рядками М. Оакешофта: “Для деяких людей “держава” це величезний резервуар з владою і це викликає в них мрії про те як можна її використати. У них є омріяні проекти різних розмірів, які вони щиро вважають корисними для людства. Тому вони схильні вважати державу інструментом “розпалювання пристрастей” і мистецтво політики повинне збурювати, запалювати і спрямовувати бажання. У консерваторів зовсім інша позиція в політиці – вводити в життя вже і так надто “пристрастних” людей помірність, стриманість, примиряти і заспокоювати, не роздмухувати полум’я бажань, а гасити його.”

Основними постулатами ідеології консерватизму були такі:

- уявлення про суспільство як про соціальний організм, який гармонійно функціонує;

- переконання, що справжній зміст людському існуванню надає не суспільно-політична активність, а християнська смиренність і покора;

- ідея про те, що людина у своїх вчинках повинна керуватися не власними бажаннями та мотивами, а прийнятими в суспільстві законами та звичаями.

Прихильність до націоналізму, пріоритет прав нації є іншим важливим компонентом консервативних течій. Коли обставини набувають досить трагічного характеру, консервативна націоналістична тенденція може переступати межі традиційних політичних поділів. У 1870 та 1914 роках фактично вся Франція стала націоналістичною. Поразка (як в Німеччині) поєднана з економічною кризою (як в Італії), деколи штовхає консерваторів до підтримки диктатури. Консервативна група досить різнорідна, тому цілком природною для них є підтримка твердої влади поміркованих, монархії та абсолютних форм влади (навіть диктаторських режимів). Загалом консерватизм відзначається прихильністю до існуючої влади, а також своєю стриманістю щодо загального виборчого права, яке він гальмував до початку ХХ ст. та інших суспільних змін.

У кожному суспільстві найчастіше більшість людей надають перевагу збереженню (а не зміні) цінностей та інститутів цього суспільства. Природно, що багатші члени суспільства, які досягли успіху, будуть швидше приймати головні цінності та інститути цього суспільства, ніж бідні і ті, що досягли меншого успіху.

Консерватизм характеризується не стільки постійною і різнорідною доктриною, скільки відповідним типом світосприйняття: песимізм і звідси потреба влади; недовіра до ідеї прогресу, хоча консерватори нерідко ставали знаряддям економічних та соціальних змін; прагматизм; захист інтересів, які вважаються основними; право на приватну власність і приватну ініціативу.

Загалом дослідники виділяють три різновиди консерватизму: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм.

Перший різновид консерватизму акцентує на необхідності збереження соціальних порядків і моральних традицій часів класичного ринкового капіталізму (старих добрих часів). Представники цього напряму скеровують увагу суспільства насамперед до морально-етичних проблем, таких як аборти, наркоманія, ріст злочинності тощо. Вони закликають боротися з ними шляхом вивчення в школах релігії, заборони абортів, посиленням моральних устоїв деградуючого суспільства. У політичній практиці цей напрям представлений так званими новими релігійними правими (євангелісти), а також знаходить свої симпатії серед представників американського республіканізму (рейганізм).

Другий різновид консерватизму – лібертаризм – характеризується крайньою прихильністю до ідей необмеженої свободи індивіда. Ідеологами цього напряму виступили Ф. Хаєк, Дж. Роулс і Р. Позік. Вони визнавали пріоритет індивідуальних прав над колективними, трактували колективізм як шлях у рабство, виступали за перегляд основ суспільного договору з метою забезпечення природних прав індивіда, проти втручання держави в економічну сферу, вважали державу загального добробуту варіантом соціалізму. Однак, позиції крайнього індивідуалізму XIX ст. (з його гаслом: “кожний за себе”) виявились сьогодні слабо привабливими, а тому не здобули серйозної політичної підтримки.

Третій різновид консерватизму – неоконсерватизм – сучасний варіант класичного консерватизму. Він характеризується поєднанням базових цінностей притаманних ідеології лібералізму. Зокрема неоконсерватори перейняли від лібералів ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної та політичної активності людини, демократизації, відійшли від елітарних та аристократичних поглядів на сучасну владу. Неоконсерватори також прийняли ідею необхідності державного втручання в економіку, але одночасно рішуче виступили проти політики державного капіталізму, ідеї усуспільнення та націоналізації економіки. Порівняно з класичними консерваторами у неоконсерваторів сильнішими були акценти щодо впровадження механізмів ринку та приватизації не лише в сферах соціального забезпечення, але й в таких традиційно державних сферах як пошта, армія і навіть тюрми. Центральний аргумент економічної політики сучасних консерваторів – нерентабельність соціалістичних методів господарювання. Розвиваючи ліберальну ідею самостійності особистості, здатної відповідати за себе і досягати успіху без сторонньої допомоги, неоконсерватори рішуче виступили проти патерналістської політики дер-жави-няньки і відчутно скоротили асигнування як на державний апарат, так і на соціальні гарантії громадянам. Цю доктрину втілював у своїй діяльності Президент США Р. Рейган, але найбільший вплив вона мала на діяльність консервативної адміністрації прем’єр-міністра Великобританії М. Тетчер (звідси і поняття “рейганоміка” та “тетчеризм”). Тетчеризм, враховуючи його індивідуалізм і підтримку демократичних виборів, прихильність ідеї вільного ринку, можна розглядати як різновид лібералізму. Однак, з консервативної традиції він зберігає відданість королівській владі, розвиває культ міцної сім’ї й недовіру до інтернаціоналізму (наприклад, щодо політичної інтеграції в межах Євросоюзу).

У країнах, де консерватизм виступає єдиною силою, невизначеності та суперечності узгоджуються всередині партії. Однак в країнах, де історичні обставини перешкоджають такому об’єднанню, консерватизм як ідеологічну позицію сповідують багато різних організацій, які часом ворогують між собою.

З часів Другої світової війни ідеологічні конфлікти між консервативними партіями послабились. Причина полягає в тому, що вони, за законом про загальне виборче право, змушені були “полювати” на свого виборця – середню та дрібну буржуазію. Багато робітників у Франції, Німеччині, Італії, США та Великобританії є прихильниками консерваторів, а тому партія змушена отримати та вберегти їхні голоси. Іншою причиною є те, що при відсутності фіксованої доктрини консерватизм схиляється до опортунізму, приймаючи кожного, хто може бути корисним.

8. 3. 3. Християнська демократія. У континентальній Європі помірковану позицію яку в Англії займають консерватори, посідають християнські демократи. Народження та розвиток християнсько-демократичних партій були спричинені існуванням ліберальних та радикальних партій, які становили пряму загрозу церкві та католикам.

Умови, за яких з’явилися християнсько-демократичні партії та сильний вплив церковної доктрини пояснюють ознаки їхньої ідеології та політики. Зокрема, у них ентузіазм щодо капіталізму компенсується зв’язком з сільськими виборцями і вірою церкви у взаємодопомогу і співчуття в соціальних питаннях. Наприклад, енцикліки католицької церкви ХХ ст. підкреслюють моральну гідність людей праці і їхнє право на участь в ухваленні рішень на своїх робочих місцях. Також вони пропагують ідею демократичної децентралізації влади.

У багатьох країнах зв’язок партії з профспілками дає підстави християнським демократам вважати себе швидше центристським, ніж правим рухом. Однак, “незважаючи на власні протести, зазначає М. Кашаглі, християнські демократи завжди становили собою консервативну партію. В минулому так було завдяки їхній історії та місцю. Зараз це є результатом їхньої соціальної бази та інтересів, які вони відстоюють.” Подібний феномен можна знайти під час правління Веймарської республіки в Німеччині (коли партія Центру служила притулком для багатьох католиків) та ІV Республіки у Франції. При цьому не треба забувати, що церква загалом вороже ставилася до формування політичних партій і демократії, яку всі папи до Лео ХІІІ називали “однією з помилок нашого часу”.

Найсильніші християнсько-демократичні партії існують у тих країнах, де церква прийняла закон, згідно з яким вона жертвує своїми інтересами, що дає змогу практичним політикам розширити власну діяльність.

Християнсько-демократичні партії є не лише католицькими, складаються вони як з католиків так і протестантів. Та звичайно в католицьких країнах (Бельгія, Італія, Німеччина, Франція) християнські демократи мають найбільші впливи. У Голландії, Швейцарії, скандинавських країнах важливий вплив мають також протестантські партії. У Німеччині до ХДС належать протестанти, хоча користується він більшою підтримкою у католиків.

Отже, християнська демократія – це рух тих, хто за допомогою християнських принципів і демократичної техніки має на меті розв’язати ряд сучасних проблем, які є в компетенції вищих органів світської влади і поза її прямим контролем.

Ідеологічною основою сучасної християнської демократії є три християнські принципи – права людини (насамперед особисті), демократія (ліберальна демократія) та інтеграція (класове і міжнаціональне примирення через сильну християнсько-демократичну європейську інтеграцію).

Таким чином, християнська демократія поділяє консервативні цінності індивідуалізму, повагу до приватної власності, антикомунізм і незадоволення надто активним втручанням держави. Однак, на відміну від британських консерваторів, християнські демократи підтримують принцип консультування між урядом, промисловцями, професійними спілками та іншими зацікавленими групами (так званий принцип “concertation”).

8. 3. 4. Соціал-демократія. Соціал-демократія як ідеологія робітничого класу виникає в кінці XIX – на початку XX ст. Ідеологічна основа соціал-демократії – доктрина демократичного соціалізму, основними лозунгами якої є свобода, справедливість та солідарність.

Під свободою розуміється можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом, справедливість – рівність життєвих можливостей для всіх громадян і турбота суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних, солідарність – можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави.

Вирішальною умовою утвердження демократичного соціалізму і його суттю соціал-демократи вважають справжню демократію у всіх сферах життя суспільства – політиці, економіці, соціальній сфері.

Політична демократія повинна забезпечити населенню реалізацію всіх його прав і свобод, гарантувати існування парламентської політичної системи, загальне виборче право, багатопартійність та право на опозицію, верховенство закону, реальну участь населення в управлінні суспільством.

Економічна демократія покликана створити таку економічну систему, яка б гарантувала використання національних багатств і ресурсів в інтересах всього суспільства, контроль суспільства над економікою, багатоманітність форм власності, існування ринкових механізмів при активній ролі держави у розвитку економіки, різноманітні форми участі населення в управлінні виробництвом як на національному так і на локальному рівнях.

Кінцева мета соціал-демократії – досягнення соціальної демократії, тобто максимальна реалізація всіх соціальних прав громадян (права на працю, відпочинок, освіту, лікування, житло, соціальне забезпечення), ліквідація всіх форм дискримінації та експлуатації людини, формування умов для вільного розвитку кожної особистості як передумови розвитку всього суспільства.

Цілі демократичного соціалізму, – вважають соціал-демократи, – повинні досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства, за допомогою реформ та класового співробітництва, в рамках і при підтримці демократичної держави. Завдяки соціальному партнерству соціал-демократи продемонстрували на практиці свою перевагу над концепцією класової боротьби комуністів. Соціал-демократи за-перечують насильницькі методи та беззаконня. Держави, в яких вони перебували при владі (Австрія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція), мають високий рівень економічного розвитку та соціальної захищеності громадян. Сучасний соціал-демократизм – це за своєю суттю ліберальний соціалізм, який дуже близький до соціального лібералізму.

Найвпливовіші позиції соціал-демократичних партій розповсюджені в країнах Західної Європи, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. У 70-х роках соціал-демократичні партії з’являються в країнах Латинської Америки, а в 80-х роках відновлюють свою діяльність у країнах Східної Європи і колишньому СРСР. Сьогодні у світі налічується більше 80 соціал-демократичних партій, загальна кількість їхніх членів становить більш ніж 17 млн чоловік. У багатьох європейських країнах, таких як Австрія, Німеччина, Франція, скандинавські країни вони мають статус правлячих партій і мобілізують значну кількість голосів виборців на свою підтримку. Діяльність соціал-демократичних партій координується Соціалістичним Інтернаціоналом.

У 80-ті роки багато соціал-демократичних партій зустрілися з певними труднощами у своїй діяльності – спостерігається зменшення їх членської бази та рівня виборчої підтримки, застарілими виявилися деякі доктринальні положення, що дало підстави деяким дослідникам говорити про кризу соціал-демократії. Однак дискусії, які у зв’язку з цим точилися в рядах соціал-демократії, дали змогу їй успішно подолати ці труднощі. Нові підходи щодо політики соціал-демократії були сформульовані в прийнятій у 1989 році Декларації принципів Соцінтерну.

Соціал-демократи активно виступили з лозунгами необхідності прискорення економічного розвитку, але при цьому наголошували, що не може він відбуватися внаслідок погіршення навколишнього середовища. Визнаючи провідну роль ринку та конкуренції в економічних процесах, соціал-демократи при цьому зазначають, що ринок сам по собі не може вирішувати соціальні проблеми. Розв’язання цих проблем повинна взяти на себе держава (звідси концепція соціальної держави чи держави благоденства). Разом з тим зусилля держави повинні бути підтримані солідарними діями трудящих. Вони активно включають у свої програми вимоги феміністських, екологічних, пацифістських, антирасистських та інших громадських організацій та рухів.

У зовнішній політиці соціал-демократи традиційно виступають з позицій боротьби за зміцнення міжнародної безпеки та роззброєння, за європейську інтеграцію та допомогу країнам Третього світу.

Поиск по сайту: