Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Класифікація політичних партій



Класифікація партій за їхньою величиною

Великі та малі партії. Найпростішою класифікацією, яка досить часто застосовується для характеристики політичних партій, є їхній поділ на великі та малі. Рівень виборчої підтримки чи кількість контрольованих партією мандатів у парламенті, служать основою для такої класифікації. Вплив великих партій (на виборах чи у парламенті) на систему взаємних міжпартійних стосунків є іншим, ніж малих. Отже, наступає диференціація ролей, які виконують окремі партії. Можна одразу ж визнати, що великі партії становлять важливий елемент як виборчої, так і парламентських партійних систем. Проблема виникає тоді, коли мова заходить про так звані малі партії. Вони можуть брати участь у виборах, становити частину виборчої партійної системи, однак – з різних причин – не мають можливості увійти до складу парламенту, чи, як це називає М. Педерсен, перейти поріг репрезентації.

Виділяють дві групи малих партій: ті, які становлять тільки елемент виборчої партійної системи, і ті, які є співтворцями цієї системи. Політичне значення останніх, без сумніву, є більшим, ніж перших, якщо вони можуть стати елементом конфігурації сил, що визначають зміст та напрям політики держави. Однак, у межах цієї системи не всі малі партії мають однакову вагу. Йдеться про визначення об’єктивної межі, яка не лише визначає “розмір” партії, але додатково вказує на роль, яку вона відіграє у конкретній партійній, а часом навіть і у політичній системі. З’являється додатковий поріг, який партія повинна переступити у своєму організаційному розвитку, щоб брати участь у процесі конкуренції на найвищому рівні.

У 60-х роках досить часто вважали, що т. зв. малі партії є перехідним феноменом, який не має суттєвого політичного значення. Однак, у 70-х роках, коли стабільні перед тим партійні системи почали зазнавати трансформації (розмерзання), в літературі щораз більше почали приділяти уваги новоствореним малим партіям. Дає це підстави твердити про певний мобілізаційний потенціал малих партій, які привертають до себе увагу частини електорату і виражають його інтереси поза загальноприйнятою системою політичної конкуренції. Г. Герзог намагається оцінити значення малих партій у ширшому контексті, заявляючи, що відсутність коаліційного потенціалу чи потенціалу шантажу (що безпосередньо стосується основ функціонування партійної системи) загалом не позбавляє їх впливу на політичну систему. Вони можуть мати мобілізаційний потенціал, який можна спостерігати у двох площинах. По-перше, малі партії беруть участь не стільки у політичному, скільки в загальносоціальному процесі переговорів з приводу норм і засад політичної гри. Вони пропонують нові ідеї чи програмні питання, які можуть одержати підтримку частини суспільства, привертаючи увагу засобів масової інформації. Як результат, зростає зацікавленість конктретною політичною партією та її виборчою платформою, наслідком чого може стати здобуття нею місць у парламенті. Деякі автори трактують малі партії як інструменти, що допомагають визначати риси та масштаби політичної культури правлячої еліти. Нова виборча пропозиція, яка одержує підтримку певних соціальних груп, автоматично стає дуже цікавою для сильних партій, які часто адаптують їх до своїх політичних програм. У такий спосіб матеріальна підтримка партійної конкуренції розширюється і не лише в традиційній системі ліві-праві. Часто ініціаторами цих перестановок стають малі партії, які дестабілізують систему, щоб у такий спосіб стабілізувати її на вищому рівні. Отже, з погляду стабільних партій, нові угруповання набувають істотних переваг, хоча б лише у виборчій та соціальній площинах. По-друге, малі партії, функціонуючи поза формальною системою політичної конкуренції, діють як її своєрідний клапан, дуже чутливо реагуючи на настрої соціального протесту чи незадоволення. Тому стан істотності визначається, насамперед, виборцями. Частина електорату зовсім не повинна ідентифікуватись з однією із стабільних партій і, в результаті, втікати від політики у приватну сферу чи користуватись нестандатними проявами політичної поведінки. Партії протесту, потрапляючи зі своєю програмою власне до цих соціальних груп, соціалізують їх спочатку у межі партії, а з часом – у межі і самої політичної системи. У результаті виборча база системи розширюється, оскільки сегменти суспільства, що ігнорувалися стабільними партіями, знаходять дорогу через малі партії до процесу ухвалення політичних рішень.

Які партії потрібно, однак, називати малими? Які критерії при цьому треба застосовувати (кількісні чи якісні)? Врешті, найістотнішою проблемою є проблема, як належить трактувати нові категорії партій на тлі аналізу національних партійних систем та в порівняльному аналізі? У політичній літературі міститься кілька визначень малих партій.

С. Маїр пропонує кількісний підхід до визначення малих партій. Він є прихильником тези, що термін “мала партія” є функцією її величини. Говорячи про величину партії, він керується, насамперед, критерієм виборчої підтримки партії. Малими він називає ті партії, які отримують від 1 до 15 % голосів виборців та беруть участь щонайменше у трьох (не обов’язково поспіль) виборчих кампаніях. Таким чином партії визначаються як великі чи малі на підставі оцінки їхніх виборчих досягнень.

Дж. Сарторі вважає, що процес визначення порогу істотності малих партій, повинен спиратися на оцінку: 1) місця, яке вона займає у системі міжпартійної конкуренції; 2) ролі, яку вона відіграє у процесі управління (формування кабінетів) чи творення опозиції; 3) впливу на зміну основ, що визначають стратегію діяльності партійної системи.

Визначення категорії малих партій – це процес, який базується на тезі, що сам термін “мала” передбачає наявність існування партії великої (чи більшої). Дж. Сміт, пропонуючи цю відносну гіпотезу, відкидає можливість поверхневого визначення критеріїв, які визначають межі даного поняття. Мала партія може бути визнана за таку у контексті певної партійної системи, але може мати зовсім інші властивості в іншій системі партійного змагання. У його інтерпретації наголос робиться на ролі малих партій у структурно різних типах партійних систем.

Однак, певна оцінка значення малих партій може бути результатом виразного окреслення типу партії, з якою маємо справу у конкретному випадку. Дж. Сміт вирізняє три категорії малих партій: маргінальні, партії-петлі, відірвані партії.

Маргінальні партії. Вони знаходяться на краях (справа чи зліва) партійної системи поза головними осередками, навколо яких точиться міжпартійна боротьба. Це можуть бути дуже сильні виборчі партії, але з обмеженим коаліційним потенціалом та потенціалом шантажу. Взагалі вони є просто додатком до сильних правих чи лівих партій, проявляють виразну схильність (програмну чи ідеологічну) до могутніх сусідів, намагаючись при цьому зберігати свою політичну самобутність. Маргінальність малих партій є фактом як їхньої політичної природи – досить крайнє програмне розв’язання, яке відрізняється від головного напряму виборчої конкуренції, – так і їхнього становища стосовно інших сильних партій. Прикладами маргінальних правих партій є датська Прогресивна партія та Національний фронт у Франції. Інші партії трактують їх як гіршу версію політичного актора. Це ізольовані у межах партійної системи партії, хоча в обох випадках їм важко відмовити у ознаках істотності (зокрема, коаліційного потенціалу). Особливо це видно в ситуації датської партії. У 70-х роках вона стала легітимним учасником парламентської конкуренції та потенційним союзником блоку консервативних партій. Хоча її поведінка у парламенті може свідчити про стабільність кабінетів (наприклад, у Данії вони повинні опиратися на змінні більшості, які утворюються в конкретних парламентських дебатах), а крім того датська Прогресивна партія здобула близько 16 % виборчих голосів (1979 р. – 11 %, а 1988 – 9 %), однак, з часом вона опинилася поза процесом коаліційних переговорів. Загалом спостерігаємо падіння ролі лівих маргінальних партій (лівіше соціал-демократичних). Деякі з них зберегли значний коаліційний потенціал (наприклад, Фінське ліве угруповання, грецькі комуністи, ліві партії Швеції), брали участь або в урядових коаліціях, або надавали парламентську підтримку урядам меншості.

Партія-петля. Такі партії функціонують у центрі системи ліві-праві, групуючись між сильними політичними партіями. Їхній коаліційний потенціал буде особливо великим тоді, коли вони стають партнером, вартим прихильності як лівих, так і правих. Політична роль цих партій може зростати до таких розмірів, що вони здатні будуть вільно пересуватися з правоцентристських до лівоцентристських коаліцій. Вони можуть сприяти створенню коаліцій, а також руйнувати їх. У цьому контексті може з’явитися два варіанти. По-перше, може існувати одна партія-петля (яка називається третя партія), яка діє, наче маятник. Її коаліційний потенціал буде найбільшим, якщо жодна з великих партій не спроможна здобути парламентську більшість самостійно. Однак, можливості тре-тьої партії у коаліційних переговорах обмежуються, коли вона не спроможна здобути центристської позиції в межах системи. По-друге, у центрі може існувати більше ніж дві партії-петлі й тоді їхня роль зменшується. Вони не виконують тоді функцій маятника, хоча й надалі володіють коаліційним потенціалом. У цьому контексті правдоподібним результатом змагання стає двоблокова система, а обидві партії стають звичайними малими партіями. Партія вільних демократів у Німеччині є типовою третьою партією (партією-маятником). У Данії, наприклад, існує кілька партій-петель (радикальні ліберали, центристські демократи та християнські демократи), що значною мірою ускладнює процес коаліційних переговорів.

 

Відірвані партії. Вживаючи це визначення Дж. Сміт прагнув підкреслити, що йдеться про ті партії, які ухиляються від участі в основному напрямі міжпартійної боротьби (наприклад, у соціоекономічних взаєминах у системі ліві-праві). Звичайно, їхні виборчі заклики скеровані до окремої соціальної групи, наприклад, етнічної чи регіональної мен-шини. Колись факт їхнього відірвання може сприяти залученню їх до урядових коаліцій, особливо, коли представлений ними соціополітичний поділ охоплює значний рівень політичної важливості (наприклад, у Бельгії Валлонський союз брав участь у двох кабінетах, які створювалися у 70-х роках, а Фламандська народна спілка – у трьох). Сепаратні прагнення певних етнічних груп (наприклад, басків в Іспанії) можуть призвести до повного “відірвання” партій, що їх представляють. Однак, наприклад, Народна партія Південного Тіролю в Італії чи шведська Народна партія у Фінляндії є зінтегрованими у межах політичної системи, а остання брала участь у формуванні 25 коаліційних кабінетів, хоча висунула лише одного прем’єра.

Інший вид “відірвання” можуть представляти партії пов’язані з так званою “новою політикою”. Деякі з них свідомо відхиляються від основного напряму політичної конкуренції (ліві-праві), через що стають безпосереднім викликом для стабільних партій як на виборчому, так і на ідеологічному рівні (наприклад, зелені в Німеччині, Австрії та Фінляндії). Водночас антисистемні комуністичні партії можна зарахувати до категорії “відірваних” угруповань, які виступають проти ліберального узаконення політичної системи, створюючи зовсім нову вісь конкуренції: партії просистемні проти антисистемних.

Дж. Прідхам, як і Дж. Сміт, вважає за необхідне запровадити “системну” оцінку ролі малих партій, однак свої висновки не обмежує лише партійними структурами. У нього критерієм віднесення стає ціла соціальна і політична система, у межах якої діють ці партії. Конкретніше, його цікавлять три типи зв’язків: держава і партія, партія та суспільство, а також відносини між самими партіями. Дж. Прідхам, досліджуючи малі партії Італії, доходить висновку, що вони є, насамперед, інституційними акторами (відносини держава-партія є тут провідними) і, меншою мірою, соціальними силами (які мобілізують чи контролюють певну частину суспільства (відносини партія-суспільство)). Це повинно було б вплинути на їхню роль у політичній системі, коли участь у міжпартійних переговорах стала для них гарантією існування. Меншою мірою вони були зацікавлені у переоформленні характеру домінуючих суспільних чи інституційних зв’язків у межах суспільства, а також партійної системи. Однак, у 90-х роках ситуація щодо малих партій змінилася досить радикально. Партії зелених, наприклад, у Німеччині, Швейцарії чи Швеції – це, насамперед, соціальні сили, а лише згодом у них з’являються інституційні амбіції (очевидно, що їхнє існування у національних парламентах є вагомою підставою для виз-нання їх за істотні партії).

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.