Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Потенціал соціального споживання. Споживчий потенціал.



Тема № 5: «Характеристика економічного потенціалу»

 

Потенціал соціального споживання. Споживчий потенціал.

Соціальне споживання — особлива сфера національної економіки. В ній виражено мету виробничого потенціалу і рівень її реалізації у даному суспільстві. Соціальне споживання є тим резуль­тативним показником, який виражає рівень розвитку нації, суспільства, його цивілізованість і гуманність. На розвиток потенціа­лу соціального споживання працюють весь виробничий потенціал, державний лад, політика усіх форм влади. Саме за станом розвитку і рівнем соціального споживання можна легко простежити вміння і бажання управляти державою, розуміння економічних законів і пристосування форм та методів господарювання до цих законів.

Соціальне споживання охоплює інтереси соціальних груп, націй і народностей, відношення суспільства й особистості, умови праці і побуту, здоров'я, довкілля і відпочинку. Саме в цій сфері реалізують наслідки виробничої діяльності, що стосуються інтересів усього народу, тобто розподіляється створений валовий випуск.

Отже, високий рівень соціального споживання цілком залежить від стану потенціалу споживання, темпів зростання обсягів і структури виробництва валового внутрішнього продукту.

1.1. Споживчий потенціал

Розв'язання соціальних проблем, тобто споживчих проблем населення, покладається на підприємства сфери матеріального виробництва та сфери послуг. Тому в процесі динамічного формування і функціонування національної господарської системи в ній історично об'єктивно складається масштабний, багатогранний за своїм профілем і складний за своєю організаційною та управлінською структурою елемент — споживчий комплекс.

Споживчий комплекс — сукупність галузей і видів економічної діяльності, зайнятих виробництвом товарів народного споживання та надання населенню різних послуг, що мають задовольнити потреби його матеріального достатку, розвитку особистості громадян, освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Споживчий (соціальний) комплекс створює товари та послуги задля задоволення потреб населення і представляє собою практичну пропозицію на споживчому ринку.

Обсяг доходів населення відповідно виражає споживчий потенціал, або ж споживчий попит на споживчому ринку.

Споживчий попит (потенціал) визначає обсяг і структуру споживчої пропозиції, тобто виробничого потенціалу, кількості зайнятих, обсяг інвестицій і т. ін., для забезпечення виробництва такого обсягу і структури національного продукту, який задовольнив би потреби населення.

За своїм значенням галузі споживчого комплексу поділяють на три великі групи:

- галузі, діяльність яких пов'язана із задоволенням соціально-культурних та інтелектуальних потреб людей, а також із створенням та забезпеченням необхідних умов життєдіяльності. Це культура, мистецтво, освіта, охорона здоров'я, фізична культура, відпочинок, спорт, туризм і т. ін. Діяльність галузей цієї групи пов'язана із забезпеченням конституційних прав усіх громадян крайні;

- галузі, що створюють матеріальні блага для задоволення матеріальних потреб людей: речі, продукти, ліки, житло і т. ін.;

- галузі, які не створюють матеріальних вартостей, але продовжують процес виробництва з їх створення в інших галузях: торгівля, громадське харчування, житлове і комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт, зв'язок і т. ін.

Основою виділення названих груп галузей споживчого потенціалу національної економіки є виконання кожною з цих груп одно-типових функцій, пов'язаних у кожному конкретному випадку з виробництвом і наданням споживачам продовольчих, непродовольчих товарів та послуг, які задовольнили б їхні матеріальні та соціальні потреби. При тому потреби задовольняються на платній основі (купівля-продаж), на пільговій основі за рахунок відповідних бюджетних коштів владних і громадських структур.

Через діяльність галузей споживчого потенціалу здійснюється взаємозв'язок економічного і соціального розвитку в національній господарській системі, взаємовідносини і взаємозв'язки між її регіональними і галузевими складовими, а також національної економіки України з країнами світу. Та найголовніше — забезпечується процес досягнення цілей соціального прогресу, вирішення поточних і перспективних завдань, реалізація соціальної політики держави.

В умовах реформування економіки Україна перейшла на економічно малоперспективну практику формування товарних ресурсів за рахунок імпорту з інших країн, передусім із країн Європи, СНД та ін. Цьому чималою мірою сприяв розвиток "човникової торгівлі".

Зарубіжна експансія продовольчих, непродовольчих товарів, ліків не лише призвела до значного витіснення з внутрішнього ринку України вітчизняних товарів, а й сприяла практично занепаду виробництв галузей харчової, легкої, фармацевтичної промисловості, промисловості будівельних матері ялів, машинобудування. Україна практично переступила межу товарної залежності від зарубіжних постачальників. На закупівлю зарубіжних енергоносіїв, продовольства, технології, технічні засоби витрачаються великі кошти. Це різко знижує інвестування галузей споживчого потенціалу країни, ураховуючи саму можливість державної підтримки його розвитку і вдосконалення.

2. Рекреаційний потенціал

Сучасний етап розвитку будь-якої національної економіки характеризується підвищеною спрямованістю усіх її структур на розв'язання соціальних проблем. Для світової економіки кінець XX ст. характеризувався посиленням цільової орієнтації на роз­виток людини і соціальної орієнтації загалом. Людський фактор став не лише джерелом економічних можливостей, а й жорстким випробуванням соціальної дієздатності економіки.

Недофінансування освіти, культури, відпочинку, оздоровлення населення мали і мають досить таки несприятливі наслідки для економіки і суспільства в Україні.

Історичний досвід засвідчує, що лише ці країни досягли розквіту, де розв'язання соціальних проблем, поліпшення життя народу і всебічного розвитку кожної людини в суспільстві є пріоритетною потребою самого господарського розвитку.

В системі споживчого комплексу важливе місце відводиться активному відпочинку населення, тобто рекреації. Це настільки важливий сегмент споживчого потенціалу, що за доброї внутрішньої організації та широких міжнародних зв'язків неодмінно переростає у самостійний потенціал і приносить великі доходи.

Рекреаційний потенціал єдина система природних, спортивних, туристичних, лікувально-оздоровчих і соціально-культурних підсистем, які характеризуються функціональною взаємозалежністю і територіальною цілісністю та тісно взаємодіють з галузями виробництва товарів та послуг.

Тенденція до збільшення вільного часу є об'єктивним чинником подальшого розвитку активного відпочинку населення. Невипадково в економічно розвинутих країнах зростання національного багатства супроводжується скороченням частки витрат на харчування і предмети розкоші у структурі загальних споживчих потреб людей. Водночас зростає частка витрат на відпочинок і організацію вільного часу. Найбільша частка у світовому споживанні рекреаційних послуг припадає на європейські країни — у середньому 6 відсотків рекреаційних послуг у загальному обсязі споживання товарів і послуг.

Однак для того, щоби рекреаційна потреба набула масового характеру, суспільство повинно насамперед достатньо вкладати в основний, обіговий капітал, працю. Це дасть змогу інтенсифікувати продуктивну функцію виробничого потенціалу та отримувати необхідний обсяг створення національного продукту, тобто валового внутрішнього продуктузадля підвищення добробуту людей, тобто змогу підвищувати оплату праці зайнятих, збільшувати тривалість оплачуваних відпусток, розширювати сферу рекреаційних послуг.

Наразі потреба в рекреаційних послугах набуває дедалі все більше вираженого соціального спрямування. Вона стає потребою не лише для відновлення біоенергетичного потенціалу людини для підвищення рівня її життєдіяльності, але й для забезпечення багатосторонніх функцій у трудовій діяльності та соціальній активності.

Для визначення рекреаційної потреби населення треба проаналізувати дію сукупності чинників (факторів), які впливають на її формування та розвиток:

- чинники, що діють у межах виробничого потенціалу: загальноекономічні чинники, тобто загальний рівень розвитку економіки, обсяг і структура виробництва товарів і послуг, що задовольняють комплекс потреб населення у відпочинку; демографічні чинники, такі як стан здоров'я і фізіологічні особливості, статевовіковий склад населення, сімейний стан, рівень урбанізації і співвідношення міського та сільського населення; розподіл населення за галузями і сферами зайнятості, професійний склад зайнятих, кваліфікація зайнятих, умови праці, тривалість щорічної відпустки і час її надання;

- чинники, що діють в межах потенціалу соціального споживання: культурний рівень населення і його диференціація, тип культурного життя, соціальний склад населення, організація реклами та інформації, соціально-психологічні чинники – інтенсивність культурних і ділових зв'язків, широта спілкування з туристами, вплив моди, національні традиції; рівень задоволення різних потреб населення, попри потреби у відпочинку;

- чинники, що формують платоспроможний попит: розподіл валового внутрішнього продукту, суспільні фонди споживання, доходи грішми населення і їх диференціація, ціни на путівки та інші рекреаційні послуги, транспортні тарифи і вартість проїзду до місця відпочинку.

Конкретне поєднання видів рекреаційної діяльності та умов їхньої реалізації формують сукупність форм активного відпочинку, які можна класифікувати за такими ознаками:

- за цільовим спрямуваннямлікування, відпочинок, заняття спортом, полювання і ловля риби, знайомство з культурно-історичними пам'ятками та ін.;

- за характером відпочинку — стаціонарний та в русі, відпочинок з переміщенням;

- за сезоном відпочинку — зимовий, літній, міжсезонний;

- за формою відпочинку — індивідуальний, груповий, сімейний (з дітьми чи без дітей).

Рекреаційний потенціал функціонуватиме ефективно, якщо вміло буде поєднано використання природних і створених людиною ресурсів відпочинку. Динамічний розвиток рекреаційного потенціалу національної економіки потребує наявності цих двох груп ресурсів. Треба завжди мати на увазі, що навіть за високої привабливості природних ресурсів без наявності відповідних комунікацій, готелів, шляхів, під'їздів, сервісу, обслуговування, зв'язку, комунального забезпечення, пам'яток культури і мистецтва, розвиток рекреації для широких верств споживачів неможливий.

 

3. Потенціал виробництва

Насамперед виробничий потенціал повинен відповідати споживчому потенціалові через економічний зміст залученого працівника, одиниці основного чи обігового капіталу. Він повинен відображати їхню здатність до створення одиниці продукту, що відповідає потребам споживання. Фактично створений цими одиницями продукт і виражатиме їхній фактичний виробничий потенціал, або віддачу за одиницю часу. У такому разі здатність залучених працівників і капіталу є лише передумовою вияву їх економічного потенціалу, тобто продуктивної віддачі, яка залежить від того, наскільки створена економічна система відповідає вимогам об'єктивних економічних і соціальних законів, наскільки інституційні передумови певної країни спонукають і стимулюють продуктивне й ефективне виробництво, наскільки виробничий потенціал за обсягом і структурою національного продукту задовольняє потреби споживчого потенціалу.

3.1. Фактори і моделювання виробничого потенціалу

Виробничий потенціал є не що інше, як чинники (фактори) виробництва, а їхня дія — продуктивна (виробнича) функція. Отже виробничий потенціал країни має такі складові: освітній і науковий потенціал, спосіб мислення нації, зайнятих; трудовий потенціал, тобто якість освітнього та професійно-кваліфікаційного рівня зайнятих і їхні творчі можливості; національне багатство, тобто створені і нестворені активи або основний та обіговий капітал; інвестиційний потенціал.

У сукупності та взаємодії вони створюють реальний національний виробничий потенціал. Категорія "виробничий потенціал" національного господарства — складне за структурою і багатогранне за змістом явище.

Фактори виробничого потенціалу. В теорії і практиці господарювання це поняття трактується неоднозначно, здебільшого залежно від того, з яких позицій підходять до розгляду його сутності, складу і ролі в національному та світовому господарствах.

У наукових виданнях та практиці виробничий потенціал прийнято розглядати з різних боків: з позиції його натурально-речового складу; з погляду його сучасного стану та перспектив розвитку і використання; з погляду організаційних форм управління цим потенціалом; з позицій окремих його складових, які розміщені і функціонують як на національній території, так і за її межами; Уз позицій вкладу окремих організаційно-правових форм господарювання, які передбачені чинним законодавством країни і не суперечать закону, в сумарні результати господарювання у країні у процесі пошуку, видобутку, транспортування, переробки, споживання і нагромадження усіх видів ресурсів.

До складу чинників (факторів), що впливають на розмір і структуру виробничого потенціалу країни, його динаміку в кожен конкретний період часу, можна виділити: обсяг і доступність наявних ресурсів; досягнутий країною рівень технічного розвитку, який визначає якість і продуктивність технологічної бази економіки; нагромаджений країною потенціал (сила) у сфері фундаментальних і прикладних наукових досліджень, рівень підготовки кадрів, що виражає якість трудового потенціалу.

Сукупна дія цих факторів впливає на загальний виробничий потенціал країни.

Моделювання виробничого потенціалу. Теорія виробничого потенціалу країни ґрунтується на основі вимог дії об'єктивних економічних законів. Як уже зазначено, з виробничим потенціалом пов'язують не просто залучені національний капітал і працю, а насамперед створений ними національний продукт.

Виробничий потенціал - це спроможність залучених кількості і якості національної праці та капіталу створювати продукт за одиницю часу.

Наведене визначення стверджує, що чим менше часу за незмінної чисельності зайнятих і залученого капіталу витрачено на виробництво одиниці продукції, тим вищий їхній виробничий потенціал.

Основою теорії виробничого потенціалу є головне економічне відношення вартості створеного продукту В до вартості витрат В*, які забезпечили його створення. У цьому відношенні відображені всі економічні, політичні та соціальні процеси. Теорія макроекономіки обґрунтовує рівність між величинами В = В*. Для висвітлення і аналізу суті виробничого потенціалу потребує вивчення права частина рівняння — В*, тобто національні витрати, позаяк вони йдуть на відтворення чинників виробництва (факторів виробничого потенціалу). Надамо рівняння В = В* як виробничу функцію, тобто замість витрат В* підставимо чинники виробництва Т і К:

В = Р(Т, К).

У виробничій функції присутні параметри всіх продуктивних сил:

Т = Ткцт — вартість праці, тобто чисельність зайнятих Т і ціна праці одного зайнятого цт,

К = Кпцк — вартість основного капіталу, тобто фізична кількість основного капіталу К і ціна одиниці основного капіталу цк;

О = Окцо — вартість оборотного капіталу, тобто кількість сировини, матеріалів, пального тощо, Ок і ціна одиниці оборотного капіталу цо (В = Оv).

Сумарна вартість залучених чинників виробничого потенціалу визначатиме рівень національного виробничого потенціалу.

Кожному елементу виробничого потенціалу властиві певні якісні ознаки, які визначають рівень якості та продуктивності виробництва.

Жива праця:

• населення працездатного віку;

• рівень загальної освіти;

• професійна структура зайнятих і рівень кваліфікації;

• інтелект і рівень творчого мислення;

• здоров'я працівників;

• національна самосвідомість і громадянська позиція.

Засоби праці:

• кількість підприємств загалом за сферами і за галузями виробництва;

• технічний рівень виробництва, інновації, рівень технологій.

Предмети праці:

• природні умови;

• мінерально-сировинні ресурси;

• рівень забезпеченості сировиною;

• коефіцієнт корисності ресурсів.

До елементів виробничого потенціалу відносять і загальні, суспільні та природні явища:

загальні: наукові знання, технології;

суспільні: внутрівиробничий поділ праці, суспільний поділ праці, кооперація праці, фінансова, грошова і кредитна системи;

природні: родючі ґрунти, корисні копалини, природне середовище.

Предметом національної макроекономіки є два взаємопов’язані процеси, які втілюють реальний стан економічного потенціалу:

1. Формування якісних і кількісних параметрів елементів виробничого потенціалу:

- чисельності працездатного населення і його зайнятості, професійної структури, рівня освіти, рівня кваліфікації, інтелекту і мислення, стану здоров'я працівників сфери виробництва і послуг;

- засобів виробництва (основного виробничого і невиробничого капіталів), технічного рівня розвитку, технологій, механізації, автоматизації, інформатики та ін.;

- предметів праці (оборотного капіталу), тобто сировини, матеріалів, енергії, тепла, палива, коефіцієнта їх корисності тощо.

2. Формування продуктивної сили кожного з елементів, яка залежить від їх якісних характеристик, рівнів загального, часткового, одиничного і територіального поділу праці, кооперації праці, економічних стимулів та ін. Позаяк кожен з елементів виробничого потенціалу виявляється через конкретні кількісні показники, то їх функціонування можна моделювати системою рівнянь:

продуктивна сила зайнятої праці Вт :

Вт =Твт t,

де вт — продуктивна сила, або віддача одного зайнятого; t — час праці;

продуктивна сила залученого основного капіталу Вк:

Вк = Квкt,

де вк — продуктивна сила, або капіталовіддача одиниці основного капіталу вартістю 1 грн.;

- продуктивна сила залученого оборотного капіталу В:

В = Оvt,

де v — коефіцієнт оборотності оборотного капіталу — 1, 2, 3, .... п раз.

Продуктивна сила оборотного капіталу В — це валовий випуск продукту. Його складовими є частина продукту, створеного залученими працею Вт і основного капіталу Вк. Взаємодія основних елементів продуктивних сил виражається виробничою функцією:

Оv = F(Т, К),

де Оv = Оц, тобто валовий випуск продукту В.

Кожен рівень економічної системи — підприємство, галузь, регіон, національна економіка загалом — володіють чинниками виробництва, зазначеними як параметри виробничої функції. Кожен рівень економічної системи має власні значення параметрів виробничої функції і, відповідно, власні остаточні результати випуску. Для їх забезпечення виробничий потенціал досліджують як:

фрагмент виробничої функції, зокрема чисельність і якість праці, наявність основного капіталу, час роботи тощо;

окремі аспекти, властивості, відносини, які можуть впливати на результат виробничої функції;

результат виробничої функції та її складові частини, тобто кількість і структуру товарів, робіт, послуг та ціни.

Виробничий потенціал формується і розміщується на основі відповідних об'єктивних економічних законів. Тому основним завданням є оволодіння науковими основами розміщення і територіальної організації виробничого потенціалу, аналізу структури, динаміки і перспектив розвитку за ринкових відносин.

4. Освітній і науковий потенціал

Формування виробничого потенціалу є однією з найважливіших умов переходу до функціонування економіки на засадах ринку. Головне завдання управління виробничим потенціалом — це встановлення тісних взаємозв'язків освіти, науки і виробництва.

Формування освітнього потенціалу. В умовах ринкової економіки, коли пріоритетним чинником продуктивного й ефективного її розвитку є трудовий (людський) капітал, а не наявність мінерально-сировинних ресурсів, створення інституційних, економічних і соціальних передумов формування трудового капіталу є чи не найголовнішим завданням уряду країни.

Трудовий (людський) капітал частина працездатного населення, яка володіє високим рівнем знань і професійної кваліфікації, здатна створювати нові системи знань, техніки, технологій, форм організації праці та виробництва, неабияк впливати на технічний рівень виробництва, зростання обсягів виробництва, якості, конкурентоспроможності продукції, зниження собівартості продукції, зростання прибутків.

Стає очевидним, що джерелом формування освітнього потенціалу є, по-перше, широкий діапазон загальноосвітніх знань, які дають середні школи, ліцеї, коледжі, по-друге, високий рівень професійних знань, навиків, умінь, які дають вищі навчальні заклади у процесі підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів, по-третє, творчі задатки і спроможність самостійно проводити наукові дослідження, здійснювати винаходи тощо, які дають аспірантура, докторантура, практичний досвід наукових працівників. Отже, головними суб'єктами формування освітнього потенціалу є середня школа, висока школа, аспірантура, докторантура і науково-дослідні інститути Національної академії наук України. Вони визначають ставлення підготовлених фахівців до управління працею і капіталом, позаяк більшість із них очолює середню ланку управління і від якості їхніх управлінських рішень значною мірою залежать продуктивність та ефективність їхнього використання.

Проте в системі освіти України є певні проблеми:

по-перше, задекларувавши у 1991 р. перехід до ринку, у вищих навчальних закладах України теорію ринкової економіки, управління в умовах ринку (менеджмент), вивчення поведінки продавців і покупців на ринку (маркетинг) почали вивчати за книгами американських, німецьких та ін. авторів, які написані для умов сформованих ринкових систем, що не зовсім відповідають умовам перехідної економіки України;

по-друге, наука і наукові розробки тенденційно перебувають на певній дистанції від інноваційних потреб конкретних виробників, елементарне технічне та технологічне устаткування, наприклад, для переважаючих галузей харчової, легкої та інших галузей економіки, завозить із-за кордону, за достатньо великої кількості галузевих науково-дослідних інститутів; причиною того є те, що не розроблено відповідного фінансово-економічного механізму взаємодії науково-дослідних установ і виробничих підприємств, практично відсутні на всіх рівнях управління методи системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільового підходу до вирішення інноваційних питань, неприйнятність наукових розробок і необхідності їх запровадження відповідними керівниками центральних та місцевих органів управління;

по-третє, відсутність критеріїв і механізму оцінки використання бюджетних ресурсів науковими закладами, реальної віддачі наукових проектів в економіці, засобів і підтримки інноваційних ініціатив у малому і середньому підприємництві; надмірне державне регулювання економіки, слабка державна кадрова політика в органах влади, науки, неспроможність держави ефективно боротися з корупцією у державних і фінансових, правоохоронних і господарських структурах, забезпечити пріоритет розвитку освіти, культури, науки.

Сформована в Україні система освіти і науки потребує змін, спрямованих на встановлення відповідності підготовки фахівців та інновацій принципам ринкової економіки, тобто селективності праці і капіталу та гуманізації соціальних відносин. Проблема лише в тому, щоби створити пріоритети реорганізації освіти та фінансово-економічного механізму продуктивного й ефективного функціонування як освіти, так і науки.

Формування наукового потенціалу. Значення освіти й науки в розвитку виробництва та й суспільства загалом було відоме українцям ще з періоду Київської Русі: прийняття християнства, розвиток шкільництва, створення Ярославом Мудрим бібліотеки. Трохи пізніше створюються Ставропігійське братство у Львові і при ньому вища школа, Києво-Могилянська академія, Острозький університет, які розвивалися за традиціями університетів країн тодішньої Західної і Центральної Європи. Чимало українців здобувало освіту в університетах Європи, ставало вченими (наприклад, Юрій Котермак з Дрогобича, який був навіть ректором Болонського університету), багато слов'ян Східної Європи навчалися у вищих школах тодішньої України. Процес розвитку науки в Україні відбувався паралельно з таким же процесом в Європі загалом. Українська наука й освіта мала великий вплив на культурно-освітній розвиток сусідніх країн: Литви, Білорусі, Молдови, Росії. Це стверджують українські історики та вчені зазначених країн.

Сучасні досягнення українських учених значною мірою визначили становище України як науково-технічної розвиненої країни. Україна має потенціал розвитку майже в усіх напрямах науково-технічного прогресу: машинобудування, хімії, біології, металургії та ін. Поряд з цим існують дві нерозв'язані найважливіші проблеми розвитку науки і, відповідно, інновацій:

по-перше, проблема фінансування науки й інновацій, яка стала хронічною; основою фінансування науки є здебільшого Державний бюджет, який неспроможний забезпечити належне фінансування як фундаментальних, так і прикладних розробок;

по-друге, проблема формування фінансово-економічного механізму взаємодії наукових організацій і виробничих підприємств з приводу розробки та впровадження інноваційних техніко-технологічних проектів, який успішно сформувався і функціонує у розвинутих ринкових країнах, таких як США, Японія, а також у державах Західної Європи. Визначальним, звичайно, є розв'язання другої проблеми, позаяк від того залежать продуктивність та ефективність функціонування праці і капіталу виробничих підприємств, надходження доходів у бюджети всіх рівнів, у тому й до бюджету наукових установ і додаткового фінансування науки з Державного бюджету. Відсутність фінансово-економічного механізму взаємодії наукових організацій і підприємств ускладнює процес розвитку економіки України за інноваційним типом. Організація української науки для посилення структурно-інноваційних перетворень в економіці потребує вирішення багатьох важливих питань:

1. створення правових та економічних передумов фінансування і матеріально-технічного забезпечення розвитку науки; ця проблема є хронічною з початку відновлення Незалежності України;

2. підвищення ролі науки в економіці і престижу наукової діяльності: різке зниження фінансування призвело до значного зниження оплати праці наукових працівників, оновлення і розширення технічної бази наукових досліджень, престижу науки загалом, посилення відпливу кадрів з науки;

3. реструктуризація української науки: структурні зміни, які треба проводити в економіці, повинні супроводжуватися і відповідними структурними змінами організації наукового потенціалу; сутність реструктуризації науки полягає у посиленні ролі вищих навчальних закладів у проведенні наукових досліджень, підготовці наукових кадрів, як це традиційно сформовано в розвинутих країнах світу;

4. посилення акценту на розробку власних техніко-технологічних систем: ця проблема с дуже актуальна для України, особливо для галузей економіки, що переробляють сільськогосподарську сировину, виготовляють товари народного споживання (побутову техніку, одяг, взуття, галантерейні товари тощо); потребує поліпшення формування і використання для практики вітчизняних патентів, які можуть значно поліпшити використання власних винаходів, техніко-технологічних пропозицій, а не витрачати кошти на закупівлю імпортного устаткування;

5. поліпшення кадрової політики в системі державного управління і регулювання інноваціями: участь держави в інноваційній діяльності має зводитися як до часткового прямого фінансування науки, так і до створення належних умов самофінансування наукових установ; важливу роль у цьому процесі відіграють кадри державного управління усіх рівнів, які мислять національними, економічними, інноваційно-інвестиційними категоріями і спроможні продуктивно й ефективно вирішувати питання розроблення та впровадження інноваційних проектів.

Інноваційна інертність і застій в економіці призводять до того, що структура як товаровиробництва, так і експорто-імпорту не змінюється протягом перехідного до ринку періоду, відповідно не підвищується рівень конкурентоспроможності українських товарів та економіки загалом. Україна й далі експортує метал, хімічні продукти, руду, сільськогосподарську сировину, а імпортує техніку, технології для усіх галузей економіки, зерно, борошно, одяг, взуття й інші інноваційно-інвестиційні та споживчі товари.

Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує активізації інноваційної діяльності, зміни її структури і пріоритетів:

по-перше, треба створити інституційні і фінансові передумови стимулювання концентрації інноваційного капіталу у сфері великого, середнього і малого підприємництві

по-друге, створення й удосконалення передумов розвитку системи і підтримки ризикового (венчурного) капіталу та інноваційного підприємництва.

Як перша, так і друга група пріоритетів свідчать, що в основі їх реалізації лежить наука. Власне наука є першим і головним компонентом інноваційної діяльності, умовою забезпечення ефективності економіки.

Критеріями високого рівня науково-технічного потенціалу є зростання: національного інтелекту; обсягу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; видів науково-технічних розроблень і їх відповідності світовим зразкам.

Серед елементів науково-технічного потенціалу активну, творчу функцію виконує інтелект, який властивий лише людині.

Інтелект рівень розумового розвитку людини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства, самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагальнювати закономірності розвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань, виробництва, культури, побуту тощо.

Попри те, що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать від національної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національною історією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тобто загальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. Національний інтелект є синтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівень знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного самоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв'язків тощо. Будучи елементом трудового потенціалу суспільства, формує його працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального, оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.

 

Трудовий потенціал.

Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці. Ці баланси включено до балансового розділу ДПЕСР України.

Зведений баланс трудових ресурсів складається з чотирьох розділів: І. Чисельність населення; II. Чисельність трудових ре­сурсів; III. Розподіл трудових ресурсів за підприємствами (уста­новами, організаціями) різних форм власності та господарюван­ня; IV. Розподіл трудових ресурсів за сферами й галузями націо­нальної економіки.

Чисельність трудових ресурсів складається з чисельності пра­цездатного населення в працездатному віці, чисельності працю­ючих осіб пенсійного віку та чисельності працюючих підлітків молодше 16 років.

Схема балансу ринку праці наведено у табл. 10.2. Цей баланс характеризує пропозицію та попит робочої сили (попит і пропо­зицію робочих місць).

Таблиця 10.2

СХЕМА БАЛАНСУ РИНКУ ПРАЦІ

Пропозиція робочої сили   Попит на робочу силу  
Стаття тис. Чол.. Стаття тис. Чол..
1. Кількість безробітних на початок року 1. Кількість вакантних робочих місць на початок року
2. Чисельність звільнених з галузей економіки 2. Кількість робочих місць, що звільняться у зв'язку із виходом працівників на пенсію, призовом у Збройні Сили, природним рухом населення тощо
3. Чисельність звільнених з причин плинності кадрів   3. Створення нових робочих місць за рахунок інвестицій
4. Чисельність випускників навчальних закладів 4. Збільшення робочих місць за рахунок використання гнучких форм зайнятості населення
5. Чисельність осіб, зайнятих у домашньому господарстві 5. Збільшення робочих місць за рахунок підвищення коефіцієнта змінності роботи підприємств
б. Чисельність незайнятих осіб інших категорій 6. Збільшення попиту за рахунок інших факторів
Разом Разом
    Перевищення пропозиції над попитом
Усього Усього

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім праце­здатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної пра­ктики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в по­шуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов'язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а та­кож осіб, яким надається спеціальний захист.

Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійс­нює Міністерство праці і соціальної політики України. Це мініс­терство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідаль­ність за формування державної програми зайнятості. Для реалі­зації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості, її обов'язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаш­тування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації насе­лення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підго­товка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) за­конодавства про зайнятість населення.

Для фінансування заходів, передбачених державною програ­мою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.