ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МОЛОДІЖНОЇ ЕЛІТИ

Заводячи розмову про еліту у молодіжній культурі, варто зробити маленький екскурс до історії виникнення елітарних неформальних молодіжних організацій на теренах колишнього Радянського Союзу.

У післявоєнні сталінські часи, та й у хрущовські чи брежнєвські, елітою вважали себе ті, хто був в андеґраунді, хто не вітав офіційну радянську культуру, а особливо радянську пісню, якій спочатку протиставили джаз, потім – біг-біт та інші музичні напрямки.

Знаходитися в андеґраунді було ризиковано. Саме ризик і є однією із відмінних ознак елітарності в тоталітарному суспільстві. За право бути членом якогось угрупування прозахідно налаштованої молоді треба було чимало натерпітися: на них вчиняли напади обивателі на вулиці, їх «чатували» дружинники з ножицями, щоб відрізати довге волосся чи розрізати вузькі штани, адже саме цим вони виділялись з-поміж інших, їх переслідували за місцем навчання або роботи. За найменшу необережність у висловлюванні на адресу радянської ідеології можна було і за ґрати потрапити.

Паралельно з молодіжним андеґраундом у радянському суспільстві завжди існувала і так звана «золота молодь» (діти високопоставлених партійних чиновників та тих, хто займав керівні посади). Потрапити до їхнього кола тим, хто мав звичайних батьків, було практично неможливо. Ця «золота молодь» жила у «своєму» світі, за своїми правилами, мала можливість одержувати закордонні платівки, книги, одяг... Вони мали змогу «культурно» розважатися, жили, не ризикуючи нічим і насолоджуючись благами комунізму, створеного для окремо узятої правлячої верхівки.

Після 1957 року ризик потрапити в «зону» за «космополітизм і низькопоклонство перед Заходом» помітно зменшився.

Шанувальники усього західного, американського були не тільки в СРСР. Цей рух мав місце у післявоєнний період в багатьох європейських країнах. Усе (американський джаз, танці, кінофільми, мода, зачіски) переймалося від заокеанської країни, що процвітала. Оскільки, Америка не настільки сильно, як Європа, постраждала від бомбардувань та окупації у часи Другої світової війни. З наслідуванням усього американського боролися правлячі кола Англії, Франції, Німеччини. Але все було марно. Це тільки призвело до виникнення Британського блюзу, Мерсібіт, Кантерберійського арт-року та багатьох інших напрямків та культур, і аж ніяк не зруйнувало культуру Великобританії, а навпаки – збагатило її.

Наприкінці 30-х років у фашистській Німеччині (у Гамбурзі), незважаючи на жорстку заборону джазу, виник рух шанувальників американського свінгу, («swing kids»), але прихильники цього напрямку, на жаль, закінчили своє існування в нацистських концтаборах.

Наприкінці 60-х на початку 70-х років до Союзу «докотився» із Заходу новий могутній молодіжний рух – хіпі (діти-квіти). У порівнянні зі «стилягами» та «штатниками» він був набагато масовішим і тим самим страшнішим явищем для обивателя і для влади. Від хіпі шарахалися добропорядні громадяни Америки, а в Радянському Союзі вони стали просто якимись опудалами. Протягом тривалого часу їх продовжували називати «стилягами», але згодом слова «хіпарь» і «хіпушка» стали частиною російської та української мов. Населення країни не полюбило волосатих і неохайних на перший погляд молодих людей, які лякали своєю неадекватною поведінкою, відповідали посмішкою на образу. Держава змушена була пристосовуватися до такої ситуації, шукаючи нові засоби боротьби з цим «злом». Адже однією із найнеприйнятніших для будь-якого тоталітаризму ознак нового руху «дітей-квітів» було те, що вони не бажали нікого убивати, виступали категорично проти війни і насильства. Не влаштовувало владу і те, що вони зацікавилися релігією, до того ж найрізноманітнішою: від християнства до суфізму, буддизму та інших напрямків.

Відомо, що на боротьбу з даним рухом навіть у США були кинуті величезні сили ФБР [21].

Так що в хіпового андеґраунду виникли тоді серйозні проблеми всюди. Радянські хіпі піддалися гонінням КДБ і стали новою елітою в порівнянні з тими підлітками, хто боявся носити довге волосся, вдягатися в «джинсу» і розшиту квіточками військову форму, ніде не служити, ухиляючись від заклику в армію всіма можливими способами.

До якогось періоду радянська молодіжна еліта була досить однорідна. Кожен напрямок мав свої чіткі уподобання: любов до музики, одягу тільки певного стилю… Так, щирий «штатник», що прагнув виглядати в усьому як американець, просто не здатний був слухати радянські пісні. Щирий хіпі не сприймав радянських вокально-інструментальних ансамблів і не міг носити коротке волосся та ходити ні в чому, окрім джинсів.

Радянський молодіжний андеґраунд існував в умовах ризику і гонінь, тому просто так з'явитися в джинсах і з довгим волоссям у школі або в громадському місці було в якийсь період часу зухвалим кроком. Та джинси можна було б не вдягати і сховати подалі, коли це не потрібно, а от довге волосся сховати було складніше.

Та час йшов: народ якось змирився з джинсами і довгим волоссям. Усе більше людей, які і не входили до складу хіпі чи стиляг, почали носити все це. Джинси стали модою, а не знаком, що вирізняв представників контркультури. Суспільство фактично «обікрало» хіпі.

Наприкінці 70-х на початку 80-х років підросло нове покоління молодих людей – повна протилежність хіпі. Це були панки (досить суворі та непримиренні), що відкрито декларували свою ворожість до ідеалів своїх батьків. Вони виросли на різних формах рок-музики.

У епіцентрі цього руху, в Англії, його зачинателі – група «Sex Pistols» пропагувала гасло – «Я ненавиджу «Pink Floyd».

У СРСР до такого не доходило, але в основі ідеології панків лежав нігілізм та неприйняття професіоналізму і досконалості в мистецтві. Радянських ідеологів, як не дивно, у той час виручила так звана буржуазна музика у стилі диско. Комсомольські лідери вибрали з двох бід меншу і стали пропагувати дискотечну культуру, щоб хоч якось відвернути молодь від нігілізму й анархії. Дискотеки поступово стали чи не головним засобом виховання радянської молоді. Музика диско поступово об'єднала і більш витончених молодих людей і «жлобів», позбавлених усіляких музичних смаків і переваг.

У період перебудови в СРСР спостерігалося розшарування андеґраунду на різні «неформальні» течії, як тоді їх називали в комсомольській пресі, плини. Паралельно з панками активізувалися «скінхеди», «металісти», «хіп-хопери», «рокери». На їхньому фоні хіпі згадували як невинних дітей.

У той час на Заході дуже швидко відбулося перетворення суворої і примітивної музики панків у різноманітні комерційні форми постпанківського нью-вейва, багато в чому замішаного на реггі і, звичайно, на диско. Мода панків не стала масовою. Але на її ґрунті виникла культура відео-кліпів, з'явилося МTV.

Покоління хіпі помітно постаріло, а музичний напрямок перетворився на «музику для дорослих», ставши в очах тінейджерів чимось на кшталт нудної класики.

А серед представників андеґраунду виникли протиріччя: хіп-хопери, як послідовники чорної культури, що базується на «чорному фанці», стали об'єктом нападів з боку найбільш шалених представників шовіністичних молодіжних плинів – скінхедів, люберів і т.д. Металісти і рокери не захотіли мати нічого спільного з культурою «дискотечних хлопчиків і дівчаток», аматорів постпанківського «new wave disco».

Наприкінці 80-х років, не зважаючи на те, що влада все менше займалася культурою, бути представником одного з таких угруповань було почесно і модно. Хоча це вже скоріше нагадувало так звану «тусовку», а не контркультуру.

Як пише Олексій Козлов, «трагедія» сталася, коли розпався Радянський Союз. Здавалося, мрії старих дисидентів, штатників і хіпарів збулися… Настала цілковита воля і безкарність, що переросла в безлад. Почалася боротьба за засоби масової інформації, що зрештою закінчилася тим, що теле- і радіостанції потрапили до рук представників поп-бізнесу, а увесь ефір заповнився єдиним видом музики – пост-радянською естрадною піснею. Усе те, що пов'язане з джазом, стилями фьюжн, фанк і соул, та й взагалі з англомовною поп-музикою було свідомо витравлено [21].

Сьогодні важко говорити про який-небудь один елітарний прошарок у молодіжному середовищі, оскільки, існує безліч найрізноманітніших угруповань, що відрізняються одне від одного одягом, манерою поведінки, музичними смаками. Але між ними усіма немає якоїсь однієї, особливої частини молоді, що викликає загальне замилування, таємну заздрість, або загальний осуд. А раніше була. «стиляги», потім хіпі, згодом панки і «раста» з власною модою, яка вважалась модою, а інше було повсякденним, та смаками, недоступними іншій частині молодих людей. Зараз неможливо просто й однозначно бути модним. Існує багато різних способів модно і незвичайно виглядати, і кожний з них не викликає у простого населення негативної реакції. Народ до всього звик. Винятками є окремі особистості, що створюють свій образ, недоступний навіть дуже багатій людині, що може купити усе, що захоче, у звичайному магазині. Наприклад, стиліст-дизайнер Андрій Бартенєв, що створив собі неповторний образ, у якому з'являється на презентаціях, а іноді і на телеекрані (у ластах, в якихось міхурах…). От він і є подобою еліти в кількості однієї людини. Це дійсний виклик юрбі модників.

Змінились і музичні уподобання тих, хто хоч якось усвідомлює свою елітарність. Англомовна доля так і не прищепилась у нас. Джазовий вокал – тим більше. Раніш було просто: усе, що пропагувалося офіційними радянськими каналами, вважалося «жлобським», усе, що заборонялося – елітарним. Відсутність заборони призвела до того, що вибір улюбленої музики молодій людині доводилося робити самій, без підказки.

Східно-слов’янські мови із синкопіюванням і невластивими їм негроїдними прийомами, «підтягами» і «блюнотами», виглядають неприродно. І зовсім не важливо, у якому стилі зроблено акомпанемент – електро-поп, диско, реггі, латино, хард або свінг.

Тому, мабуть, недарма кращі поп-гурти неангломовних країн співають англійською, а не своєю рідною мовою («ABBA», «Scorpions», «Aha»). Але там молодь не лінується і по-справжньому вчить англійську.

У великому тлумачному словнику сучасної української мови терміном «еліта» (від франц. elite – найкраще, добірне) позначають групу людей, що відрізняються з-поміж інших своїм суспільним становищем, розумом, здібностями і т. д [3].

Сьогодні елітою себе вважає молодь, що вчиться чи отримала прекрасну спеціальність у дорогих приватних коледжах, академіях, університетах чи інститутах. Найчастіше це майбутні юристи, економісти або просто підприємці. Якоюсь мірою їх можна порівняти з американськими «яппі». Здавалося б, у цієї еліти повинна бути і своя елітарна музика. Так ні, вони, як і всі, люблять слухати пострадянську дискотечну попсу російською чи українською мовами і не вважають це соромним. А чи міг справжній «штатник» цікавитися чимось, окрім джазу? Чи міг щирий хіпі допустити думку про те, що він буде слухати яких-небудь «Весёлых ребят» або «Самоцветы», замість «Pink Floyd» або «Deep Purple»? Ніколи! А зараз для когось із майбутніх «яппі» кумирами можуть бути «На-На», для когось – «Иванушки Интернейшнл», для когось – Дмитро Маліков чи «Игрушки».

Звичайно, не все так похмуро. Є і винятки: окремі молоді люди і дівчата ходять на концерти класичної музики, збирають записи гуртів арт-року, слухають джаз або фанкі-фьюжн. Але вони розрізнені, їх не можна помітити в юрбі, вони одягнені, як усі, вони не об'єднані в певну елітарну групу, що виділяється, як це було в минулому. Адже тоді стати частиною такої еліти було почесно і ризиковано.

ПОВЕДІНКОВІ РЕАКЦІЇ

Молодіжні субкультури – феномен міської культури західного типу. У ньому знайшли відображення різноманітні процеси, що протікають у релігійній, ідеологічній, політичній сферах, сфері економіки та моди.

Субкультури здійснюють значний вплив на основну масу молоді, але самі практично закриті для зовнішніх впливів. Щоб впливати на них, необхідно бути або частиною субкультури, або встановлювати контакт з окремими її представниками і діяти через них.

У містах України субкультури виникли на основі традицій радянських нонконформістських субкультур 70-80-х років, внаслідок приходу в країну моди на аналогічні субкультури Західної Європи і Північної Америки, економічної кризи в країні, зміни системи соціальних відносин та цінностей.

Формування здорового, повноцінного життя молодих людей – складний і багатогранний процес, який потребує спільних зусиль якнайбільшої кількості людей, різних організацій, і, передусім, самих підлітків.

Велику роль у цьому процесі відіграє вміння дорослих, насамперед педагогів, зорієнтуватися у складностях та особливостях впливу на молодь у сучасний період.

Особливості підліткового віку:

· неспроможність довго утримувати і сконцентровувати увагу;

· погіршення розуміння матеріалу, що викладається, і засвоєння інформації;

· сповільнення рефлекторних реакцій: підліток не відразу відповідає на запитання, не одразу приступає до виконання завдання;

· погане володіння своїми емоціями, неспроможність контролювати як позитивні, так і негативні емоції;

· мова може бути уповільненою, короткою, стереотипною; притаманне погане розуміння словесної інформації.

Необхідно, насамперед, знати, які зміни у поведінці характерні для підлітка. Серед них слід відмітити наступні:

1. Чутливість до думки навколишніх з приводу зовнішності, знань, здібностей.Підлітки стають вразливі. Для них краще нічого не говорити, ніж помилитися. Вони хочуть виглядати краще, ніж усі, і справляти гарне враження.

2. Реакції емансипації. Прагнення вивільнитися з-під контролю, опіки дорослих, зовнішнє бунтарство, демонстративність. Сила такої реакції визначається тими умовами, в яких виховується підліток і виявляється в таких рисах, як впертість, підкреслення правильності своєї думки, грубість і навіть агресивність по відношенню до старших, повне ігнорування їх вимог. Вихід з-під контролю старших може сприяти вибору підлітком негативного середовища.

3. Потреба у довірчому спілкуванні. Підлітки хочуть, щоб їхню думку поважали. Хочуть бути почутими. Важко переживають, коли їх перебивають, не дослухавши.

4. Потреба у спілкуванні та дружбі, страх бути відкинутим.Часто уникають спілкування через те, що бояться «не сподобатись». Тому багато хто не може сформувати глибокі міжособистісні стосунки.

5. Прагнення бути прийнятим у своїй соціальній ролі та статусі –потреба бути ідентифікованим з однолітками, що володіють значимими якостями.

6. Реакція «хоббі».Всі підлітки чимось захоплюються. Різносторонність цих захоплень безмежна. Поведінкова реакція «хоббі» пояснює належність підлітків до багатьох неформальних угрупувань.

7. Реакція групування з однолітками.Ця реакція є однією із найвизначніших у поведінці підлітка. Заняття, які впливають на соціальний статус серед однолітків, спілкування з ними – одні із цілей психічного розвитку дитини. Суспільство активно впливає на процес групування, об’єднуючи підлітків у формальні групи (класи, клуби, гуртки). Але практика показує, що формальна група, яка знаходиться під контролем і спостереженням дорослих, інтересу для підлітків не становить.

Поиск по сайту: