Частина Бессарабії, прилегла до Дунаю, виділяється як історична зона Буджак(в перекладі з турецької - кут), відома ще як Ногайські
степи, оскільки з XVI по Х\ЛІІст. була заселена переважно ногайцями. Цей народ, що жив за власним устроєм, не визнаючи ні хана, ні турків, відомий напівкочовим способом життя та своїми набігами на осілі християнські народи. Етнокультурні традиції населення краю формувалися внаслідок міграційних хвиль «руснаків» з Галичини, «малоросів» зі Східної України та козаків, які почали переселятися сюди після скасування Запорізької Січі, а також молдаван, гагаузів, циган та росіян, що були переважно старообрядцями і тікали від переслідувань.
Такою визнана загальна схема етнографічного районування України за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX - першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення простежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етнографічних районів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці промисловими, розширення позарегіональних зв'язків і т. д.). Але особливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки після 1917 р. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрішньорегіональних і позарегіональних міграцій, насильницькі депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.
І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу - це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають та плекають їх і в діаспорі.
Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів України й етнографічні групи українського народу і в мину-
лому і, тим паче, у новітні часи усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав і досі має тенденційний характер, обслуговуючи певну політичну мету. Він простежується у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому відстоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського народу. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.
Населення України становить 48,2 тис. осіб* і має тенденцію до скорочення, яка намітилась з кінця XX ст. як і в більшості європейських країн. Населення складається з більш ніж 130 національностей, тобто Україна є багатонаціональною державою із складною етнічною структурою. Українці є найбільш чисельною нацією (майже 78 % від загальної чисельності населення), а українську мову вважають рідною 82,2 % населення країни. Друге місце за чисельністю займають росіяни(17,3 %), кількість яких за період між двома переписами населення (1989 та 2001 рр.) скоротилась майже на 3 млн осіб. У сільській місцевості найбільш компактні етнічні масиви російського населення розташовані в смузі прикордонних контактів: Сумська, Харківська, Луганська області. Російські поселення на Слобожанщині виникали, починаючи з ХУ-ХУІІ ст. внаслідок як урядової, поміщицької, так і стихійної селянської колонізації. Але в основному чисельність постійного російського населення в Україні зростала за рахунок регулярної армії - військові після завершення служби залишалися жити в Україні. Значну частину в поселеннях становили так звані «службово-ратні люди» (пушкарі, стрільці тощо), які одержували «в службу» приміські слободи та землі. Багато слобод одночасно засновувались росіянами і українцями, тому в побутовій культурі простежується багато спільних рис. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зростає
* Тут і далі статистичні відомості подаються за даними перепису населення 2001 р. та даними Державного комітету статистики України.
поміщицька колонізація, створюються поселення при фортифікаційних спорудах, які також заселяються переважно вихідцями з південних територій Росії. Деякі етнографічні групи росіян, наприклад, горюни, що проживають у Путивльському районі Сумської області [15, с. 80], етногенетично пов'язані з давньослов'янським автохтонним населенням.
Освоєння Північного Причорномор'я, Бесарабії та Буковини росіянами у ХУІІІст. також пов'язане з віськово-стратегічним значенням цього району для Російської Імперії, тому й характер заселення подібний до Слобожанщини - це поміщицька колонізація і заснування слобод, заселених «служилим людом».
Значну частину російських сільських поселень в Україні заснували «розкольники», які тікали від релігійних переслідувань. Перші старовірські поселення виникли в Україні в другій половині XVII ст. на Чернігівщині - Сіверщині. У XVIII ст. вони поширились на Єлизаветградщину (нині Кіровоградська область). У XIX ст. представники одного з напрямків сторообрядства - филипівці або «пилипони» оселились на Поділлі, духобори та молокани - на Мілітопільщині. Старообрядці розселилися також в межиріччі Прута й Дністра, а в північній Буковині з кінця XVIII ст. жили липовани.
З розвитком капіталізму в другій половині ХІХст. потік росіян до України збільшується, концентруючись переважно в містах і на промислових об'єктах Півдня, що пов'язане з будівництвом залізниць, розвитком гірничовидобувної промисловості і металургії. Зараз росіяни переважають в АР Крим та М.Севастополь, значну частину населення (понад 20 %) становлять у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Одеській областях.
Росіяни є найбільшою етнічною меншиною в Україні. Чисельність інших етносів значно менша і інколи нараховує з десяток осіб, але цінність етнокультурного розмаїття від цього не зменшується. До числених етносів можна відднести ще чотири (білоруси, молдовани, кримьскі татари, болгари), які мають чисельність понад 200 тис. осіб. Це, крім корінного кримсько-татарського народу, представники етносів-сусідів. Білорусів в Україні проживає 275,8 тис. осіб. Значні хвилі переселення білорусів відбулися після першого поділу Польщі в східні райони Українського Полісся та на Слобожанщину. Протягом XVIII-XIXст. виникають білоруські поселення в Північному Причорномор'ї, переважно військові. Але особливо значною білоруська міграція стала за часи розвитку капіталізму і в радянський час. Зараз білоруси переважно проживають в містах практично по всій території України. Рідною мовою визнають білоруську менше 20 % з них, а більшість спілкується російською.
Зв'язки слов'ян і романізованого населення Карпатсько-Дунайсько-го регіону, які відносяться до У-А/ІІ ст., стали, вважають етнологи, основою формування етнічної спільності волохів - найближчих етногенетич-них предків молдаван - і цей етнонім тривалий час зберігався поряд із самоназвою молдавани. У ХІУст. утворилося Молдавське князівство, до якого увійшли землі спільного проживання молдован і слов'ян. З XVI ст., коли воно було загарбано Османською імперією, починається стихійний міграційний рух населення з поневолених земель на терени України. Волохів було немало у Запорізькому війську: як відомо, молдавсько-козацька армія на чолі з Василем Лупулом відзначилася у національно-визвольних змаганнях під проводом Б. Хмельницького. [4, с. 484-485]. Молдовани розселялися на Лівобережжі, на Поділлі, південній Брацлавщині і Київщині. В степових районах (сучасна Кировоградська, Дніпропетровська області) протягом XVIII ст. створювались військові поселення. В цей же час відбувалися зворотні міграційні рухи українців до молдавських земель «на Волощину», які особливо посилились після невдалих селянських повстань. Чимало молдавських поселень було утворено після Жовтневої революції і створення в 1924 р. Молдавської АРСР у складі України. Міграція населення з Молдови була також значною в кінці 80-на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з Придністровським конфліктом.
Зараз в Україні проживає 258,6 тис. молдаван, які в переважній більшості рідною вважають молдавську мову. В культурі українського й молдавського народу за часи спільної етнічної історії склалися певні спільні риси. Напариклад, в традиційній сільській архітектурі наявні відкриті тераси, поширений двосхилий дах. Хати щедро декоровані ззовні, часто дерев'яними різними деталями, які прикрашають дахи й веранди, стіни тоновані різними кольорами і розписані. Молдавське населення відзначається оригінальним фольклором, пісенною й хореографічною культурою, народним костюмом, звичаями. В місцях компактного проживання молдаван, в Чернівецькій, Закарпатській областях, молдавською мовою виходять газети і журнали, радіо- і телепередачі, навчаються школярі і студенти, діють численні етнографічні колективи.
Частина молдаван зі створенням у XIX ст. Румунської держави поступово почала вважати себе румунами. Румуни почали оселятися серед українців з XIII ст. Це були переважно вихідці з Марамуроша і Південної Трансільванії. Ареал розселення румунів охоплює південно-західну частину Чернівецької області (найбільше у Глибоцькому районі) та Закарпаття, де вони мешкають як мішано з українцями, так і окремими поселеннями. Нині їх чисельність становить майже 151 тис. осіб, з них майже 92 % вважають рідною румунську мову. Спільність мови і схожість
культури дають змогу румунам і молдаванам проводити спільні етнографічні заходи, хоча в місцях їх компактного проживання діють румунські школи, численні етнографічні колективи, працюють румунською мовою засоби масової інформації.
Переселення болгарна українські землі розпочалось з кінця XVIII ст. і активно продовжувалось до середини XIX ст. і було викликане турецьким поневоленням. Переселялися болгари здебільшого морським шляхом і розселялися в степових районах Причорномор'я. Болгари-військові поселенці входили до складу Бугського козацького війська і заснували ряд поселень на території нинішніх Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградські областей. Царський уряд, забезпечуючи державний престиж на Балканах, надавав переселенцям всілякі пільги, колоністські права, звільняв від податків та військових повинностей. Це значно сприяло пожвавленню міграційних процесів і болгари протягом XIX ст. заселили Бессарабію, Приазов'я, Крим. В Бессарабм було створено чотири округи (Прутський, Кагульський, Ізмаїльський, Буджацький), які мали певні автономні права. На початку ХІХст. болгарські поселенці заснували поселення з колоністським статусом в Південній Бессарабії з центром в Болграді. У 20-30-х роках XX ст. болгари мали на Україні національний район. Зараз в Україні проживає 204,6 тис. болгар, які переважно розселені в Одеській, Запорізькій, Миколаївській та Кіровоградській областях і більшість з них (64,1 %) зберегли рідну мову і культуру. Міжетнічні контакти в той же час позначились на особливостях культури болгар в Україні багатьма спільними рисами, зокрема, в веденні сільського господарства, що зафіксовано в назвах сільськогосподарських знарядь. Болгари завозили в Україну сільськогосподарські знаряддя праці - серп, косу, вили, ціп, мотики і плуги, мали ту ж технологію молотьби та прокатування ріллі [4, с. 483]. Багато спільного є між українськими, молдавськими і болгарськими селами у плануванні сільського житла та господарських будівель, в національному костюмі (очіпок, прикраси з коралів, крій сорочки, вишивка тощо). В Криму та на Одещині побутують змішані болгаро-грецькі села, які дуже схожі за типом житла: комплекс надвірних будівель складається з хати та літньої кухні, побудованих з саману і каменю; двір обносився мурованою огорожею. На територіях, населених болгарами, нині діють не тільки етнографічні колективи, болгарською мовою ведуться радіопередачі, виходять друковані видання.
Кримські татари,які повертаються в Україну, становлять лише 0,5 % населення, але вони здавна населяли південь України та Кримській півострів. Татари з'явилися в Криму у XIII ст. (1223 р.), коли Таврійський півострів захопила Золота Орда, яка була однією з найбільших середньо-
вічних держав кочовиків. Тоді ж змінив назву і півострів і став зватися Кримом - від назви головного міста. Етнонім татари означав збірну назву кочових племен. В Київській Русі його вживали для означення сусідніх кочових племен, а ще раніше, вважають етнологи [4, с. 467], це була назва монгольських племен татанів.
На півострові чітко виокремились кочова і осіла культури. Кочовики займали північну частину півострова, а на південному узбережжі і подекуди в горах існували напівзалежні від Золотої Орди міста-колонії Кафа (Феодосія), Салдайя (Судак), Чембало (Балаклава) та інші.
Кочове населення займалося скотарством і скотарський цикл визначав спосіб життя (переносні житла), систему харчування (з переважанням молочних продуктів, кумису, м'яса), особливості побутової культури та навіть фольклору. У фольклорі жителів Кримського улусу значного поширення набули героїчні билини, було розвинуте прикладне мистецтво, існувала власна писемність - уйгурський алфавіт. У 1312 р. ханом Узбеком було введене мусульманство, однак татарські жінки не носили паранжі на відміну від інших мусульманських країн. З введенням мусульманства розпочалось значне монументальне будівництво, переважно за традиціями, які завезли майстри з Хорезму (Центральна Азія). Мечеті, мінарети, медресе, мавзолеї, палаци будувалися з тесаного каменю і пишно оздоблювались глазурованими різнокольоровими керамічними плитками, сусальним золотом. В орнаменті геометричний малюнок поєднувався з рослинним, куди художніми шрифтами були вписані тексти з Корану. Значного розвитку набули ремесла. З розпадом Золотої Орди у 1443 р. на чолі з Хаджі-Преєм утворилося Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисараї, яке згодом визнало вассальну залежність від Османської імперії. Відповідно були поділені і володіння: Кримське ханство займало внутрішню частину півострова, землі Північного Причорномор'я, Приазов'я, Прикубання, а міста південного узбережжя Криму контролювала Туреччина.
З XVI ст. Кримьскі татари переходять до осілості і землеробства. Тип житла, сформований монгольськими впливами, відзначався своєрідністю і представляв собою квадратну глинобитну однокімнатну будівлю. Центром цієї' будівлі, що мала максимальний розмір 6 х 6м, був кан - піч-лежанка, де сім'я вдень їла, застеливши скатертиною, а вночі спала, вкривши килимами та ковдрами. Крім сільського господарства, економіку Криму підтримувала торгівля, завдяки вигідному географічному положенню, та війни, результатом яких були пограбування і невільництво. Міста Кафа і Стамбул в ці часи розквітали як відомі невільницькі ринки, де щороку продавалися десятки тисяч українських юнаків і дівчат, захоплених у полон.
У XVIII ст. в результаті Кючук-Кайнарджійської мирної угоди між Російською імперією і Туреччиною Кримське ханство отримало незалежність, але згодом було приєднане до Російської імперії. З цього часу розпочалися масові переселення в Крим українського і російського населення, а дещо пізніше й колоністів - німців, швейцарців, греків, болгар, вірмен.
Подальша історія Криму XX ст. позначена його автономізацією. В передвоєнні часи (30-ті роки XX ст.) етнічна структура півострова була досить строкатою і кримські татари не становили більшості населення, але були одним з найчисленіших етносів (200 тис.чол.) і мали діловодство та шкільне навчання на національній мові, факультети у вузах, національні театри і музеї.
11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони за вказівкою Й.В. Сталіна постановив виселити 188,6 тис. кримських татар, 14 тис. греків, 12 тис. болгар, 11 тис. вірмен з Криму в Середню Азію, Казахстан та Сибір. Розпочалися департації та репресії проти народів і навіть Указ про реабілітацію 1967 р. не дав можливості кримським татарам повернутися на Батьківщину. Така можливість реально виникла тільки після проголошення Україною Незалежності. Зараз чисельність кримсько-татарського населення в Україні становить 248,2 тис. осіб. Вони зберегли своєрідну культуру і мову - 92 % населення вважають рідною мову своєї національності. Основна маса кримсько-татарського населення проживає в Криму і становить 12 % від загальної чисельності населення автономії, а також в Херсонській області (0,2 %). Татари,вихідці з Поволжя, становлять в країні понад 70 тис. осіб і проживають переважно в Криму, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях.
В Криму та в Причорноморьї здавна оселилися греки.Найдавнішою грецькою колонією на землях нинішньої України вважається поселення, засноване у другій половині VII ст. до н.е. на о-ві Березань. Греки, що населяли Крим, в ході етнічної історії поділилмся на дві групи: одна, греки-елліни, зберегли свою мову, яка значно відрізняється від сучасної грецької, друга частина грецьких поселенців перейшла на татарську мову (греки-татари) і багато запозичила з кримсько-татарської побутової культури. Спільність релігії, економічні та культурні зв'язки з часів Київської Русі обумовили певні привілеї, які надавалися грекам після приєднання Криму до Російської імперії і стимулювали грецьку міграцію до районів Півдня - переважно у Причорноморря та Приазов'я, де були засновані численні поселення. Греками засноване місто Маріуполь, де і зараз вони складають помітну частину населення. З XVII ст. відоме Ніжинське братство, утворене греками. Грецьки громади діяли в Києві, Одесі,
Миколаєві, Ізмаїлі, Кілії, Аккермані, Рені та в інших південних районах. Тут діяли грецькі церкви, а громади користувались адміністративними та економічними привілеями. В сільській місцевості греки займалися спочатку скотарством, а згодом перейшли до землеробства, їх земельні наділи становили не менше 60 десятин, на будівництво помешкань виділялося дерево, каміння, будівлі були достатньо просторими, критими черепицею, мали, як правило, відкриту галерею, побілені стіни. В інтер'єрі помешкання були поширені різні декоративні деталі - різьблені сволоки, вишиті рушники, домоткані килими, домашній посуд з червоної і жовтої міді. В побуті використовувалось чимало речей з вовняних тканин, сукна, шкіри. Традиційний костюм прикрашав своєрідний орнамент з металізованих ниток.
У побутовій культурі спостерігалось багато запозичень і взаємовпливів між греками, кримськими татарами, болгарами, молдаванами, українцями, росіянами та іншими народами, які населяли південні території. Це помітно в традиційній сільській архітектурі, в костюмі, харчуванні. Кримські греки, так само як татари та інші народи Криму, були репресовані під час Другої світової війни. Спостерігалася еміграція греків і наприкінці 80-х років XX ст. Зараз в Україні проживає 91,5 тис. греків і більшість з них розмовляє російською мовою і тільки 6,4 % вважають рідною мову своєї національності. Але поступово відроджується еллінська мова, відновлюються відділи етнографічних і краєзнавчих музеїв, діють фольклорні і хореографічні мистецькі колективи та національно-культурні товариства, які сприяють національно-культурному відродженню грецької еллінської культури.
З Кримом пов'язана й історія вірменв Україні. Саме тут у Х-ХІ ст. з'явились перші поселення Вірменіє, які втікали від арабського і турецького поневолення, їх поселення більше закріпилися на західних землях. У Львові вже у 1183 р. діяла вірменська церква Св. Анни, а у XIII ст. вірменські архітектори і будівничі отримали запрошення до Львова від Данила Галицького, якому сподобалась своєрідність вірменського архітектурного стилю і забудови. Вірменські колонії з того часу поширились у Луцьку, Кам'янець-Подільському, Могилеві-Подільському. Але до XIX ст. більшість вірменських колоній під впливом соціально-економічних чинників розпалася, хоча чисельність вірменського етносу в Україні завжди була значною і зараз становить 99,9 тис. чол.
В Україні проживає 144,1 тис. поляків.Український і польський народи зв'язують спільні слов'янські корені та сусідське положення, що й визначило тривалі міжетнічні стосунки та взаємодію двох національних культур, незважаючи на трагічні історичні події.
Своєрідністю польської колонізації стало розселення поляків етнічними громадами в межах суцільного українського етнічного масиву. Колонізація відбувалася протягом тривалого історичного періоду, але помітними є хвилі посилення міграційних процесів: у XIV ст. це пов'зане з загарбанням Галицько-Волинського князівства; у XVI ст. із рухом сільської та міської бідноти на західноукраїнські землі; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - поміщицько-магнатською колонізацією. Найбільш заселена поляками Правобережна Україна та Східна Галичина, але протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зона їх розселення поширилась на південні райони, Донбас, Крим. На територіях, підвладних Польщі, провадилась активна політика полонізації та окатоличення українського населення, що й спонукало українців до національно-визвольної боротьби.
Для польського населення властиве було соціальне розшарування: з одного боку, це «мазури» - бідні селяни, переселенці з Мазовії; з іншого - «шляхта» - нащадки дрібної польської шляхти, які осіли після закінчення військової служби. Відповідно, розрізнялася їх побутова культура. Якщо будівлі бідних польських селян та їх подвір'я майже нічим не відрізнялися від сусідніх українських, то будинки шляхти зводились обов'язково з ґанками, а огороджене подвір'я мало браму.
Після Другої світової війни чисельність польського населення України скоротилась внаслідок здійснення репатріаційних договорів між ПНР та СРСР. З Радянського Союзу було репатрійовано 1526 тис. поляків, в тому числі з України - 810,4 тис. чол., а з Польщі до України - 518 тис. українців. [15, с. 84]
В Україні склалась етнічно-мішана українсько-польська система розселення в сільській місцевості Полісся, Поділля, Галичини; багато поляків проживає в містах. Відповідно, в традиційній побутовій культурі українського та польського населення районів спільного проживання, незважаючи по етно-релігійні відмінності, спостерігається багато спільних рис, зокрема, в архітектурі сільського житла. Наприклад, на Поліссі це були зрубні хати з двоскатним дахом, які в південних районах обмазувались глиною, а згодом їх замінили цегляні будівлі з чотирискатним дахом. Багато спільного в традиційному харчуванні, народному одязі, хоча польський традиційний костюм містить більше міських елементів.
Життя та діяльність багатьох польських вчених, митців, політиків пов'язана з Україною, особливо з її західними територіями. Достатньо згадати Т. Костюшко, А. Міцкевича, Ст. Лема, В. Василевську та багатьох інших діячів польської політики і культури, життя яких найтісніше зв'язане з Україною.
Зараз жителі польської національності в Україні мають не тільки релігійну свободу і католицькі храми, а й національні школи (у Львові
та Києві), численні товариства польської культури, які опікуються розвитком польської національної культури і збереженням національних традицій і пам'яток. Тісними на всіх рівнях і в усіх сферах життя є стосунки між Польщею і Україною. Особливо тісним є прикордонний обмін і жителі Львівщини мають можливість, скориставшись рейсовими автобусами і потягами, відвідати рідних на польській території. Інтенсивними і зростаючими є туристичні польсько-українські зв'язки. Польща входить до найвідвідуваніших українцями країн, так само і Польща займає провідні позиції серед країн-постачальників туристів (Україна має з Польщею позитивне сальдо туристичного балансу: потік польських туристів майже втричі перевищує потік українських туристів до Польщі [14].
Угорці(самоназва - мадьяри) з'являються на теренах України в ранньому середньовіччі. У УН/ІІ ст. вони жили у приазовських степах, займаючись скотарством, спочатку під владою племен онурів, а потім Хозарського каганату. Протягом IX ст. Угорські племена перейшли територію Київської Русі, подолали Карпати і оселилися в Придунайській низовині і в Закарпатті, відтіснівши в гори слов'янське населення, і вже в ХІУст. перетворили цю територію у власну державу. Друга хвиля колонізації угорцями передгірських територій Карпат пов'язана з загарбанням Угорської держави Османською імперією. Етно-релігійні строкатість Закарпаття пов'язана і з пануванням Авро-Угорської імперії, а в пізніші часи імміграція сюди угорців була викликана розвитком капіталістичного підприємництва.
Зараз в Україні проживає 156,6 тис. угорців, їх розселення компактне - переважна більшість сконцентрована в південно-західній частині Закарпатської області на території Берегівського, Виноградівського, Мукачівського та Ужгородського районів. Угорці в Закарпатті зберегли свою мову, традиції та культуру, 95,4 % угорського населення вважають рідною мову своєї національності, постійно підтримують зв'язки з історичною батьківщиною. В районах компактного розселення угорців діють національні школи і видаються підручники угорською мовою, рідною мовою ведуться теле- і радіопередачі, виходять численні друковані видання. У Закарпатті діють сотні етнографічних колективів, яких вирізняє самобутність у фольклорі, танцях, співах. В сільській архітектурі, одязі, обрядовості, традиційних святах угорців вирізняє яскрава самобутність. Вони відомі своєю господарністю, є умілими виноградарями та садівниками.
Євреїна українських землях з'явилися ще в ранньому середньовіччі. Вже за часів Данила Галицького у Львові існував єврейський квартал з синагогою (церквою) і школою. Основні міграційні хвилі єврейського
населення на історичні землі України просувалися з країн Центральної Європи, зокрема, з Польщі, у ХУ-Х\ЛІ ст. Масові переселення євреїв були пов'язані з переділами Польщі і вже наприкінці XVII ст. єврейські общини з'являються не тільки в західних землях (у Львові, Луцьку, Коломиї, Жовкві), а й у Причорномор'ї. У 1796 р. був введений царський указ про «смугу осілості» для єврейського населення, яким їм дозволялося жити лише на Правобережжі, що значно вплинуло на розселення євреїв у малих містах і містечках, де вони переважно займалися торгівлею, управлінням виробництвом, фінансовою діяльністю. На Правобережжі євреї розселялися окремими етно-релігійними громадами серед місцевого населення. У XIX ст. великі громади виникають в Одесі, Маріуполі, в інших містах Півдня. Переважно в південних районах засновувались єврейські сільськогосподарські поселення (у Бессарабії, Катеринославській, Херсонській губерніях). Єврейське населення самоорганізовува-лось за принципами територіальної громади (кегила) і мало громадське самоуправління (кагал), яке в межах Росії офіційно було скасоване 1844 р., але фактично продовжувало існувати. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гетто), які також жили за принципами самоуправління. На початку XX ст. в Україні проживало близько третини євреїв світу, що свідчить про певні сприятливі умови для їх розвитку серед населення країни [4, с. 461], незважаючи на національне гноблення єврейського народу в Російській імперії і розпалювання антисемітизму. Протягом XX ст. чисельність єврейського населення зменшувалась внаслідок міграційних та етнічних процесів, масового винищення в роки Другої світової війни. Від рук нацистів в Україні загинуло близько 1,2 млн. євреїв, понад 200 тис. з них не повернулося з фронту [4, с. 462]. Еміграційні процеси поширилися серед єврейського населення в 70-80-ті роки XX ст. і були спрямовані до Ізраїлю, Західної Європи та США.
Сьогодні чисельність єврейського населення в Україні становить 103,6 тис. осіб (10 місце в структурі національного складу населення країни), але тільки 3,1 % з них вважають рідною мову своєю національності. Тривала політика національних утисків, передвоєнної та післявоєнної «боротьби з космополітизмом» позначилась негативно на збереженні національних традицій і національної мови єврейським населенням. Більшість єврейського населення говорить російською мовою. В той же час саме євреї дали світові приклад не тільки збереження традицій, а й відродження національної мови. Наприкінці XIX - у першій половині XX ст. зусиллями єврейської інтелегенції, яка емігрувала з Європи (в тому числі і з Російської імперії) до Палестини, була відроджена давня єврейська мова, мова біблійних текстів - іврит, яка протягом