Рельєф як туристичний ресурс 10 страница

Тісні стосунки, не тільки торгові, а й культурні, побутові, навіть родинні, повязували скіфів із греками, які з VII ст. до н.е. почали заселяти узбережжя Чорного моря. Перше поселення Борисфен (давньогрецька назва р. Дніпро) було засноване на осторові Березань (біля сучасного м. Очакова). В наступні сторіччя виникли міста Ольвія (на березі Бузького лиману), Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Пантікапей (сучасна Керчь), Херсонес Таврійський (сучасний Севастополь), Фанагорія, Нім-фей, Феодосія та інші. Ці міста були влаштовані за давньогрецькими зразками: на центральній площі - агорі відбувалися народні зібрання, релігійні церемонії, проходила торгівля. Тут зводились вівтарі та храми, а навколо - адміністративні будівлі для органів влади. Від центру міста розходились вимощені бруківкою вулиці з садибами городян, вікна яких виходили у двір. Будівлі оздоблювались розписами, а парадні кімнати прикрашались мозаїкою. Окрасою грецьких міст були статуї, які ставили на честь богів, героїв, почесних громадян. Водопостачання міст забез­печували колодязі, із джерел підводили воду по трубах, а відходи від­водились по каналізаційних спорудах. Для захисту від кочовиків міста були оточені мурами, де несли вахту дозорці, а до міста можна було потрапити лише через ворота, які на ніч зачинялись. За міськими мурами розташовували некрополі - цвинтарі, які мають значну площу і нарахо­вують сотні могил, а також курганів. На могилах ставили нагробки, які зберіглися й донині. Ці кам'яні плити оздоблені написами, різьбленими фігурами померлих та сценами прощання з ними. Склепи, де ховали заможніх громадян, прикрашали малюнки з зображенням квітів, рослин, тварин, сцен з міфів та буденного життя.

Грецькі міста-поліси Ольвія, Тіра, Херсонес вели активну торгів­лю з Грецією, постачали туди зерно, вино, солону рибу. Особливо на хлібній торгівлі розбагатів Пантікапей, столиця Боспорського царства, утвореного об'єднанням грецьких міст Керченського та Таманського півостровів. Скіфські царі та аристократи оселялися в грецьких полісах,

вались на гречанках, замовляли у грецьких майстрів золоті прикраси. В портах грецьких міст можна було побачити купців і жителів Причор-номорья, а в портах причорноморських міст - грецьких купців з Афін, Мілета, Родоса. Так відбувалися контакти двох культур - грецької та скіф­ської. Греки принесли в міста свою майстерність будівельників, реміс­ників, виноробів, свою систему господарювання і побуту, свою духовну культуру: пантеон богів, поезію, театр, спортивні змагання. Найбільш шанованим з пантеону богів в Причорномор'ї' був Аполлон, храми якому виявлені в Ольвії, Пантікапеї. В Ольвії шанували також героя Троянської війни Ахілла, якому було присвячено декілька святилищ поблизу міста, та бога виноробства Діонісія. А в Херсонесі та в Боспорському царсті у пошані був Геракл, на честь якого влаштовувались пишні свята. Греки користувались своєю писемністю, а широке її застосування свідчить про поширення грамотності серед населення, що сприяло розвиткові науки і в Причорноморьї. Херсонес відомий своїм істориком Сіріском, Боспор-ське царство і Ольвія - філософами. Переможці місцевих спортивних змагань брали участь у знаменитих Панафінейських іграх в Афінах (про що свідчить відповідний напис у похованнях на Боспорі).

Зараз грецькі міста-поліси є археологічними пам'ятками, історико-культурними заповідниками, де провадяться широкі наукові досліджен­ня і розкопки, вони відкриті для відвідування туристами.

Етногенез українців відносять до І тис. н.е. Творення українського етносу почалося з формування субетнічної системи [10, с. 108]. Первин­ними субетносами українського етносу стали етноплеменні утворення, відомі з «Повісті минулих років» Нестора-Літописця сім праукраїнських племен: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, білі хорвати та уличі. Ці субетноси сформувались на певній території і мали гос­подарські особливості, обумовлені процесом адаптації, мову, побуто­ву культуру та самосвідомість, яка зафіксована в назвах земель, тобто були етнотерриторіальними об'єднаннями-землями, мікродержавами, які, об'єднавшись, утворили державу Київську Русь. Власне творення державності вважається етнологами початком націогенезу. Специфікою націогенезу українців є те, що, розпочавшись в часи Київської Русі, він був перерваний і відновився у ХУ-ХУІІ ст., а основний етап формуван­ня української' наці'І і формування стереотипу української' національної культури припадає на Х\Л-Х\/ІІ ст. [10, с. 110-111; 15]. Етноконсолідуючими чинниками виступили загроза фізичного знищення з боку Степу, поль­ське національне гноблення та утворення церковної унії, які й спонука­ли до зростання національної самосвідомості, самоідентифікаціїяк при­четності до «руського православного народу». Національно-визвольна

боротьба за національні і політичні права, релігійні і культурні свободи, за офіційне визнання української мови була реалізована передусім на Лівобережній Україні творенням козацької республіки з національно-територіальною адміністрацією, національним військом, власною сим­волікою та атрибутикою, що дало могутній поштовх до творення укра­їнської нації.

Відомий український поет, критик та публіцист першої половини XX ст. Є.Ф. Маланюк зазначає: «І порівняно довгого шляху і трудних етапів було потрібно, щоб Козацтво набрало того провідницько-аристокра­тичного значення, яке у всій своїй величі появило допіру XVII ст. Отже, період кристалізації Козацтва як стану тривав коло півтора століття. І коли початок організації Козацтва - Запорізька Січ (1552 р.) - в'яжеться з ім'ям оспіваного в думах князя Дмитра Вишневецького, отже пред­ставника ще традиційної аристократії, то вже Козацтво, як виразна й організована національно-політична сила, з якою мусить рахуватися чужинний світ зв'язане з ім'ям Петра Конашевича-Сагайдачного (1619-1622 рр), незначного шляхтича з галицькоїСамбірщини...» [6, с. 47].Утво­рення козацького стану пов'язане з пансько-феодальною колонізацією лісостепової частини, яка тоді й називалася власне Україною, та аль­тернативною їй селянськю колонізацією, яка спиралася на козацтво як військово-політичну силу. Саме козацько-селянська колонізація вільних земель забезпечила розквіт Подніпров'я як економічного і культурного центру України-Руси. Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист православного народу, безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри і в цьому сенсі Січ була військово-релігійним орденом. Запорізьке козацтво вважало себе лицарством (як вільна шляхта), а його структура мала багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. [11, с. 160-163]. Правовою основою життя на Січі було традиційне право, пристосоване до суворого військового побуту, а у побутову культуру, ритуали та звичаї закладений гуморис­тичний погляд на нестандарні ситуації. Це відображено у зміні імені при прийнятті до товариства на прізвисько (яке згодом закріплювалось як прізвище) здебільшого виразне й жартівливе: Непийпиво, Лупиніс, Неїж-макта ін.Таке формування традиційної' побутової культури підтримувало козацьку демократію, наприклад, вибори старшини супроводжувались посипанням піском та мазанням гряззю обраного отамана, щоб не забу­вав про своє низьке походження і роль громади у зміні свого станови­ща. Але Січ не була державою - вона стала основою державності, що склалася в ході національно-визвольних змагань. Безперечно, Січ як специфічна військово-адміністративна організація на засадах широкої

демократії, самоврядування, із своєрідними рисами культури і побуту, сформованими таким середовищем, стала могутнім чинником етнічної консолідації, дух якої поширювався на всю етнічну територію Украї­ни. «Козацтво - це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духо­вних і матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів», - зазначає Є. Маланюк. Але, пише він далі, «політичну крис­талізацію Козацтва не можна собі уявити без утворення на західний зразок колегіюмів в Острозі (1580 р.), у Львові (біля 1590 р.), врешті в Києві (1615 р.). Ці культурні етапи Острог-Львів-Київ, зв'язані з постанням міщанських на «магдебурзькім праві» опертих братств, найбільш харак­теризують підготовку і визрівання нової провідної верстви України і найвиразніш показують нам історичну лабораторію, в якій сформува­лося козацтво до рівня тих завдань, що перед ним поставила історія. Ці культурні осередки, що пізніше виформували - за великого митро-політа Петра Могили (1596-1647 рр.) - згодом таку славну Києво-Моги-лянську школу (академію) і відновили Київ як культурний центр Бать­ківщини, - вони, властиво, приготували (почасти й зродили) дійових осіб доби Барокко. Ці осередки стали школою, де нація сформувала й виижолила свій інтелект» [6, с. 48-49].

Доба Козацтва позначена в українському фольклорі, в матеріаль­но-побутовій культурі, особливостях мови, яка набувала статусу мови державних документів. Старі козачі думи з їх своєрідним співом, запо­зиченим зі співу церковного, оповиті сумом, мають значну літератур­ну вартість, вони надихали до творчості І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, й досі мають немалий вплив на зростання української наці­ональної свідомості.

В ці часи поширення книгодрукарства і освіти формується літе­ратурна українська мова, початки якої заглиблюються до Ізборника Святослава 1073 та 1076 рр., Лаврентіївського, Іпатіївського літописів, Руської Правди, Слова о полку Ігоревім, Патерика Печерського та Ост-ромирова Євангеліє. «XVII вік - це золотий вік нашого письменства, нашої культури», - писав видатний український культурний, релігійний і громадський діяч Іван Огієнко в своєму творі «Українська культура» [9, с. 25]. Українська культура формувалась під значним впливом західної культури. Звичною практикою стало у XVII ст. закінчувати освіту за кор­доном - в університетах Падуї, Риму, Лондона, Праги, Парижу, Геттенгену та інших. За кордоном навчались М. Смотрицький, Петро Могила, Силь-вестр Косов, Феофан Прокопович та багато інших видатних українських культурних діячів, діяльність яких позначилась у різних сферах науки.

культури і мистецтва. Повертаючись на Батьківщину, кращі зразки класи­цизму і гуманізму вони поширювали в своїй просвітницькій діяльності, в своїх книгах.Так, КирилоТранквиліон Ставровецький «на користь просто­му народові» написав «Евангеліє Учительнеє» (1619 р.); Єлисей Плетенець-кий, який заклав у Києво-Печерській лаврі друкарню, випустив 1617 р. «Часословець», який став лаврським першодруком, а Петро Могила вславив себе Великим Требником (1646 р.), «Катехизисом» та іншими численними працями. «Україна дала тоді силу книжок зо всіх боків науки і займала по своїй культурі друге місце серед всього слов'янського світу, поступаючись першим місцем тільки полякам» [9, с. 26]

Всі «чужинці», які відвідували тоді Україну, відзначали достатньо високий освітній рівень населення, поширення книг, особливо релігій­них, і їх використання у церковній службі, особливий статус жінки в суспільстві і матері в родині, що було ще тривалий час не характер­но для Російської Імперії і вирізняло суспільну мораль українства. Ця мораль формувалась під впливом спочатку так званого «еллінського культурного кола» з його гуманістичними світоглядними позиціями, потім під впливом західних традицій реформації і просвітництва. Форму­вання української нації і розвиток української культури, розпочавшись у XVI і розвинувшись максимально у XVII ст., продовжилось наприкінці ст. у сфері культури і духовності, давши світові Т. Шевченка, Л. Укра­їнку, І. Франка та багатьох інших славетних діячів культури і науки, у ст.: 20-ті роки як державно-політична розбудова, 90-ті роки в умовах незалежності і державного суверенітету.

Підґрунтям розвитку національної культури українського народу є його традиційна культура. «І який би бік життя ми не взяли, скрізь бачимо, що народ наш виявляє себе окремим, своєрідним народом, народом з самостійною культурою», - писав Іван Огієнко, - «що надає йому оригінальності і вирізняє від інших народів, було колись, у нас був навіть свій календар, і рік наш не припадав до московського» [9, с. 19]. Народ український утворив свої звичаї - родини, хрестини, похорон, свої вірування й переконання, утворив свої обставини життя, вирізняється особливостями зовнішності, наприклад, зачісування кіс («хохол» чи «оселедець»), має свій музичний інструмент (бандура, ліра, торбан), свої страви (борщ), свій танок (гопак). «А наша мова україн­ська, чарівна наша мова, всім світом вже знана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед слов'янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтактику. Синоніміка нашої мови най­багатша, і ми маємо деколи на один вираз десятки слів - і кожне слово має свій власний відтінок... Наша мова донесла чистою силу старови-

ни, і тому без знання нашої мови нема знання мов слов'янських... Заро­дившись десь на світанні суспільного слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши, як криця, дійшла до нас чистою, сві­жою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...» [9, с. 20-21]. Мелодійна українська мова зробила українську народну пісню однією з найпопулярніших, якою здавна цікавились інші народи. З XVIII ст. відомі збірки українських пісень, їх переспіви у інших народів, осо­бливо російські запозичення. Відповідно, народ український утворив свою власну музику, не менш мелодійну, і спів у супроводі переважно струнних інструментів, які також не мають аналогів (бандура, ліра, кобза).

Розмаїття української природи відбито в орнаментах, які пишно вкривають різні предмети домашнього вжитку (скрині, мисники, посуд), завжди присутні в будь-якій оселі (розпис сволоків, коминів, вікон, стін хат), представлений у виробах із скла, глини, шкіри, у плетенні, ткацтві, різбленні по дереву, у писанках та вишивках. Український традиційний орнамент прикрашає всі елементи національного костюму - сорочки, хустки, рушники, очіпки, плахти, навіть задники на чоботях.

Своєрідністю, в якій підкреслюються умови життя, виділяється тра­диційна архітектура, в тому числі й культова. І. Огієнко зазначає, що й церковна служба в Україні відрізнялась від московської обрядами і зви­чаями: «скажімо, обряд обносити кругом церкви плащаницю в п'ятницю чи співати «Христос воскресе» після вечерні в останню неділю на мас-ницю, остався ще й досі» [9, с. 17].

Особливості традиційної української культури, відбиваючись в мові, позначились на літературі вже починаючи з XVII ст., а особливо у XVIII ст., наприклад, це помітно у літописах Самовидця і Величка. їх мова близька до розмовної', містить прислів'я, приказки, уривки пісень. Тоді ж своєрідних національних рис набули музична творчість і образот­ворче мистецтво. Так, на фресках і іконах зображуються часто сцени реального життя і побуту, навколишнє природне середовище. Навіть класичні стилі готичний, барокко, класицизм зазнали змін під впливом традиційної культури, на традиційному українському етнічному грунті. Знову ж це найпомітніше на прикладі церковної архітектури, де в цер­ковних кам'яних будовах помітий вплив техніки дерев'яного храмово­го будівництва, а самі храми «присадкуваті», з нерівними мурованими поверхнями, по-селянські затишні. Саме така культова архітектура стала ознакою етнічного ландшафту України.

Але загальнонаціональні риси традиційної культури мають певні внутрішні відмінності відповідно до історії формування українського

народу і української етнічної території, що позначилась передусім тери­торіальними відмінами в елементах матеріальної і, частково, духовної культури. Навіть біля своїх витоків традиційна українська етнокультурна основа не була цілісною [10, с. 129], а складалась з різних етноплемін-них територіальних об'єднань - земель, які й сформували державне утворення Київську Русь (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, уличі, білі хорвати, тиверці та ін.). Дроблення давньоруської держави на окремі землі та князівства закріплювало певні відмінності в мові та звичаях. Але найпомітніший слід залишила колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим Князівством Литовським, Річчю Посполи­тою, Угорщиною, Австрією, Чехо-Словаччиною, Румунією, Туреччиною, Росією протягом XV-XIX ст. Колонізація підштовхнула не тільки процес творення української нації, а й процес освоєння східних (Лівобережжя та Слобідська Україна протягом ХУІІ-першої половини XVIII ст.) та півден­них територій (друга половина XVIII ст.). Зростали соціально-економічні і політичні відміни між регіонами Лівобережжя і Правобережжя.

Внаслідок складної історичної долі на теренах України об'єктивно закріпились внутрішні відміни в межах одного етносу, які знайшли своє відображення в діалектах та особливостях українські' мови, традиційної архітектури, національного одягу, звичаях та обрядовості тощо. Перші спроби районування території України за цими ознаками відомі з робіт Г. Левасера де Боплана (XVII ст.), який виділив вісім регіонів: Волинь, Поді­лля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сівещину, Чернігівщину, Угорську Русь. В подільшому відомі численні пропозиції науковців щодо райо­нування України за пенвими внутрішніми ознаками. Так, варіативність діалектів і говірок дозволила запропонувати лінгвістичне районування, відміни в народній творчості - культурологічне, а комплексний підхід до дослідження традиційної національної культури, запропонований українськими етнологами, втілився в останні десятиріччя в численні пропозиції щодо схем етнокультурного районування України. [3; 4; 5; 12; 15 тощо]. На сьогодні ще немає усталеної і загальновизнаної схеми етнокультурного районування УкраІ'ни, хоча запропоновані варіанти різ­няться переважно в деталях, що дало нам змогу запропонувати характе­ристику найбільш сталих етнокультурних регіонів України (картосхема). Відміни в запропонованих схемах пояснюються тим, яким саме прин­ципам і критеріям надає перевагу той чи інший автор. Крім того, деякі схеми містять тільки описи і не мають картографічного відображення, що ускладнює аналіз, хоча слід зауважити, що етно-культурні регіони країни не мають і не можуть мати чітких меж - існують перехідні смуги, що мають більш чи менш чіткий характер, але слід зазначити, що запро­понована делімітація етно-культурних регіонів є досить умовною.

Середня Наддніпрянщинаохоплює території, прилеглі до серед­ньої течії Дніпра. З цією територією пов'язане зародження українства, його консолідація. Історично ця територія, заселена переважно поляна­ми, виступала під назвою Руської землі. Традиційно-побутова культура населення регіону зберегла багато архаічних рис, генетичне пов'язаних, очевидно, з культурою полян. Особливо це стосується традиційних для даного району галузей господарства - землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрикультурою і різноманітністю сільськогосподар­ських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX - початку XX ст. тут зберіглися безколісний плуг, давні риси планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип мазаної та побіленої хати; в одязі - багато вишита жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо. При наявності бага­тьох спільних рис у традиційній матеріальній і духовній культурі регіону помітно вирізняються його правобережна і лівобережна частини.

Запоріжжяохоплює територію нижньої течії Дніпра. На цій тери­торії в районі дніпровських порогів поблизу о. Хортиця ще з X ст. почали створюватись укріплені поселення і формуватися відносно самостійна земля. В період національно-визвольних змагань ця земля стала цен­тром українського козацтва, яке поєднувало в собі риси військової і соціальної демократії, об'єднуючи волелюбних представників різних етносів, різних культур та вірувань. З 1650 р. ця земля отримала назву Гетьманщини, яка згодом поширилась на всю Лівобережну Україну і про­існувала до скасування Катериною II Запорізької Січі (1775 р.). Традицій­но-побутова культура населення ще довго зберігала елементи козацько­го устрою, закріпилася зокрема в системі поселень, в топоніміці.

Після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі царський уряд Російської Імперії організовував і стимулював значною мірою коло­нізацію цих земель переселенцями з глибини Росії та населенням інших народностей. Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник своєрідний етнографічний характер. Для населення цього краю характерні давні культурно-побутові риси, пов'язані зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, а також ті, що принесені переселенцями, що приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-мігра­ційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського та індоетнічного населення. Між­етнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо.

Поділлязаймає територію між Південним Бугом та Дністром. Назва відома з часів Галицько-Волинського князівства і зафіксована в багатьох документах ХІІІ-ХІУ ст. Ця територія, незважаючи на постійні зміни, збере­гла свою назву. На її незначному за площею «ядрі» між річками Коропець, Мурафа, верхів'ями Бугу та Серету з XVII ст. впродовж трьохсот років сформувалася своєрідна культура та стійка самосвідомість населення.

Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-руської дер­жавності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодальна Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569) і Східне Поді­лля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля скуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а східне разом з Правобережною Україною було при­єднане до Російської імперії.

За етнографічними ознаками Поділля є, може, одним з найколо-ритніших і найсвоєрідніших регіонів України: вписані в рівнинно-гор­бистий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені поезії своєрідні звичаї і обряди з багатьма елементами архаїки, чарівні пісні, самобутнє народне мистецтво тощо. Регіональні своєрідні риси тради­ційно-побутової культури українців Поділля походять певною мірою і від їх багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема, з поляками, чехами, молда­ванами.

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хлі­боробства, яке здавна було основним заняттям жителів Поділля і нада­ло своєрідного характеру їх традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських міс­цевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призь­ба, підведена червоною глиною, внутрішнє облаштування, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушниками та ін.

Традиційне вбрання подолян відзначається різноманітністю локаль­них варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольо­ровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка полотна - плахта. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, беке-ші, свити, куртки тощо.

Самобутністю відзначаються подільські ткацькі вироби, кили­марство з рослинним і геометричним орнаментом, широкі асортименти традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін.

Галичинапростяглася на захід від Поділля вздовж верхньої течії Дністра від Карпат на південному заході до витоків Західного Бугу на північному сході. Ці землі були заселені східнослов'янськими племенами карпатських хорватів, тіверців та уличів, а пізніше, увібравши територію дулібів та волинян, тут було створене Галицько-Волинське князівство (ХІІст.), яке певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі. Могутнє Галиць­ко-Волинське князівство вже у ХІІІст. почало занепадати, охоплене сму­тою, і потрапляє в залежність від Угорщини, а пізніше - Польщі. З того часу ця земля була відірвана від інших українських земель і розвива­лась в складі інших держав: як «Руське воєводство» в Польщі, як «Східна Галичина» - в складі Австрії, потім знову (з 1914 по 1939рр.) - у складі Польщі. Українське населення цього краю впродовж багатьох століть зазнавало дискримінаційні утиски, а територія - посиленої колонізації та заснування тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав, захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, культурно-побутові традиції, тому й досі цей край відзначаєть­ся неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (наприклад, давнього обходу на Яво-рівщині дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням»).

Своєрідними рисами культури й побуту відзначається територія Карпат, яку деякі етнографи виділяють як окремий етно-культурний регіон, вирізняючи в його межах за етнокультурними ознаками При­карпаття і Закарпаття.

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покут­тя.Ця давня назва зустрічається вже у джерелах XIV ст. як визначен­ня адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як «Ukrainnae pars quae Rocutia vulgo dieitur» - частина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут-як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у даному випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) - подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів нео­днакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважа­ється Дністер, південно-східною - кордон з Буковиною.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицьке-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була понево­лена угорськими феодалами, а з 1387 р. - шляхетською Польщею, її жите­лі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772-1918 рр. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) монархії.

Територіально порівняно невеликий покутський край вирізняєтся як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етногра­фічна специфіка виражена передусім багатьма характерними елемента­ми різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля (на півночі) і Гуцульщини (на південному заході), Буковини (на південному сході). Це самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці і колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному і музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. За багатьма показниками галицько-покутський етногра­фічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спіль­ність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі). Сама назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від історико-географічного чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування одного з локальних етнографічних підрозділів українського народу.

Ще одним підрайоном Прикарпаття є Буковина.Цією назвою істо­рично визначається південно-східна частина західно-української землі, що переважно просторово збігається з серединною частиною сучасної Чернівецької області. Тут, на стиках сусідніх етно-культурних територій, склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це просте­жується в різних ділянках матеріальної' і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молда­ванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишив­ки, фольклору.

Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається населення Карпат,де виділяють такі історико-етнографічні райони як Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Назви районів походять від найменування

етнографічних груп - гуцули, бойки, лемки - і введені у науковий обіг другої половини XIX - початку XX ст. для визначення території, яку засе­ляє кожна з цих етнографічних груп або субетносів.

Гуцульщина.Про цей край і його людей написано чи не найбіль­ше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим тво­ром, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю відзначаються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.

Поиск по сайту: