Методичні підходи до управління фінансовими ресурсами транснаціональних корпорацій

Можна сказати, що управління фінансами є двох видів:

- Фронтальне (активне) управління фінансами (front office management), коли фінансовий менеджмент направлений на активне управління шляхом зустрічей, покупок-продажів фінансових активів і т.д.

- Back офіс управління фінансами передбачає аналіз фінансової звітності, розрахунок показників та їх оцінку, а також моделювання взаємозв'язків з метою отримати результати, якими можна потім скористатися в активному фінансовому менеджменті.

Фінансовий менеджмент - одна з основних функцій апарату
управління господарюючим суб'єктом в умовах ринкової економіки.
Основні функції менеджерів фірми по фінансам - управління власним капіталом фірми, пошук та залучення додаткового капіталу, ефективне використання фінансових ресурсів в платіжному обороті та інвестиційному процесі, прогнозування потреби в основних і оборотних коштах, складання внутрішньофірмових фінансових планів, оцінка і прогнозування фінансового стану компанії, взаємодія з установами ринкової інфраструктури.

Управління фінансами - це сукупність прийомів, методів і
коштів, що використовуються компаніями для підвищення прибутковості та мінімізації ризику неплатоспроможності.

Основна мета фінансового менеджменту - отримати найбільшу вигоду від функціонування компанії в інтересах його власників. Для досягнення цієї мети менеджерам з фінансів необхідно вирішувати наступні завдання:

• добиватися приросту рентабельності власного капіталу,
тобто збільшувати прибуток на кожну грошову одиницю вкладених засновниками засобів;

• постійно підтримувати поточну платоспроможність (ліквідність) компанії, тобто своєчасно виконувати поточні зобов'язання за рахунок оборотних коштів;

• підтримувати платоспроможність компанії в довгостроковому періоді, тобто виконувати зобов'язання перед інвесторами і кредиторами, які мають довгострокові вкладення в компанію;

• забезпечувати фінансовими ресурсами процеси розширеного
відтворення.

До основних функцій управління фінансами як підсистеми в системі управління компанією відносяться:

Рис. 1.7. Основні функції і подфункціі фінансових менеджерів.

• розрахунок фінансових показників на планований період, складання перспективних і поточних фінансових планів (з прибутку, кредитного, капітальних вкладень і фінансових інвестицій, балансу доходів і витрат, балансу грошових надходжень і витрат);

• фінансовий аналіз та оцінка поточного та перспективного фінансового стану фірми, можливих темпів її розвитку виходячи
з забезпеченості фінансовими ресурсами, а також прогнозування ймовірності банкрутства;

• управління обіговими коштами і забезпечення ліквідності
компанією (управління запасами, грошовими коштами, дебіторською та кредиторською заборгованістю);

• управління інвестиційним портфелем (капітальними вкладеннями і фінансовими інвестиціями);

• управління структурою капіталу і контроль за платоспроможністю (забезпечення раціональної структури капіталу, контроль за пропорціями між власним і позиковим капіталом, за виконанням зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, що мають довгострокові вкладення в компанію, розробка
пропозицій про види боргових зобов'язань, які можна додатково випускати для кращого забезпечення потреби в капіталі та досягнення стабільності платоспроможності);

• управління фінансовими ризиками (ідентифікація ризиків, вибір стратегії і тактики управління ризиком, організація конкретних процедур з управління ризиком);

• організація розрахунків з бюджетною системою (по податках і зборам), акціонерами (виплата дивідендів), кредиторами (виплата відсотків, погашення позик), контрагентами, а також випуску цінних паперів;

• забезпечення взаємовідносин з установами ринкової інфраструктури, укладання договорів з банками, біржами, страховими компаніями, інвестиційними фондами, компаніями і т. д.;

• підготовка звіту перед акціонерами та персоналом про результати фінансової діяльності.

Крім внутрішньої інформації, яку можна отримати з фінансової звітності та даних управлінського обліку, фінансового менеджеру необхідний великий обсяг зовнішньої інформації: про загальноекономічної ситуації в країні, де знаходиться компанія, а також у країнах, куди поставляється його продукція, де воно закуповує продукцію, де знаходяться партнери компанії; про оподаткування; про компанії-конкурентів і основних показниках їхньої фінансово-господарської діяльності; про ситуацію на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках; про банківських процентних ставках, курсах валют і цінних паперів, рейтингу цінних паперів різних емітентів, рейтингу фінансових посередників (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів) і т. д.

Джерелами зовнішньої інформації є законодавчі, нормативні та інструктивні документи державних органів управління; дані, що публікуються у спеціальних періодичних виданнях з економіки та фінансів, у статистичних зведеннях і збірниках; дані торгово-промислових палат, підприємницьких спілок, асоціацій та інших організацій; дані спеціальних рейтингових агентств та ін.

Цінова політика.

У країнах з розвиненою ринковою економікою для визначення базової ціни на продукцію компанії широко використовують методи
визначення ціни на базі скорочених витрат - маржинальних
витрат і прямих витрат. Ці методи засновані на поділі витрат компанії на змінні і умовно-постійні.

Суть методу маржинальних витрат полягає в тому, що до змінних витрат на одиницю продукції додається сума (відсоток) валовий маржі, що покриває умовно-постійні витрати і забезпечує достатню норму прибутку. Метод прямих витрат заснований на тому, що розраховується виробнича собівартість продукції, що включає прямі і накладні витрати, пов'язані з виробництвом даної продукції. Потім до виробничої собівартості додається надбавка, яка повинна забезпечити покриття з побутових і адміністративних витрат та одержання бажаного прибутку.

У міру розвитку ринкових відносин в Україні розглядаються методи починають застосовувати вітчизняні компанії. Для встановлення базової ціни можна використовувати також методи рентабельності інвестицій і маркетингових оцінок.

Метод рентабельності інвестицій характеризується тим, що до сумарних витрат на одиницю продукції додається сума відсотків за кредит. Таким чином враховується платність фінансових ресурсів і в ціну закладається норма прибутку не нижче вартості позикових коштів. Однак в умовах інфляції і завищених відсоткових ставок за кредит цей метод використовувати важко.

Методи маркетингових оцінок (оцінка реакції покупця, встановлення подібної ціни, проведення конкурсу пропозицій покупців, тендерний метод) орієнтовані не на кількісну оцінку витрат компанії і норму прибутку, а на довільне встановлення цін, тому їх використовують в окремих випадках.

В Україні до переходу до ринкових відносин були встановлені державні ціни. Основним методом в ціноутворенні був метод повних витрат (традиційно він і зараз найбільш поширений). Він припускає, що до повної сумі всіх витрат на одиницю продукції додають певну суму, відповідну планованої нормі прибутку (рентабельності продукції). Розрахована цим методом ціна забезпечує повне покриття всіх витрат і отримання планованого прибутку. Але при цьому не стимулюються зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції, а також не враховується еластичність попиту. Якщо попит знизиться, обсяг реалізації може виявитися недостатнім для прибуткової діяльності компанії в цілому.

Варіацією методу повних витрат є метод вартості виготовлення. Суть його полягає в тому, що до повної суми витрат (на одиницю продукції) на покупні сировина, матеріали, вузли, напівфабрикати додають суму (відсоток), відповідну доданої компанією вартості. Цей метод дозволяє врахувати власний внесок компанії у формування вартості продукції.

Перераховані методи визначення базової ціни на продукцію
(Товари, роботи, послуги) можна застосовувати як окремо, так і в різних комбінаціях.

Розробка напрямів цінової політики та встановлення ціни на конкретну продукцію (товар, роботу, послугу) відносяться до спільним функцій маркетингової та фінансової служб компанії. При цьому основні завдання фахівців з маркетингу - вивчити ринок, еластичність попиту на продукцію, вироблену компанією, проаналізувати ціни конкурентів, проводити маркетингову політику, регулювати маркетингову складову ціни (використовувати систему знижок, надбавок), контролювати реалізацію продукції.

До основних завдань фінансових менеджерів в області цінової
політики ставляться визначення базової ціни, встановлення динаміки валових витрат в залежності від обсягу виробництва, визначення такої ціни та обсягу реалізації продукції, при яких компанія отримає максимальний прибуток, а також розрахунки впливу на фінансовий результат пропозицій різних служб (виробничої, маркетингової, постачальницької та ін) про збільшення або зменшення тих чи інших видів витрат в цілях нарощування
виробництва та збуту продукції.

При прийнятті цінових і інших фінансових рішень, а також для
обгрунтування необхідності збільшення витрат на маркетинг фінансові менеджери використовують дані маркетингових досліджень,
аналізують інформацію про вплив маркетингової політики на
динаміку попиту на продукцію компанії. Вони визначають доцільність варіантів зміни ціни продукції, витрат на рекламу, на просування її до споживача та інші маркетингові заходи для збільшення виручки від реалізації та прибутку. При цьому враховують можливість зміни обсягу попиту у зв'язку зі зміною ціни, тобто еластичність попиту від ціни.

Еластичність попиту від ціни - це міра відносного зміни обсягу попиту на продукцію при зміні ціни. Якщо попит еластичний, то при підвищенні ціни він знижується, виручка від реалізації зменшується, а компанія може втратити значну частина прибутку або навіть весь прибуток. І навпаки, якщо попит не еластичний, то при підвищенні ціни він майже не змінюється, а виручка від реалізації і прибуток збільшуються.

При виборі варіантів зміни ціни керуються наступними правилами:

• при еластичності попиту більше одиниці (попит еластичний) зміна ціни на 1% дає більше 1% зміни обсягу збуту. Отже, зниження ціни викликає таке підвищення попиту, при якому загальна виручка зростає;

• якщо еластичність попиту дорівнює одиниці, то кожен відсоток
зміни ціни приносить 1% зміни обсягу збуту;

• при еластичності попиту менше одиниці (попит не еластичний)
зміна ціни на 1% дає менше 1% зміни обсягу збуту.

Тому зниження ціни не викликає такого підвищення попиту
і не компенсує зменшення виручки.

Для максимізації прибутку фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, забезпечують найбільший прибуток.

Випуск кожної додаткової одиниці продукції викликає приріст загальної виручки на величину, яка в економічній теорії називається граничною виручкою, а також збільшення валових (Сумарних) витрат на величину, звану граничними витратами. Якщо гранична виручка перевищує граничні витрати, то прибуток збільшується, і навпаки, якщо гранична виручка менша граничних витрат, прибуток зменшується. При цьому треба пам'ятати правило: найбільший прибуток компанії забезпечують обсяг випуску продукції і ціна, за яких граничні витрати дорівнюють або максимально наближаються до граничної виручки.

З урахуванням цього вибирають найкращий варіантних розрахунок прибутку.

Дивідендна політика.

У функції фінансового менеджера входять розробка та обгрунтування пропозицій щодо розподілу чистого прибутку і формування грошових фондів компанії. При цьому найважливішими завданнями є узгодження дивідендної та інвестиційної політики і забезпечення оптимальних пропорцій між реінвестуванням прибутку і використанням її на споживання.
Особливу увагу дивідендній політиці приділяють відкриті акціонерні товариства. Менеджери таких компаній повинні не тільки
піклуватися про раціональне розподіл прибутку на накопичення
і споживання, але і враховувати реакцію фондового ринку на підвищення або зниження дивідендів. Інформація про дивідендній політиці відкритих акціонерних товариств ретельно відстежується учасниками фінансового ринку, зацікавленими особами.

Інтереси акціонерів пов'язані з підвищенням їх сукупного доходу. Необхідно з'ясувати, яка дивідендна політика дасть найбільший приріст цього доходу. Різні теорії дивідендної політики з'явилися у зв'язку з різними відповідями учених на наступні питання: Чи впливає величина дивідендів на зміну сукупного доходу акціонерів, який складається із суми дивідендів і
приросту курсової вартості акцій? Якщо впливає, то якою має бути оптимальна величина дивідендів? Яка дивідендна політика може забезпечити максимальний приріст доходів акціонерів? Дослідження привели до появи двох основних теорій дивідендної політики.

1. Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом. Відповідно до цієї теорії дивідендний фонд по звичайних акціях формується після фінансування за рахунок прибутку всіх необхідних витрат, тобто погашення кредитів, виплати фіксованих дивідендів по привілейованих акціях, відрахувань до фонду розвитку для здійснення інвестицій, а решта суми спрямовується на виплату дивідендів. Основними розробниками цієї теорії вважаються Ф. Модільяні та М. Міллер (звідси і скорочена назва - теорія М-М). Головна теза теорії, що розглядається полягає в тому, що акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, а не отриманню надвисоких доходів. Крім того, ці вчені вважали, що сума виплачуваних дивідендів приблизно дорівнює витратам, які необхідно нести для вишукування додаткових джерел фінансування інвестицій. Звідси вони прийшли до висновку, що дивідендна політика на ціну акцій і сукупне багатство акціонерів не впливає і тому не потрібна; пріоритет потрібно віддавати інвестиційній політиці.

2. Більш поширеною є теорія, що отримала назву "Синиця в руці". Основний її розробник М. Гордон виходив з того, що інвестори хочуть мінімізувати ризик, тому завжди воліють поточні дивіденди можливим майбутнім виплат і майбутнім приросту акціонерного капіталу. Отримувані регулярно дивіденди зменшують ризик, невизначеність для акціонерів, які віддають перевагу менший, але постійний дохід на вкладений капітал. Це призводить до підвищення ціни акціонерного капіталу, тому що збільшується попит на акції. І навпаки, якщо дивіденди компанією не виплачуються, то збільшується невизначеність, зростає необхідна інвесторами норма доходу, що призводить до зниження ринкової ціни акцій. У практичних ситуаціях фінансовим менеджерам необхідно враховувати конкретні обставини і вибирати підхід по обстановці. Доводиться балансувати між виплатою достатніх дивідендів (щоб були задоволені акціонери) і реінвестуванням прибутку (для забезпечення розвитку компанії). Зваженої вважається дивідендна політика без різких коливань (різке підвищення дивідендів в одному році, потім зниження і т. д.), при якій щорічно виплачується стабільний дохід. По можливості потрібно намагатися забезпечити акціонерам прибуток більший, ніж банківський відсоток. Іноді можна вдаватися до виплати дивідендів акціями, щоб зберегти прибуток в обороті компанії .

Управління запасами.

Мета управління запасами - підтримувати їх на такому рівні, щоб можна було завжди вчасно виконувати замовлення споживачів, що не
допускати переривання виробничого процесу, а також мінімізувати витрати, які обумовлені необхідністю мати запаси.

З виробничими запасами пов'язані наступні групи витрат:

1) витрати на зберігання - утримання складських приміщень, заробітна плата складського персоналу, втрати від псування при зберіганні, поява неліквідів;

2) упущена вигода від вкладення коштів у запаси і відмови від більш вигідних варіантів інвестицій;

3) витрати на відновлення запасів - складання замовлення, оформлення та облік документів, обробка додаткової інформації;

4) витрати, пов'язані з тимчасовим відсутністю запасів, - порушення виробничого циклу, простої, втрати замовників;

5) упущена економія від придбання запасів за ціною зі знижкою.
Завдання фінансового менеджера полягає в оптимізації сумарних
витрат, пов'язаних із запасами, оскільки зменшити одночасно всі види таких витрат неможливо.

Так, із збільшенням обсягу замовлень збільшуються витрати груп
1 і 2 і зменшуються витрати груп 3-5, зі зменшенням обсягу замовлень, навпаки, витрати груп 3-5 збільшуються, а груп 1 і 2 -
зменшуються .

Управління дебіторскою заборгованістю.

Дебіторська та кредиторська заборгованості визначаються в основному умовами розрахунків компанії з покупцями і постачальниками. В основу управління дебіторською заборгованістю покладені два підходи:

• порівняння додаткового прибутку з витратами і втратами,
що виникають при зміні політики розрахунків за реалізовану продукцію;

• порівняння та оптимізація розмірів і термінів погашення дебіторської і кредиторської заборгованостей.

При першому підході враховується, що зі збільшенням дебіторської
заборгованості пов'язані не тільки додаткові витрати з фінансування цього збільшення і втрати через збільшення безнадійних боргів, але й збільшення обсягу реалізації продукції з-за пом'якшення умов розрахунків із споживачами та отримання додаткового прибутку.

Тому перш ніж приймати рішення про те, продавати продукцію з відстрочкою платежів чи ні, необхідно порівняти витрати,
пов'язані з появою додаткової дебіторської заборгованості, з приростом прибутку в результаті збільшення виручки від реалізації. Якщо приріст прибутку більше, слід збільшити кредит покупцям.

Другий підхід до управління дебіторською заборгованістю полягає у максимальному використанні можливостей скорочення фінансового циклу за рахунок залучення для фінансування дебіторської заборгованості коштів в розрахунках з кредиторами за товари (Роботи, послуги). Для цього складають баланс дебіторської і кредиторської заборгованості та здійснюють контроль за збалансованістю дебіторської заборгованості за товари (роботи, послуги)
з кредиторською заборгованістю за сировину та матеріали. Фінансові
менеджери намагаються так організувати розрахунки з покупцями і
постачальниками, щоб зменшити різницю між середнім періодом
погашення дебіторської заборгованості та середнім періодом погашення кредиторської заборгованості (за рахунок збільшення останнього).
При цьому треба враховувати можливі втрати для компанії, який відмовився від знижок, які надають постачальники при більш швидкої оплаті рахунків.

Відомі наступні способи управління коштами в розрахунках з
дебіторами:

• не надавати відстрочку платежу без попередньої перевірки фінансового стану покупця;

• отримати від покупця договір про заставу майна на суму
відстроченого платежу;

• продати рахунки дебіторів факторинговій компанії чи факторингового відділу банку;

• застрахувати кошти в розрахунках від збитків за безнадійними
боргами;

• постійно контролювати рахунки дебіторів;

• оцінювати реальний стан дебіторської заборгованості (виявляти сумнівні борги, оцінювати ймовірність появи
суми безнадійних боргів);

• контролювати співвідношення дебіторської та кредиторської заборгованостей;

• розробити систему договорів з покупцями з гнучкими умовами термінів і форм оплати (попередня оплата, зазвичай
зі знижкою; часткова попередня оплата в поєднанні з продажем в кредит; передача на реалізацію; виставлення проміжного рахунку - ефективно при довгострокових контрактах, забезпечує регулярне надходження грошей по мірі виконання окремих етапів договору; отримання банківської гарантії на відшкодування банком відповідної суми в разі невиконання дебітором своїх зобов'язань; застосування гнучких цін, які узгоджуються з індексом інфляції і фактичним терміном оплати товарів);

• встановити преміальну систему оплати праці для персоналу
відділу збуту в залежності від ефективності заходів щодо
збільшенню продажів і отримання платежів за відвантажену продукцію.

Відзначимо, що в даний час у вітчизняній практиці при
частих порушеннях платіжної дисципліни, збільшення обсягів
простроченої дебіторської та кредиторської заборгованостей, недоліку у більшості компаній обігових коштів, неможливість отримання короткострокових банківських кредитів на прийнятних умовах компаніям складно застосовувати названі способи управління дебіторською заборгованістю, традиційні для світової практики [81]

Управління грошовими коштами.

Управління припливом і відтоком грошей полягає в синхронізації грошових потоків, прискоренні погашення дебіторської заборгованості,
тимчасове інвестуванні коштів у легкореалізуемие цінні папери, контролі за витратами.

Фінансовий менеджер компанії відповідає за ефективність організації процесу управління грошовими коштами, але основна частина робіт має виконуватися спільно з банком, роль якого в цій організації дуже велика. Ефективне управління залишками грошових коштів на поточних рахунках полягає в тому, щоб забезпечувати грошовими коштами виконання поточних операцій, підтримувати необхідний резерв коштів для здійснення непередбачених платежів (міра обережності) і мати кошти в ліквідній формі, щоб не упустити можливості заробити додатковий прибуток, беручи участь в незапланованих вигідних фінансові операції (наприклад, в спекулятивних операціях на фінансовому ринку).

Гроші на поточному рахунку практично не приносять доходу, з їх
збільшенням зростають втрати доходів від інвестицій, але одночасно підвищується ліквідність. Тому втрати доходів від більш
вигідних вкладень розглядаються як плата за підвищення ліквідності. Завдання фінансового менеджера - підтримувати на рахунку оптимальний залишок грошових коштів, який забезпечує достатній рівень ліквідності і не надто підвищує її ціну.

У теорії фінансового менеджменту запропоновано розглядати
зберігання грошових коштів на поточному рахунку як зберігання одного з
видів запасів і застосовувати моделі, розроблені в теорії управління запасами, для оптимізації залишків грошових коштів. Прикладом такого підходу є модель В. Баумоля, який першим виявив схожість між товарно-матеріальними та грошовими запасами і в 1952 р. запропонував використовувати модель розрахунку найбільш економного обсягу замовлень товарно-матеріальних запасів ЕОЗ для управління запасом коштів.

У модель Баумоля закладено, що фірма при появі надлишку
грошей на рахунку понад розрахованої суми оптимального запасу використовує його для покупки короткострокових цінних паперів з метою отримання доходу, а при зниженні запасу грошей продає частину цих паперів, підвищуючи запас грошей до оптимального рівня.

На закордонних фінансових ринках є досить широкий вибір короткострокових (легкореалізуемих) цінних паперів, щоб фірма
могла швидко (протягом декількох годин) конвертувати в них
надлишки грошових коштів, а потім так само швидко заповнити недолік грошей, здійснивши зворотну процедуру. Завдяки цього фінансові менеджери можуть мінімізувати необхідну резерв коштів. Вітчизняні компанії поки позбавлені такої можливості і частіше стикаються не з проблемою підтримки оптимального запасу грошових коштів на рахунку, а з проблемою постійного відсутності грошей для оплати прострочених рахунків.

Модель Баумоля придатна для стабільних передбачуваних грошових
витрат і надходжень, вона не враховує сезонних або випадкових коливань, тобто в ній спрощена реальна ситуація. Пізніше були розроблені інші моделі, що враховують щоденну мінливість грошових потоків (наприклад, модель Міллера-Орра, 1966). Тим не менше, всі формалізовані моделі мають певні обмеження, тому в практиці управління грошовими коштами їх використовують як допоміжні для встановлення оптимального обсягу грошових коштів.

Управління фінансовими ресурсами компанії для забезпечення ефективності її майбутньої господарської діяльності здійснюється шляхом аналізу і оцінки статей балансу (Balance Sheet), звіту про доходи компанії (Income Statement), звіту про нерозподілений прибуток (Retained Earnings Statement) та звіт про рух грошових коштів (Cash Flow Statement). Ці фінансові документи містять усю необхідну інформацію для розрахунків фінансових коефіцієнтів.

Поиск по сайту: