Політичні та соціально-економічні зміни,які відбулися на українських землях в кінці ХУ111 – поч.Х1Х ст.

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ століття перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії в 1783 році), яке з кінця ХV століття становило постійну воєнну загрозу для українських земель. внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15%) та Російської (понад 80%) імперій.

Не слід перебільшувати процес внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія і населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили тощо. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер, підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно в основному кріпаки.

Все ж найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.

Основними ознаками цього процесу були:

− розвиток товарно-грошових відносин і поява капіталістичних елементів у сільському господарстві; зростання товарності господарства, поглиблення спеціалізації у виробництві;

− руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів аж до повної ліквідації селянського господарства;

− занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) Галичина відійшла під владу Австрійської імперії. Вона була об’єднана з польськими землями, одержавши назву Королівство Галіції і Лодомерії. Таке штучне об’єднання Галичини принесло великі проблеми для українського населення. Потрапивши під владу Австрії, Галичина опинилась в інших політичних умовах, ніж жила до цього часу (у Речі Посполитій всім керували магнати і шляхта, а тут була сильна абсолютна влада монарха).

Предметом найперших заходів австрійського уряду було наведення порядку і дисципліни. Імператриця Тереза та її син Йосиф ІІ проводили політику Просвітництва, яка мала на меті покращити матеріальне становище жителів, котрі б були оплотом влади, полегшити їм доступ до освіти тощо, щоби зробити їх свідомими громадянами імперії. Згалом на той час становище українців Галичин характеризувалося крайнім зубожінням та моральним занепадом.

Реформи австрійської адміністрації проводились у трьох напрямках: сільське господарство; церква; освіта.

І.

· В 1779 р. імператорським патентом поміщикам наказувалося поводитися з селянами «по людські», а селяни отримали право скаржитися до суду на свавілля панів.

· Патентом 1781–82 рр. проголошувалося звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначався розмір панщини (до 30 днів на рік).

· Суд над селянами тепер мали здійснювати державні чиновники, а не поміщики. Новим карним законом заборонялось застосовувати у слідстві тортури.

· В 1798 р. було дозволено викуп з панщини за згодою поміщика.

· Обмежувалось лихварство (євреї повинні були платити гроші за землю, інакше їм заборонялося жити на селі).

ІІ.

· 1774–76 рр. – заборонено примушувати греко-католиків переходити в католицизм та вживати термін «уніат» як образливий.

· 1781 р. – урівняно в правах Католицьку, Греко-католицьку та Протестантську церкви (до 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину).

· Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

· Євреї, котрі раніше розглядалися як релігійна група, тепер були зрівняні в правах з іншими націями.

ІІІ.

Релігійні реформи були тісно пов’язані з освітніми.

· 1773 р. – ліквідовано орден єзуїтів, який панував у гімназіях та університетах.

· На місці Єзуїтської академії у 1784 р. було відкрито Львівський університет, а в ньому з 1787 р. по 1809 р. діяв так званий “Руський інститут”, де на філософському та богословському факультетах рідною мовою вчилися українці Галичини.

· З 1774 р. по 1784 р. у Відні при церкві св. Варвари діяла греко-католицька семінарія для підготовки священиків для Галичини, а пізніше було відкрито семінарії у Львові та інших містах.

· Запроваджувалась мережа початкових і середніх шкіл (1777 р. – наказом про загальну освіту вводилося п’ять типів шкіл, на початковому етапі навчання дітей велося рідною мовою).

Таким чином, проведені реформи найбільше позначилися на долі українських селян та духовенства. Правда, реформи не ліквідували соціальних протиріч, особливо між селянством та поміщиками, але тепер у боротьбі за свої права селяни все більше вдавалися не до бунту, а до захисту закону. Масовими явищами стали суди селян із своїми поміщиками. Наслідком згаданих реформ стала лояльність галицького селянства та духовенства до Габсбурзької династії, за що під час революції 1848 р. галичан називали «тірольцями Сходу» (Габсбургів у революції 1848 року найбільше підтримували жителі відсталої провінції Тіроль). Звичайно, не слід перебільшувати значення цих реформ. Хоч становище галичан значно покращилось, уряд Австрії дивився на Галичину перш за все як на об’єкт визиску. Основна мотивація зводилась до швидкої наживи, бо були плани обмінятися з Прусією чи Росією на якісь інші території. Панівною нацією в Галичині і далі залишалися поляки, яким у всьому надавались переваги.

2.Проаналізуйте першу хвилю національного відродження

в Наддніпрянській Україні на початку ХІХ ст.

Що таке національна самосвідомість? Це – певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тієї чи іншої національності.

Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної російської та австрійської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси.

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ «Енеїди» І.Котляревського – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч цей твір був новим явищем української культури, проте він мав глибоке коріння у минулій козацькій добі.

Українська шляхта, захищаючи свої права, відстоювала автономні права України. Нагальні потреби доведення свого права на отримання дворянства збудили інтерес до власної історії, спричинили пошуки історичних документів нащадками козацької старшини. Лідерами автономістського руху були Василь та Григорій Полетики, А.Чепа, В.Чарниш, Ф.Туманський. Яскравим проявом зусиль автономістів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. була поява «Оди на рабство» В.Капніста та «Історії Русів» – першого трактату новітньої політичної думки України. В.Капніст у 1791 р. їздив з таємною місією до Берліна, щоб викласти там план відриву України від Росії за допомогою Прусії. Головною ідеєю «Історії Русів» (автор її невідомий, хоч є багато версій щодо авторства – Г.Полетика,О.Кониський ) була ідея відновлення автономних прав України. На основі різноманітного історичного матеріалу в «Історії Русів» доводиться те, що народ України – безпосередній і єдиний нащадок давніх русів, що Україна з найдавніших часів мала свою автономію.

Характерним типом діяча першої хвилі національного відродження був тип «малороса», який поєднував симпатію до України, її природи, пісень тощо з лояльністю до Російської імперії.

Сильним збудником для українського руху був вплив Французької буржуазної революції та поширення романтизму, який прославляв народ, його культуру, традиції. Вплив романтизму виявився у збиранні і виданні етнографічних матеріалів (1819 р. – М.Цертелєв видав першу збірку українських історичних дум; 1827 р. – видання українських пісень М.Максимовича тощо). З’являються перші фахові історичні праці (1822 р. – вийшов 4-томник видання "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського; 1842–1844 рр. – 5-томна "История Малороссии" М.Маркевича тощо).

Отже, хоч перша хвиля національного відродження в Наддніпрянській Україні не набула політичної форми, а відбувалася у формі літературно-наукового руху, збирання історичної та фольклорної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування української національної свідомості, становлення української національної ідеї, оскільки давало конкретну інформацію про історичне коріння та культурну відмінність українського народу.

2. Особливості декабристського руху в Україні та його вплив на суспільно-політичну думку в ХІХ ст.?

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало грунт для створення в Україні таємних полі-тичних товариств. Під впливом ідей Просвітництва з’являють-ся масонські ложі. В 1818 р. масонські ложі виникли в Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі: І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич та інші. Хоч ці ложі створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Багато членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій.

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських війн.

В 1821 р. у місті Тульчині на Поділлі утворилось “Південне товариство” декабристів, головою якого був полковник П.Пестель (“Північне товариство” виникло у Петербурзі в 1822 р.). Крім Тульчина, “Південне товариство” мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю.Люблінським. Серед змовників було багато нащадків козацької старшини (зокрема брати Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Д.Апостола тощо). Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблем України. Проект конституції П.Пестеля не визнавав за народами Російської імперії права на самовизначення, а українці розглядалися як корінний російський народ.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності “Товариства з’єднаних слов’ян”, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік. Восени 1825 року “Товариство з’єднаних слов’ян” об`єдналось з “Південним товариством”. Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С.Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.

Причинами поразки буливідсутність підтримки повстання з боку народних мас; нерішучість керівників повстання у вирішальний час, коли треба було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів, зокрема "Товариства з’єднаних слов’ян", залишив помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

4.Утворення діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О.В.Маркевич, О.О.Навроцький, Г.В.Андрузький, О.Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т.Г.Шевченко.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П.Куліш наголошував на національному, М.Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т.Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.

5. Діяльность «Руської трійці»

на західноукраїнських землях.

У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “Руська трійця”. Її засновниками були Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства, літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції тощо.

«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Основна частина тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки двісті примірників розійшлося по Галичині й Україні. Після виходу в світ «Русалки Дністрової» діяльність «Руської трійці» припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.

У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846–1847 рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».

Слід погодитися з думкою І.Франка, який оцінив діяльність “Руської трійці” (зокрема видання “Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлять один і той самий народ. Тому їхня діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині, подібно до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні.

6. Головні здобутки українців Галичини в революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії.

13 березня 1848 р. відбулось революційне повстання у Відні, згодом в Будапешті. Абсолютизм захитався. 15 березня цісарським патентом проголошувалась Конституція (свобода слова, друку, зборів та ін.).

Головні здобутки українців у революції в 1848–1849 рр.:

Особливості аграрної реформи:

1. Звільнення селян відбувалося не одноразовим рішенням, а поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних (протягом 2-х років складалась і підписувалась так звана уставна грамота – своєрідний договір селянина з поміщиком про умови звільнення).

2. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Як правило, він платив 20% суми, а решту за нього платила держава. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років.

3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.

Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме:

− селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання;

− набувати у власність нерухоме майно;

− займатися торгівлею і різними промислами;

− селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України.

Земська реформа 1864 р.

Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Оскільки вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу, то провідне місце в них посідали поміщики. Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Недоліком земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917 р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.

Міська реформа 1870 р.

Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.

Судова реформа 1864 р.

Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).

Поступово демократичні нововведення в судовій системі було обмежено або й скасовано. Так, з підсудності присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини, було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій. Також вводились нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю виключали участь у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. В 1889 році був скасований мировий суд.

Військова реформа

Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.

Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

8. Український

Поиск по сайту: