Причини та наслідки Гайдамаччини, Коліївщини

та опришківського руху на Правобережжі.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те ,щоцаризм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І.Бойчук, В.Баюрак, П.Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

5. Основні етапи нищення автономії України російським царизмом протягом XVIII cт.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар-шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722–1723 рр.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 р.). На Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 р.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро ІІ. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727–1734 рр.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительніпункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).

На початку 30-х років ХVIIІ ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися у внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750–1764 рр.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці КирилоРозумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) – скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. – ліквідовано Гетьманат як систему

управління Україною, влада

передавалася до ІІ Малоросійської

колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. – ліквідовано слобідські козацькі полки (їх

було 5) і замість них створено регулярні

гусарські полки;

1775 р. – знищена Запорозька Січ;

1781 р. – скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. – скасовано козацькі полки

Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 р. – заборонено вільний перехід українських

селян з місця на місце і таким чином

введено кріпосне право;

1785 р. – українська старшина урівнювалася в

правах з російським дворянством;

1786 р. – проведена секуляризація (тобто

конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті рр. XIX ст. – припинення дії місцевого права в

Україні та перехід виключно до

загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

6.Олешківська,Нова та Задунайська Січ –їх нищення російським царизмом.

Після Полтавської битви (червень 1709 р.) царським військом було зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ і заборонено її відновлення на території імперії. Причина: перехід останнього кошового К.Гордієнка з частиною козаків на бік Карла ХІІ. Тоді запорожці з дозволу кримського хана заснували Січ на його землях, біля с.Олешки (пониззя Дніпра). Їхнє становище в татарських володіннях було важким. Бахчисарайський уряд часто використовував козаків на виснажливих земляних роботах на Перекопі, обкладав їх великими податками. Все це викликало масове незадоволення. Вже 1714 р. кошовий Січі І.Малашевич (обраний замість К.Гордієнка) звернувся до царя Петра І з проханням дозволити запорожцям повернутись у стару місцевість. Однак царський уряд не вирішував це питання. Лише 1734 р. у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною російський уряд дозволив козакам повернутися і заснувати на р.Підпільній Нову Січ.

Нова Січ закладена українськими козаками в 1734 р., які повернулися з Турецької землі, залишивши там Олешківську Січ (вона була створена козаками після зруйнованої царськими військами Старої Січі (1709 р.). З метою зміцнення південних кордонів з ворогуючою (на той час) Туреччиною російський уряд дозволив козакам повернутися на батьківщину й збудувати на одному з півостровів (що виступав у Дніпро) Нову Січ. На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій чимале значення надавалось розвитку сільського господарства, зокрема землеробства, скотарства, а також промислам. Січ була оточена господарськими садибами (зимівниками), які належали старшині й заможним козакам. Основна маса запорожців жила не на самій Січі, а в слободах.

У Новій Січі збереглася виборність кошового й курінних отаманів, козацької старшини. Проте цей демократичний процес часто носив показний характер. Завданням війська запорозького була охорона південних рубежів від нападів татар і турків. Запорозькі козаки мужньо билися з ворогом під час двох російсько-турецьких війн (1735–1739 і 1768–1774), що сприяло успіхам у цих війнах.

Однак царська влада уже давно виношувала плани знищен-ня Нової Січі. Катерина ІІ була невдоволена прагненням козацької старшини до автономії. Російське самодержавство не хотіло миритися з демократичним самоуправлінням на Січі. Крім цього, не існувало вже загрози для імперії з півдня. Адже Російська імперія після укладання в 1774 році Кючук-Кайнарджійського мирного договору з Туреччиною вийшла на береги Чорного моря. Все це і вирішило долю Нової Січі. На початку червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу проти Туреччини, зненацька захопило Січ. Її укріплення зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам.

Так насильно було ліквідовано запорозьке козацтво, що уславилося подвигами в ім’я захисту рідної землі від польських, татарських, турецьких та інших загарбників.

Задунайська Січ – військово-державна організація колишніх запорозьких козаків, яка розташувалась у гирлі Дунаю в 1775–1828 рр. Виникла після знищення царським урядом Нової Січі (1775 р.). Велика частина запорожців, не підкорившись російським порядкам, вибралась за кордон імперії й оселилась у пониззі Дунаю, територія якого належала Туреччині. Задунайська Січ зберегла звичаї, устрій та управління своєї попередниці. Вищим керівним органом була козацька Рада, яка обирала старшину. Січ очолював кошовий отаман, його помічниками були суддя, писар, осавул. Тут, як і на Запорожжі, було 38 куренів. Щоб прогодуватись, козаки розводили худобу, овець, займалися рибальством. Усім заправляла заможна верхівка, яка брала в найми козацьку голоту. Однак тут, як і в Запорозькій, Олешківській і Новій Січі, не було кріпацтва.

Туреччина використовувала козацтво в своїх цілях. Козаки змушені були нести прикордонну службу, брати участь у турецьких каральних походах проти болгар, сербів, греків, які боролися за свою свободу, незалежність. Частина козаків не хотіла підкорятись цим порядкам і переселилася на Кубань, увійшовши до складу Чорноморського козацького війська. Під час російсько-турецької війни (1828–1829 рр.) понад 1500 козаків на чолі з кошовим Й.Гладким перейшли на сторону російської армії. Тоді турки зруйнували Задунайську Січ. Після війни уряд Росії поселив задунайців на Азовському узбережжі. Тут було організовано Азовське козацьке військо, яке проіснувало до 1865 р. (було ліквідоване за царським указом).

7. Поділи Польщі і які їх наслідки

для українських земель?

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.

За угодою про перший поділ Польщідо складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795 р. було проведено третій, остаточнийподіл Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Розділ IV.

Українські землі під владою

Російської та Австрійської імперій

Національне відродження та творення новітньої Української держави /кінець ХУ111 –поч.ХХ ст.

Лекція 9.

Пробудження національної свідомості та початок національного відродження на українських землях в кінці ХУ111 – Х1Х ст.

Поиск по сайту: