Хорологічна концепція А. Гетнера

Німецький вчений А. Гетнер на початку ХХст. обґрунтував так звану хорологічну концепцію, за якою головне завдання науки про РПС полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не в їх пізнанні. Хорологічна концепція відбиває причинний взаємозв’язок між об’єктами та явищами, з одного боку, і територіями з якими вони співвідносяться, - з іншого. Ці погляди підтримав і розвивав Річард Харт-шорн - відомий американський вчений-теоретик. Пошук узагальнюючої методологічної категорії, здатної конкретизувати поняття простору, вівся паралельно німецькою (А. Геттнер) та російською (Л. Берг) географічними школами, але у першій він був успішнішим, оскільки спирався на антропоцентричний фундамент. З іменем А. Геттнера повязують обґрунтування хорологічної концепції, центральним контрапунктом якої виявилося поняття «територія» («простір»). Л. Берг доповнив і модифікував її введенням хорономічного принципу, відповідно до якого ландшафт впливає на організми примусово, змушуючи їх переміщатися у просторі або пристосовувати тип своєї господарської діяльності до природних умов, створюючинові конвергентні форми.

А. Геттнер ввів поняття «просторової науки», предметом вивчення якої є «природа окремих індивідуальних земних просторів і місць».Запропонований ним погляд на географію як хорологічну науку, що вивчає простори і просторові взаємовідносини, був відповіддю вченого на різноголосицю в географії щодо її місця у загальній системі світової науки та інтегрального об’єкту географічних досліджень. Далеко не в усьому бездоганна, ця відповідь відкривала нові шляхи осмислення наболілої проблеми. За Геттнером, географія могла бути землезнавством (природничою наукою) і країнознавством (наукою про людину) водночас, але перевагу Геттнер віддавав країнознавству. Ця описова хорологічна концепція зберігала свої позиції в американській науці до середини 50-х років XX століття. Сьогодні цілком очевидно, що описовість - це лише початковий етап дослідження явищ і процесів при розміщенні продуктивних сил. Необхідно головну увагу зосередити на пізнанні просторової диференціації у господарстві на основі вивчення причинних взаємозв’язків між об’єктами і явищами, з одного боку, і територією, якої вони стосуються - з іншого. Концепція була популярна у 20-30-х роках XX століття була на Заході.

Види регіонів

У процесі наукового обґрунтування р.п.с. особливе місце відводиться економічному районуванню – це поділ території країни на окремі територіальні частини, взаємопов¢язані між собою на основі територіального поділу праці, які характеризуються спеціалізацією і комплексністю розвитку.

Економічне районування потрібне, щоб можна було проаналізувати регіональні особливості розміщення продуктивних сил, виявити перспективні напрямки розвитку районів, вивчити рівні економічного і соціального розвитку кожного району і здійснювати державну регіональну політику.

Економічне районування виступає методом, за допомогою якого ми можемо виділити господарські райони в межах країни і проаналізувати їх продуктивні сили.

Воно є важливою умовою територіальної організації та управління господарства країни. Вчення про економічні райони і про районування як процес базується на вивченні зв¢язків явищ природи, розселення, праці і міграцій населення, господарства, науки, культури, освіти. Районування є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Ек. район – це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку

Види ек. районування: 1. інтегральне (загальноекономічне). Передбачає поділ території країни з усіма видами діяльності: мікро-, мезо-, макрорайони.

2. спеціальне (галузеве): районування природних ресурсів, демографічне районування, районування виробництва і споживання, районування сфери послуг.

Система економічних районів Укр.:

Донецький (Донецька і Луганська обл.), Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.), Пн.-Східний (Харківська, Полтавська і Сумська обл.), Київський (Київська, Чернігівська, Житомирська), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська), Центрально-Український (Черкаська, Кіровоградська), Зх.-Поліський (Волинська, Рівненська)

Значення технопарків

Сьогодні у світі одним з найефективніших механізмів реалізації перетворення результатів

науково-дослідних робіт у нові продукти, технології, послуги є різні інноваційні структури.

Одними з таких є науково-технологічні парки та асоціації інноваційних фірм.

Головне завдання цих інноваційних структур – сприяти розвитку високих і надвисоких

технологій. Сьогодні в найбільш розвинутих країнах світу існують і успішно функціонують сотні таких структур, і їхня кількість постійно збільшується. В Україні перші технопарки з’явилися у 2000 р. як структури, завданнями яких є об’єднаннянаукових досліджень, розробок нових технологій із впровадженням у виробництво і випуск конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках високотехнологічної продукції.Протягом перших двох років діяльності українських технопарків було розроблено 53 інвестиційних та інноваційних проектів, виконується – 27 проектів. До того ж обсяги виробленої інноваційної продукції становлять понад 100 млн. грн. Сума реінвестицій, спрямована на розвиток науково-технологічної діяльності учасників технопарків, наближається до 30 млн. грн.

Наша держава поступово просувається на шляху інноваційного розвитку. Причому

технопарки мають важливе значення, що дають можливості за недостатнього державного

фінансування використовувати механізми цільового використання коштів, які одержують виконавці інноваційних проектів, для розвитку власних наукових баз за рахунок принципу реінвестування. Це є тепер єдиною можливістю підтримувати й примножувати як науково-технологічний потенціал,так і інноваційну діяльність.

Українські технопарки – це добровільні об’єднання суб’єктів наукової, науково-технічної і

підприємницької діяльності (без обмеження форм власності), які представляють інноваційні структури у вигляді груп юридичних осіб, що діють на підставі угоди про спільну діяльність.Розробка і реалізація інноваційних та інвестиційних проектів у технопарках відбувається за участі наукових та інженерно-технічних працівників організацій-учасників. Ці колективи об’єднуютьтисячі науковців, інженерно-технічних співробітників, сотні кандидатів наук, десятки докторів наук, висококваліфікованих робітників, що мають значний науковий і практичний досвід роботи у

своїх галузях. Інноваційна та інвестиційна діяльність технопарків базується на матеріально-технічній і виробничій базі їх учасників. А це – десятки наукових лабораторій, інженерно-конструкторських відділів, досвідчених виробництв. Існуюча сьогодні наукова і виробнича інфраструктура технопарків здатна забезпечити виконання всього комплексу робіт відповідно до проектів – від наукових досліджень до промислового випуску інноваційної продукції, маркетингових досліджень і навіть навчання персоналу.

На вітчизняні технопарки покладено виконання таких завдань:

1.Створювати цілісну систему впровадження наукових розробок у виробництво, що об’єднує

наукові дослідження, розробку технологій, впровадження у виробництво, випуск продукції і її

успішне просування на внутрішній та світовий ринки;

2. Сприяти умовам щодо залучення внутрішніх і зовнішніх інвесторів для фінансування

проектів технопарків;

3. Налагоджувати промисловий випуск високотехнологічної конкурентоспроможної на

світовому ринку продукції;

4. Утворювати високоефективні методи аналізу й охорони навколишнього середовища;

5. Розвивати матеріально-технічні бази наукових досліджень;

6. Координувати наукові розробки, їх науково-технічну і технологічну експертизу, а також

забезпечувати моніторинг інноваційної й інвестиційної діяльності відповідно до пріоритетних

напрямків діяльності технопарку;

7. Здійснювати підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації вчених і фахівців для

роботи в умовах ринку.

Найефективніший шлях впровадження науково-технологічних розробок пролягає через

розгалужену мережу малих і середніх інноваційних фірм, здатних швидко і з мінімальними

витратами розробляти конкурентоспроможну наукомістку продукцію. Тож сьогодні чимало

провідних наукових установ створюють технопарки як ефективний інструмент взаємодії науки табізнесу. Учасниками технопарків можуть бути вже існуючі підприємства, які зацікавлені успівпраці з науковим центром у сфері впровадження його розробок, або у використаннінфраструктури та обладнання наукового центру. Але часто виникають зовсім нові інноваційні підприємства, що не мають досвіду ведення бізнесу і потребують підтримки з боку спеціальних “технологічних бізнес інкубаторів”, які формують сприятливе підприємницьке середовище для початківців з усім спектром наукових, виробничих, фінансово-кредитних послуг та менеджменту.

Поиск по сайту: