СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Вища педагогічна освіта за кордоном

І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь.

(Тарас Шевченко)

Перші західноєвропейські університети з'явилися в XII ст. (в Болоньї, Парижі).

Перший північноамериканський університет – в 1636 р. (Гарвардський університет в Бостоні).

Таким чином, сучасна вища школа пройшла в різних країнах заходу і Америці різний за тривалістю та змістом шлях.

ВИЩА ОСВІТА В США

Вчені та теоретики ніяк не можуть визначити, що являє собою в США вища освіта. Це струнка система, подібна до системи середньої освіти. Вища освіта включає в себе цілий ряд елементів, поєднаних досить вільним і умовним зв'язком. Ці елементи весь час міняються, змінюють мету і назву, не говорячи про кількість та географічне положення. Впевненим можна бути тільки в тому, що вища освіта йде за середньою. Цей вислів президента (в минулому) правління науково-педагогічного центру СІЛА Т.Крона говорить про те, що у СІЛА єдиної системи вищої освіти немає. В цьому багато американських авторів (наприклад Р.Хофшптедтер, Р.Хевигхорст) бачать одну з гарантій академічної свободи і навіть запевняють, що будь-яка система вищої освіти в СІЛА була б несприйнятлива для волелюбного американського народу. Зрозуміло, що не можна говорити про типовий вуз США, або типову програму.

Зараз в США біля 3000 вищих навчальних закладів усіх типів (університети, технологічні інститути, чотирирічні та дворічні коледжі), в яких навчається біля 9 млн. студентів і щорічно приймають близько 2 млн. першокурсників. Ці цифри говорять про масштаби розвитку вищої освіти у США. Із усіх країн заходу США має найбільший відсоток студентів щодо всього населення, далі йдуть Японія, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Це означає, що у віковій групі населення від 18 до 20 років більш ніж 40% — сту­денти. Характерною особливістю вищої школи СІЛА є переважна більшість приватних вузів, які складають більш 2/3 від їх загаль­ної кількості, хоча 70% студентів навчаються у державних вузах. Це пояснюється тим, що серед приватних вузів є невеликі, з чис­лом студентів до 100 осіб, в той час як у деяких державних вузах навчається декілька десятків тисяч студентів.

Керівництво вищою освітою в СІЛА є децентралізованим, оскільки, відповідно 10-й поправки до Конституції, вся система освіти підпорядкована органам управління окремих штатів. У державному масштабі керівництво здійснюється відомством освіти, що входить до складу департаменту охорони здоров'я та соціального забезпечення. Проте термін «керівництво» можна застосувати лише частково, оскільки функції відомства обмежуються швид­ше накопиченням і обробкою інформації (статистика), що посту­пає від влади штатів та навчальних закладів.

Однак частка державних коштів на розвиток увесь час зростає, вона складає приблизно 10% від загальних бюджетних коштів вищої школи, остання частина складається з асигнувань штатів, різних приватних пожертв.

Університетська система США включає в себе так звані багатопрофільні університети та (значно престижніші) дослідницькі. Вищі навчальні заклади можуть претендувати на статус багатопрофільного університету, якщо здатні забезпечити навчання у ма­гістратурі, а в дослідницьких університетах ще й за докторськи­ми програмами. З присудженням ступеня університет повинен забезпечити підготовку спеціалістів у галузі мистецтва, природо­знавства й суспільних наук, досить часто — в галузі юриспруденції, медицини, інженерії. Професори й викладачі університетів мають, окрім володіння педагогічною майстерністю, виявляти інтерес до дослідницької діяльності та публікуватися. Якщо навчальний зак­лад відповідає усім цим критеріям, то це вже мультиуніверситет з кількома корпусами і коледжами, що забезпечують спеціалізацію у певній галузі знань. Освітня політика у таких університетах орієнтована на пріоритетні напрями федеральної наукової політи­ки, що має на меті забезпечення відтворення високого рівня спец­іалістів, першочергову підтримку фундаментальної науки, нала­годження стійких та продуктивних зв'язків з промисловим бізнесом.

У США вищі навчальні заклади виконують основну науково-дослідну роботу і знаходяться під впливом федеральної влади на­багато більше. Так, за останні роки майже 60% коштів, витраче­них вищими навчальними закладами на науково-дослідну роботу, поступають від федерального уряду у вигляді замовлень, договорів, контрактів. Отже, загалом вплив федеральної влади на вищу шко­лу є визначальним, оскільки фінансовий важіль знаходиться в її руках, але цей вплив здійснюється не через відомство освіти, а че­рез інші урядові агентства.

При відсутності єдиного програмно-методичного центру з вищої освіти дуже важливою є акредитація вищих навчальних закладів. Акредитація полягає утому, що певні урядові або громадські орга­ни (часто ті й інші) визначають, наскільки кожний окремий на­вчальний заклад задовольняє чи не задовольняє певні стандарти. Безпосередньо акредитацією зайняті понад ЗО регіональних і про­фесійних агентств, затверджених відомством освіти. Акредитація можлива як щодо всього навчального закладу, так і окремих спец­іальностей. Загальна акредитація здійснюється регіональними комісіями, акредитація зі спеціальностей — професіональними акредитаційними агентствами. Всі витрати з акредитації, пов'я­зані з обслуговуванням навчальних закладів та оплатою праці ви­сококваліфікованих спеціалістів, несе вищий навчальний заклад, який підлягає акредитації. Проте вона вигідна для тих вищих на­вчальних закладів., які не мають перспективи отримати негатив­не рішення комісії. Тому у рекламних проспектах навчальні зак­лади завжди вказують, яку акредитацію вони пройшли.

Загальне керівництво навчальним закладом здійснюється «по­печительською (опікунською) радою», до складу якої входить гу­бернатор даного штату, якщо це державний вуз, голова промисло­вої корпорації, релігійної общини чи приватна особа (якщо це приватний вуз). Як правило, опікунська рада має ряд комітетів, що відповідають за різні аспекти діяльності вузу.

Звертає на себе увагу велика кількість деканів, що відповіда­ють за окремі ділянки роботи з студентами. Наприклад, універси­тет Лихай (штат Пенсільванія) - приватний вуз, де працюють: де­кан зі студентських питань, декан зі студентського життя, декан, що відає гуртожитками, помічник декана зі студентських питань, два помічники декана зі студентського життя, замісник помічни­ка декана зі студентського життя і досить велика кількість дека­натів. Вони здійснюють контроль за студентством; крім того, існу­ють органи самоврядування.

Термін, який найчастіше визначає тип вищого навчального закладу в СІЛА - коледж. Коледж може бути самостійним вищим навчальним закладом з дворічним або чотирирічним строком на­вчання; він може також входити до складу університету.

Довгий час найбільший престиж мали університети, особливо такі, як Гарвардський, Стенфордський, Каліфорнійський, Нью-Йоркський (перш за все тому, що найбільш важливою вважалася гуманітарна освіта). І зараз 70% студентів займаються за гумані­тарними програмами. Проте великі технологічні університети, як Массачусетський, користуються значним авторитетом.

Молодші та місцеві коледжі виконують специфічні завдання. Вони розраховані на населення з поблизької місцевості, повністю фінансуються місцевою владою, готують кадри для місцевих підприємств. Фактично вони являють собою середні школи підви­щеного типу, що випускають спеціалістів з достатньою культурою і практичними навичками (молодший персонал). Це проміжна ланка між школою і власне вузом.

Організаційно вищий навчальний заклад, незалежно від типу, являє собою систему адміністративних служб, навчальних і дос­лідних підрозділів. Кількість, назва, функції залежать від мас­штабу і найменшою мірою — від типу (університет, коледж, інсти­тут).

Вища школа готує бакалаврів, магістрів і докторів наук (ана­логія з нашим вищим навчальним закладом: коледж — факультет, департамент - кафедра, магістр - аспірант). Очолюють коледжі і школи декани, які отримують за свою посаду оклад на j більший, ніж платня професорові; департамент очолює голова — професор, який нічого додатково не отримує. Викладацьку роботу ведуть «повні» професори, молодші професори (доценти, асистенти про­фесора та інструктори (викладачі)).

Вже в 70-ті роки в США відбулася демократизація вузів, яка полягала у збільшенні серед студентів частки дітей трудящих, а також у зміні змісту освіти. Слід відзначити, що частка студентів - дітей робітників і фермерів - у СІЛА і Англії є найбільшою у світі. Для підтримки здібної молоді уряд виділяє гранти, які дають мож­ливо безкоштовно навчатися.

Щоб вступити до університету в США, потрібно мати ступінь бакалавра. Щорічно у цій країні випускають біля 80% бакалаврів, 20% магістрів, 3% докторів наук. Екзамен до університету являє собою систему тестів, які розраховані на 2-3 години письмової ро­боти. Питання спрямовані на виявлення кмітливості, логічності, вміння концентрувати увагу.

У США немає єдиних правил організації занять і всього на­вчального процесу у вищих навчальних закладах. Тривалість на­вчального року — з середини вересня до кінця травня. Крім літніх канікул, протягом навчального року є три канікулярних періоди загальною тривалістю один місяць. Проте останнє є особистою справою кожного студента. Хто хоче раніше закінчити ВНЗ, той не має додаткових канікул. Крім самостійної роботи, студент може брати участь у роботі літніх шкіл, де набрати певну кількість зал­ікових одиниць. 20% курсів є вибірковими, частина - факульта­тивними. Вибіркові курси є заліковими, факультативні ж не вра­ховуються як залікові одиниці.

Тижневе навантаження студентів американських вузів, маю­чи на увазі аудиторні заняття, складає 16-24 години на молодших курсах, на старших -14-16 годин. Проте кожна аудиторна година повинна доповнюватися двома годинами самостійної роботи. Якщо студент запланував собі 16-18 залікових одиниць в семестр (кож­на залікова одиниця складає 3 години на тиждень), то тижневе навантаження буде складати 48-54 години. Типова тривалість лекцій і практичних - 50-60 хвилин. Для кожного заняття, оск­ільки курси значною мірою є вибірковими, складається нова гру­па. Тому реєстраційний відділ, що займається розкладом, навіть використовує комп'ютер, оскільки не може виробити для всіх сту­дентів режим роботи з оптимальним використанням часу.

Вимоги до успішності студентів в американській школі не є високими; немає також єдиної системи обліку успішності. Як пра­вило, середній бал (1,7) достатній для отримання вченого ступеня бакалавра. На першому курсі цей мінімум складає 1,3 бали. Діє літерна система оцінок, що доповнюється словесною розшифровкою і числовою вагою.

А - відмінно, оцінюється 4 бали;

В - добре, оцінюється 3 бали;

С — задовільно, оцінюється 2 бали;

В — незадовільно, але допустимо, оцінюється 1 бал;

Е — недопустимо, оцінюється 0 балів.

Разом з тим відсоток студентів, що відраховуються в амери­канських вузах, загалом великий і досягає 30-40% від кількості прийнятих на перший курс. Це пов'язано не лише з успішністю, але й з необхідністю сплати за навчання.

За семестр проводиться 2-3 контрольні роботи; до їх перевірки залучаються студенти-старшокурсники. Результати поточної пе­ревірки враховуються при виведенні середнього балу успішності з кожної дисципліни. Оцінка підсумкового екзамену, як правило, не складає більше половини сумарної оцінки.

Екзаменаційні сесії в американських вузах дуже короткі (10-12 днів) і мають назву «період для повторення, консультацій і за­нять» . Заняття проводяться 5 днів на тиждень. Обладнання, особ­ливо престижних вузів, є досить добрим, — вони забезпечені всіма засобами ТЗН (діа-, епі-, кінопроектори); є учбове телебачення. Дуже широко використовується ЕОМ, навіть для добору кадрів.

У структурі педагогічного освіти виділяються вузи різних рівнів: університети (4-5років), педагогічні коледжі (4-5 років), коледжі вільних мистецтв (4 роки), .молодші коледжі (2 роки). У перших трьох зазначених типах навчальних закладів готують викладачів середньої школи, у молодшому коледжі — учителів по­чаткової школи. Присутні як державні, так і приватні заклади пе­дагогічного освіти. Серед найбільш відомих університетів, що го­тують педагогічні кадри, — Болл університет (штат Індіана), Північний Іллінойский університет (штат Іллінойс), Мічигансь­кий університет (штат Мічиган), університет у Філадельфії (штат Пенсільванія). Основна частина майбутніх учителів навчаються чотири роки (70 %), менше третини — п'ять років, ще деякі — два роки.

При чотирьох-п'ятилітній підготовці перші два роки занять присвячені вивченню предметів загальноосвітнього циклу, де знач­не місце займають гуманітарні дисципліни: економіка, філософія, література, історія, політологія, соціологія і т.д. Передбачена сполучення обов'язкових і елективних курсів. Програма включає та­кож вивчення теоретичних психолого-педагогічних дисциплін (за­гальна педагогічна психологія, психологія розвитку дитини, основи освіти, філософія виховання, історія педагогіки, педагогі­чна соціологія, порівняльна педагогіка, методи навчання, педаго­гічна етика). На ці дисципліни приділяється 25—35 % навчаль­ного часу. У структурі знань, що слід засвоїти майбутньому вчителю, виділяються загальні знання, спеціальні знання (наприк­лад, методи наукового дослідження), поведінкові науки (теорія по­водження, ідеальне, нормальне й анормальне поводження).

Крім лекцій і семінарів практикуються нетрадиційні методи і форми навчання: моделювання, рольові ігри, мікровикладання. При моделюванні і рольових іграх студенти можуть зображувати шкільний клас. Мікровикладання означає створення маломасштабної ситуації з усіма компонентами навчання. Наприклад, студенти дають 10-15-хвилинні уроки для невеликих груп учнів; уроки за­писують на відеокамеру, після чого переглядають і обговорюють Подібні нестандартні прийоми навчання повинні готувати до актив­них і самостійних педагогічних дій.

Важлива частина педагогічного освіти — практика і стажуван­ня. В університетах на педагогічну практику приділяється 4-5 тижнів. У педагогічних колежах практика передбачена на всіх курсах. У програму педагогічної практики входить спостережен­ня навчально-виховного процесу, аналіз викладання, власне уро­ки (від одного до серії). Керують шкільною практикою спеціально підготовлені вчителі.

На іспитах застосовують тестування на комп'ютерах. Комп'ю­терна атестація розбита на кілька етапів. За допомогою тестів на­магаються визначити, чи володіють першокурсники достатніми базовими знаннями, чи вірно вони вибрали майбутню професію. На передостанньому курсі студенти відповідають на загальноосвітні ї педагогічні питання. І, нарешті, випускникам пропонуєть­ся перевірити академічні і педагогічні знання й уміння (наприк­лад, при розборі ситуації, з яким може зштовхнутися шкільний учитель).

Підвищення кваліфікації вчителів передбачено федеральними програмами, а також на рівні окремих штатів і навчальних зак­ладів. Так, уряд виділяє стипендії для вчителів, що займаються науковими дослідженнями. Тих, хто відзначився, урочисто уша­новують у Білому домі. У рамках удосконалювання професійної підготовки в школах застосовується ряд форм і методів роботи: взаємо відвідування й обговорення уроків, консультації молодих учи­телів досвідченими педагогами, діяльність вчительських об'єднань, де йде обмін методичним досвідом, робота педагогічною командою, учасники якої практикують професійний тренінг, взаємні оцінки роботи і т.д.

Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається зі спостережень педагогіч­ного процесу і декількох уроків під посібником викладачів. По закінченні педагогічного коледжу студентам слід для завершення освіти пройти річне стажування за місцем роботи

У підготовці вчителів у США є дві основні тенденції. Перша - більшість студентів педвузів переважно набувають знання, які допоможуть знайти роботу не турбуючись про підвищення свого загальноосвітнього рівня. Друга тенденція — серед вступників до вузів та на вищі педагогічні курси збільшується число людей, що мають вже не студентський вік. Таке явище отримало назву «по­вторної» або безперервної пожиттєвої освіти, люди вимушені змінювати професію. Коледжі та університети США враховують цю тенденцію і мають дуже пластичні програми для цих людей. Для них є заочна освіта за розумну платню. Групи заочної осві­ти організовуються за місцем проживання, проводяться занят­тя по телебаченню. Університети відкривають свої точки при школах. В цілому в США кількість вчителів ніким не плануєть­ся. В більшості штатів університети і коледжі на педагогічні факультети зараховують усіх, хто проживає у цьому штаті і хто закінчив середню школу. В деяких містах відкривають вчи­тельські центри.

Останнім часом у США був прийнятий документ «Америка 2000», де розроблені стандарти (добровільні).

Це такі стандарти:

а) зміст освіти;

b) якість засвоєння знань;

с) матеріальне забезпечення шкіл.

В акті «Цілі 2000: освічена Америка» говориться, що до 2000 року учні США будуть першими в світі щодо оволодіння матема­тикою та науками про природу. Створено національний комітет з мети освіти — це консультативна рада при президентові, міністрі освіти та конгресі США, а також національна рада з освітніх стан­дартів і удосконалення освіти.

Уряд США прийняв рішення про зміцнення науково-дослід­ної бази сфери освіти, що передбачає виділення великої суми коштів для психолого-педагогічної науки та створення чотирьох нових науково-дослідних інститутів, як-от:

1) національний інститут студентської успішності, навчальних програм і оцінки якості навчання;

2) національний інститут навчання «важких дітей»;

3) національний інститут управління освітою, фінансів, стра­тегії й менеджменту в освіті;

4) національний інститут після середньої освіти, бібліотечної справи і неперервної освіти.

Ці інститути охоплюють дослідженнями і розробками найбільш «болючі» точки сучасної освіти. Можна сказати, що підйом рівня освіти в США засновано на достатньому науково-фінансовому рівні.

Аналіз офіційних документів зарубіжних дидактів, в яких виз­начається мета і завдання вищої освіти СЛІА, дає можливість зро­бити такі висновки: у США визнається провідна роль вищої осві­ти, декларується її доступність, академічна свобода, метою виховання визначається формування особистості порядного гро­мадянина.

У законодавчих актах уряду США досить точно і повно визна­чені функції, що відносяться до компетенції місцевих органів уп­равління освітою стосовно створення і сертифікації регіональних стандартів, порядок фінансування управлінських робіт і їх співвідношення з федеральними органами.

СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Система вищої освіти в Англії – одна з найстаріших в Європі. Оксфордський і Кембріджський університети функціонують з по­чатку ХІП століття. Проте до початку XX століття ця система була представлена десятком університетів з дуже невеликою кількістю студентів. У XX ст. були відкриті близько ЗО університетів і май­же 800 вузів інших типів (коледжів і технологічних інститутів, політехнічних інститутів, педагогічних коледжів, що діють і нині) з платним навчанням.

В Англії, і тільки в Англії більшість студентів отримують від держави і місцевих органів допомогу. Всі вузи Англії державні, структура їх є більш уніфікованою, аніж у СПІА. Основною оди­ницею системи вищої освіти є коледж (самостійний вуз чи части­на університету), поділений на факультети і кафедри. На відміну від американської системи вищої освіти, що закріпила пріоритет дослідницьких університетів, перевагу досліджень над навчанням, - традиції і міцність британських університетів, особливо Оксфор­да і Кембриджа, забезпечуються рівнем навчання. У Великобри­танії університетська освіта зберегла елітну спрямованість; мож­ливість отримати освіту розглядається швидше як привілей, аніж право. Громадянські та технологічні університети, створені на базі технологічних коледжів займають у Англії менш престижне місце. Створені за ініціативою підприємців, вони пропонують програми і курси навчання відповідно до інтересів промисловості та бізнесу.

Вищі навчальні заклади Великобританії неофіційно, проте до­сить чітко диференційовані за своїм престижем, який визначає ви­моги до вступників і витрати на навчання. Найбільш престижні - найстаріші університети (Оксфордський і Кембриджський). Вони являють собою федерацію коледжів (нараховують приблизно 11 тис. студентів). Найкрупнішим англійським університетом є Лондонсь­кий (40 тис. студентів); загалом же в країні 42 університети. До них прирівнюються 5 інших вищих навчальних закладів: Манчестерсь­кий інститут науки і технології, Манчестерська школа бізнесу, Ко­ролівський коледж мистецтв, Лондонська вища школа бізнесу, Кренфілдський технологічний інститут. У кількісному складі уні­верситети займають невелику частку системи вищої освіти Англії (850вузів, 159 педагогічних коледжів, ЗО політехнічних інститутів).

Англійські університети завдяки багатовіковій традиції зберег­ли (теоретично) незалежність від виконавчої влади і підпорядко­вані лише парламентові. Університет очолює канцлер, призначе­ний для церемоній. Так, наприклад, канцлером Королівського університету в Белфасті у 70-х роках була королева Єлизавета II. Фактично головою університету є віце-канцлер, який спирається у своїй діяльності на університетські суди, раду, сенат. Формаль­но суд є вищим органом, однак на практиці його функції обмежені. Рада займається фінансовими справами, сенат відповідає за ака­демічні. Університетські коледжі в межах університетів мають певну долю самоврядування. Проте університетська автономія обмежена фактично повною фінансовою залежністю університетів від урядових асигнувань, оскільки лише незначну частину їх бюд­жету складає частка прибутків від наукової роботи і платні за на­вчання.

Керує системою освіти, у тому числі і вищої, державний секре­тар з освіти та науки, якому підпорядковується державний міністр і два парламентських помічники державного секретаря. Централь­ний уряд не керує школами чи коледжами, не наймає вчителів, не рекомендує підручників чи програм. Проте у нього є дві важливі функції: встановлювати «мінімальні стандарти» діяльності на­вчальних закладів і контролювати фінансові справи. Практично керівництвом справами зайнята місцева влада. Вона відповідаль­на перед державним секретарем; крім того, вищі навчальні закла­ди можуть перевірятися королівськими інспекторами, які безпо­середньо підпорядковані державному секретареві.

В англійських вищих навчальних закладах термін навчання з більшості спеціальностей коротший, аніж у вищих закладах осві­ти США, і має вужчий профіль підготовки. Типовий строк навчан­ня, за невеликим виключенням, складає три роки, - як в універ­ситетах, так і в спеціалізованих коледжах. Тривалість навчального року, завантаженість аудиторними заняттями (не більше 16 годин в тиждень) — приблизно така ж, як у США; так само дозволене вільне відвідування лекцій. Якщо в США на загальнонаукову підготовку відводиться практично два роки, а загальний строк навчання — чотири роки, то трирічний строк навчання в Англії не може забезпечити підготовку повноцінного спеціаліста. Не проводиться виробнича практика; малою є частка дисциплін для вив­чення за вибором.

Система вчених ступенів така ж, як і в США, оскільки амери­канці свого часу запозичили англійську систему (бакалавр, магістр, доктор). Іноді, прослухавши курс в одному вузі, студенти складають екзамен на бакалавра в іншому. Натомість шлях до магістра є більш тривалим, бо ступінь магістра мало розповсюд­жений і присуджується тим, хто не зміг закінчити докторську підготовку з повної програми.

В англійських вузах немає єдиних правил прийому, вони різні. Проте, це більшою мірою залежить від вступника до вищого на­вчального закладу, від його довузівської підготовки, від показ­ників у свідоцтві про освіту. Отримавши середню освіту, абітурієнт проходить співбесіду і тільки тоді вирішується, чи складатиме він екзамени з 3-4-х предметів. Співбесіда має виявити обдарованість і мотивації майбутнього студента, а також його соціальний облік (систему ціннісних орієнтацій).

Шкільних учителів готують загальні педагогічні коледжі, а та­кож педагогічні відділення університетів. Маються приватні і дер­жавні вищі педагогічні навчальні заклади. В університетах річну педагогічну підготовку проходять після трьох років навчання на якому-небудь факультеті, тобто освоївши визначений академічний курс і одержавши спеціалізацію по одних-трьох дисциплінах.

Педагогічні коледжі не мають єдиного навчального плану; як правило, до навчального плану трирічного педагогічного коледжа входять: курс з основного предмета, професійний курс, педагогіч­ний курс, практика в школі. Особлива увага приділяється тим ос­новним предметам, які в майбутньому стане викладати студент (на це приділяється до 25 % навчального часу). Понад 40 % навчаль­ного часу приділяється професійному курсу, що вивчається про­тягом одного-двох років. Як правило, професійний курс включає дисципліни загальноакадемічного профілю: англійська мова, ма­тематика, географія, історія — усього до восьми дисциплін. Чверть бюджету навчальних годин виділяється на педагогічний курс, що складається з філософії педагогіки, психології, педагогічної соц­іології, методики навчання, історії педагогіки, порівняльної пе­дагогіки, шкільної гігієни, школознавства й ін.

Основними видами занять залишаються лекції і семінари. Ос­таннім часом у процесі навчання частіше застосовуються технічні засоби, рольові ігри, мікровикладання й ін. Традиційно важливи­ми є заняття студентів з персонально закріпленими за ними вик­ладачами (тьюторами). Такі заняття створюють міцний контакт між студентами й викладачами. Викладач виступає не тільки пе­редавачем знань, але й вчить свого підопічного самостійно діяти і мислити.

Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається зі спостережень педагогіч­ного процесу й кількох уроків під посібником викладачів. По зак­інченні педагогічного коледжу студентам слід пройти річне ста­жування за місцем роботи для завершення освіти.

Поиск по сайту: