Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Вищі боги давніх українців



Їх зв’язок з вищими божествами інших слов’янських народів.

Пантеон київських богів князя Володимира.

 

Ідея єдиного бога у слов’ян і конкретно в давніх українців.

Історичні джерела

Класичну відомість тут подає нам Прокопій Кесарійський (VI ст.)[8]. Він оповідає про слов’ян і антів, що вони мають одинакові реліґійні погляди. "Єдиного бога, що посилає блискавку, признають вони владикою усіх і жертвують йому корів і всяку жертву. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, аби вона мала якусь силу над людьми; як хто має перед собою видиму смерть, чи в хворобі чи на війні, обіцює за своє життя, якщо не пропаде, жертву богу, і урятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі".

У цій важній звістці зазначаємо два головні моменти давньої слов’янської релігії:

єдиний бог, єдиний владика світа, з котрим безпосередньо зв’язуються різні метеоричні явища (як тут блискавка),

– і водночас – численні дрібніші божества та взагалі надприродні істоти з другорядним значенням[9].

Ці звістки Прокопія потверджуються іншими свідоцтвами як про слов’ян взагалі, так і спеціально про Русь. Так Гельмольд (ХІІ ст.), оповідаючи про релігію балтійських слов’ян, каже, що поруч численних другорядних богів признають вони одного великого, загального, який панував над землею та небом, і був заразом спеціально небесним богом[10]. У життєписі Оттона (ХІІ ст.) про слов’ян також мовиться, що вони признають великого бога, який володіє всіма скарбами[11].

Спеціальні відомості про Русь вказують, що перше місце в її культурі займав метеоричний бог владика грона й блискавиці, зокрема з літопису Нестора дізнаємося, що русичі мали уявлення про єдину верховну істоту, яку називали богом і відрізняли від Перуна, головного з вторинних пізніших божеств[12].

Ідея спеціалізації найзначніших проявів "єдиного бога" в окремі нові божества.

Існують підстави вважати, що тим давнім "єдиним богом" творчої сили цілої природи у наших предків був Сварог. Пізніше, в міру того, як різні, найбільш видатні прояви сього бога спеціалізувалися в поглядах поодиноких слов’янських народів і означались окремими іменами, ці нові спеціалізовані прояви – вже в ролі нових богів – заступали і відсували на задній план стару ідею головного бога. Тому між іменами шанованих на Русі в Х ст. богів ми не зустрічаємо вже Сварога. Натомість витупає Перун – бог блискавиці й грому, Хорс-Даждьбог – бог сонця, джерело всякого світового добра, Сварог-вогонь та ін.[13]

 

Приклади спеціалізації світла, як найважливішого прояву божественної істоти.

Найістотнішим проявом бога є світло, а при ретельному розгляді давнього слов’ян­ського світогляду можна дійти висновку, що значна частина слов’янського язичництва належить до світлопоклоніння.

"У слов’ян, – як уважає М.Костомаров, – існувало вірування, що істота світла перебувала на землі і втілювалася в людській подобі. Це бачимо з одного місця Іпатієвського літопису. Колись панував на землі Сварог (найвища істота, батько світла), навчив людину мистецтва кувати і шлюбних зв’язків; потім царював син його – Даждьбог,якийже нарицається сонце (Іп. літопис). У слові Сварог можна прогледіти санскритське слово свар – світло, небо,сонячне світло, від цього мабуть походить і наше слово вар.

 

Сварог [14]

Грецький письменник VI віку Прокопій у своєму творі "Про готську війну" (III. 14) подає важливу звістку про слов’ян та антів, що вони почитали Єдиного Бога: "Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх". Так само Історик XII ст. Гельмольд (І. 83) розповідає про віру балтійських слов’ян і твердить, що вони признають одного Великого Бога, що є богом землі та Неба.

Початковий наш Літопис також, оповідаючи про договори з греками, подає ніби звістку про Одного Бога в киян, але дуже неясно. В договорі князя Ігоря з греками (944-945 р.) читаємо про того, хто порушить цей договір: "Да будеть клят от Бога, І от Перуна", А в договорі Святослава 971 р.: "Да імієм клятву от бога, в єго же віруєм, в Перуна, і в Волоса, скотья бога" (ПСРЛ І. 31). Тут вираз "от бога" неясний, бо може бути й „от Бога" для християнської частини. Дослідник А. Фаминцин бачить тут верховного бога, окремого від Перуна й Волоса (ст. 141).

Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо наочно бачили, що з нього йде їм світло та дощ, тому й обожили його з найдавнішого часу. Небо – це все те, що над нами. Так само й слов’яни почитали Небо й молилися до нього. За вірою наших предків, Небо – це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а зорі – це вікна, в які вони виглядають на світ. На Небі все добре, бо Боже, а звідси наша стара поговірка: Живе, як у бога за дверима, або: Батьки раді своїй дитині й Неба прихилити, На всяку їжу в нас кажуть: Дар Божий. Ро-зумігтчя „Небо", „Небеса" слов’яни мали своє ще задовго до прийняття Християнства, і грецьке пеіов не змогло виперти його[15].

Можливо, що напочатку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог – батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, як Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово „Сварог" зв’язують з індійським ауаг, вуаг^а – Небо, сонце, соняшне світло (правда, В. Ягіч виводив його від слов’янського „варити").

В Іпатієвому Літопису під 1114 роком читаємо, що по Сварозі “царствова син єго, Іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь силен". В цьому місці цього Літопису подається уривок з візантійського хронографу VІ-VІІ віку Іоана Малали про Гефеста й його сина Геліоса, і, цікаво, що наш Літописець Гефеста переклав Сварог, а Геліоса – Даждьбог, “син Сварогов". Це переклад десь Х віку. В Слові XI віку „Како первое, погани суще, язиці (народи) кланялися ідолом", за списком XIV віку, вогонь зветься Сварожичем: „І огневі Сварожи-ці моляться".

Свого часу В. Ягіч у свойому журналі „АгсЬіу їйг 81. РЬ." т. IV сильно удоводнював, що Сварог не був найвищим богом у слов’ян, що до давніх пам’яток він попав тільки випадком; крім того, це був ніби бог північний, новгородський, а не південний. Такої ж думки тримається й Е. Аничков у своїй дисертації 1914 р.: „Язичество й древняя Русь"; він твердить, що Сварог взагалі не був богом, а назва постала від Сварожич, що визначала священний вогонь біля стодоли, і тому його нема серед Володи-мирових богів, хоч його почитали хлібороби. Але не всі погоджуються з думками Ягіча, напр. М.Грушевський (див. Історія І. 530), і Сварог таки позостається господарем українського Олімпу.

В науковій літературі Сварог – це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалів, а також опікун ремесла, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому відповідні боги Гефест і Прометей. Щодо ковальства, то в Християнстві покровителем ковальства, замість Сварога, стали Святі Кузьма і Дем’ян (пам’ять 1-14 листопада).

 

Керуючись цим важливим місцем, ми постараємося відшукати в багатьох слов’янських ідолах, яким поклонялися як окремим особливим створінням, те саме поклоніння фізичному і духовному світлу"[16].

 

Сварожич

Дітмар Мерзебурзький[17] говорить, що в місті Радгості (Ретрі) у полабських слов’ян був храм із дерев’яними зображеннями божеств, з яких найвищим вважали Сварожича. Знаючи, що Сварог є світло і батько Даждьбога, також світла, сонця, неважко, здається, побачити, що Даждьбог і Сварожич одна і та ж істота. Храм його, – говорить Дітмар,– побудований із дерева, підтримувався в основі рогами тварин, стіни розписані були різними зображеннями богів і богинь; у храмі стояли боги, розписані таємничими письменами, страшно зодягнені, в шишаках зі щитами; посеред усіх стояв Сварожич, якому найбільше з-поміж інших богів поклонялися язичники, які зносили в храм свої стяги, коли вони не потрібні були на війні.

Берегли храм призначені жителями особи; коли приносили жертви або благали божество вгамувати свій гнів, вони сиділи, тоді, як усі стояли, і, шепочучи, по черзі вдаряли в землю: у такий спосіб вони за допомогою жеребів, кинутих на землю, вирішували сумніви; після цього, прикрасивши зеленими гілками коня, якого вшановували як священного, проводили його через списи, застромлені в землю навхрест один до іншого. Коли в обох ворожіннях помічали сприятливі знаки, то бралися за задуману справу, коли ж ні, то лишалися своїх намірів. Град, де стояв ідола в храмі, Дітмар розташовує в селі Редераріумі; він із трьома воротами й оточений священним гаєм.

Радегаст

Адам Бременський[18] у своїй церковній історії описує в місті Ретрі храм ідола, якого називаєРадегастом. Град, де був храм, мав дев’ять воріт і був оточений озером, через яке переходили по мосту ті, кому належало туди йти для жертвоприношень й ворожіння.

Tе ж описує Гельмольд (ХІІ) і добавляє, що Радегаст був верховним божеством, і богослужіння йому відправлялося дуже різноманітно. У храм збиралися для жертвопринесень і ворожби: ці обидва обряди відправлялися разом. Перед початком богослужіння жерці ворожили і на жеребах робили пророцтва: бажаною чи небажаною буде жертва в цей час; і якщо бажана – то заколювали биків і овець, жрець виливав на ідола кров жертви, щоб вчинити його прихильнішим; потім проголошували поради та пророцтва. Під час боротьби з християнством в жертву приносили і послідовників Ісуса.

Про зовнішній вигляд Радегаста Адам Бременський говорить, що ідол був золотий, а ложе в нього – пурпурове. Звичайно, це перебільшення: мабуть, ідол був позолоченим. Докладний опис Радегаста залишила нам "Хроніка саксонська"[19]: На голові в нього сидів орел із розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті: цей щит ідол тримав правою рукою, а в лівій він мав сокиру з двома вістрями.

Радегаст і Сварожич були одним і тим самим божеством. Докази такі: 1) Дітмар, говорячи про Сварожича, називає місто, де він знаходився, містом Радегаста, а з хроніки саксонської і любельської ми дізнаємося, що поклоніння Радегасту було поширеним в різних місцях слов’янщини, і ті міста, де знаходилися капища цього божества, називалися його ім’ям. Дітмар міг описати один із численних храмів, подібних до того, який описав у Ретрі Адам Бременський і Гельмольд. 2) Як до Сварожича, так і до Радегаста приходять для жертвопринесень і оракула. 3) Як той, так і інший називається верховним божеством.

Якщо ж Радегаст однозначний зі Сварожичем, то він одна особа і з Даждьбогом і означає втілення світла фізичного і морального. Переказ про царствування сонця бачимо й у повір’ях про Радегаста, тому що слов’яни вірили, що Радегаст був героєм, який колись царював із славою, потім загинув у бою і зробився божеством, тобто з ним з’єднували священну історію про втілення світлоносного начала, яке боролося з ворожою злою істотою.

 

Свентовит.

Те ж значення, яке мали Сварожич і Радегаст, мав і Свентовит, якому присвячували богослужіння на острові Рюгені, описані Саксоном Граматиком[20]:

На вапняковому стрімчаку північно-східного рюгенского мису стояв укріплений, але невеликий град або замок, Аркона, що служив для відправлення богослужіння і для укриття жителів під час ворожих набігів. Посеред граду була площа: на ній стояв дерев’яний, добротно зроблений будинок, у якому знаходився ідол Свентовита. Зовнішній вхід у цей будинок був аркоподібним, і карнизи прикрашені малюнками грубої роботи.

Храм розділявся на дві частини: посеред будинку знаходився відділ на чотирьох колонах: замість стін йому служили висячі покрови. Крім стелі, яка сяяла червоною фарбою, внутрішній відділ не з’єднувався із зовнішнім. Там і стояв ідол Свентовита, що перевершував свою величністю людський ріст, із чотирма головами і чотирма шиями, із двох сторін мав дві спини і двоє грудей; борода в ідола була старанно прибрана, волосся обстрижене, так що художник наслідував зачіску рюгенців. У одній руці ідол тримав ріг із вином, який жрець, призначений до святилища, наповняв щорічно в призначений день вином, і по цьому вину вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він тримав зігнуто, на зразок лука, по інших відомостях він тримав у ній лук.

Ідол був одягнений, одяг сягав колін, що були зроблені не з одного дерева з тулубом, але так майстерно прилаштовані до нього, що й проникливе око не могло примітити шва. Ноги його стояли на голій землі, і підошви входили в землю. Поруч з ідолом знаходилися його приналежності: сідло, вуздечка і чудовий величезний меч, піхви і руків’я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.

Свентовиту відправляли богослужіння у визначені дні і ворожили про майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни. Кожний чоловік і кожна жінка вважали обов’язком благочестя принести йому в дарунок монету; йому належала також третя частина здобичі, захопленої на війні. Для його охорони призначалася озброєна гвардія з триста кінних воїнів і стільки ж піших стрілків, що воювали во ім’я бога і називалися його військом; усе захоплене ними зброєю і хитрістю приносилося жерцю, що зберігав скарби божества в замкнених скринях в особливих коморах. Крім достатку грошового, у цих коморах знаходилося багато пурпурових матерій, уже зотлілих від часу, і величезна кількість дарунків різного роду, суспільних і приватних, що їх щедро приносили ті, які складали обітницю.

Вся слов’янщина глибоко поважала рюгенського бовдура, і навіть чужоземні царі посилали туди подарунки. І в інших місцях знаходилися такі ж капища і зображення цього божества; за ними доглядали жерці нижчого рангу, ніж арконський.

Крім скарбів, при цьому храмі знаходився білий кінь, гриву і хвіст якого заборонено було звивати. Тільки жрець міг сісти на нього і годувати його; тварина, що належала божеству, не можна було принижувати частою звичайною їздою. Слов’яни гадали, що на цьому коні їздить сам Свентовит і бореться зі своїми ворогами; це пояснювали слов’яни тим, що часто бачили, як кінь, поставлений на стайні ввечері, зранку буває весь у піні, ніби після довгої їзди. Цей кінь був призначений для пророкувань. Коли готувалися до війни, то перед храмом ставили потрійний ряд списів, застромлених у землю вістрями, по два у кожному ряду. Списи стояли навхрест один до одного. Таким чином, усіх копій було шість; відстань від першого ряду до іншого була такою ж, що від другого до третього. Після урочистих молитов жрець за вуздечку проводив коня через три ряди. Коли кінь, перестрибуючи, піднімав спочатку праву ногу, то це вважали щасливим прикметою, а коли ліву – то нещасливою, і тоді покидали справу. Так само слов’яни ніколи не розпочинали плавання і взагалі якоїсь важливої справи, як випробувавши стрибок тварини. Крім цього ворожіння жерці ворожили на дощечках: брали три дощечки, у яких одна сторона була біла, а інша чорна, і кидали: коли дві впадуть білою стороною – означає щастя, а коли чорною – нещастя. І жінки при храмі ворожили на лініях у попелі в жарі. При храмі Свентовита зберігалися також священні стяги й орли, уживані на війні.

Гельмольд говорить, що під Свентовитом розуміли слов’яни сонце, приписували сонцю першість над іншими божествами і присвячували йому храм і кумира. Храм був місцем пророкувань для прибульців з різних країв: туди приносили щорічні дари і відправляли жертви річного очищення. У Гельмольда він називається богом богів; інші боги вважалися навпроти нього напівбогами.

Так само, як Саксон Граматик, Гельмольд також визнає його богом війни; між іншими кривавими жертвами йому приносили і християн як ворогів цього божества. Свентовит був покровителем усякого мистецтва і торгівлі: кожен купець, що приїжджав у слов’янську землю, не міг користуватися вільним правом свого заняття, якщо не заплатив данину (дар) Свентовиту. Тому жерці володіли величезними скарбами; уся суспільна влада знаходилася під їхній покровительством, і жодну справу не насмілювався розпочинати народ, не попросивши спочатку допомоги й сприяння в бога.

У відомостях про Свентовита бачимо сліди втілення його на землі. Його їзда на білому коні показує, що під ним розуміли не тільки взагалі сонячну животворну силу, але й її втілення в людській подобі. Його войовничість і боротьба з ворогами натякає на історичну основу поклоніння цьому божеству.

 

Висновок

Наведені відомості старих пам’яток у інтерпретації М.Костомарова переконливо доводять ідею спеціалізації найвизначніших проявів "єдиного бога" в окремі нові божества. "Немає непевності, що розвій міфологічних ідей ішов власне отсією дорогою, – стверджує М.Грушевський, – від "єдиного" бога неба й світла, спільного взагалі всім індоєвропейським народам, до спеціальних натуралістичних богів, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич та ін."[21]

Згадані образи західнослов’янських божеств і виступають як прояви спеціалізації найбільш видатних, найважливіших проявів та якостей давнього "єдиного бога" творчої сили цілої природи, яким у наших предків за досить правдоподібними здогадами вчених міг бути Сварог.

Спеціалізація божеств, цілком ймовірно, розвивалась вже у пізніші часи, коли наші предки перебували вже на східнослов’янському ґрунті. Кожен слов’янський народ у цій еволюції ішов своєю відмінною дорогою. Найбільш видатні прояви "єдиного" бога спеціалізувалися в поглядах окремих слов’янських народів по-різному і означались окремими іменами, ці нові спеціалізовані прояви – вже в ролі нових богів – заступили і відсунули на задній план стару ідею головного бога. Тому між іменами шанованих на Русі в Х ст. богів ми не зустрічаємо вже Сварога.

Натомість витупає Перун – бог блискавиці й грому, Хорс-Даждьбог – бог сонця, джерело всякого світового добра, Сварог-вогонь та ін.[22]

 

Перун – (лит. Perkunas) бог грому, як показує його ім’я (пьрати – бити) – безперечно займав перше місце в руськім культі Х-ХІ ст. Одначе у інших слов’ян, крім східних, ми не знаходимо вповні ясних вказівок на існування бога цього імені: хоч се слово звісне там і часто стрічається в прокльонах і різних назвах, але може означати просто грім небесний.

Натомість, кілька разів вичисляються боги в літописи, і ще важнійте – в умовах з греками, і все Перун стоїть на першім місці.

В умові 944 р. хрещена Русь має присягти перед Богом в церкві св. Ілі, що в поглядах Руси заступив місце Перуна, а поганська – перед Перуном.

В умові Святослава на переступників кладеться клятва "от бога, в него же віруєм – в Перуна и в Волоса бога скотья".

Початковий літопис вичисляє ідоли, поставлені Володимиром у Києві, в такім порядку: "Перуна і Хорса і Дажьбога і Стрибога і Сімаргла і Мокош".

При нищенню поганських святинь особливо зневажали Перуна – як найголовнішого очевидно. Се відповідає словам Прокопія, що між метеоричними проявами божества перше місце займала блискавка (очевидно – з громом).

 

Що Перун був богом грому й блискавки, показує окрім самої його назви, і значення сього слова у західних слов’ян (грім) та аналогія з литовським Перкунасом. Перун – се небесний бог, спеціальний володар неба, сила різна, але заразом творяща, що оживляє і дає нові сили природі своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі життю елементи засухи, задухи, смерті. Його прикмети були потім перенесені в певній мірі на св. Іллю, що у слов’ян і у греків був зв’язаний зі старим культом небесного божества і перейняв функції Перуна, як володар грому й блискавиці.

 

У наведеному в Початковому літописі ряді богів Хорс і Даждьбог в більшості кодексів стоять як два осібні боги, властиво – осібні ідоли. Тяжко вирішити, чи тут автор, за давниною, узяв два імені того ж самого бога за два осібні божеств, чи дійсно сонячне божестводвоїлось уже в поглядах поганської Русі.

Останнє також дуже можливо. Що і Даждьбог і Хорс означають сонячного бога, се ясно, коли звести згадану вище ґлосу київського літопису про сонце-Даждьбога[23] з "великим Хорсом" "Слова о полку Ігоревім", що означає не що інше, як сонце[24], і в слов’янських перекладах часом заступає грецького Аполона.

Обидва імена не відомі нам в міфології інших слов’янських груп. Ім’я Хорса, правдоподібно, зближується з іранською назвою сонця (авестійське Khorsheti). Ім’я Даждьбога виводиться від дати і бог – добро, богатство, отже означає подателя всякого блага[25].

Можна здогадуватись, що тим часом, як Хорс вказував на сонце як небесне світило, Даждьбог означав опікуна земного життя, роду людського, і тому співець Ігоревого полку називає русинів Дажьбожими внуками[26].

 

До цієї сторони сонячного культу близько підходить інший дуже поважний бог –Велес або Волос – "скотій бог".

Ім’я його неясне, традиція у інших слов’янських групах слабка[27].

У літописному реєстрі ідолів його не згадано, але він стоїть за те в оповіданні про присягу під 907 р. і в умові Святослава разом з Перуном, а численні топографічні назви, з ним зв’язані, й згадки в пізнішій традиції вказують на широку його популярність.

Його значення пояснюють літописні слова, що то був "скотій біг", і се підтверджує той факт, що його християнський іменник св. Власій заступив його в ролі опікуна худоби. Отже се біг богатства, достатку (скот і гроші в давній слов’янщині – се синоніми), опікун господарства, щось дуже близьке до Даждьбога.

Звичайно думають, що се був теж сонячний бог, вказують на аналогії Аполона й Марса в тій подвійній ролі – богів сонця і опікунів худоби. Се досить правдоподібно, і коли вже маємо один дублет для сонця, може бути і другий. Але можливе й інше – це тут до значіння першорядного бога піднявся якийсь нижчий "демон".

У "Слові о полку Ігоревім" Боян зветься "Велесовим внуком", що вказувало б на якийсь зв’язок між Велесом і співом, поезією. Аналогія з Аполоном така близька, що будить підозріння про просте перейняте тут грецького погляду – приладження поетом міфу про Аполона до слов’янських міфологічних традицій.

 

Сварожич-огонь згадується у східних слов’ян тількив пізнішій релігійній літературі, але паралельна традиція у слов’ян балтійських показує, що образ сього божества сформувався ще в передхристиянські часи.

З інших кандидатів на слов’янських сонячних богівзгадаюТура (щось як грецький Пріап)[28]. Другий такий непевний сонячний бог це – Ярило. Його, як і Тура вважають образом літнього розцвіту творчих сил природи під впливом сонця. Про Ярила одначе є сильна традиція народна, але головно у Росії (Афанасьєв, ор. с. III с. 727). Він відповідає таким символам літнього сонця, як Коструб, Купало. У писемних пам’ятках староруської літератури не згадується, як і вони.

При слабій індивідуалізації русько-слов’янських божеств визначити виразну границю між цими "моментами літнього повороту сонця" та правдивими божествами, як то пробують зробити (Махаль с. 200), дуже важко.

Але з огляду, що ми маємо тут діло з пізніми (XVII-XIX ст.) народними образами, не звісними з давніх джерел, обережніше буде не робити силоміць для них місця серед давніх міфологічних образів.

 

Сутність вищих божеств давніх українців.

Ці фігури – Перун, Хорс-Даждьбог, Велес, Сварожич – то "боги" у властивім значінню того слова. Слово бог (санскр. Bhaga – богач, податель добра; зенд. Baga – бог; фрігійський Zεύς, Βαγατος) означає спершу добро, благо (звідти – богатий, богатство, збіже, і в негативній формі – убогий), в дальшім ряді – се добродійна сила й податель добра.

Отже боги – то добрі сили, прихильні людському життю й щастю. Чи їм відповідали в світогляді наших предків сили й істоти темні, ворожі "життю Даждьбожого внука", в формі теж поодиноких божеств? Якогось виробленого дуалізму в слов’янськім релігійнім світогляді не помічаємо. Хоч між нижчими божеськими істотами стрічаємо небезпечні чоловіку сотворіння, одначе й вони тільки небезпечні, не злі принципово. І в слов’янськім Олімпі не можна вказати напевно якихось репрезентантів темного, злого принципу. З деякою правдоподібністю можна ще думати це за Стрибога, виводячи його ім’я від стрити – нищити, отже нищитель добра, біг негоди: в "Слові о полку Ігоревім" вітри звуться "Срибоговими внуками". Та й тут не знати, чи дійсно сей Стрибог був наскрізь ворожою силою, ідеєю злого, а не простою персоніфікацією певних природних явищ.

Це є головні вищі боги наших предків, про котрих можна щось певне сказати. Деякі інші імена зістаються цілком неясними або непевними.

Про літописного Семарьгла існує досить прийнятна гадка, що це біблійні ідоли (Царств. IV, 17). Новіші міфологи вважають ці виводи непевними і не вважають можливими бачити тут якогось слов’янського бога.

Мокошь зістається загадкою. У церковній літературі цим словом перекладають грецьке μαλαχία – "иже єсть роучныи блоудъ".

 

Рівень персоніфікації давньоукраїнських божеств.

Ці головні боги до певної міри були персоніфіковані – на це передовсім вказує існування таких абстрактних імен, якДаждьбог, Стрибог, існування ідолів і можливість таких поетичних образів "Слова о полку Ігоревім", як "Дажьбожъ внук", "Велесів внук" тощо. – Отже, існували певні елементи теоморфізму.

Опис Перунового ідола в літописі, а також Ібн-Фадланове оповідання вказували б на початки антропоморфізму:

Літопис оповідає, що за Володимира поставлено в Києві ідол Перуна – дерев’яний; з срібною головою й золотими вусами. Ібн-Фадлан оповідає, що руські купці молились перед ідолом – дерев’яною колодою з вирізьбленим лицем, подібним до людського.

Але це були тільки слабкі початки антропоморфізму, взагалі індивідуальність слов’янських богів ще дуже слабо була розвинена. Ми, наприклад, не знаходимо ніяких певних слідів генеалогії богів: ґлоса Київського літопису, що називає сонце – Даждьбога сином Сварога, підказана правдоподібно текстом хронографа, що зве Геліоса сином Гефеста. Автор "Слова о полку Ігоревім", уживаючи таких виразів, як "Даждьбогів внук", "Стрибожі внуки", очевидно не вкладає у них ніякого реального змісту, не виходить з яких-небудь генеалогій, тільки дає метафори, поетичні вирази близькості до чоловіка того чи іншого божества, улюбленності його тощо. Важний також з сього погляду факт – брак богинь у нашій міфолоґії: не можемо вказати напевно ні одної[29].

Очевидно, русько-слов’янські боги ще дуже слабо персоніфікувались і не затратили свого початкового характерупевних природних сил, метеоричних явищ, елементів природи.


[1] Костомаров М. Несколько слов о славяно-русской мифологии... // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – Київ: Либідь, 1994.– С. 257-263.

 

[2] Срезневский И. Святилища й обряди языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям. – Харьков, 1846; Срезневский И. Исследование о языческом богослужении древних славян.– Спб, 1848; Динцес Л.А. Дохристианские храмы Руси в свете памятников к народного искусства // Сов. этнография.– 1947.– Ч. 2.

[3] На святі жнив жерцю приносили великий медяний пиріг, що міг закривати людини, яка стояла за ним. Жрець ставав за пиріг, запитував народ: “Чи бачите мене?” – і, отримавши негативну відповідь, висловлював бажання, щоб і на майбутній рік його не побачили за достатком усякого добра. Подібний звичай побутує в Україні напередодні Різдва Христового. Господар сідає за стіл, на який кладуть житні снопи, а на них пироги, і господар запитує дітей: “Чи бачите мене, дітки? – Не бачимо, тату! – відповідають йому. – Ну дай же Бог, щоб i на той рік не побачили”.

Ворожіння, які у росіян становлять істотну і характерну частину святкування святок, мають зв’язок із ворожінням прибалтійських слов’ян. Напр., змушують коня переступити через колоду і спостерігають, якою ногою першою він переступить; те ж саме було зі священним конем Свентовита. Ворожіння на попелі існувало в поганських слов’ян у Сілезії.

[4] Пісні, які належать до свята Різдва Христового, називаються в Україні колядками, а ті, що співаються під новий рік, щедрівками від слова «щедрий вечір», як у народі називається вечір напередодні нового року. Зміст цих пісень – переважно побажання усякого щастя і добробуту господарю і членам його сімейства: щоб небесні світила сприяли йому, щоб дощ окропляв його ниву; господині бажають, щоб у неї телилися корови, плодилася птиця; молодцю – щоб він женився на красуні; дівчині – щоб вона вийшла заміж за гарного молодця. Є колядки з войовничим характером: молодцю бажають, щоб він отримував перемоги, брав данину, зображують його завойовником міста. У «Синопсисі», книзі з XVII ст., ми знаходимо пояснення, що в слов’ян було божество, називане Коляда. Багато хто вірив в існування такого божества в язичників. Але при найближчому дослідженні виходить, що слово коляда – латинське (calendae januarii) й прийшло до нас з Італії через Польщу.

У Московщині подібним було народне святкування овсєнь, слово, запозичене з фінських мов; і у фінських народів, із якими московити мали найближчий зв’язок, були подібні обряди вшановування змін пір року. Зміст пісень, що належать до святкування овсєня (або таусєня), подібний до змісту українських колядних пісень; тут, крім того, співається про приїзд особи, яка називається Овсєнь.

До таких же реліктів давніх поганських свят можна зарахувати Плугу; в одній царській грамоті XVII в. забороняється святкувати овсєнь і водночас кликати Плугу. З різноманітних тлумачень цього останнього слова напевно найприйнятнішою є думка Афанасьєва, що під цим словом слід розуміти дійсно плуг і що він мав священне значення в землеробського слов’янського племені.

[5] Благослови, мати,

Ой лелю-ладо, мати,

Весну закликати!

[6] Урай матку кличе:

Та подай, матко, ключі,

Одімкнути небо,

Випустити росу.

[7] – Пустіть нас, пустіть нас сей cвіт воювати!

– Не пустимо, не пустимо мости поламати!

[8] Прокопій Кесарійський (між 490 і 507 – після 562) – візантійський письменник, історик, автор "Історії війн Юстініана" (у 8 кн.). 5 і 7 кн. присвячені війнам візантійців з остготами. Див.: Прокопий Кесарийский. Война с готами. – Москва, 1950.

[9] Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1994.– С. 316-317.

[10] Гельмольд (бл. 1125 – після 1177) – німецький священик, місіонер із Гольштейна, автор "Слов’янської хроніки" – одного з найголовніших джерел з історії полабських слов’ян. – Гельмольд. Славянская хроника.– Москва, 1963.

[11] Св. Оттон Бамберзький (бл. 1060-1139) – німецький церковний діяч, з 1102 єпископ Бамберзький. У 1124-1125 та 1128-1129 рр. очолив католицькі місії з метою християнізації поморських слов’ян. Три монахи, Ебо, Герборт та невідомий, описали біографію Оттона (у формі "Житія"). Ця пам’ятка є головним джерелом з історії поморських слов’ян.

[12] Нестор (ХІ– поч. ХІІ ст.) – давньоукраїнський письменник, інок Києво-Печерського монастиря, гаданий автор "Повісті временних літ" (бл. 1113 р.)

[13] Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1994.– С. 318.

[14] За: Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1992.– С. 95-97.

[15] Про Сварога див. Кравців Богдан. До проблеми Тура-Сварога-Трояна // Америка. – Філадельфія, 1952.– 16 с. Тут і література.

[16] Костомаров М. Славянская мифология // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – Київ: Либідь, 1994.– С. 202.

[17] Дітмар Мерзебурзький (975-1018) – кафедральний клірик у Бремені, автор хроніки, написаної в межах 1012-1018 рр. У "Хроніці" є згадки про Русь.

[18] Адам Бременський (? – після 1081) – північногерманський хроніст, автор праці "Діяння єпископів Гамбурзької церкви" (бл. 1075 р.) – важливого джерела з історії та культури скандинавів і західних слов’ян, а також слов’но-германських взаємин.

[19] Саксонська хроніка – перша прозаїчна хроніка німецькою мовою, написана в Нижній Саксонії на поч. ХІІ ст., охоплює події всесвітньої історії до 1248 р.

[20] Саксон Граматик (1140 – бл. 1208) – датський історик-хроніст, автор праці "Діяння данів", закінченої 1208 р.

[21] Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1994.– Т. 1.– С. 318.

[22] Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1994.– Т. 1.– С. 318.

[23] У київському літописі під 1114 р. заведено міфологічний уривок з грецького хронографа Малали про Гефеста та його сина Геліоса. Тут же подано пояснення, що Гефест – то Сварог, а Геліос – "син Сварогов, єже єсть Дажбог".

[24] "Всеславъ въ ночь влъком рискаше, изъ Кыева дорискаше до куръ Тъмутараканю, великому Хръсови влъкомъ путь прерискаше.

[25] Dans divitias, Spender des Wohlstandes – як толкують Ф.Міклошич та Крек. В.Ягіч натомість (Аrchiv, V) толкує як "Deus dans, der gebende Gott". Інший вивід (І.Срезневського, Буслаєва, Афанасьєва) – від кореня dagh, інд. dah, dahati – горіти, отже бог вогню; його підтримують і деякі новіші дослідники (Махаль, Поґодін). Проти сього підносив Крек форму Даждь бог, але можливий тут вплив народної етимології. Важніша інша обставина – що бог в сих composita не може означати божества, тільки мати початкове значення – добра, "богатства".

[26] Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1994.– Т. 1.– С. 319-320.

[27] Вказують тільки у чехів, але й то пізні й малозначні ремінісценції (див.: Крен, с. 454). А деякі учені навіть хотіли цілого Велеса викреслити з-між слов’янських богів, тому що се, мовляв, просто християнський св. Власій, подібно як в Святовиті бачили поганізованого св. Віта.

[28] Див. про нього спеціальну розвідку Голубовського Несколько соображений к вопросу о кн. Тур // Киевская старина, 1891, Х. Докази наведені тут досить слабі, не вистають.

[29] Усілякі Весни, Лади, Морани та ін. опираються почасти на непорозумінні, почасти на дуже непевних звістках.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.