Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Перенесення поганських ознак на навколишню природну стихію



Тема ІІ. Українська міфологія

Джерела міфологічного світогляду давніх українців.

 

І. Джерела міфологічного світогляду давніх народів і зокрема українців[1].

Міфічні погляди первісних народів переважно мають трояке джерело: 1) перенесення поганських ознак на навколишню людину стихійну природу; 2) уявлення про загробний світ і пов’язані з ними вшановування мертвих; 3) визнання таємничої сили в речах і явищах або чарівництво, волхвування.

 

Перенесення поганських ознак на навколишню природну стихію.

У співтоваристві з іншими людьми людина переживає різноманітні відчуття, раз приємні, раз неприємні, радість, любов, задоволення, а також страх, гнів, ворожість, злість. Але подібні ж відчуття вона отримує і від впливу предметів і явищ, що не входять безпосередньо в коло людського світу. У такий спосіб вона помічає подібні ознаки поза собою й у навколишній природі починає бачити саму себе. Дивлячись на тварину, людина помічає в ній подібність із собою: тварина або леститься до людини, або утікає від неї, або ж загрожує їй, і людина приписує тварині такі наміри, почуття і передачу думок, як у людини.

Те ж переносить вона і на стихійні явища. Сонце зігріває її, сприяє росту для нього зілля, світлом своїм веселить його, і от сонце – його могутній благодійник. Але те ж саме сонце її палить, і вона почуває на собі гнів і немилість його. Вода затамовує людині спрагу, освіжає її стомлене тіло, – вона почуває на собі її благочинний вплив і вважає її доброю істотою, але вода топить її, якщо вона занурюється в її пучину, повінь розоряє людське помешкання – і вже людина бачить у воді гнівну, ворожу істоту.

Ця подібність відчуттів, одержуваних від зовнішньої природи, із відчуттями, одержуваними людиною від зносин із собі подібними людьми, було першим кроком до олюднення природи в уяві людини, що стояла на первісному щаблі розвитку. Для наочності наведемо одну надзвичайно зразкову українську казку.

"Йшла якось людина і зустріла трьох перехожих. Ці перехожі запитали її: "Кому з нас першому вклонишся? – А хто ви такі? – Я сонце, сказав один перехожий: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе спалю. – Я мороз, сказав інший: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе заморожу. – Я вітер, сказав третій: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе занесу бог зна куди! Людина, подумавши, поклонилася спочатку вітрові. І от, йде вона, а сонце страшно палить її своїми променями, однак вітер дує і дує, і сонячний жар нічого не міг зробити людині. Далі йде людина – мороз став її допікати, а вітер мовчить, і людина перетерпіла мороз".

 

Бачачи в стихійних явищах ознаки, подібні властивостям своєї власної істоти, людині легко було приписувати їм усякі людські відчуття.

Сходить сонце і пливе по небу, потім, заходить за обрій, і людина думає, що сонце подібно до людини прокидається зі сну, рухається по небу, як людина по земній поверхні, а ввечері знову лягає спати.

Ніч і день переміняють один одного – людині уявляються істоти, одна світла, а інша темна; перша їй сприяє, інша ставиться до неї вороже: світло освітлює людині шлях, а ніч натомість заважає бачити небезпеки.

Гроза уявляється людині подобою тієї ж боротьби, яку вона помічала у тварин і в людей між собою: йде хмара, закриває сонце – це значить, що темна істота нападає на світлу і, очевидно, встигає здолати її, воно начебто поглинає, знищує її; але потім світла істота знову показується, хмари розбігаються, і це в уяві людини означає, що сонце знову набрало сили й у свою чергу перемагає ворога. Звідси ж виник загальнопоширений міф про змія, що на якийсь час з’їдає сонце.

У подібному образі боротьби світлого і доброго з темним і лютим, короткочасної перемоги темного і лютого над світлим і добрим і наступного торжества світлого і доброго уявлялися людині і річні зміни, що залежать від іншого видимого руху того ж сонця. Зима змінює літо, руйнація і смерть – творення і життя, а це значить, що сонячна сила, що давала життя рослинам і зігрівала тварин, умирає, але вона знову повертається постійно у визначений час, який людина назвала весною; це значить, що сонце оживає або знову народжується.

Повітря, вода, вогонь, небо, земля, ліси, скелі – усе приймає людиноподібну образність, усе живе і діє подібно до людини, але тільки діяльність їх є вищою, загальнішою, могутнішою від людської, оскільки людина постійно відчуває своє безсилля перед явищами природи. Що значить його земна бійка із собі подібними людьми або з тваринами в порівнянні з тою небесною війною, що відбувається над його головою під час грози? Що значить його ходіння по землі в порівнянні з небесними шляхами сонця і місяця? Що значить його свист і лемент у порівнянні з шумом бурі і розлютованих хвиль?

Людиноподібність стихійних явищ не рівня нещасній людині, вони могутні, тому їй варто поклонятися їм, просити в них милості, пощади, заступництва. Мабуть, багато сприяли упорядкуванню уявлень про людиноподібність природи і форми хмар, які людина бачила над своєю головою. Первісній людині не було кому пояснити, і вона довго змушена була уявляти собі реальною дійсністю те, що їй лише здавалося. Спочатку людина прямо приписувала людські властивості матеріальним предметам і явищам, але згодом, і притім більш-менш повільним шляхом, дивлячись за умовами свого життя і побуту, доходила до відмежування людиноподібності явищ від самих явищ і творила собі божества, що панували над тою чи іншою категорією явищ, але уже відмінні від них по своїй суті і з’єднуючі в собі у вищій якості ті властивості, які б мала людина стосовно цього категорії явищ.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.