Перенесення поганських ознак на навколишню природну стихію

Тема ІІ. Українська міфологія

Джерела міфологічного світогляду давніх українців.

І. Джерела міфологічного світогляду давніх народів і зокрема українців[1].

Міфічні погляди первісних народів переважно мають трояке джерело: 1) перенесення поганських ознак на навколишню людину стихійну природу; 2) уявлення про загробний світ і пов’язані з ними вшановування мертвих; 3) визнання таємничої сили в речах і явищах або чарівництво, волхвування.

Перенесення поганських ознак на навколишню природну стихію.

У співтоваристві з іншими людьми людина переживає різноманітні відчуття, раз приємні, раз неприємні, радість, любов, задоволення, а також страх, гнів, ворожість, злість. Але подібні ж відчуття вона отримує і від впливу предметів і явищ, що не входять безпосередньо в коло людського світу. У такий спосіб вона помічає подібні ознаки поза собою й у навколишній природі починає бачити саму себе. Дивлячись на тварину, людина помічає в ній подібність із собою: тварина або леститься до людини, або утікає від неї, або ж загрожує їй, і людина приписує тварині такі наміри, почуття і передачу думок, як у людини.

Те ж переносить вона і на стихійні явища. Сонце зігріває її, сприяє росту для нього зілля, світлом своїм веселить його, і от сонце – його могутній благодійник. Але те ж саме сонце її палить, і вона почуває на собі гнів і немилість його. Вода затамовує людині спрагу, освіжає її стомлене тіло, – вона почуває на собі її благочинний вплив і вважає її доброю істотою, але вода топить її, якщо вона занурюється в її пучину, повінь розоряє людське помешкання – і вже людина бачить у воді гнівну, ворожу істоту.

Ця подібність відчуттів, одержуваних від зовнішньої природи, із відчуттями, одержуваними людиною від зносин із собі подібними людьми, було першим кроком до олюднення природи в уяві людини, що стояла на первісному щаблі розвитку. Для наочності наведемо одну надзвичайно зразкову українську казку.

"Йшла якось людина і зустріла трьох перехожих. Ці перехожі запитали її: "Кому з нас першому вклонишся? – А хто ви такі? – Я сонце, сказав один перехожий: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе спалю. – Я мороз, сказав інший: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе заморожу. – Я вітер, сказав третій: якщо ти мені першому не поклонишся, я тебе занесу бог зна куди! Людина, подумавши, поклонилася спочатку вітрові. І от, йде вона, а сонце страшно палить її своїми променями, однак вітер дує і дує, і сонячний жар нічого не міг зробити людині. Далі йде людина – мороз став її допікати, а вітер мовчить, і людина перетерпіла мороз".

Бачачи в стихійних явищах ознаки, подібні властивостям своєї власної істоти, людині легко було приписувати їм усякі людські відчуття.

Сходить сонце і пливе по небу, потім, заходить за обрій, і людина думає, що сонце подібно до людини прокидається зі сну, рухається по небу, як людина по земній поверхні, а ввечері знову лягає спати.

Ніч і день переміняють один одного – людині уявляються істоти, одна світла, а інша темна; перша їй сприяє, інша ставиться до неї вороже: світло освітлює людині шлях, а ніч натомість заважає бачити небезпеки.

Гроза уявляється людині подобою тієї ж боротьби, яку вона помічала у тварин і в людей між собою: йде хмара, закриває сонце – це значить, що темна істота нападає на світлу і, очевидно, встигає здолати її, воно начебто поглинає, знищує її; але потім світла істота знову показується, хмари розбігаються, і це в уяві людини означає, що сонце знову набрало сили й у свою чергу перемагає ворога. Звідси ж виник загальнопоширений міф про змія, що на якийсь час з’їдає сонце.

У подібному образі боротьби світлого і доброго з темним і лютим, короткочасної перемоги темного і лютого над світлим і добрим і наступного торжества світлого і доброго уявлялися людині і річні зміни, що залежать від іншого видимого руху того ж сонця. Зима змінює літо, руйнація і смерть – творення і життя, а це значить, що сонячна сила, що давала життя рослинам і зігрівала тварин, умирає, але вона знову повертається постійно у визначений час, який людина назвала весною; це значить, що сонце оживає або знову народжується.

Повітря, вода, вогонь, небо, земля, ліси, скелі – усе приймає людиноподібну образність, усе живе і діє подібно до людини, але тільки діяльність їх є вищою, загальнішою, могутнішою від людської, оскільки людина постійно відчуває своє безсилля перед явищами природи. Що значить його земна бійка із собі подібними людьми або з тваринами в порівнянні з тою небесною війною, що відбувається над його головою під час грози? Що значить його ходіння по землі в порівнянні з небесними шляхами сонця і місяця? Що значить його свист і лемент у порівнянні з шумом бурі і розлютованих хвиль?

Людиноподібність стихійних явищ не рівня нещасній людині, вони могутні, тому їй варто поклонятися їм, просити в них милості, пощади, заступництва. Мабуть, багато сприяли упорядкуванню уявлень про людиноподібність природи і форми хмар, які людина бачила над своєю головою. Первісній людині не було кому пояснити, і вона довго змушена була уявляти собі реальною дійсністю те, що їй лише здавалося. Спочатку людина прямо приписувала людські властивості матеріальним предметам і явищам, але згодом, і притім більш-менш повільним шляхом, дивлячись за умовами свого життя і побуту, доходила до відмежування людиноподібності явищ від самих явищ і творила собі божества, що панували над тою чи іншою категорією явищ, але уже відмінні від них по своїй суті і з’єднуючі в собі у вищій якості ті властивості, які б мала людина стосовно цього категорії явищ.

Поиск по сайту: