Він уже збирався ввійти в цю кімнату. Та раптом йому здалося, що насправді він хоче зовсім іншого - повернути й утекти назад у той темний перехід, утекти назавжди. Нічого доброго там не було, тільки темрява, але краще вже темрява, ніж оце нове відчуття смутку й неминучої втрати.
Він обернувся назад. Атож, так і є: там, де стіни кімнати набували кольору воронованої сталі, в кутку обіч одного із стільців, кімната непомітно для рухливих осяйних постатей перетворювалася на перехід, що вів, як він тепер здогадувався, просто у вічність. Туди, куди канув отой другий голос, голос...
...водія таксі.
Саме так. Тепер він усе пригадав. Поїздку в таксі, водія, який жалівся на сина, що той відпустив довгі патли, що назвав Ніксона свинею. Потім - світло фар, що виринули з-за пагорба, по дві фари з обох боків білої осьової лінії. Зіткнення. Ніякого болю, тільки свідомість того, що він ударився ногами в лічильник і збив його з кронштейна. Потім - холодна твань, а далі - той темний перехід, і тепер оце.
“Вибирай, - прошепотіло щось усередині. - Вибирай, а то вони самі зроблять за тебе вибір і силоміць виймуть тебе звідси, хоч би що й де воно було, - як ото лікарі виймають дитину з материної утроби за допомогою кесаревого розтину”.
А потім перед ним постало обличчя Сейри - вона, певно, була десь поблизу, хоч її обличчя не ясніло серед тих інших, що схилялися над ним. Вона мала бути десь поблизу, стривожена й перелякана. Адже тепер вона майже належала йому. Він відчував це. Він збирався просити її стати його дружиною.
Його знов опосіло оте відчуття неспокою, сильніше, ніж будь-коли, і цього разу воно пов’язувалось із Сей-рою. Але бажання бути з нею переважило, і він прийняв рішення. Він повернувся спиною до того темного кутка, а коли згодом поглянув туди через плече, перехід зник, і обіч стільця була тільки гладенька біла стіна кімнати, в якій він лежав. Трохи згодом він почав розуміти, що то за кімната, - ну звісно ж, то була палата в лікарні. А темний перехід лишився в пам’яті далеким, невиразним спогадом, хоча й ніколи не забувся зовсім. Та куди важливішим і нагальнішим було інше: те, що він - Джон Сміт, що в нього є дівчина, яку звуть Сейра Брекнелл, і що він попав у жахливу автомобільну катастрофу. Він здогадувався, як неймовірно йому пощастило, що він зостався живий, і лишалося тільки сподіватися, що руки-ноги та все інше в нього ціле й здорове. А лежить він, мабуть, у клівз-мілзькій міській лікарні чи, ще певніше, в Східному медичному центрі штату Мен. Самопочуття підказувало йому, що він тут уже не перший день. Мабуть, пролежав непритомний десь із тиждень або й півтора. Отож час уже повертатися до життя.
Час уже повертатися до життя. Саме ця думка була в свідомості Джонні, коли все знов набрало чітких обрисів, стало на свої місця і він розплющив очі.
Було 17 травня 1975 року. Містера Старрета давно уже виписали додому з настановою щодня проходити дві милі пішки й уникати їжі, багатої на холестерин, яку він так полюбляв. Тепер у другому кінці палати лежав старий, що з останніх сил відбував п’ятнадцятий раунд двобою з чемпіоном у великій вазі - раковою пухлиною. Він саме спав після уколу морфію. До палати ніхто не заходив. Було чверть на четверту дня. Екран вимкненого телевізора тьмяно відсвічував зеленим.
- А ось і я, - хрипко промовив Джонні, ні до кого не звертаючись.
Його вразило, який кволий у нього голос. У палаті не було календаря, і він не міг знати, що пролежав непритомний чотири з половиною роки.
Хвилин через сорок з’явилася медсестра. Підійшла до старого на другому ліжку, замінила колбу на капель-ниці, тоді зникла за дверима туалетної і повернулася з голубим пластиковим глечиком. Долила води у квіти на столику старого. Там було з півдесятка букетів і кільканадцять листівок з побажаннями скоро одужати, що стояли розгорнуті на столику й підвіконні. Джонні спостерігав, як вона клопочеться коло старого, але поки що не хотів подавати голосу.
Сестра віднесла глечик на місце і підійшла до ліжка Джонні. “Зараз переверне мені подушки”, - подумав він. На мить їхні погляди зустрілись, але вона й оком не змигнула. “Не знає, що я прокинувся. Певно, й раніше лежав з відкритими очима. Це їй ні про що не говорить”.
Вона просунула руку йому під потилицю. Рука була холоднувата, приємна, і в цю мить Джонні дізнався, що сестра має трьох дітей і що найменший хлопчик минулого літа майже осліп на одне око. Нещасливий випадок під час святкового феєрверку на Четверте липня. Хлопчика звали Марк.
Вона трохи підняла голову Джонні, перевернула подушку й уклала його знов. І вже почала була відвертатися, обсмикуючи на стегнах нейлоновий халат, та раптом здивовано озирнулась. Мабуть, зрештою збагнула, що в очах пацієнта з’явилося щось нове. Щось таке, чого не було раніш.
Сестра роздумливо подивилася на нього й уже знов відверталась, коли він промовив:
- Добридень, Марі.
Вона остовпіла й рвучко зціпила зуби, аж Джонні почув, як вони клацнули. Рука її метнулася до грудей, туди, де висіло маленьке золоте розп’яття.
- О б-боже, - мовила вона. - Ви вже не спите. Отож-то я й подумала, що ви сьогодні якийсь не такий. А звідки ви знаєте, як мене звуть?
- Мабуть, чув уві сні. - Говорити було важко, страшенно важко.
Язик наче пересох і насилу ворушився в роті.
Вона кивнула головою.
- Останнім часом ви явно почали подавати ознаки життя. Ну, я піду до поста чергової сестри й викличу доктора Брауна чи доктора Вейзака. Їм буде приємно дізнатися, що ви прочнулися. - Та вона ще якусь хвилю постояла, дивлячись на нього з такою неприхованою цікавістю, що він аж зніяковів.
- Чи не виросло в мене третє око? - спитав він.
Сестра нервово засміялася:
- Ні... звісно, що ні. Пробачте.
Його погляд упав на підвіконня біля ліжка та присунутий до нього столик. На підвіконні стояла пожухла африканська фіалка й зображення Ісуса Христа - картинка з тих, які любила його мати; Христос мав на ній такий вигляд, наче ладен був кинутися в бій за команду “Нью-Йоркські янкі” або звершити ще якийсь подвиг на спортивній ниві. Але картинка була... пожовкла. Пожовкла і вже почала загинатися на ріжках. І раптом його охопив такий страх, наче на нього накинули ковдру й збиралися задушити.
- Сестро! - гукнув він. - Сестро! Вона обернулася вже з порога.
- А де мої листівки з побажаннями? - Йому зненацька перехопило подих. - Онде в нього є... а мені хіба ніхто не прислав?
Сестра всміхнулась, але усмішка її була силувана. Усмішка людини, яка щось приховує. Раптом Джонні захотілося, щоб вона підійшла до його ліжка. Тоді б він простяг руку й доторкнувся до неї. А якби доторкнувся, то взнав би все, що вона приховує.
- Я покличу лікаря, - квапливо мовила сестра і вийшла, перш ніж він устиг іще щось сказати.
Джонні, спантеличений. І переляканий, подивився на прив’ялу африканську фіалку, на вицвілу картинку з Ісусом. А трохи згодом знов поринув у сон.
- Він не спав, - сказала Марі Мішо. - І говорив доладно.
- Гаразд, - відказав доктор Браун. - Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім...
Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.
- Я думаю, з ним усе буде добре, - мовив Джонні. - Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.
Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.
- Про що це він?
- Він говорить про мого хлопчика, - прошепотіла вона. - Про Марка.
- Ні, - заперечив Браун. - Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.
- Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?
- Так, - сказав Браун. - Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?
- Н-ні-і... не пам’ятаю... А що я казав? І хто ви?
- Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: “Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку”. Здається, так, сестро?
- Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, - сказала Марі. - Моєму синові Марку.
- Нічого не пригадую, - сказав Джонні. - Мабуть, я таки спав. - Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. - Я не можу звести рук. Мене паралізувало?
- От і молодець, бо нікому воно й не потрібне. Сестро, спустіться на пост і довідайтесь, хто завтра працює в неврології. Я хотів би провести серію обстежень містера Сміта.
- Гаразд, докторе.
- І подзвоніть Семові Вейзаку. Він має бути або вдома, або в гольф-клубі.
- Гаразд, докторе.
- І, будь ласка, ніяких репортерів... заклинаю вас. - Браун усміхався, але говорив цілком серйозно.
- Ні-ні, певно, що ні. - Вона пішла, ледь порипуючи білими черевичками.
“Її малому все минеться добре, - подумав Джонні. - Треба неодмінно їй сказати”.
- Докторе Браун, - мовив він, - а де мої листівки з побажаннями одужати? Невже ніхто не прислав жодної?
- Ще декілька запитань, - лагідно сказав Браун. - Ви пам’ятаєте ім’я своєї матері?
- Ну звісно. Віра.
- А її дівоче прізвище?
- Нейсон.
- А ім’я батька?
- Герберт. Герб... А чому ви сказали їй про репортерів?
- Яка ваша адреса?
- Паунел... - швидко мовив Джонні й затнувся. По обличчю його перебігла розгублена й трохи кумедна усмішка. - Тобто... я хотів сказати, тепер я, звичайно, живу в Клівз-Мілзі, Північний район, Головна вулиця, сто десять. І чого це мені надало назвати вам адресу своїх батьків? Я не живу там з вісімнадцяти років.
- А скільки вам тепер?
- Подивіться в моєму військовому посвідченні, - відказав Джонні. - А я хочу знати, чому в мене немає листівок. Та й, до речі, скільки я вже тут лежу? І що це за лікарня?
- Східний медичний центр штату Мен. Що ж до решти ваших запитань, то я відповім і на них, тільки дайте мені...
Браун сидів біля ліжка на стільці, що його висунув з кутка - з того самого кутка, де Джонні недавно бачив отой темний перехід, який вів не знати куди. Сидів і робив у записнику нотатки дивною ручкою, якої Джонні начебто ніколи ще й не бачив. Вона мала товстий голубий пластмасовий корпус і волокнистий кінчик. То був чудний гібрид звичайної самописки з пером і кулькової ручки.
Дивлячись на неї, Джонні знову відчув якийсь невиразний страх і раптом, сам того не усвідомлюючи, схопив ліву руку доктора Брауна. Його власна рука насилу рухалася, так наче до неї нижче й вище від ліктя були прив’язані шістдесятифунтові гирі. Кволими пальцями він стиснув лікареву долоню й потяг до себе. Дивна ручка шарпнулась і прокреслила через весь аркуш жирну синю лінію.
Браун швидко поглянув на нього - спершу тільки з цікавістю. Потім його обличчя зблідло” і гострий інтерес, що засвітився був в очах, нараз змінився каламутним страхом. Він відсмикнув свою руку - Джонні забракло сили втримати її, - і його обличчя на мить скривилося від огиди, так наче до нього доторкнувся прокажений.
Потім гидливість зникла, і на обличчі читалися тільки подив і замішання.
- Навіщо ви це зробили?.. Містере Сміт?..
Голос його уривався. А на обличчі Джонні застиг приголомшений вираз раптового прозріння. В його очах був страх людини, яка побачила серед безладних, колихких тіней щось жахливе, щось таке жахливе, що годі передати словами чи навіть просто назвати. Але воно існувало. І його треба було назвати.
- П’ятдесят п’ять місяців? - хрипко запитав Джонні. - Мало не п’ять років? Ні! О боже, ні!
Джонні трохи звівся на подушках, а тоді безсило повалився назад. Обличчя його лисніло від поту. Погляд безпорадно блукав.
- То мені вже двадцять сім? - бурмотів він. - Двадцять сім? Боже ж ти мій!
Браун проковтнув слину й сам почув той судомний звук. Коли Сміт схопив його за руку, йому стало гидко, так гидко, як було колись у дитинстві, і в пам яті почали зринати відворотні видива. Пригадався один давній пікнік за містом, йому було тоді сім чи вісім років, він сів на траву й уперся рукою в щось тепле і слизьке. А придивившись, побачив, що то червиві рештки бабака, який пролежав під лавровим кущем весь гарячий серпень. Він тоді аж закричав, та й оце тепер мало не скрикнув, тільки тепер гидливе відчуття швидко минуло, розвіялося, поступившись місцем подиву. Як він дізнався? Доторкнувсь до мене - і враз дізнався.
Та потім у ньому на повен голос заговорила набута за двадцять років освіта, і він відкинув геть цю нісенітну думку. Йому було відомо чимало випадків з коматозними пацієнтами, які, прокинувшись, знають багато чого з того, що відбувалося навколо, поки вони лежали в комі. Як і при більшості хвороб, при комі все залежало від ступеня ураження організму. Джонні Сміт ніколи не перетворювався на людиноподібну рослину, його електроенцефалограма ніколи не наближалася до фатальної прямої - а то б Браун не розмовляв з ним тепер. Часом коматозний стан трохи скидався на перебування за поляроїдним склом. Збоку здавалося, ніби пацієнт уже зовсім неживий, а тим часом його органи чуттів і далі виконували свої функції, тільки слабше й повільніше.
Повернулася Марі Мішо.
- З неврологією все погоджено, а доктор Вейзак уже їде.
- Мабуть, Семові доведеться відкласти зустріч з містером Смітом до завтра, - сказав Браун. - Я хотів би ввести йому п’ять міліграмів валіуму.
- Не треба мені заспокійливого, - озвався Джонні. - Я хочу вирватися звідси. Я хочу знати, що зі мною сталося!
- Трохи згодом ви про все дізнаєтесь, - сказав Браун. - А зараз найважливіше, щоб ви відпочили.
- Я відпочиваю тут уже чотири з половиною роки!
- Отож іще дванадцять годин не зроблять погоди, - невблаганно мовив Браун.
За кілька секунд сестра протерла передпліччя Джонні спиртом і зробила укол. Він майже одразу став засинати. Браун і сестра наче виросли вдвоє.
- Скажіть мені принаймні одне, - попросив він. Голос його ніби долинав з далекої далини. Те, про що і він хотів спитати, раптом здалось йому страшенно важливим. - Ота ваша ручка... Як вона називається?
- Оця? - Браун показав її з величезної висоти свого зросту. Голубий пластмасовий корпус, волокнистий кінчик. - Вона називається фломастер. А тепер спіть, містере Сміт.
І Джонні заснув, але це слово ввійшло з ним і в сон, мов якесь містичне заклинання, сповнене ідіотського змісту: фломастер... фломастер... фломастер...
Герб поклав телефонну трубку і дивився на неї. Дивився довго. У вітальні гримів телевізор, увімкнений майже на повну гучність. Орол Робертс просторікував про футбол і про цілющу любов Ісуса. Як він пов’язував між собою ті дві матерії, Герб не вловив, бо саме тоді задзвонив телефон. Голос Орола звучав лунко й піднесено. Передача наближалася до кінця, і Орол ось-ось мав пообіцяти глядачам, що й їх чекає попереду щось добре. Як видно, Орол таки не брехав.
“Мій хлопчик”, - подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.
До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?
Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м’яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї - мовчання.
- Хто там дзвонив? - спитала вона, не відводячи очей від телевізора.
Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди “Ен-Еф-Сі” і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:
- ...і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули...
Герб вимкнув телевізор.
- Герберте! - Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. - Я ж дивлюся! Там же...
- Джонні прокинувся.
- ...Орол Робертс і...
Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.
- Джонні... - Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. - Джонні... Наш Джонні?
- Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались... не тимчасове прояснення... Він доладно говорить, може рухатись.
- Джонні прокинувся?
Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.
- Віро! Тобі недобре?
- О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя... мій Джонні... ти повернув його мені... я знала, що так буде... мій Джонні... любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні... Джонні... Джонні!.. - Голос її підвищився до істеричного крику.
Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу - тим самим телефоном і в тому самому кутку.
“В кутку чи в гаплику”, - майнула в Герба безглузда думка.
- О Господи мій Ісусе... о Джонні... це чудо, я ж казала, чудо...
- Замовкни, Віро!
Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.
- Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?
- Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.
- Твої очі це казали! - закричала вона. - Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?
- Ні, - відповів він. - Здається, ні.
- Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. - Віра підвелася з крісла. - Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це... - Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, - як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.
Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.
- Віро...
- Треба сказати йому про боже призначення...
- Віро...
Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.
Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.
- Ти скажи Джонні, що любиш його... що ти молилася, чекала, сподівалася... Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п’ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.
- У тебе? - Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.
- Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе...
- Я скажу йому те, що повинна сказати!
- ...й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав’язувати свої погляди.
- Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!
- Я користуюся своїм правом батька Джонні, - суворо мовив Герб. - І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?
Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.
- Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв’язки, і то як він захоче, - про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір’ю.
- Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!
- Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.
Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.
- А тепер одягайся, - сказав Герб. - Нам треба їхати.
Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.
О чверть на дев’яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:
- Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?
- Так, звичайно, хочу.
Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п’ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.
Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.
- А як вони на вигляд? Я маю на увазі...
- Вигляд у них чудовий.
- Еге. Добре.
- Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.
- Це розпорядження доктора Брауна?
- І доктора Вейзака.
- Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.
Марі видимо вагалася.
- Щось іще? - спитав Джонні.
- Та ні... не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.
Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.
Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль - тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість - тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього
Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.
Ледве він устиг про це подумати” як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:
- Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.
Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, - і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.
З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:
- Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.
Очі її розширились, вона облизнула губи - а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим - простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.
- Здоров, синку, - мовив він. - Добре, що ти знов з нами.
Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, - і залився слізьми.
- Пробачте, - сказав він. - Пробачте, це просто...
- Плач, плач, - промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. - Поплач, іноді це корисно.
І Джонні плакав.
Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.
- Ой, мовчи вже ти, горе, - мовила Віра.
Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:
- Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання - це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано...
- Віро, - застережливо мовив Герб.
- Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.
- Ти... ти знаєш?
- Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це... почути, як ти все пояснюєш... ось тільки стану знов на ноги.
Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.
- Це навернення! - голосно вигукнула Віра. - Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!
- Віро, тихше, - сказав Герб. - Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.
- Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.
- Ти повернешся додому, - сказала Віра. - В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім’ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.
- Ну звісно... Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене...
- Так-так, я піду. - Віра поцілувала його в щоку й підвелася. - Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому - я тебе відгодую. - І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.
- І давно вона стала така? - тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.
- Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.
- То вона...
- Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.
- Сам не знаю, - відказав Джонні. - Тату, а де Сейра?
Герб нахилився й затис долоні між колін.
- Не хочеться про це казати, Джоне, але...
- Вона вийшла заміж? Заміж?
Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.
- О боже, - глухо мовив Джонні. - Я цього й боявся.
- Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне... ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. - Голос його захрип і винувато тремтів. - Лікарі казали... е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів... І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.
- Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.
- Мені... треба до цього звикнути, - видушив із себе Джонні.
- Атож. Я розумію.
- Ти її бачив?
- Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.